Літопис Самовидця

Подождите немного. Документ загружается.

До

козацьких частин М. Кричевського входили також Овруцький, Чорно-

бильський

частина Чернігівського полку

полк голоти (Микола Петров-

ський, Нариси історії України..., стор.

206).

* Польських коронних гетьманів

М.

Потоцького

і М.

Калиновського було

викуплено

1650 р.

(Документы

об

освободительной войне украинского народа,

стор.

320—325).

1650

* Очолював татарські орди,

які 1650 p.

разом

козацькими загонами напа-

дали

на

молдавські землі,

не хан, як

пише літописець,

калга.

Цей

напад

був

вчинений

без

дозволу султана (Жерела

до

історії України-Руси,

т. XII,

Львів,

1911,

№ 127, 128).

1651

* Листи Хмельницького

до

різних осіб,

які

гетьман писав

Чигирині про-

тягом січня, свідчать,

що він

виїхав звідси

не

раніше другої половини лютого (До-

кументи Богдана Хмельницького

(1648—1657),

стор.

208—211).

Тому

що

битва відбулася

28—30.VI (18—20.VI

за ст. ст.), а

«петрівка»

1651 р.

розпочалась

травня, облога козацьких загонів

під

Берестечком

не

могла тривати протягом усієї «петрівки». Король вирушив

військом

під

Берес-

течко

червня

прибув туди

червня (Документы

об

освободительной войне

украинского народа, стор.

480—512;

Воссоединение Украины

Россией,

т. III,

стор.

107—124).

Причини поразки козацьких військ

Білорусії були інші,

характерис-

тика полковника Небаби літописцем суперечить дійсності. Козацькі війська,

очолювані

М.

Небабою, наступали

на

Гомель, Рославль, укріплювались

гирлі

Сожа. Чернігівського полковника

М.

Небабу вважають одним

із

кращих військо-

вих ватажків

період визвольної війни.

Він

виділявся серед інших військовим

талантом

мужністю (Микола Петровський, Нариси історії України...,

стор.

211—212; І. П.

Крип' якевич, Богдан Хмельницький, стор.

185).

Керівники литовського війська, захопивши Київ,

не

виявляли неприхиль-

ного ставлення

до

митрополита

С.

Косова

архімандрита

Й.

Тризни (Документы

об освободительной войне украинского народа, стор.

579—580).

Польські

литовські війська з'єдналися

під

Германівкою, поблизу Василь-

кова,

а не під

Білою Церквою,

як

пише літописець (Воссоединение Украины

Россией,

т. Ill,

стор.

130 і 144).

Виклад змісту Білоцерківського трактату літописець подає поверхово,

поклавши

основу Зборівську угоду. Білоцерківський договір

був

укладений

Хмельницьким

на

невигідних

для

України умовах, значно урізуючи права укра-

їнського народу (Документы

об

освободительной войне украинского народа,

стор.

617—644).

пограбуванні маєтків магната Адама Киселя

та

комісарів

О.

Гонсев-

ського

і Ю.

Глібовича взяли участь

козацькі загони (Воссоединение Украины

с Россией,

т. III,

стор.

142;

Микола Петровський, Нариси історії

України..., стор.

214).

Насправді Білоцерківська угода підписана

18(28)

вересня (Документы

об освободительной войне украинского народа, стор.

620).

Після смерті коронного гетьмана

М.

Потоцького

(1651) М.

Калиновський

і далі залишався польним гетьманом (Документы

об

освободительной войне укра-

инского народа, стор.

627 і 634).

Польське військо розквартирувалось

на

Лівобережжі

на

початку

1652 р.

(Документи Богдана Хмельницького, стор.

250).

Масове переселення українців

Правобережжя на Слобожанщину припадає

на

1652 р.

(Д.

Б а г а л и й,

Очерки

из

истории колонизации

быта степной окраи-

ны Московского государства, Чтения

Обществе истории

древностей россий-

ских,

1886, ч.

IV,

стор.

416

та

ін.).

Події

«Липовому» відбулися весною

1652 р.

Полковник

М.

Гладкий

був

страчений

травня

1652 р. у

Миргороді (Документы

об

освободительной войне

украинского народа, стор.

644).

