Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

таблиць, у кожної з яких свій порядковий номер. Заголовки текстам

даються за початковими словами першої таблиці. Тексти бібліотеки

Ашшурбанапала класифіковані відповідно до галузей знан ня. Так

виокремлені історичні твори («аннали», «хроніки»), судові збірки,

гімни богам, молитви, заклинання й заговори, епічні поеми, «науко-

ві» тексти (медичні, астрологічні тексти, словники). Від ритуальних

церемоній, що супроводжувалися пантомімою, танцями та співами

гімнів на честь богів, бере початок особливий літературний жанр —

релігійна драма.

Храмові господарства мали майстерні ремісників, де виготовля-

лися високохудожні прикраси та оздоби, ритуальний посуд для хра-

мових комплексів.

Релігія, культи, обряди. Відтоді, як населення Месопотамії пе-

рейшло до осілого землеробства й заснувало постійні поселення, де-

далі більшу роль у його релігійних уявленнях стали відігравати сили,

яким приписувалася здатність забезпечувати йому існування й вижи-

вання. Це були передусім божества родючості, що шанувалися безпо-

середньо в житлах або в окремих спеціально призначених невеликих

культових приміщеннях. Божественні сили дедалі більше уявлялися

як антропоморфні. Під час розкопок різних ранніх поселень знайдені

численні глиняні фігурки з гіпертрофованими жіночими статевими

ознаками, що вказує на значущість культу богині родючості. Чолові-

ча сила і здатність давати потомство передавалися в образі бика або

через фалічні символи.

Із сформуванням культів богів-покровителів міст-держав і ви-

никненням культових центрів релігійні уявлення жителів Месопота-

мії, що відобразились у міфах, культовій пісенній культурі та молит-

вах, були зафіксовані писемно. В міфологічних і культових текстах у

літературній формі розповідалося про створення світу, стосунки бо-

гів, про розбрат між ними та їхні радості. Йшлося також про важливі

події, які урочисто відзначалися під час свят. Що більшого значення в

політичних відносинах між містами-державами набувало якесь місто,

то більше поширювався культ його головного божества.

Як зазначає Т. Якобсон, найхарактернішою рисою жителів Месо-

потамії була дивовижна наполегливість, із якою цей народ шукав ор-

ганізовані взаємозв’язки сил, що їх він бачив у природі. Намагаючись

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

зрозуміти механізм виникнення великих космічних подій, житель

Месопотамії особливо цікавився, яким чином індивідуальні космічні

сили об’єдналися, щоб правити Всесвітом, структура якого видавалася

йому схожою на структуру держави. Так само як у земній державі

всі суспільні справи вирішувалися дорослими вільними чоловіками,

у космічній державі обожнені природні сили, чия влада викликала

священний страх і шанування в людини, мали політичні права, були

спроможні чинити політичний вплив. На своїх загальних зібраннях

боги приймали й підтверджували важливі ухвали про всі події й долю

всіх істот. На чолі зібрань був бог неба Ан (у аккадців — Ану), ім’я

якого пишеться знаком, що означає поняття «бог» і ставиться як де-

термінатив перед іменами інших богів. У списках богів XXVII–XXVI

століть до нашої ери з міста Фари (як і в інших списках богів) його

іменем починається перелік богів. Постійний титул Ану — «батько

богів», символ — рогата тіара. Саме йому приписується створення

неба. Поряд з «батьком богів» завжди був син, бог вітру й грози Ен-

ліль (у аккадців — Елліль), ім’я якого згадується вже в найдавніших

піктографічних текстах з Джемдет-Наср (межа IV–III тис. до н.е.).

Інколи (про це свідчить міф «Енкі і Ереду») син перевершує бать-

ка, адже бог Енкі прибуває по благословення не до Ана, а до Енліля.

Його шанобливі імена — «велика гора», «могутня скеля», «володар

усіх країн», а також «батько богів» (титул Ана) і «володар, який ви-

значає долю».

