Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

111

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

ну своєрідну культуру, що досягла найвищого розвитку в XVI–XIII

століттях до нашої ери. Де в чому вона була спадкоємицею крітських

культурних надбань: запозичила лінійне письмо Б, техніку вазового

розпису й настінного живопису, деякі особливості релігійного куль-

ту, здобутки землеробства, скотарства, мореплавства. Проте мікен-

ська культура значною мірою відрізнялася від крітської.

Так само характерною її рисою було будування палаців. Однак

найбагатші палаци Мікен, Тірінфа, Фів та інших пелопоннеських

міст — це вже не головоломні крітські лабіринти, а монументальні,

майже фортифікаційні споруди, захищені міцними кам’яними сті-

нами «циклопічної» кладки. Центральна зала палацу зі священним

вогнем — мегарон — вважається прототипом грецьких храмів. Стіни

палаців так само прикрашені живописними фресками, але в Мікенах

це переважно мисливські чи батальні сюжети, й розпис менш живо-

писний і більш схематизований.

Можна сказати, що художній геній мікенської культури виявив

себе в монументальній скульптурі. Знамениті Левові ворота в Міке-

нах, як і «золоті усипальниці» мікенських царів чи укріплені пала-

ци, — ознака культурної орієнтації на символізацію могутності царсь-

кої влади.

Після падіння Кріту Мікени стали головним торговельним і ре-

місничим центром егейського світу, хоча за якістю виробів тутешні

ремісники поступалися крітянам. Проти вишуканої крітської керамі-

ки посуд мікенців — прості ужиткові речі.

Вправні в мореплавстві мікенці поєднали торгівлю з піратством.

У великій пошані була військова справа. Про культ сили та войов-

ничу спрямованість мікенської культури свідчать не тільки залишки

матеріальної культури, але й тогочасні хетські та єгипетські тексти,

що згадують завойовницькі набіги ахейців. У грецькій хронології ши-

роко відомі легенди про війну ахейців на чолі з видатним царем Мі-

кен Агамемноном проти Трої. Загарбницька завзятість ахейців дала

змогу їм панувати в егейському світі після підкорення Кріту. Але й

падіння їхнє сталося також через неї. Виснажившись у територіаль-

ній експансії, в постійному опорі хетам і єгиптянам, ахейці наприкінці

XII століття до нашої ери впали під натиском озброєних залізом до-

рійців. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування. Ра-

зом з нею скінчилася й кріто-мікенська культура, що була своєрідною

112

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

прелюдією до наступної, грецької культури. Існування цієї культу-

ри — не лише поєднувальна ланка між культурами стародавніх схід-

них цивілізацій та культурою античного світу. Це факт подвійного

зародження на грецькому ґрунті класового суспільства, державності,

цивілізації, які, безперечно, не були цілком культурно ізольованими

одне від одного й мали деяку тяглість традицій і спадкоємність.

Отже, є підстави вважати, що античність починається на Кріті.

Проте власне антична культура визріла значно пізніше й має свою пе-

ріодизацію. Після найдавнішого періоду егейської культури (III тися-

чоліття — XI ст. до н.е.) традиційно в історико-культурній хронології

Греції розрізняють: гомерівський, чи ранньоархаїчний період (XI–VIII

ст. до н.е.); архаїчний (VIII–VI ст. до н.е.); класичний (V — остання

чверть IV ст. до н.е.); елліністичний (остання чверть IV–І ст. до н.е.).