1652

Керував татарськими ордами Нурадин,

а не хан, як

пише літописець.

Після перемоги

під

Батогом було страчено лише частину польських бранців

(Н.

Костомаров, Богдан Хмельницкий, Собр.

соч., кн. IV,

СПб.,

1904,

стор.

491;

Микола Петровський, Псевдо-діяріуш

С.

Зорки.— Записки

історично-філологічного відділу

УАН,

кн.

XVII,

1928,

стор.

176).

1653

Повідомлення літописця

про

те, що Б.

Хмельницький зосередив козацькі

війська

під

Кам'янцем-Подільським,

де

було підписано польсько-татарську угоду

без його відома,

не

відповідає дійсності. Насправді вона відбулася

під

Жванцем

(П.

Клепацький, Літопис Самійла Величка.— Записки Полтавського

ІНО,

Полтава,

1925—1926,

стор.

57).

Згадане Самовидцем козацьке посольство

на

чолі

з Г.

Гуляницьким

до

Москви документами

не

засвідчено.

Про всі

попередні посольства,

які

насправді

мали місце, літописець, напевно,

не

мав

відомостей (Микола Петровсь-

кий,

Нариси історії України..., стор.

219—221).

1654

Серед членів царського посольства,

яке 9

жовтня

1653 р.

виїхало

Москви

на Україну, один лише

В. В.

Бутурлін

був

боярином,

чин

дворецького

він

одержав

після повернення

до

Москви

за

успішну місію (Воссоединение Украины

Россией,

т.

Ill,

стор.

417;

Полное собрание законов Российской империи,

т. I, М., 1830,

№

125,

стор.

326—328;

Акты

ЮЗР,

X., ч. 4,

стор.

286 та

ін.).

Насправді

1654 р.

смоленським воєводою

був

Пилип Обухович,

а Ю. Глі-

бович

був

ним

у 1643—1653 pp.

(Микола Петровський, Нариси істо-

рії України..., стор.

225).

І.

Золотаренко їздив

до

Олексія Михайловича

Смоленськ

кінці вересня

1654 р.

з-під Старого Бихова (Акты

ЮЗР, XIV,

№ 5,

стор.

147; № 7,

стор.

165

та

ін.).

Литовські війська

на

чолі

з Я.

Радзівіллом спочатку оточили Новий

Би-

хів,

потім Могилів

у 1655 р.

(Акты ЮЗР,

XIV,

№ 13,

стор.

493; № 14,

стор.

513,

521;

№ 21,

стор.

573, 587

та ін.).

Монетний двір випустив мідні копійки

1656 р.

Відтоді царську печатку

почали ставити

й на

талярах. Мідні копійки спочатку мали вартість срібних,

згодом хній курс упав.

До

речі, мідні гроші, випущені

1656 p.,

мали штамп

1654 р.

(Микола Петровський, Нариси історії України..., стор.

227—228).

Повідомлення літописця,

що 1654 р.

Швеція напала

на

Польщу

захопила

польські міста,

помилковим, тому

що

воєнні

дії

шведських військ почалися вліт-

ку

1655 р.

(Микола Петровський,

До

питання

про

певність відо-

мостей літопису Самовидця

й про

автора літопису.— Записки Ніжинського

ІНО,

кн.

VI, 1926,

стор.

29).

1655

Під

Дрижиполем українське

російське війська

не

були вщент розгромлені,

хоч польсько-татарська армія одержала воєнну перевагу. Татарські загони спу-

стошили Брацлавщину

(L. К u b а

а ,

Wojna

moskiewska

г. 1654—1655,

Warszawa,

1910,

стор.

198—202).

Козацькі загони

російське військо з-під Дрижиполя вирушило

до

Білої

Церкви

(А.

Барсуков,

Род

Шереметьевых,

кн. IV,

СПб.,

1884,

стор.

155).

1655 p.

цар

Олексій Михайлович вирушив

військом

із

Москви,

не

В'язь-

ми,

як

пише літописець.

До

Москви

він і

повернувся (Акты Московского Государ-

ства,

т. II,

СПб.,

1894, № 641, 754;

Дворцовые разряды,

т. III, СПб., 1852,

стор.

460—461).

656 р.

