Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

101

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

линний храм. Для переправи використовувався поховальний човен,

що нагадував своєю формою традиційні човни зі стебел папірусу. Тут,

у Долинному храмі, тіло небіжчика підлягало ритуальному обмиван-

ню на знак очищення й відродження його душі. Цей ритуал немов-

би повторював діяння бога Сонця, котрий щоранку відроджувався у

водах священного озера Лілей. Це був перший етап дуже складного,

але точно визначеного ритуалу, який забезпечував відродження душі

фараона для його потойбічного життя.

Найголовнішим був обряд «Відкривання уст», він проводився не

на тілі покійного фараона, а на його статуях на повний зріст. Ці статуї,

кількість яких сягала часом більше двох десятків, зберігались у нішах

центральної зали Долинного храму. Син фараона або його нащадок

мав окропити статуї водою, умастити пахучими маслами, здійснити

перед ними жертвопринесення й доторкнутися до вуст кожної з них

священними «знаряддями», такими, як тесло і різець. Після цього ри-

туалу статуї з Долинного храму ніби діставали здатність зберігати в

собі ожилу божественну «Ка» фараона.

Після завершення цих церемоній у Долинному храмі набальза-

моване тіло фараона з усіма царськими ознаками його влади і з його

внутрішніми органами (їх виймали з тіла, бальзамували й розміща-

ли окремо в спеціальних ємностях — канопах) урочиста процесія, в

якій могли брати участь тільки ритуально очищені особи, відносила

в Поминальний храм. Процесія рухалася пандусом. Стіни галереї,

збудовані на пандусі, були досить високі, що оберігало процесію від

непосвячених очей. У Поминальному храмі, що будувався поряд з пі-

рамідою, повторювався ритуал «Відкривання уст» над статуями по-

кійного. Тільки після цього тіло володаря Єгипту несли до місця його

вічного упокоєння в глибині піраміди.

Ритуал поховання фараона супроводжувався складними обря-

дами. Тут не можна було зробити навіть найменшої помилки, в це-

ремоніалі царського поховання ніщо не могло бути упущеним. Адже

від воскресіння «Ка» фараона та від його благополуччя в загробному

житті залежали життя й добробут усього Єгипту.

Релігійно-філософська поезія. Від епохи Давнього царства за-

лишилася чудова літературна пам’ятка — текст, відомий під назвою

«Мемфіський богословський трактат». Як і поема «Енума еліш»,

102

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

текст, про який ідеться, прагне довести пріоритет молодого бога пе-

ред старшим. У цьому разі трактат схиляє симпатії до бога Птаха (а

отже, і міста Мемфіс), показує його спадкоємцем геліопольського бо-

га-творця Атума.

В текстах про творення, які згадувалися вище, використовували-

ся для зображення цього важливого факту фізичні терміни: бог відді-

ляв небо від землі або породжував повітря й вологу. Мова ж трактату

сповнена філософських термінів у тій мірі, на яку був здатний жрець-

єгиптянин того часу. Творення пов’язується з думкою, котра відвідала

серце бога, з мовленням повеління, яке втілює цю думку в реальність.

Такий характер творення за допомогою уяви і словесного мовлення,

звичайно, мав емпіричні корені в житті стародавнього єгиптянина:

правителю належала влада створювати через повеління. Використан-

ня таких термінів, як «серце» (для назви думки) і «язик» (для назви

наказу), пов’язує «Мемфіський богословський трактат» із традицією,

але в ньому вже закладено можливість нового підходу до вирішення

проблем, зреалізовану в ученні про Логос (згадаймо і євангельське

«Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог»).

Думка і мова були з давніх-давен атрибутами влади в Єгипті. В

ранніх літературних творах вони зображались як божества, пов’язані

з богом Сонця: Ху, «владне висловлення», мова в такій мірі дійова, що

здатна творити, і Сіа, «пізнання», осягнення в думці ситуації, предме-

та, уявлення. Ху і Сіа виступали атрибутами керівної влади. У «Тек-

стах пірамід», що датуються ближчим до нас часом, правлячий бог

залишає свій храм і передає свої функції померлому царю, оскільки

небіжчик «опанував Ху, оволодів Сіа». В мемфіському трактаті ці два

атрибути виражені матеріальними термінами: серце — орган, де зарод-

жується думка, язик — орган, що цю зароджену думку перетворив на

чуттєву реальність. Усе це приписується діяльності мемфіського бога

Птаха, котрий сам є думка й мова в кожному серці і на кожному язиці.