Падіння кріто-мікенської цивілізації спричинило глибоку депре-

сію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в пе-

ріод так званих «темних віків» (XI–IX ст. до н.е.). Відсутність істо-

ричних свідчень як результат безписемності того періоду, розтягнута

на декілька століть ізольованість від світу, виявлена археологічними

дослідженнями бідність матеріальної культури, різке збільшення

мобільності племен на території Греції дають підстави говорити про

культурний занепад, що відкинув грецьке суспільство на стадію пер-

вісної культури. Проте було й суттєве надбання — греки навчилися

виплавляти залізо. Це стало каталізатором для подальших культу-

ротворчих зусиль. Відродження культури, хай спершу повільно, не

могло не розпочатися на ниві, де колись квітнула славетна мікенська

культура. Прикметою його стало збільшення керамічних виробів но-

вої якості й техніки оздоблення, хоча ще дуже далеких від мікенських

зразків, не кажучи вже про крітські. На кінець IX століття до нашої

ери в різних районах грецького світу з’явились ознаки нової культур-

ної спільноти. З безлічі досі розрізнених племен стала виникати одна

грецька народність зі своїм особливим психологічним складом, з од-

нією, хоч і поділеною на кілька діалектів, мовою, та з хоч іще примі-

тивною, але вже досить своєрідною культурою.

Історичним підтвердженням цих процесів вважаються славно-

звісні Гомерові поеми «Іліада» та «Одіссея». Хоча, як доведено до-

слідниками, вони, створені близько середини VIII століття до нашої

ери, проте в них описано історичні реалії саме IX–VIII століть до

113

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

нашої ери. Гомерів епос, використавши давніший епічний матеріал

і водночас відтворивши сучасну дійсність, охоплює дві великі іс-

торичні епохи грецької культури. Оспівуючи уславлену «ахейську

давнину», епос водночас оповідає про культурні зрушення після мі-

кенського занепаду, провісників майбутньої «архаїчної революції» в

культурному розвитку Греції. Як єдиний історичний матеріал з цього

ранньоархаїчного періоду грецької культури, Гомерові поеми дали

йому й назву — гомерівський.

Суспільство гомерівської епохи склалося наприкінці «темних ві-

ків», і в ньому відбуваються складні соціальні процеси майнової та

статусної стратифікації. Все більше виділяється верства аристократії,

претендуючи на економічне й політичне панування. Слабшає влада

роду та його голови — басилевса. Дедалі сильнішого приниження за-

знають рядові общинники, що складають більшість демосу.

Однак історична специфіка ранньогрецького гомерівського сус-

пільства полягає в тому, що, на відміну від типологічно більш або

менш подібних до нього варварських суспільств Євразії, процес дер-

жавотворення тут розгортається в межах відокремленої сільської, а

пізніше — протоміської общини з засадами самоуправління. Саме тому

гомерівська аристократія постійно обмежується традиційним іще з

індо-європейського минулого народовладдям. Навіть у побуті аристо-

кратія дуже обтяжена патріархальними рисами. Уже з’явилося рабство,

але воно ще недосить розвинуте й не є головною виробничою силою.

Проте панівне становище аристократії вже стає ознакою гомерів-

ської доби. Оспівуючи уславлених мужів минулих століть, Гомер ві-

добразив основні ціннісні тенденції новонароджуваного етносу. Його

ідеали — це ідеали аристократії. Мужність, звитяга, благородство —

засадничі вимоги кодексу моралі грецької аристократії. Навіть міфо-

логічні уявлення — підвалини світогляду греків — зазнали чималих

змін. Героїзація, антропоїзація олімпійського пантеону богів, що ви-

никав за тих часів у грецьких народних віруваннях, притаманні Гоме-

ровому переказові легенд ахейської давнини. Але вчуваються в його

поемах і залишки стародавніх релігійних уявлень.

Наявність у гомерівському періоді перехідних форм у всіх сферах

життєдіяльності грецького суспільства, від політичної до релігійної,

вказує, що він лише передує становленню власне грецької культури.

Проте саме в цей період розпочалося культурне народження Греції.

114

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Культура Греції архаїчного періоду

Початок остаточного формування найхарактерніших рис та особ-

ливостей культури нового античного типу в Греції припадає на сере-

дину VIII століття до нашої ери. Перші паростки цієї культури, як

уже було сказано, з’явилися тут іще в «темні віки». А до кінця VI

століття до нашої ери, за досить короткий для культурно-історич-

них масштабів проміжок часу, сталися великі зміни, що засвідчили

перехід Греції від варварства до цивілізації. Греки випередили в ца-

рині культури всіх сусідів, зокрема Країни Передньої Азії, які до того

часу очолювали культурний прогрес людства. Визначальними риса-

ми архаїчного періоду стали докорінний злам усталеного життєвого

устрою грецької родової общини, зародження ранньокласових дер-

жавних форм, перегляд усієї традиційної системи цінностей. Грець-

ке суспільство остаточно відродилося після майже чотиристарічного

культурного занепаду.