козацькі війська відступили

Білорусії

на

Україну згідно

наказом

ніжинського полковника Василя Золотаренка (Акты

ЮЗР,

III, № 351,

стор.

519;

№

352,

стор.

526;

Микола Петровський,

До

питання

про

певність відо-

мостей літопису Самовидця, стор.

40—41).

1656

Повідомлення літописця,

що

під час

війни Росії

Швецією

1656 р.

напере-

додні виступу російського війська шведи відступили

за

море,

помилковим.

1656 р.

шведські війська були

Польщі,

28—30

липня відбувся

бій під

Варшавою

(До-

полнения

к III

т.

Дворцовых разрядов, СПб.,

1854,

стор.

50;

Микола Петров-

ський,

До

питання

про

певність відомостей літопису Самовидця, стор.

31).

Кількість царського війська

під

Ригою була

118

тис,

а не 700

тис,

як

пише

літописець. Облога Риги тривала

з 21

серпня

до

жовтня

(Ф.

Л а с к о в с к и й.

Материалы для истории инженерного искусства

России,

ч. I,

СПб.,

1858,

стор.

299;

Микола Петровський,

До

питання

про

певність відомостей літопису

Самовидця, стор.

31—32).

Вільні

на

комісії

як

представники чужоземних держав були австрійці.

Тут було досягнуто певної угоди

про

припинення російсько-польської війни

(М

и -

кола Петровський, Нариси історії України..., стор.

232).

Насправді молдавський похід козацького війська

на

чолі

Тимошем Хмель-

ницьким

його смерть мали місце

1653 р.

(Документы

об

освободительной войне

украинского народа, стор.

712, 714).

1657

1657 р.

польський король перебував удома.

До

Польщі

на

допомогу

ко-

ролеві прийшов кримський

хан з

ордами (Микола Петровський,

Нариси історії України..., стор.

234—235).

Причиною відступу шведів

Польщі було

не

прибуття кримського хана

зосередження польських військ навколо короля,

війна Швеції

Данією

(L.

К u -

а ,

Wojna brandenburska

najazd

Rakoczego

roku

1656 і 1657,

Lwow,

стор.

159, 164).

Кримська орда прибула

до

Польщі

вже

після того,

як

були закінчені

пе-

реговори

Ракоцим, угорський король разом

рештками свого війська

був

від-

пущений

до

Угорщини

(L. К u b а

а ,

Wojna brandenburska,

стор.

178—179;

Микола Петровський,

До

питання

про

певність відомостей літопису

Самовидця, стор.

33—34).

Гетьман

Б.

Хмельницький помер

липня

серпня

н. ст. 1657 р. у

Чигирині (Акты

ЮЗР, т. IV,

стор.

З, 5, 11, 14; т. XI,

стор.

759;

Архив

ЮЗР,

ч. III, т. VI,

стор.

319).

Зображуючи події козацької ради

1657 р. у

Чигирині, літописець подає

ряд повідомлень,

що

суперечать історичним джерелам.

За

свідченням інших оче-

видців, козацька рада нетривала

аж

три

дні,

майбутній гетьман Іван Виговський

та козацька старшина

не

відмовлялись

від

чинів, Юрася Хмельниченка

не

було

обрано гетьманом,

І.

Виговському

не

було дано право підписуватись гетьман

«на

тот час», тобто

під час

походів. Козацька рада

Чигирині обрала Виговського

гетьманом

усіма атрибутами влади

за

один день (Микола Петровсь-

кий,

Нариси історії України..., стор.

236—241).

Лесницький

був

миргородським полковником,

а не

військовим суддею,

як пише літописець (Микола Петровський, Нариси історії України...,

стор.

238).

Поразка козацьких військ

І.

Виговського

під

Полтавою

згадані літопис-

цем події відбулися

1658 р.

(Акты ЮЗР,

XV,

№ 2,

стор.

3; VII, № 78,

стор.

224;

IV,

№ 55,

стор.

91).

Лубенський полк підтримував гетьмана

І.

Виговського (Акты

ЮЗР,

VII,

№

89,

стор.

260—261).

До

козацьких загонів

Гуляницького,

що

були обложені

Варві, крім

Чернігівського

Прилуцького, входив

ще й

Ніжинський полк (Микола Пет-

ровський, Нариси історії України..., стор.