Таким чином, автор трактату зводить все до єдиного начала: «Трапи-

лось так, що серце і язик правлять всіма членами тіла, навчаючи, що

Птах — у кожнім тілі у вигляді серця і в кожних устах у вигляді язика,

всіх богів і всіх людей, і всіх тварин, усіх гадів і всього, що є живим,

через його (Птаха) задум (у вигляді серця) і наказ (у вигляді язика)

всього того, що він бажає». Творення зображається не як одноразовий

акт, воно відбувається завжди і скрізь, де наявні думки й повеління.

103

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

У Стародавньому Єгипті виникли різноманітні твори художньої

літератури (міфи, казки, повісті, повчання) і досягли високого ху-

дожнього рівня. Літературні твори, як поетичні, так і прозаїчні, мали

строго ритмічну форму. Вплив консервативної релігійної ідеології

зумовив збереження протягом тисячоліть традиційних сюжетів, лі-

тературних мотивів, жанрів і форм. Зв’язок літератури стародавніх

єгиптян з релігією, однак, не позбавляв її розвитку. Так, у період Се-

реднього царства з’явилися художні твори світського характеру, по-

вісті та оповідання про пригоди мандрівників у південних та азійсь-

ких країнах. Серед літературних жанрів особливу увагу приділяли

дидактичній літературі.

В «Повчанні Хеті, сина Дуауфа, своєму сину Пепі» Хеті, мабуть,

професійний писар, упевнено і зі знанням справи наголошує на пере-

вагах своєї професії: «Дивись, немає посади, де не було б керівника,

крім посади писаря, адже він сам начальник». Водночас він у дета-

лях змальовує картину важкого, голодного існування простих людей:

«Кожен ремісник... уночі, коли він вільний, він працює більше, ніж

можуть зробити його руки. Каменотес... коли закінчує, руки його па-

дають, і він стомлений. І так сидить він до смеркання, коліна його і

спина зігнуті».

Песимістичними мотивами сповнена «Бесіда зневіреного зі сво-

їм «Ка»». Людина, яка готова відмовитися від життя, сперечається зі

своїм «Ка». Цікавий акцент цього твору — «Ка», що було, як ми вже

знаємо, виявом вічного життя, не може після аргументації людини

твердо засудити смерть. Висновок робиться тільки один: світ, у яко-

му живе людина, ворожий їй, і тільки загробне життя може принести

полегкість.

Образотворче мистецтво, скульптура, архітектура. Зобра-

жуючи людину, художники Стародавнього Єгипту виходили з тра-

дицій, що виникли ще в часи архаїки. Майже завжди фігура людини

зображається у фас, а її голова й ноги — у профіль. Така особливість

пов’язана з тим, що одним із джерел живопису була піктографія, пере-

хідна форма до ієрогліфічного письма. Зображення людини, що супро-

воджувало знаки письма, мало відповідати накресленню цих знаків.

Особливості персонажів зображень передавалися через титули,

ім’я-ієрогліф і масштаб. У багатофігурних композиціях, наприклад,

104

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

фараон або вельможа, своїм зростом домінують над почтом, а набли-

жені до фараона вищі за простих смертних, рабів. Реагуючи на зміни в

житті суспільства, його розшарування, зображення набуває ієрархіч-

ного порядку, його головні персонажі займають верх і центр компо-

зиції. До цього слід додати і те, що портрет, як і вічне життя, вважав-

ся можливим тільки для фараона або визначної людини. Всі рядові

персонажі зображалися схожими один на одного як краплі води, адже

простий смертний не мав права бути зображеним інакше, ніж інші,

виділятися з маси.

До обряду поховання фараона входило відливання посмертних

масок із гіпсу, а потім із дорогоцінного металу. Від них бере початок

скульптурний портрет Стародавнього Єгипту. Фараони IV династії,

котрі вважали себе богами, зводили собі портрети-пам’ятники ще за

життя. На цих портретах вони зображені як втілення того чи іншо-

го бога, у вигляді сфінксів. Згадувана реформа релігії Аменхотепа

IV вплинула і на традиції в мистецтві того часу: цей фараон зобра-

жався вже не як божество, а подібним до самого себе. Портрет фа-

раона-єретика в молодому віці відображає його характерні риси, що

легко запам’ятовуються: різко окреслені вилиці, довгий ніс, гостре,

виступаюче підборіддя, досить великий рот, нерозвинуте кволе тіло

із впалими грудьми. До речі, греки, за Б. Ріджуеєм, познайомившись

близько 700–650 років до н.е. з єгипетською скульптурою, запозичи-

ли технічні прийоми різання мармуру, а також найбільш уподобаний

ними статуарний тип чоловічого зображення.

