Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

цифр і арифметичних знаків. Це досить досконалі ідеограми. Кожна

із них нічим не нагадує позначений ними «предмет».

Різновидом ідеографії є так звана ієрогліфіка, що нею послугу-

вались у Давньому Єгипті, тепер — у країнах Сходу. Ієрогліфи (від

грец.



— священний і



— вирізьблене зображення) — це

ідеографічні знаки, в написах яких зберігається деяка, скоріше сим-

волічна подібність із предметом. Наприклад, у єгипетському письмі

схематичне зображення ноги означало «йти», коло з крапкою по-

середині — «сонце», схематичний малюнок птаха — «летіти» тощо.

Ідеографія виявилася досить стійкою системою письма, й у деяких

народів існує й досі (наприклад, китайське письмо).

Фонографія. Знаки фонографічного (від грец.



— голос,



— пишу) письма (фонограми) означають звукові елементи

слова, тобто склади або звуки (фонеми). Залежно від цього слід роз-

різняти два різновиди фонографії — складове письмо (індійське) і

буквене (українське).

Фонографія має очевидні переваги над ідеографією, а тим біль-

ше над піктографією. Добре розвинена ідеографічна система письма

складається, зазвичай, з кількох десятків тисяч знаків. Сучасні роз-

винуті фонографічні системи письма налічують лише кілька десятків

знаків (букв). Отже, людина потребує для засвоєння грамоти набага-

то менше сил і часу. Саме народи з фонографічною системою письма

досягли високого рівня письменності населення ще за давніх часів.

Втім, жоден тип письма не використовується в «чистому» вигля-

ді. Піктографія має зачатки ідеографії, ідеографія зберігає численні

сліди піктографії й має елементи фонографії. Фонографія поєднуєть-

ся у письмових текстах з ідеограмами — цифрами, математичними

знаками, символікою хімії й фізики, доповнюється схемами, малюн-

ками тощо.

Найдавніші системи письма були піктографічними, ідеографічни-

ми й ієрогліфічними. Перше буквено-звукове письмо створили фіні-

кійці у XII–X століттях до нашої ери. Його знаки (букви) означали

окремі звуки фінікійських слів, причому позначалися тільки приго-

лосні. Фінікійці мали абетку, тобто букви були розташовані в певно-

му порядку. Букв було двадцять дві й вони мали свої назви.

Відомі три гіпотези про виникнення фінікійського письма — єги-

петська, ассиро-вавилонська й крито-мікенська. Тобто фінікійське

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

письмо розвинулося внаслідок удосконалення досить розвинутих і

поширених систем письма стародавнього світу. Деякі вчені додержу-

ються думки про самостійне виникнення фінікійського письма. Най-

доказовішою поки що є гіпотеза, яка пов’язує фінікійське письмо з

єгипетським.

Із фінікійського письма через арамейське походить письмо єв-

рейське, іранське, сирійське, арабське. Це ж джерело й у найрозви-

нутішого й найпоширенішого давньогрецького письма (VIII–VII ст.

до н.е.). Давньогрецьке письмо мало 24 букви для означення звуків

(17 приголосних і 7 голосних), що відповідали фонетичній системі

давньогрецької мови. Греки почали писати не лише справа наліво, а й

зліва направо, змінюючи напрямок через кожний рядок. Такий спо-

сіб письма називався у греків бустрофедон (від грец.





— бик



— повертаю, тобто поворот борозни, коли ореться земля).

Давньогрецьке письмо стало основою всіх західних алфавітів. На

грецькій основі в Давньому Римі склалося латинське письмо, яке

використовується національними мовами багатьох європейських

народів. У XIX–XX століттях на латинській основі створені абетки

для багатьох народів усіх частин світу (зокрема народів Африки). На

грецькій основі виникла також кирилиця, на якій базувалися алфаві-

ти багатьох слов’янських мов.