247—248).

Г.

Ромодановський відступив

від

Варви, домовившись

із

старшиною геть-

мана Виговського (Микола Петровський, Нариси історії України...,

стор.

248—249).

Козацькі війська гетьмана

І.

Виговського облягли Лохвицю

Зіньків

1659 р.

Російські загони,

що

були

Лохвиці, очолював

Ф.

Куракін,

а не Г.

Ро-

модановський,

як

пише літописець. Боярські привілеї Ромодановський одержав

1665 р., а в 1659 р.

він був

чині окольничого (Микола Петровський,

Нариси історії України..., стор.

249—250).

1659

Гадяцька угода

Польщею була підписана гетьманом

І.

Виговським

7(17)

вересня

1658 p., а

затверджена сеймом

1659 р. (П. К л е п а ц ь к и й,

Літопис

Самійла Величка, стор.

57).

Бар

та

інші міста стали власністю Виговського

роки його гетьманування

1657—1658 pp.

(Архив

ЮЗР,

ч.

VIII,

т. II,

№48,

стор.

94; № 51,

стор.

97).

Литовське військо було розгромлене

1658 р.

Тоді

ж був

захоплений

гетьман Гонсевський

(L.

К u b а

а ,

Wojny durtskie

pok6j

Oliwski

1657—1660,

Lwow,

1922,

стор.

147).

1660

Війська

С.

Чарнецького облягли

серпні—жовтні

1661 р.

Могилів

захопили російського воєводу

кн.

Митецького

(А. Т р у б н и ц к и й,

Хроника

белорусского города Могилева,

М., 1887,

стор.

24;

Adam Kerstner,

Stefan

Czarnecki,

Warszawa,

1963,

стор.

427—428).

На

основі угоди, досягнутої

на

Кодачку, проти Польщі повинні були

ви-

рушити козацькі полки

на

чолі

з Т.

Цицюрою: Переяславський, Київський,

Лубенський, Миргородський

Прилуцький (Микола Петровський,

Нариси історії України..., стор.

257).

1661

Твердження літописця,

що

напередодні виборів

Я.

Сомка гетьманом

все

Лівобережжя було вірне

слухняне російському цареві, неточне. Адже Олексію

Михайловичу

в цей час не

корилися Полтавський полк Жученка,

також міста

Опішня, Кобеляки, Котельва, Санджари (Акты

ЮЗР,

№31,

стор.

56; № 34,

65—66).

1662

Поблизу Городищ

Г.

Ромодановський

16.VII

завдав поразки військам

Ю.

Хмельницького

татарській орді. Отже,

не

відповідає дійсності повідомлення

літописця,

що

перед

цим

татари покинули Україну (Микола Петровсь-

кий,

Нариси історії України..., стор.

262).

На

допомогу гетьманові

Ю.

Хмельницькому кримський

хан

вислав татар-

ські загони

під

керівництвом солтанів Селім-Гирея

Махмет-Гирея (Памятники,

изданные Киевской комиссией

для

разбора древних актов,

т. IV, ч. 3,

стор.

190).

Гетьман Юрій Хмельниченко зрікся булави

на

початку

1663 р.

Правда,

гадка зректися гетьманства

йти

монастир була

нього

1662 р.,

про

що він зі-

знається

листі

до

свого дядька

Я-

Сомка (Микола Петровський,

Нариси історії України..., стор.

264;

Додатки,

№8,

стор.

398—399).

Чорна рада

1663 p.

скликана

ініціативи російського царя,

про що

було відомо

як

прибічникам

Я.

Сомка,

В.

Золотаренка,

так і І.

Брюховецького

(Акты

ЮЗР,

VII, № 121,

стор.

345 та ін.;

Микола Петровський,

Нариси історії України..., стор.

267).

663

р. Д.

Великогагін

ще не мав

дворянських привілеїв,

був

окольничим

(Микола Петровський, Нариси історії України..., стор.

267—268).

І.

Брюховецький одержав булаву

бунчук,

також соболі

5.VII

1663 p.,

які йому

від

імені царя вручив стольник

М.

Гагарін (Дополнения

к III т.

Двор-

цовых разрядов, стор.