У портреті дружини фараона Нефертіті вдало передані неповтор-

ні індивідуальні риси цариці. Водночас у цьому портреті втілено іде-

ал митця, що поєднував уявлення про жіночність, тендітність, муд-

рість, чарівність та світлу печаль, яка бринить у прекрасному образі.

Одна з перлин живопису Стародавнього Єгипту зберігалася в

Саккара в мастабі знатного єгиптянина Ті, який жив за правління V

династії. Живопис цього часу набуває декоративного і деякою мірою

гіперболічного характеру. Ті зображений під час полювання в очере-

тяних хащах. Навкруг чиновника, фігура якого подана в традиційній

манері, немовби оживають болотисті хащі, що аж кишать рибою, кро-

кодилами, гіпопотамами, а також маленькими пташками і звірятка-

ми, котрі снують поміж високих стебел папірусу з їхніми чарівними

квітами й бутонами.

105

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Стебло папірусу, бутон його квітки та сама квітка стають по-

пулярними мотивами і в архітектурі Стародавнього Єгипту. Квіт-

ка папірусу, як і священна змія, була символом Нижнього Єгипту.

Форма колон у храмах нагадувала в’язанку стебел папірусу, капітелі

колон мали форму розкритої квітки або закритого бутона квітки па-

пірусу, крони пальми, голови божества (Хатхор або Осіріса). До речі,

іонійсь ка капітель має єгипетське походження, а прототип дорійської

знаходимо в Дейр-ель-Бахрі у храмі XVII століття до нашої ери.

Найбільшою храмовою спорудою Давнього Єгипту був Карнаць-

кий храм площею 5 тис. кв. м, який прославляв Амона і могутність

Єгипту

. Побудований у північній частині міста Фів на східному бе-

резі Нілу, цей комплекс від часів XIX династії вважався державною

святинею. Фараони будували туг протягом двох тисяч років, і в пері-

од Нового царства храм вже мав свій характерний вигляд.

Фараон Тутмос III будував в Карнаці більше за своїх попередни-

ків. Найвизначніша його споруда — архітектурний комплекс у схід-

ній частині храмового ансамблю. Комплекс складається з великої

зали для свят і численних допоміжних приміщень навколо неї. Сама

зала розділена на п’ять проходів-нефів. Це перший в історії приклад

планування соборного типу: дах головного нефа спирається на під-

вищені опори й тому підноситься над стелею інших нефів-кораблів.

Світло проникає до зали через розміщені в головному нефі вікна. Ви-

сока стеля пофарбована в синій колір і прикрашена золотими зірка-

ми. Інші, вужчі нефи, відмежовані один від одного чотиригранними

стовпами, вкритими барельєфами. Приміщення навколо зали й мо-

лільні теж прикрашені на диво витонченими рельєфами.

За наказом фараонів Сеті І та Рамсеса II споруджена величезна (її

розміри 102



53 м) прекрасна колонна зала, яка вважається одним з

наймонументальніших інтер’єрів архітектури Стародавнього Єгипту.

Поздовж осі зали здіймається подвійна колонна галерея Аменхотепа

III. Висота колон (загалом їх 134) сягає 23 м. Стеля, підтримувана ко-

лонами, підноситься над сусідніми прогонами на 10 м. Звідси світло

проникає всередину споруди через вікна з кам’яними ґратами. На капі-

телі колон у формі розкритих квітів папірусу падав могутній потік со-

нячного світла. Капітелі інших колон, які «ховалися» в напівтемряві,

Карнак — назва сучасного селища на місці храму. Давні єгиптяни називали свя-

тилище Іпет-Сут.

106

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

мали форму нерозкритих бутонів. Колони, як і стіни зали, вкриті ко-

льоровими барельєфами. Стіни до того ж прикрашені барельєфами

ззовні.

Культура Стародавнього Єгипту значною мірою вплинула на іс-

торичний і культурний розвиток народів Передньої Азії, античної

Греції та Стародавнього Риму. Ремесла Єгипту (ткацтво, гончарство,

металообробка, суднобудування, виготовлення скла, монументальне

будівництво та обробка каменю, землеробство), елементи наукових

знань (астрономія, математика, медицина), що сформувалися тут,

стали основою подальшого розвитку світової культури.

Від єгиптян європейці отримали назви 12 зодіакальних сузір’їв,

сонячний календар (основа так званого Юліанського календаря),

нав чилися визначати площу кола, об’єм зрізаної піраміди, площу по-

верхні півкулі, взяли немало рецептів лікувальних засобів, дізналися

про цілющі властивості рослин і мінералів, особливості діяльності

людського організму. Згідно з античною традицією багато видатних

греків побували в Єгипті й перейнялися його глибокою мудрістю. Се-

ред них називають Солона, Піфагора, Фалеса, Гекатея Мілетського.