Крім зачатків писемності, в культурі раннього землеробства за-

кладені підвалини ще багатьох культурних досягнень. Передусім

це стосується вдосконалення засобів праці. Землеробство спочатку

було мотижним, і лише в V—IV тисячоліттях до нашої ери, після

приручення великої рогатої худоби, — плужним. Для виготовлення

плугів спершу використовували шліфований камінь, а потім вони

були бронзові або мали бронзові наконечники. З’являється архітек-

тура — глиняні й дерев’яні споруди (житло й культові приміщення).

Поступово, зі збільшенням густоти населення, в деяких регіонах сві-

ту виникають міські поселення. Цьому сприяло освоєння гончарного

ремесла (винахід гончарного круга відносять до V–IV тис. до н.е.),

розвиток ремесел і торгівлі, а також необхідність захисту від ворогів.

Одне з найдавніших міст — Єрихон (VII тис. до н.е.) з його стінами

й вежами, навколишніми сільськогосподарськими угіддями й трьома

тисячами жителів, стало величним творінням свого часу; проте його,

як і інші міста й селища в період ранньої землеробської культури,

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

доводилося знову й знову відбудовувати з руїн. Підвищення ефек-

тивності сільсь кого господарства супроводжувалося зростанням на-

сильства. Це ставало головним джерелом привласнення додаткового

продукту. Єдність, рівність, характерні для відносин усередині зем-

леробської общини й засновані на внутрішньосімейних зв’язках, по-

ступово зникали. Відтепер соціальні відносини визначалися владою

правителів окремих поселень і міст. Для них уже характерні особли-

вості, властиві цивілізації, — фіксовані території і постійна централі-

зована влада.

Успіхи продуктивного господарювання й усього комплексу ран-

ньої аграрної культури зумовили в середині IV тисячоліття до нашої

ери появу перших держав. Починалась епоха цивілізацій.

Рекомендована література

1. Антонова Е. В. Очерки культуры древних земледельцев Передней и

Средней Азии. — Москва, 1984.

2. Арутюнов С. А. Народы и культуры: Развитие и взаимодействие. —

Москва, 1989.

3. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — Москва, 1983.

4. Головин Б. Н. Введение в языкознание. — Москва, 1983.

5. Грант В. Эволюционный процесс. — Москва, 1991.

6. История первобытного общества: В 3 т. / Под ред. Ю. Бромлея. —

Мос ква, 1983–1988.

7. Кабо Р. В. Первобытная доземледельческая община. — Москва, 1986.

8. Козлов В. И. О классификации этнических общностей // Исследова-

ния по общей этнографии. — Москва, 1979.

9. Кууси П. Этот человеческий мир. — Москва, 1988.

10. Линдбланд Ян. Человек — ты, Я и первозданный. — Москва, 1991.

11. Мид М. Культура и мир детства. — Москва, 1988.

12. Пучков П. И. Некоторые проблемы протоэтногенеза // Исчезнувшие

народы. — Москва, 1988.

13. Роуз Ф. Аборигены Австралии: Традиционное общество. — Москва,

1989.

14. Тейлор Э. В. Первобытная культура. — Москва, 1989.

Розділ IV.

КУЛЬТУРА СТА РОДАВНЬОГО СХОДУ

Культура Месопотамії.

Культура Стародавнього Єгипту.

Культура Месопотамії

Велика територія, що розкинулася від гір Вірменії на півночі до

Перської затоки на півдні, від гірських областей Ірану на сході до

сирійсько-месопотамського степу на заході, прийняла на себе назву,

якою спочатку давньогрецькі географи нарекли рівнинну область в

нижній та середній течії рік Тигр та Євфрат. Ця назва — Месопота-

мія, що буквально означає «Межиріччя» (від грец.



— серед-

ній,



— річка).

Дві великі річки, Тигр і Євфрат, правили не тільки за своєрідне

обрамлення прекрасного полотна, на якому відбилися народження,

становлення, розквіт і занепад протягом кількох тисячоліть цілої низ-

ки цивілізацій. Примхливий, нерідко жорстокий характер цих річок

і складні кліматичні умови суттєво вплинули на дух месопотамської

культури. Упродовж тисячоліть руїни колись знаменитих міст — Ва-

вилона та Ніневії — були поховані під піском, болотом та щебенем.