386—387).

Київський полковник

В.

Дворецький, який

був

присутній

під час

виконан-

ня вироку

в м.

Борзні,

листі

до

чернігівського єпископа Лазаря Барановича

від

вересня

1663 р.

перелічує імена страчених:

«в

місті Борзні постинано

їх дня

вересня: Якима Сомка

—

наказного гетьмана, Євстафія Васюту (тобто

В.

Золо-

таренка.—

Я-Д-) —

полковника ніжинського, Йоаникія Силича

—

полковника чер-

нігівського, Стефана Шамрицького— полковника лубенського, Афанасія Шуров-

ського—полковника переяславського, Павла Килдія—осавула ніжинського,

Кирила Ширая

—

секретаря Сомкового» (Книги разрядныя,

по

официальным оных

спискам,

т. II,

СПб.,

1885,

стор.

940;

Микола Петровський, Нариси

історії України..., стор.

269).

1664

Похід

Яна

Казіміра

на

Лівобережжя, захоплення

Ос ра,

Ніжина, Салти-

кової Дівиці, Мени відбулися

грудні

1663 p., а не на

початку

1664 p., як

пише

літописець (Микола Петровський, Нариси історії України...,

стор.

272;

Adam Kerstner,

Stefan

Czarnecki,

стор.

501 —502).

Російську армію,

яка

переслідувала польські війська

на

Лівобережжі,

очолювали: князь

Я.

Куденекович-Черкаський,

П.

Шереметев

князь

Г.

Ромо-

дановський (Акты, собранные Археографической экспедицией,

т.

IV,

СПб.,

1836,

№

149,

стор.

197).

Гетьмана Івана Виговського розстріляно

за

наказом

С.

Маховського.

Останній розгромив також козацькі війська

на

Лівобережжі

(М.

Петровсь-

и й,

Нариси історії України..., стор.

274).

Київський митрополит Діонисій Балабан помер

10.V 1663 р. На

його місце

митрополитом було обрано Иосифа Тукальського (Черниговские губернские

ве-

домости,

1858, № 27,

стор.

195;

Памятники, изданные Киевской комиссией

для

разбора древних актов,

т. IV, К., 1859,

стор.

382).

Гетьман Павло Тетеря втік

України

1665 р.

(Акты

ЮЗР,

V, № 122,

стор.

267, 272—273, 277).

Козацьке військо,

яке

1665 p.

захопило Черкаси, очолював осавул

П.

Нуж-

ний,

а не

лубенський полковник

Г.

Гамалієнко,

як

пише літописець (Микола

Петровський, Нариси історії України..., стор.

276).

Облога Чигирина тривала близько двох тижнів (Микола Петров-

ський, Нариси історії України..., стор.

276—277).

Козацькі війська гетьмана

І.

Брюховецького з'єдналися

із

запорожцями

кошового

І.

Сірка

червня

Каневі (Микола Петровський, Нариси

історії України..., стор.

277).

За

свідченням документів, калмицькі загони бували

на

Україні

і до 1664 p.,

вони

не

раз

виступали разом

із

запорожцями проти Криму (Акты

ЮЗР,

V, № 43,

стор.

96; № 63,

стор.

140, 148—149; № 67,

стор. 169—170та

ін.;

Памятники, издан-

ные Киевской комиссией

для

разбора древних актов,

IV,

3; № 68,

стор.

308; № 69,

стор.

315 та ін.).

Ставища спустошили війська

С.

Чарнецького. Польський полководець

помер

1665 р.

(Акты

ЮЗР,

V, № 110,

стор.

249;

Adam Kerstner,

Stefan

Czarnec-

ki, стор.

514—515).

Друга битва козацьких військ

польсько-шляхетськими відбулася

під

Білою Церквою близько

червня

за ст. ст.

(Микола Петровський,

Нариси історії України..., стор.

279).

Генерального писаря

Шийкевича заслано

до

Сибіру

за

доносом

І.

Брюхо-

вецького

козацької старшини. Повернувся Шийкевич

із

заслання

до

Батурина

після

1681 р. У

різних документах 80—90-х років зустрічається його

ім'я

(Акты

ЮЗР,

VI,

№ 1,

стор.