У міфах про Енліля виражена його сутність як божества родючос-

ті та життєвої снаги, а також неприборканої стихії.

У міфі про Енліля та Нінліль бог Енліль умирає і воскресає. Коли

він силою оволодів Нінліль, «старші боги» виганяють його до підзем-

ного світу. Нінліль, вагітна його дитиною (майбутнім богом місяця

Нанною), йде за своїм чоловіком. Енліль, ще тричі змінивши свою

подобу, тричі з’єднується зі своєю жінкою (то як «охоронець воріт»,

то як «людина підземної ріки», то як «перевізник»), чим збільшує

кількість підземних богів. У гімнах і молитвах до Енліля його по-

рівнюють з диким биком, з ревучим вітром. Досить часто в текстах

підкреслюється його злоба. На зібраннях богів, коли вирішувалося

питання про покарання людей всесвітнім потопом, як свідчить епос

про Гільгамеша, саме Енліль доклав до цього найбільших зусиль.

Водночас Енліль має і риси носія культури, творця Всесвіту. Якщо

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Ан народжує небо, то Енліль — землю. Разом з богом Енкі він вигото-

вив мотику, сотворив також богів скотарства Емеша і Ентена, богинь

Лахар і Ашнан (худоба й зерно).

Символом Енліля була та ж сама рогата тіара, що й у Ана, вста-

новлена на священному вівтарі.

Тріаду головних шумерських богів завершує Енкі (аккад. — Ейа,

Еа, Хайа). Вперше ім’я цього бога згадується у списку богів із Фари і

означає «володар землі», «володар низу». Енкі володіє підземним оке-

аном прісних вод, а також поверхневих земних вод, він — бог мудрості

й заклять, володар божественних сил ME, що керують світом, усіма

божественними і земними інституціями. Часто Енкі захищає людей

перед богами, допомагає людям і богам у важких справах. У міфах за

ним закріплюється роль бога родючості, творця світових цінностей.

Енкі разом з богинею Нінмах створює людей. У міфі «Енкі і Шу-

мер» цей бог дає лад земному життю. Мандруючи землею, Енкі за-

пліднює її і «визначає долю» міст і країн.

Наочними результатами його діяльності є, крім мотики, плуг,

форма для цегли. Він призначає покровителями кожної галузі гос-

подарства богів, наприклад, богу Енкімду наказує піклуватися про

канали й рови, богу Думузі доручає вівчарні та стійла. Різні тексти

доповнюють образ Енкі, приписуючи йому винахід садівництва, го-

родництва, вміння вирощувати льон, знання цілющих трав.

В останній чверті III тисячоліття у процесі формування аккадсь-

кої територіальної держави стала сильнішою влада правителя, зріс

його вплив на храми. Для того, щоб поширити на віддалені області, де

місцеве населення шанувало інші божества, свої вселенські, «угодні

божествам» зазіхання на владу, царі почали вводити обожнювання

своєї персони. Подібна практика існувала також і за часів панування

III династії міста Ура, коли царям складалися гімни і присвячувалися

молитви як богам. Шанувались їхні скульптурні зображення.

Одним із найголовніших у Стародавній Месопотамії було свя-

то акіту, відоме ще за шумерських часів. Воно пов’язане зі строками

важливих господарських робіт, жнивами або сівбою, йому припису-

вався вплив на родючість землі й людини. Важливим елементом свя-

та акіту був обряд «священного шлюбу». Це відоме з багатьох релігій

символічне злиття людської або божественної пари мало благодійно

вплинути на коловорот у природі.

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

У Шумері це вірування було пов’язане з богинею Інанною та її ко-

ханим Думузі. Інанна була головною богинею міста Урука. За однією

версією вона — дочка бога Ана, за іншою — бога Місяця Нанни, голов-

не святилище якого містилось у великому центрі шумерської культу-

ри місті Урі. Інанна була покровителькою пасовищ, луків і свійських

тварин, виступала втіленням жіночності й водночас володаркою лю-

дей. Пізніше вона стала астральним божеством, втіленим у зірці Вене-

рі. Інколи у міфах Інанна зображається як войовнича богиня, здатна

спричинити розбрат, смуту і зло як у світі богів, так і серед людей.