Розклад родових відносин спричинив чималі проблеми: соціаль-

ну й демографічну напруженість, злидні, голод. Рятуючись від них,

греки рушили на нові землі: на захід, до берегів Італії та Сицилії, на

північний схід, на узбережжя Чорного й Азовського морів. Унаслідок

цієї територіальної експансії виникла широка мережа колоній, яка

разюче змінила життя грецького суспільства.

Була подолана багатолітня ізольованість Греції, яка захиталася

ще раніше, до початку великої колонізації, коли почалося поновне

освоєння забутих морських шляхів до Південно-Східної Малої Азії

та до берегів Африки. Море стало головним шляхом сполучення.

Вихід Греції в середземноморський світ стимулював торгівлю й

ремісництво. Колонії потребували постійних економічних зв’язків з

метрополіями континентальної Греції, водночас стаючи посередни-

ками в міжнародній торгівлі. Складалася система торгово-грошових

відносин, гроші ставали новою цінністю та підоймом матеріального

життя. І в колоніях, і в самій Греції оживало ремісництво, виділяю-

чись в окрему професійно відособлену галузь. Вироби ремісників ста-

ють дедалі якіснішими. Професійна досконалість потребує авторсь-

ких свідоцтв. Зникає анонімність ремісницької майстерності.

Потужний поштовх до розвитку отримало сільське господарство.

Колонізація як засіб розв’язання земельної та продовольчої пробле-

ми виправдала себе дуже швидко. Колонії не лише задовольняли свої

115

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

потреби, а й стали постійним постачальником хліба метрополіям. За-

роджувався ринок, стимулюючи розвиток сільськогосподарського

виробництва саме на продаж. Тому виробництво хліба в материковій

Греції, незважаючи на колоніальне постачання, не зменшувалося, а,

навпаки, зростало, забезпечуючи добробут.

Крім торгівлі й виробництва, міцні та різноманітні зв’язки греків

із народами колонізованої периферії еллінського світу сприяли ши-

рокому культурному обмінові, а відтак інтенсивному культурному

розвитку.

Завдяки колонізації розпочався інтенсивний розвиток рабовлас-

ництва. Організована торгівля рабами дедалі збільшувала надлишок

дешевої робочої сили. Це давало змогу використовувати рабську

працю не лише в домах аристократичної знаті, а й у заможних селян.

Дедалі частіше тяжка, рутинна праця перекладається на плечі рабів,

звільняючи греків для дозвілля. Так закладалися підвалини класич-

ного античного рабства.

Колонізація значною мірою зламала підвалини первісно-родової

общини. Охоплена колонізаційним процесом особа звільнялася від

безпосередньої влади роду. Привілейований статус родової аристо-

кратії порушується привілеями багатства, що стає доступним реміс-

ничому людові й купцям. Та найбільшого удару родовим основам

суспільного життя завдало виникнення міста-поліса.

Ця специфічна форма державності цілком відрізняється від усьо-

го, що існувало в тогочасному культурному світі. Грецький поліс як

держава виникає з потреби захисту об’єктивних засобів і форм існу-

вання, насамперед землі, громадського колективу власників. То були

у своїй архаїчній формі більші чи менші аграрні поселення з пере-

важно сільським, землеробським людом, із господарським придатком

міста — селом (кома чи дем). Сам поліс греки уявляли політичним

(адміністративним), військовим, релігійним центром.