13—14;

VIII,

№ 15,

стор.

54).

Децик

був

овруцьким полковником,

а не

«гультяєм»,

як

пише літописець.

Схоплено його

заслано

до

Сибіру

за

активну діяльність, скеровану проти

І.

Брю-

ховецького (Акты ЮЗР,

V, № 121,

стор.

265; № 122,

стор.

276; № І27,

стор.

283;

VI,

№ 2,

стор.

25, 27 та

ін.).

1666

Згідно

угодою, укладеною гетьманом Брюховецьким

1665 р. у

Москві,

російські воєводи мали право перебувати, крім згаданих літописцем міст,

ще й в

Острі (Записки історично-філологічного відділу

УАН, кн.

VI, 1925,

стор.

161).

За

царським переписом, проведеним

1666 р. на

Україні, козаки звільня-

лись

від

оподаткування

(М.

Костомаров, Собр.

соч., кн.

VI,

СПб.,

1905,

стор.

73).

Козаки Переяславського полку повстали

липні

1666 р.,

проте

бої

точили-

ся

аж до

осені (Акты

ЮЗР,

VI, № 45,

стор.

127, 129).

1667

Російський військовий загін

А.

Косагова залишив Запоріжжя

1666 р. без

відома царя (Микола Петровський, Нариси історії України..., Додат-

ки,

№ 10,

стор.

400—401).

Запорожці перебили лише більшу частину татар,

не

всі

запорожці

—

учас-

ники цієї змови—були спіймані (Акты

ЮЗР,

VI,

№62,

стор.

179, 184, 187).

Коронним гетьманом

Я.

Собеський став

1668 р.

після підписання Підгаєць-

ких статей,

а до

того часу

він був

польним гетьманом

(Acta historica

res gestas

Polo-

niae

illustrantia,

t. I,

Krakow,

1880—1881, № 129,

стор.

337—338; Т. Kor-

о n,

Dola

niedola Jana

Sobieskiego

1629—1674, т. II,

Krakow,

1898,

стор.59,

67).

Митрополита

Й.

Тукальського було випущено

на

волю

1666 p., а на

Укра-

їну

він

приїхав

1667 р.

(Микола Петровський, Нариси історії Укра

їни...,

стор.

288).

Андрусівська угода

між

Росією

Польщею була підписана

1667 р. у

біло-

руському селі Андрусові недалеко

від

Смоленська.

тексті цієї угоди немає слів,

наведених літописцем: «котора

би

сторона (Правобережна

чи

Лівобережна Укра-

їна.—

Я- Д-)

спротивилася,

то

зобополне оную зносити», хоча зобов'язання такі

у статтях

14 та 23

(Полное собрание законов Российской империи,

т. I,

СПб.,

1830, ч. 398,

стор.

631—642;

6 j с і k Z b і g п і е w,

Traktat andruszowski

1667

roku

і jego

geneza,

Warszawa,

1959).

Літописець помилково пише

про

прохання Брюховецького провести слід-

ство

на

Україні проти царських воєвод. Насправді російський

цар дав

вказівку

своєму представникові

В.

Кикіну вивчити

ці

скарги.

зв'язку

з цим

Кикін

вів

слідство

Полтаві (Акты

ЮЗР,

VI, № 62,

стор.

190—191).

Московського патріарха Никона судили

Москві

1666 р. З

цією метою

до

Москви приїхали патріархи антіохійський Макарій

олександрійський Паїсій

Правда, собор закінчився

1667

р.

Тоді

повернувся

на

Україну Мефтодій Филимо-

нович (Микола Петровський, Нариси історії України..., стор.

289).

1668

Стародубський полковник

П.

Рославець

не

прибув

на

раду

до

гетьмана Брю-

ховецького (Акты ЮЗР,

VII,

стор.

18, 22).

100

Сосницького воєводу

В.

Лихачева взяли

полон (Акты

ЮЗР, VII,

№20,

стор.

48;

№34,

стор.

88;

№38,

стор.

107).

101

Серед посланців гетьмана

І.

Брюховецького

до

турецького султана, крім

Григорія Гамалії

Лаврентія Кашпуровича,

був

також обозний Микита Безпа-

лий (Микола Петровський, Нариси історії України..., стор.

292).