Згідно з деякими текстами Думузі можна розглядати як історич-

ний персонаж, ідентифікуючи його з одним із перших володарів Уру-

ка. Часто Думузі сприймали також як бога рослинного світу й символ

умираючої та воскресаючої природи.

Не підлягає сумніву тісний зв’язок Думузі з Інанною, що завер-

шувався церемонією «священного шлюбу». Численні тексти свід-

чать, що цей акт, необхідний для продовження людського роду, здій-

снювався правителем і жрицею. До речі, сам ритуал «священного

шлюбу» створював умови для підсилення ролі правителя в культі.

Водночас він викликав до життя рад любовних поезій, які вкладалися

в уста самій богині або жриці, що брала участь у ритуалі. Як приклад

можна навести хвалу жриці царю Ура Шу-Сіну:

Муж, моїм серцем любимий, —

Хороша твоя краса і солодка як мед.

Лев, моїм серцем любимий, —

Хороша твоя краса і солодка як мед.

Церемонія «священного шлюбу» відбувалася всередині храму, в

найбільш урочистому приміщенні. Є свідчення, що в храмах на вер-

шині зіккуратів були спеціальні постаменти для ложа. На циліндрич-

них печатках III тисячоліття трапляється зображення «царя-нарече-

ного», який у супроводі процесії прямує до святилища.

Міфологія, філософська поезія. Разом з розквітом Вавилона в

часи Аморейської династії Хаммурапі підносилось і значення бога

Мардука — покровителя міста. Пізніше Мардук стає на чолі Вави-

лонського пантеону і привласнює функції, які належали раніше ін-

шим богам. Це призводить до формування своєрідного «соціального

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

замовлення» — обґрунтування переходу влади до Мардука. Таке за-

мовлення було реалізоване в прекрасній літературній формі в космо-

гонічній поемі «Енума еліш» («Коли вгорі...»).

Тривалий час цей визначний твір копіювався знову й знову, а в

урочистих випадках, наприклад, під час святкування Нового року,

голосно читався. Про значну роль твору в релігійному й державному

житті свідчить уже те, що завойовники Вавилона ассирійці перей-

няли його в повному обсязі, змінивши тільки ім’я Мардука на ім’я

верховного бога своєї держави Ашшура. Найдавніший текст поеми

датується X століттям до нашої ери.

Як цього вимагає традиція, текст починається першим актом тво-

рення — розмежуванням неба і землі:

Коли вгорі не звалося небо,

А суша внизу була безіменна,

Апсу первородний, всесотворитель,

Праматір Тіамат, що все породила,

Води свої мішали докупи.

.....................................................................

Коли ще з богів не було нікого,

Нічого не названо, долею не позначено,

У надрах тоді зародились богове.

Ці перші боги тривожили праматір Тіамат і Апсу, галасуючи та

здіймаючи гармидер. Тоді Апсу вирішив їх знищити. Порадившись зі

своїм помічником Мумму, він починає діяти:

Про те, що на раді вони ухвалили,

Богам, своїм первісткам, вони сказали.

Почули богове, заметушились.

Потім притихли, безмовно сиділи.

Тільки мудрий Ейа (пам’ятаємо, що це шумерський Енкі) не ско-

рився долі. За допомогою заклять він приспав Апсу і Мумму. Убив-

ши Апсу, взяв у полон Мумму:

Він воздвиг над Апсу собі чертоги.

...........................................................................

«Апсу» нарік він покої, зробив кумирню,

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Для шлюбу святого він їх призначив.

Там з жоною, Дамкіною, ліг у величі Ейа.

У покої доль і грядущих накреслень

Бог зачав наймудрішого з-поміж мудрих.