Головним місцем міської життєдіяльності була агора — місце

народних зібрань громадян, де вільний грек проводив більшу час-

тину свого дозвілля: спілкувався, продавав, купував, брав участь у

вирішенні політичних питань. Це специфічна ознака грецького по-

лісного політичного устрою — повна відкритість, громадське обгово-

рення нагальних проблем. Іншою суттєвою рисою полісного життя

стало нове уявлення про справедливість (персоніфіковану в богині

116

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Діке). На зміну родовому праву й традиційній моралі, де типовим є

обожнення царської влади (яскраво втілені в кріто-мікенському сус-

пільстві) та ворожість до будь-якого чужинця, прийшло розуміння

божественної справедливості, що поширювалась однаковою мірою на

всіх людей, без огляду на їхню родову чи племінну належність. Саме

з цієї світоглядної позиції розвинулася на наступних етапах грецької

історії славнозвісна полісна демократія. Вона мала у своїй основі не

старі ієрар хічні відносини панування й підкорення, а нову систему

суспільних зв’язків між «подібними» та «рівними» громадянами, для

яких державне керівництво є спільною справою.

Протягом архаїчного періоду поліс як політичний та суспільний

організм лише народжувався, раз у раз заходячи в суперечність зі

старими, віджилими, але ще досить впливовими формами життя. На-

самперед це були самоуправні зазіхання родової аристократії. Важ-

ка соціально-економічна ситуація, обтяжливі політичні конфлікти

спов нювали архаїчну добу нестабільністю, що доволі часто закінчу-

валася кривавими інтермедіями тираній. У VII столітті до нашої ери

тиранія була звичайною формою влади в грецьких полісах. Серед

найвідоміших тиранів — Періандр із Корінфа, Пісістрат з Афін, Піт-

так з Мітілени на Лесбосі та ін. Більшість з них були непересічними

особистостями. Але їхні намагання розв’язувати суперечності між

різними соціальними силами засобами диктатури, здебільшого, лише

«консервували» суспільну кризу. Хоча для знищення могутності ста-

рої родової знаті й розчищення шляху для розвитку нового рабовлас-

ницького суспільства дещо зробили й вони.

Та вирішальними у формуванні класичного рабовласницького

поліса античної Греції були законодавчі реформи суспільно-полі-

тичного життя на межі VII–VI століть до нашої ери. Вони пов’язані

з іменами видатних афінських реформаторів Солона і Клісфена та

спартанського законодавця Лікурга.

Солон (близько 549 р. до н.е.) та Клісфен (між 509 та 507 pp. до

н.е.) через запропоновані ними системи правових заходів повели на-

ступ на панування родової земельної аристократії, на захист демосу

від боргів, безземелля, за відновлення єдності поліса, за відродження

політичної сили народних зборів.

Результатами цих цілеспрямованих політичних заходів стала

переорієнтація на демократичний шлях суспільного розвитку, під-

117

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

тримана заможним селянством у народних зборах. У VI столітті до

нашої ери Аттика — це ще сільськогосподарський край, але значною

мірою також осередок ремісництва й торгівлі. Після реформ вона

перетворюється на район середнього та дрібного землеволодіння.

Це істотно стабілізує соціальну ситуацію й допомагає встановити в

Афінах, цент рі Аттики, демократичне правління. Законодавчі функ-

ції належали еклесії — народним зборам, за діяльністю посадових осіб

(архонтів) наглядав спеціальний орган — ареопаг. Афінська політич-

на система, гнучка й здатна до розвитку, заклала основу подальшого

розквіту Афін, перетворивши цей поліс на найбільший культурний

центр Греції, на «школу Еллади», як пізніше оцінить його Фукідід.

Зовсім інакше була влаштована Спарта — уособлення військо-

во-аристократичного державного устрою. Спарта утворилася піс-

ля вторгнення дорійців у Лакедемон десь у XI чи X столітті до на-

шої ери. Більшу частину місцевого ахейського населення спартанці

підкорили, обернувши на рабів-ілотів. Ті, хто добровільно визнали

панування Спарти, увійшли до складу Лакедемонської держави на

правах периектів (ті, що живуть довкола), зберігши особисту свобо-

ду, але втративши політичні, громадянські права. Рання Спарта ба-

зувалася на подвійній царській владі. Два басилевси уособлювали

воєначальників, судців і жерців; рада старійшин (герусія) та народні

збори (апелла), в яких могли брати участь усі вільні громадяни Спар-

ти (менша частина населення), мали радше формальний характер,

підкоряючись єдиновладдю басилевсів.