Плутарх сповіщає, що Євдокс вчився у Ксенофона з Мемфіса, Со-

лон — у Сонхіта із Саїса, Піфагор — у геліополіта Ойнуфея. Цей Пі-

фагор, підкреслює Плутарх, захоплювався жерцями й «наслідував

їхню таємничу символіку, оповиваючи вчення іносказанням».

Своєрідний тип східної деспотії, який склався як результат по-

шуків найбільш раціональної форми державного будівництва, так чи

інакше враховувався в практиці інших країн.

Єгипетська монументальна архітектура, оригінальна скульптура,

витончений живопис, міфологія, релігія, релігійно-філософська та

світська поезія і проза як довершене втілення людського духу при-

крашають скарбницю світової культури.

Рекомендована література

1. Антес Р. Мифология в Древнем Египте // Мифология древнего ми-

ра. — Москва, 1974.

2. Антонова Е. В. Обряды и верования первобытных земледельцев Вос-

тока. — Москва, 1990.

3. Афанасьева В. К. Гильгамеш и Энкиду. — Москва, 1979.

107

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

4. Бикерман Э. Хронология древнего мира. — Москва, 1976.

5. Дженкинс Нэнси. Ладья под пирамидой. — Москва, 1986.

6. Древние цивилизации. — Москва, 1989.

7. Искусство Древнего Востока. — Морква, 1971.

8. Кленгель-Брандт Э. Вавилонская башня. — Москва, 1991.

9. Кремер С. Н. История начинается в Шумере. — 2-е изд. — Москва,

1991.

10. Культура Древнего Египта. — Москва, 1976.

11. Ламберг-Карловски К., Саблов Дж. Древние цивилизации: Ближний

Восток и Мезоамерика. — Москва, 1992.

12. Лацис И. А. Культура Древнего Египта // История древнего мира. —

Москва, 1983. — Ч. 1.

13. Матье М. Э. Искусство Древнего Египта. — Ленинград, 1961.

14. На ріках вавілонських: 3 найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону,

Палестини. — Київ, 1991.

15. Оппенхейм А. Древняя Месопотамия. Портрет погибшей цивилиза-

ции. — 2-е изд. — Москва, 1990.

16. Поэзия и проза Древнего Востока // Библиотека Всемирной литера-

туры. — Москва, 1973. Т. 1.

17. Целлар К. Архитектура страны фараонов. — Москва, 1990.

18. Эпос о Гильгамеше («О все видавшем»). — Москва; Ленинград, 1961.

19. Яйленко В. П. Архаическая Греция и Ближний Восток. — Москва,

1990.

108

Розділ V.

АНТИЧНА КУЛЬТУРА.

КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Егейська, або кріто-мікенська культура.

Культура Греції архаїчного періоду.

Грецька культура періоду класики.

Культура Греції періоду еллінізму.

Егейська, або кріто-мікенська культура

Антична доба — період якісних змін в історії людської цивіліза-

ції, період народження нових форм суспільного й культурного життя.

Для нас вона важлива, насамперед, тим, що заклала підвалини євро-

пейської культури.

Щодо хронологічних меж античності серед дослідників немає

одностайності. Історики датують перші вияви культурного життя

на території Греції III–II тисячоліттям до нашої ери. Кінцем давньо-

грецької культури вони вважають завоювання її останніх осередків

римлянами наприкінці І століття до нашої ери.

Розпочинаючи знайомство з давньогрецькою культурою, зазначи-

мо, що Греція, греки — слова латинського походження. Самі греки від

VIII–VII століть до нашої ери називали себе еллінами, а свою країну

Елладою. Поняття «античність» так само не грецького походження:

ним італійські гуманісти епохи Відродження позначили греко-римсь-

ку культуру, яку вони вважали за найдавнішу (від лат. antiquitas —

109

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

давнина). Проте їй передувала ще давніша кріто-мікенська культура,

деякі риси й надбання якої успадкувала еллінська. Тому саме з неї

традиційно починають вивчення античного світу.

На межі III–II тисячоліть до нашої ери острови й узбережжя

Егейського моря стали ареною розвитку своєрідних культур. Особ-

ливо вирізнялися острів Кріт і місто Мікени в північно-східній час-

тині півострова Пелопоннес.