У Апсу зароджений був Мардук.

Від народження Мардук вирізнявся своїми здібностями — най-

сильніший серед богів, зростом найвищий, найгарніший:

Синочку-сонце! Сонечко боже!

Німб його — десяти богів сяйво!

Отже, Мардукові від народження визначено особливе майбутнє.

А вдова Апсу, Тіамат, у цей час готується до смертельного бою з бо-

гами. Вона створює одинадцять чудовиськ, на чолі яких ставить Кінгу.

Як своєму чоловікові, вручає вона йому таблиці долі, що визначали

хід світових подій і гарантували їхньому власникові владу над світом.

Довідавшись про наміри Тіамат, боги злякалися, бо не відали, як

її втримати. Тоді вони звернулися до Мардука. Він згодився вийти на

бій із Тіамат, але поставив єдину вимогу:

Моє слово, як ваше, хай долю судить!

Незмінним хай буде все, що сотворю я!

І ніхто наказу моїх вуст не скасує!

На банкеті Мардук демонструє перед богами могутність свого

слова: за його наказом зникає і потім знову з’являється зірка. Врешті-

решт боги віддають Мардукові владу над Всесвітом. Під час битви

Мардук убиває Тіамат, бере у полон її помічників, відбирає у Кінгу

таблиці долі. Розправившись із Тіамат, він створює з її нижньої час-

тини землю, а з верхньої — небо, де поселяє богів. Далі він призна-

чає старшим над богами Ану, повертає Енлілю та Ейа їхні володін-

ня, зіркам, сонцю і місяцю — їхні місця та шлях у небі, ділить рік на

дванадцять місяців. Нарешті Мардук вирішує створити людей з крові

вбитого богами Кінгу:

Кров зберу я, зміцню кістками,

Сотворю істоту, назву «людина».

Воістину нині людей сотворю я,

Хай послужать богам, щоб ті опочили.

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Вдячні боги вирішили звести Мардукові святилище, яке б не мало

рівних у світі. Залишки головного святилища Мардука — Есагіли —

та величного зіккурата були розкриті під час археологічних розкопок

у Вавилоні на початку і в 60-ті роки минулого століття.

Завершується поема «Енума еліш» описом діяльності Мардука

щодо визначення подальшого порядку та розмірів жертвопринесень,

хвалою богам. Поема містить у собі Символ Віри вавилонської релі-

гії, а кінцеві її строфи можна порівнювати зі славослов’ям багатьох

релігій.

З етичними пошуками жителів Стародавньої Месопотамії Європа

познайомилася через текст Біблії. Саме вавилоняни першими розмір-

ковували над сутністю та роллю зла, поставили питання про призна-

чення людини. Думки, викладені в біблійних «Книзі Іова» й «Еклезі-

асті», вперше в історії були, хоч і не в такій досконалій формі, записані

клинописом на глиняних табличках. Античний філософський діалог

своїм корінням пов’язаний із месопотамським прототипом.

Одним з найкращих зразків давньомесопотамської літератури

вважається «Епос про Гільгамеша». Ім’я Гільгамеш — аккадського по-

ходження, його шумерський варіант близький за формою до Більга-

мес, що, можливо, означає «пращур-герой». Гільгамеша можна сприй-

мати як реальну історичну особу, він був п’ятим правителем І династії

міста Урука в Шумері (кінець XXVII — початок XXVI ст. до н.е.). Піс-

ля смерті був обожнений, і вже в списках із Фари його ім’я знаходимо

з детермінативами бога. Найдавніший запис епічної поеми датується

першою чвертю II тисячоліття, але, можливо, сягає останньої трети-

ни III тисячоліття до нашої ери. Найповніша версія під назвою «Про

того, хто все бачив» приписується урукському заклинателю Сінліке-

уннінні і збереглася в записах VII–VI століть до нашої ери.