Ще зовсім нещодавно кожна з поодиноких напівзруйнованих цег-

ляних споруд, що траплялася місцевим жителям, сприймалась як

відома Вавилонська вежа. Колись родюча країна перетворилася на

пустелю та болото, всіяні пагорбами (по-арабськи — «телль»). Однак

слід, залишений минулим у свідомості народів, які мешкають на цій

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

території, був настільки глибоким, що в бедуїнських назвах цих міс-

цевостей збереглися відголоси назв зниклих месопотамських міст.

Руїни Месопотамії та написи на них поступово відкривали свої

таємниці. Спочатку були дешифровані написи ассирійською мовою,

які донесли до нас відомості про події, що мали місце понад чотири

тисячі років тому. Трохи пізніше стало очевидним, що існували асси-

рійський і вавилонський діалекти тієї мови, котру тепер називають

аккадською.

До останньої чверті XIX століття прочитано кілька систем кли-

нопису. Завдяки цьому були доповнені відомості ще про цілу низку

стародавніх цивілізацій Месопотамії, серед яких особливо слід від-

значити хетську, еламську, хуррітську. Наукові дослідження у цій

галузі багато в чому сприяли розумінню походження та оточення мі-

кенської, палестинської і єгипетської цивілізацій.

Відомі вже сотні імен царів та інших видатних людей того часу,

починаючи з правителів міста Лагаша III тисячоліття до нашої ери до

останнього царя з нововавилонської династії Набоніда (556–535 pp.

до н.е.). Спираючись на відомості, що містяться у давніх текстах, стало

можливим простежити долі цілих династій і окремих правителів, ре-

конструювати піднесення та занепад міст, навіть дати оцінку загаль-

ній політичній ситуації в досить окреслених хронологічних рамках.

Шумери, походження яких до цього часу чітко не визначено, хоча

традиція пов’язує їхню батьківщину з островами Перської затоки, в

кінці IV тисячоліття до нашої ери, рухаючись з півдня, освоїли до-

лину Тигру та Євфрату. На початку III тисячоліття до нашої ери в

Південній Месопотамії вже виникли шумерські міста-держави. За-

звичай, вони споруджувалися на природних узвишшях, були оточені

стінами й мали до 40–50 тисяч жителів. Такими містами були Ереду

(крайній південний захід месопотамської рівнини), поряд з ним Ур,

далі на північ на березі Євфрату місто Лapca, на схід від нього на бе-

резі Тигру — Лагаш. На березі Євфрату ж було зведене місто Урук, а

в центрі краю над Євфратом піднялося місто Ніппур — головне свя-

тилище всього Шумеру. Правителі міст мали титул лугаль («велика

людина», тобто цар) або енсі (правитель і жрець одночасно). На межі

XXIV та XXIII століть до нашої ери, після драматичного протибор-

ства міст Лагаш та Умма, правителю останнього Лугальзагесі вдаєть-

ся вперше об’єднати майже весь Шумер. Шумерський період історії

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Межиріччя охоплює близько п’ятнадцяти сторіч, завершується він

наприкінці III — початку II тисячоліть до нашої ери так званою III

династією міста Ура (бл. 2112 — 1997 pp. до н.е.), династіями Ісіна

(2017–1794 pp. до н. є.) та Ларси (2025–1763 pp. до н.е.), остання з

яких вже була лише частково шумерською.

Східні семіти — аккадці, що займали північну частину нижнього

Межиріччя, з давніх-давен були сусідами шумерів і перебували під

значним впливом останніх. У другій половині ІІІ тисячоліття аккадці

підкоряють собі південь Месопотамії. Активна політика правителя

міста Аккад Саргона Древнього призвела до утворення об’єднаного

«царства Шумера і Аккада». Ім’я Саргон (аккад. Шаррукен) було

взяте після «коронації», адже означає «істинний цар». Вже за життя

про нього було складено багато легенд. Сам же цар про себе оповідає

скромно: «Мати моя була бідною, батька я не знав... зачала мене мати,

народила таємно, поклала в очеретяну корзину й пустила за водою».