Суспільна атмосфера Спарти за всіх часів була гострою й напру-

женою. Та особливо вона погіршилася після завоювання Мессіни, яке

поповнило спартанські володіння плодючими землями, а спартанську

соціальну напругу — ворожістю підкорених мессінців, які примножили

кількість ілотів. Тому від кінця VII століття до нашої ери Спарта пере-

творюється на замкнену корпорацію професійних воїнів-гоплітів, що

силою зброї стверджують своє панування над численнішими ілотами.

Постійна загроза бунту вимагала від спартанців максимальної згур-

тованості та організації. Це змусило спартанців здійснити низку соці-

альних реформ, — так звані «закони Лікурга», що перетворили Спар-

ту на згуртований військовий табір. Громадянином вважався тільки

той, хто без заперечень підкорявся державним законам, які регламен-

тували життя громадян до найменших дрібниць. Найважливіший

118

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

політичний принцип законодавства Лікурга, принцип рівності, об-

межував до мінімуму все особисте, від володіння майном до індиві-

дуальних уподобань у їжі чи вбранні. Однаковість стала законом і

гарантом згуртованості громадянського колективу.

Ефективність цих заходів для військової досконалості очевидна.

Уславлена спартанська фаланга була неперевершеною тривалий час.

Спарта вже в середині VI століття до нашої ери підкорила своїй ге-

гемонії такі великі поліси, як Корінф, Сикіон, Мегари. Відомі її за-

войовницькі зазіхання на Афіни.

Політичну стабільність Спарти схвально відзначали її шануваль-

ники: Ксенофонт, Платон, Плутарх. Серед її критиків був Арістотель.

В VI столітті до нашої ери спартанська полісна система вичерпа-

ла себе. Економічно та культурно вона досить сильно відставала від

інших грецьких полісів. Поступово занепала, а потім зовсім зникла

своєрідна культура Спарти, яка ще в VII столітті до нашої ери ство-

рювала яскраві зразки. В наступних століттях Спарту спіткав цілко-

витий застій у соціально-політичному й культурному житті, вона не

дала жодного поета, філософа, митця, вченого в культурну спадщину

людства.

Отже, Афіни й Спарта демонструють різні форми грецького по-

ліса — одного з найсуттєвіших досягнень культури Греції в архаїчний

період. Це була найдосконаліша форма політичного правління в того-

часному культурному світі.

Яскравим свідченням її переваг стали культурні надбання анти-

чної Греції. Вже архаїка принесла багато своєрідних культурних ре-

зультатів. Після «темних віків» одним із найсуттєвіших її досягнень

стало нове письмо. Перші грецькі писемні пам’ятки датовані VIII сто-

літтям до нашої ери. На відміну від мікенської складової писемності

еллінська послуговується запозиченим у фінікійців і творчо пере-

робленим семітським алфавітом. Нова грецька абетка налічувала 24

знаки з твердо установленим значенням для голосних і приголосних

звуків. Зручність цієї алфавітної системи зробила її доступною на-

родним масам. Якщо досі в багатьох народів письменність була при-

вілеєм професійних писарів, то в греків вона стала здобутком усіх

громадян поліса.

Це дало поштовх розвиткові літератури. Архаїка — то часи Гоме-

ра, Гесіода, Архілоха, Сапфо, Анакреонта, Піндара. Розквітли різні

119

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

літературні жанри — від епічних поем, лірики до космогонії та дидак-

тичного епосу.

Величезну роль у становленні й розвитку давньогрецької літера-

тури відіграла грецька міфологія. Вона становила арсенал і підґрунтя

всього грецького мистецтва. До міфів протягом усієї культурної іс-

торії Греції зверталися її поети, драматурги, художники, скульптори.

Не можна вивчати античну культуру, не знаючи грецької міфології.