Поема, сповнена глибокого філософського змісту, — вияв висо-

кого рівня літератури Стародавнього Сходу. Вона складається з два-

надцяти пісень. Оповідь починається з того, що жителі міста Урука

постійно зверталися до богів зі скаргами на свого норовливого й

буйного володаря — могутнього Гільгамеша. Він примушує їх ви-

конувати важкі повинності на зведенні стіни навколо міста, ще й до

того відбиває жінок у добропорядних громадян. На прохання богів

богиня Аруру створює дику людину Енкіду, що має зійтися у дво-

бої з Гільгамешем і здолати його. Гільгамеш бачить у сні видіння, з

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

яких дізнається, що йому суджено мати друга. У поєдинку ніхто із

супротивників не зміг взяти гору, і вони стають побратимами. Далі в

поемі описуються подвиги, що їх здійснили друзі, виступаючи інколи

і проти волі богів. За вчинки ці потрібно розплачуватись. Так сталося

після вбивства лютого Хумбаби, котрий охороняв священний ліс. З

волі богів, розгніваних цією смертю, помирає Енкіду. Очевидно, ця

жертва й дає змогу зберегти життя Гільгамешу.

Приголомшений смертю друга, Гільгамеш тікає в пустелю. Опла-

куючи друга, він уперше відчуває свою смертність. Одержимий ба-

жанням стати безсмертним, Гільгамеш кинувся на пошуки вічного

життя. Шинкарка Сідурі так співчуває Гільгамешу:

Гільгамешу, куди ти рвешся?

Життя, яке шукаєш, — не знайдеш ти!

Боги, коли творили людину, —

Смерть вони судили людині,

Життя собі залишили.

Попри все Гільгамеш долає багато перешкод, навіть води смерті,

потрапляє на острів, де живе Ут-напішті — єдина людина, якій боги

дарували безсмертя. Від Ут-напішті Гільгамеш дізнається про істо-

рію всесвітнього потопу, очевидцем якого той був, а також довідуєть-

ся, що рада богів не збереться, щоб дарувати йому вічне життя. Од-

нак на прощання праведник відкриває герою таємницю квітки вічної

молодості. З великими труднощами Гільгамеш дістає квітку, але не

встигає нею скористатися: коли він купався, квітку викрала змія, яка,

скинувши шкіру, одразу помолодшала.

Повернувшись в Урук, Гільгамеш заспокоюється, отримуючи на-

солоду від виду стіни, спорудженої навколо міста.

Образи Енкіду і Гільгамеша розвиваються за законами епосу: на

перший план виходять фізичні й моральні якості героїв, що дають

змогу подолати перешкоди, нездоланні для простих смертних. Чари,

дивовижні істоти-помічники вже не мають при цьому вирішального

значення, як це було в міфах.

У поему закладено й більш глибокий моральний зміст: людина

не може зрівнюватися з богами, даремними будуть її силкування здо-

бути безсмертя. Але те, що робить людину безсмертною в пам’яті лю-

дей, — це її славні діла.

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Право. Складні й суперечливі процеси в житті міських общин і

всього Шумеру викликали до життя перші правові акти в галузі со-

ціально-економічних відносин. Впливовий громадянин міста Ла-

гаша на ймення Уруїнімгіна, підтриманий «плебсом», усуває енсі

Лугальан да і за часи свого правління (2318—2312 pp.) здійснює низ-

ку соціальних реформ. Саме він першим проголосив формулу «Хай

сильний не ображає вдів та сиріт». Новий правитель зменшив пла-

ту за відправу релігійних обрядів, відмінив, дбаючи про розвиток

міської економіки, ряд податків для ремісників, захистив громадян

Лагаша від лихварської кабали. Уруїнімгіна відновив автономію хра-

мових господарств, їхню незалежність від царського господарства.

Знову відродилася традиційна судова організація в сільських общи-

нах, залежних від міста. Він же поклав край поліандрії, тобто практи-

ці шлюбу однієї жінки з кількома чоловіками. Ці правові акти набули

форми угоди Уруїнімгіна з богом Нінгірсу — патроном міста.