Саргон перемагає Лугальзагесі і проводить в об’єднаному царстві ряд

реформ. Спочатку він утворює перше в історії регулярне військо, яке

налічувало 5400 воїнів-професіоналів і залежало тільки від його ми-

лості. Зрошувальна система починає будуватись і функціонувати в

загальнодержавному масштабі. Запроваджується єдина система мір

і ваг. Онук Саргона, цар Нарам-суен (2236–2200 pp. до н.е.), завер-

шує справу, почату дідом. За його правління Аккад (Північна Месо-

потамія) сягає вершин розквіту. Цар став величати себе «могутнім

богом Аккаду» й наказав зображати себе на рельєфах у головному

уборі, прикрашеному рогами (атрибут божества). Він мав титул «цар

чотирьох сторін світу». Після виснажливої боротьби проти племен

амореїв, що насувалися з заходу, та проти кутіїв, що нападали на цар-

ство з північного сходу, після придушення внутрішніх заворушень

центр політичного, економічного й релігійного життя перейшов до

міста Ур. Засновник III династії, правлячої в місті, Урнамму мав ти-

тул «цар Шумеру та Аккаду». Сам Ур дав приклад класичної східної

деспотії, де цар був верховним суддею, очолював державний апарат і

керував зовнішньою політикою, і де його влада спиралася на бюро-

кратичний апарат та армію. Син Урнамму Шульгі (2093–2046 pp.)

посилює культ царя-Бога введенням на практиці шанування своїх

скульптурних зображень і принесення їм жертв. Після значного під-

несення міста Вавилона на політичній арені ця територія почала на-

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

зиватися Вавилонією. Отже, культура Месопотамії в II тисячолітті

до нашої ери — результат діяльності семітських народів. Однак це не

означало зникнення шумерської культури, бо злиття двох народів

відбувалося поступово й не спричиняло повної заміни шумерської

культури семітською.

До останнього часу суто семітських культів на території Месопо-

тамії не виділено. Всі відомі аккадські боги мають шумерське похо-

дження або ототожнені з шумерськими.

Таким чином, в основу вивчення культури Стародавньої Месопо-

тамії покладено чітку періодизацію.

І ранньодинастичний період (бл. 2750–2615 pp. до н.е.) пов’язаний

з іменами кількох міфічних правителів (або, скоріше, тотемів) міст

Урука, архаїчного Ура.

II ранньодинастичний період (бл. 2615–2500 pp. до н.е.), для яко-

го характерні оформлення І династії Урука, перелік царів якої міс-

тить напівлегендарне ім’я царя Гільгамеша, архаїчної династії міста

Лагаша.

III ранньодинастичний період (бл. 2500–2315 pp. до н.е.), коли на

території Месопотамії виникає чимало міст-держав, які ведуть само-

стійну політику. Це міста Кіш, Ур, Акшак, Умма, Лагаш та ін.

Значний період у розвитку культури Месопотамії пов’язаний з іс-

торією Вавилонії (2316–539 pp. до н.е.). У XIX столітті до нашої ери

царям Вавилона (назва міста походать від Баб-Ілі — «ворота бога»),

що містився на лівому березі Євфрату, на перехресті торговельних

шляхів, вдалося об’єднати під своєю владою Межиріччя. Серед ве-

ликої кількості імен правителів і династій слід звернути увагу на

Саргона Древнього, засновника аккадської держави, царювання якого

(2316–2261 pp.) примітне будівництвом монументальних культових

споруд; Хаммурапі, шостого царя І Вавилонської династії (1792–

1750 pp. до н.е.), що залишив кодекс законів; Навуходоносора II (605–

562 pp.), який у 597 і 587 pp. до н.е. під час походів у Палестину за-

хопив Єрусалим і забрав багато його жителів у вавилонський полон.