Вірогідні свідчення про егейську культуру зберегла грецька мі-

фологія, уславивши острів Кріт оповідями про головного грецького

бога Зевса, про відважного героя Тесея, про страхітливе чудовисько

Мінотавра, про політ Ікара тощо. Але не лише грецька міфологія, а

й праці грецьких істориків, єгипетські тексти згадують про крітське

царство як про могутню морську державу, утвердженню якої сприя-

ли вигідне географічне положення — між Європою, Північною Афри-

кою та Малою Азією — і непереможний флот.

Відкрити світові крітську цивілізацію допомогли археологічні

розкопки Артура Джона Еванса на межі XIX–XX століть. Мікени,

другий центр егейської культури, ще раніше розкопав німецький до-

слідник Генріх Шліман, шукач славнозвісної Трої. Ці археологічні

дані та розшифрування однієї з трьох знайдених писемностей (ієро-

гліфічне, лінійне письмо А, лінійне письмо Б) допомогли відтворити

картину кріто-мікенського культурного життя.

Близько 2400 року до нашої ери на острові Кріт існували само-

стійні міста (Кносс, Фест, Тіліс та ін.), в яких і розпочалася крітська

цивілізація. Від 2000 до 1750 року до нашої ери триває період «пер-

ших палаців» крітської культури. Через страшні катастрофи вона за-

непала приблизно років на п’ятдесят, проте знову розквітла в епоху

«других палаців», коли легендарний цар Мінос, засновник мінойської

династії, об’єднав крітські міста під егідою Кносса. Завдяки потужно-

му флотові Кносс панує не лише на острові, а й на архіпелагах та узбе-

режжі Егейського моря, зокрема в частині континентальної Греції.

Крітська культура доби свого розквіту — це культура бронзи.

Кріт постачав бронзові вироби (зброю, прикраси, витончений посуд)

всьому егейському світові. Ця цивілізація так і не перейшла до заліза.

Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарст-

ву (звідси особлива роль биків у міфології), морській справі й торгівлі.

Археологічні знахідки засвідчують високий рівень професіоналізму

110

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

ремісників. Крітська культура уславилася вазовою керамікою (ва-

зовий розпис у стилі камарес). Інша унікальна її ознака — палаци.

Крітська культура перебувала в оточенні східних деспотій і, маючи

широкі контакти з ними, безперечно відчувала на собі їхній куль-

турний вплив. Однак палацовий стиль вказує на відмінну від Схо-

ду цивільну орієнтацію цієї культури. Палаци Кносса, Феста, Тіліса

були на той час справжніми архітектурними шедеврами. Практична

доцільність і комфорт поєднувалися з неймовірно складним внут-

рішнім плануванням. Оригінальне вирішення внутрішнього освіт-

лення, система спеціальної вентиляції, водопостачання та інші вдо-

сконалення характерні для цих будов. Слід згадати й високохудожній

стінний живопис, і розфарбований стінний рельєф на міфологічні та

релігійно-культові сюжети. Вони засвідчують особливий, відмінний

від канонізованого східного, світогляд. Крітська культура не знала

релігії, як, наприклад, у Єгипті. У віруваннях стійко присутні первіс-

ні елементи. Поряд зі священними тваринами — биком, змією, левом,

грифоном тощо — наявні ознаки хтонічних божеств, тобто поклонін-

ня землі та її життєдайним силам. Тому головні фігури тут — жіночі

божества, що асоціюються з Великою Богинею, чи Великою Матір’ю.

Жінки також виконували в крітській культурі функції жриць. Судя-

чи з усього, жінки мали в суспільному житті особливе значення. Те

саме засвідчують і славнозвісні крітські фрески, де головними персо-

нажами виступають жінки. Для релігійних вірувань характерна від-

сутність на Кріті храмів. Для культових відправ існували вівтарі біля

палаців чи у «священних гаях».

Центрами культурного життя крітян були палаци, де придворна

аристократія проводила життя у вишуканих та різноманітних роз-

вагах. У всьому відчувався дух вільного, радісно-безпосереднього

ставлення до життя, що вирізняло крітську культуру із сучасних їй

східних культур. Схиляння перед навколишнім світом, культ земних

радощів — головний мотив крітського мистецтва, і він ріднить цю

культуру з наступною — грецькою.

Наприкінці XV століття до нашої ери крітські палаци зруйнували

варварські племена ахейців, що поклали край пануванню Крітського

царства. У районі Егейського моря з’явився новий гегемон — ахейське

місто Мікени. Досі мікенська цивілізація зазнавала впливу крітської

культури. Запанувавши в егейському світі, Мікени створили влас-