Наступний крок у формуванні правових норм був зроблений у

законах царя Шульгі. Це перші відомі в історії правові акти. В зако-

нах Шульгі встановлювалася винагорода за повернення раба-втікача

володарю, визначалися штрафи за тілесні ушкодження (в подібних

випадках законодавець виходив з принципу грошового відшкодуван-

ня потерпілому).

Законодавство міста Ешнунна (початок XX ст. до н.е.) встанов-

лювало тарифи цін та оплати праці, містило статті, що регламентува-

ли сімейні, шлюбні відносини, норми карного права. Симптоматична

реакція законодавця того часу на злочини, що зачіпали права успад-

кування, — подружня зрада жінки, зґвалтування заміжньої жінки, ви-

крадення дитини вільного громадянина каралися смертю.

В законах царя Ліпіт-Іштара (друга половина XX ст. до н.е.) рег-

ламентувався статус рабів, визначалися покарання за втечу раба від

хазяїна та за переховування раба-втікача. Був і закон, що свідчив про

певну гуманізацію права — рабиня, що брала шлюб з вільним, сама

ставала вільною, вільними були і її діти від цього шлюбу.

Та найвидатнішою пам’яткою давньосхідної правової думки ста-

ли закони царя Хаммурапі, викарбувані на чорному базальтовому

стовпі. Мабуть уперше закони набувають форму судового кодексу.

Цей кодекс має досить великий вступ, де сповіщається, що боги пе-

редали Хаммурапі царську владу, щоб він захищав слабких, сиріт та

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

вдів від образ та утиску сильними. Власне, кодекс налічує 282 статті,

що охоплюють майже всі сторони життя вавилонського суспільства

того часу. Ці статті подають основи громадянського, карного та адмі-

ністративного права.

Кодекс законів Хаммурапі важливий ще й тим, що в ньому реалі-

зується, хоч і не завжди послідовно, принцип вини та злої волі. Так,

відповідальність за вбивство вільного диференціюється залежно від

мотиву злочину (випадковість чи зумисність). Однак заподіяні тілес-

ні ушкодження каралися згідно з давнім законом «око за око, зуб за

зуб».

Зазвичай правові норми захищали інтереси панівних верств на-

селення держави: були передбачені покарання непокірних рабів, за

викрадення чи переховування раба оголошувався смертний вирок.

Зміст норм наповнювався відповідно до структури тогочасного сус-

пільства, що складалася з «синів мужа» (вільних повноправних гро-

мадян), мушкенумів (юридично вільних, але неповноправних грома-

дян, залучених до роботи в царських господарствах) і рабів. Отож за

тілесне ушкодження, заподіяне «сину мужа», розплачувалися за за-

коном «око за око», а якщо травмували мушкенума, то винуватець

відбувався штрафом. На практиці це означало, що, наприклад, нев-

дало зроблена «сину мужа» операція коштувала б лікарю руки — її

відрубали б, а такий же результат операції у випадку з рабом мав би

грошовий еквівалент. В іншому разі, якщо будівельник зводив буди-

нок, а той з певних причин завалювався і при тому гинув син хазяї-

на — страчували сина будівельника.

Кодекс Хаммурапі містив і ряд норм, що стимулювали економіч-

не життя країни. Так, боргове рабство обмежувалося трьома роками

роботи на кредитора. Коли минали ці три роки, позика, незалежно від

її розміру, вважалася погашеною. Також за умови стихійного лиха і

знищення врожаю борг (позика й відсотки) автоматично переносив-

ся на наступний рік.

В кодексі були закладені засади орендного права. Так, встановлю-

валась орендна плата за використання поля: (третина врожаю) і саду

(дві третини врожаю).

Шлюб визнавався законним за умови укладення контракту.

Перелюбство жінки каралося смертю — винуватицю топили. Що-

правда, коли потерпілий чоловік прощав жінку, то звільнявся від