Грецька міфологія, надбання протоархаїчних часів, була про-

дуктом багатьох поколінь, їхньої колективної творчості, результатом

еволюціонування міфологічного світогляду від первісного тотемізму,

фетишизму, анімізму, магії та хтонічного демонізму до антропомор-

фізму й героїзму грецьких богів. У грецьких міфах архаїчної доби чис-

ленний сонм богів порядкує у світі. Хоча при нагоді вони могли пере-

творюватися на звірів, птахів, на рослини, дощ, вогонь, на все те, що

уособлювали колись. Тепер же вони були людиноподібними богами, в

прекрасних людських образах уособлюючи всі пристрасті та марення,

якими живе світ, горду свідомість зростання людської могутності.

Як вже зазначалося, поетичним відтворенням міфів Троянського

циклу стали епічні поеми великого Гомера. Хоча історична дійсність

в «Іліаді» та «Одіссеї» припадає на протоархаїчні часи, запис цього

епосу зроблений за період архаїки (приблизно VIII—VI ст. до н.е.).

Поряд із героїчним епосом Гомера до літературних надбань арха-

їки належить настановчий епос Гесіода. Найвідоміші твори поета —

поеми «Теогонія» («Родовід богів») та «Роботи і дні». Якщо перша

містить космогонічні погляди про виникнення Всесвіту й своєрідний

реєстр грецьких богів, то вже друга є зібранням практичних порад,

моралізаторських суджень про дійсність, узагальнення легенд про

історично-культурні періоди людського існування, п’ять поколінь

людського роду й засвідчує зміну головного мотиву та пафосу літе-

ратурної творчості. Закінчилася гомерівська епоха — епоха героїв.

Збентеження розпадом традиційних родових зв’язків і цінностей

відбивається в напружених духовних шуканнях індивіда. Саме ця

конкретна людська особа, її внутрішній світ різноманітних почуттів

і думок, її пошуки свого місця, ролі та обов’язків у цьому новому сві-

ті — головна тема всіх літературних та художніх досягнень архаїки.

Досить згадати відтворення пристрастей особи, її хворобливого са-

молюбства, жадання помсти, стійкості у злигоднях у поезії Архілоха

120

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

з острова Парос (середина VII ст. до н.е.) чи витонченої любовної

лірики відомої поетеси Сапфо. Іонієць Анакреонт уславив веселощі

життєрадісних і безтурботних греків. Дух людини іще в бентезі й по-

шуку, але вже усвідомлює свої творчі можливості, вже вивільняється

з-під нещадного гніту первіснородового суспільства.

В архаїчний період народжується ще одна риса грецької куль-

турної унікальності: особливий погляд на світ, цілком відмінний від

міфологізованого світобачення, притаманного східним культурам,

та й навіть раннім етапам грецької культури. Виникає специфічна

антична філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто за-

родком науки. З настійливих намагань пізнати таємниці Всесвіту,

розв’язати загадку його Світобудови народжується новий тип мис-

лення, для якого навколишній світ стає розумово збагненним, логі-

ко-теоретично впорядкованим і математично доказовим. На відміну

від східної філософії як релігійної мудрості, це нова галузь позарелі-

гійного мислення, де буття космосу пояснюється суто раціональни-

ми, відмінними від релігійних, причинами. І якщо спеціальні знання

Вавилону, Стародавнього Єгипту чи Китаю можуть кваліфікуватися

лише як переднаука, це — намагання створити систему позитивних

знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на під-

ставі закону.

Безперечно, грецька філософська та наукова традиції формува-

лися, використовуючи досягнення інших народів. Греки багато за-

позичили з культурних надбань вавилонян, єгиптян, фінікійців. Але

заслуга греків — у творчій переробці та внесенні того нового, що дає

підстави говорити про виникнення власне науки й філософії саме у

стародавній Греції.

Архаїчний період був періодом перших кроків грецького духу

в цьому напрямі. Тому у філософських шуканнях цієї пори ще до-

сить релігійно-містичних вірувань, пророцтва, морально-етичних

напучувань. Релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії

представляють секти орфіків та піфагорійців. Раціоналістичні заса-

ди мислення були здобутком іонійської філософії (Фалес із Мілета,

Анаксимандр, Анаксимен) і Геракліта Ефеського (VI ст. до н.е.). Саме

грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали

значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань,

заклали основи грецької та європейської науки.