Спомин про це знаходимо на сторінках Біблії.

Взагалі перші землеробські поселення на півночі Месопотамії ви-

никають наприкінці VIII — на початку VII тисячоліть до нашої ери. Але

своєї характерної форми месопотамська культура досягла приблизно

в епоху ранньої писемності, тобто близько середини IV тисячоліття до

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

нашої ери. У протописемну епоху склалася та фундаментальна модель

культури, яка, з одного боку, дала змогу Месопотамії оцінити й збаг-

нути свої найважливіші проблеми, а з іншого — виробити критерії для

оцінки свого оточення.

Першою серед ознак цієї моделі культури слід назвати велико-

масштабну планомірну іригацію, яка з цього часу, назавжди стала

характерною рисою сільського господарства Месопотамії. Геродот у

своїй «Історії» зазначає, що вся Вавилонія, так само як і Єгипет, пере-

тинається каналами. Найбільший з них — судноплавний; в південно-

східному напрямку він тече з Євфрату в Тигр. Із розвитком земле-

робства пов’язаний помітний приріст населення. Долина Межиріччя

вкрилася новоствореними поселеннями, на місці старих селищ вини-

кали міста.

Переростання села в місто призвело до формування політичної

моделі цивілізації — примітивної (первісної) демократії. Збори до-

рослих вільних громадян міста-держави вирішували всі складні пи-

тання його політичного життя. Цим зборам належала вища політична

влада. Повсякденними справами міської общини, зазвичай, займала-

ся рада старійшин. У критичні моменти свого життя, наприклад, при

загрозі війни, община міста на загальних зборах могла надати одному

із членів ради старійшин право абсолютної влади і оголосити його ца-

рем. Така царська влада була посадовою, встановлювалася на деякий

час і після подолання кризи скасовувалася.

Поступове посилення процесу централізації влади в межах нової

політичної моделі, зрослі фінансові можливості міських общин спри-

яли розвиткові в Месопотамії монументальної архітектури. На рубе-

жі IV і III тисячоліть разом з виникненням перших держав у Півден-

ній Месопотамії почалося розшарування суспільства на владоможців

та підлеглих; одночасно змінювались і уявлення про богів.

Частина в минулому племінних покровителів дедалі більше

сприймалась як володарі, що правлять у світі богів. Володар сприй-

мався як уособлення держави. В ієрархізованому пантеоні кожне бо-

жество наділялося певними функціями. Кожне місто-держава, зви-

чайно, шанувало своїх богів. Так, божествами міста Урука були бог

Ан та його дочка, богиня Інанна, міста Ніппура — бог Енліль, міста

Ереду — бог Енкі, міста Лагаш — бог Нінгірсу, міста Вавилон — бог

Мардук. Їхнім скульптурним зображенням приносилися жертви.

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Посередництво між світом людей і світом богів взяли на себе жер-

ці. Функцію верховного жерця виконував правитель. Саме він пови-

нен був збудувати відповідне культове приміщення й пильнувати

точність дотримання ритуалів та жертвопринесення. Культові дій-

ства зосереджувались у святилищах головних богів. На рівнині бу-

дувалися величні храми, центром яких були знамениті зіккурати, що

мали форму східчастих башт зі священною кількістю поверхів (3, 5

або 7). Археологічні розкопки показали, що ці святилища споруджу-

валися на високих терасах. За матеріал на побудову храмів правили

висушені на сонці глиняні цеглини.

Зміни в економічній і соціальній сферах життя суспільства Ме-

сопотамії супроводжувалися значними досягненнями й у сфері ду-

ховного життя. Саме Месопотамію можна вважати батьківщиною

писемності. Її винайшли, аби полегшити бухгалтерію, що значно

ускладнилася у розвинутих міському та храмовому господарствах.

Писемність мала велике значення в становленні й закріпленні нової

культури стародавнього суспільства; адже з її появою стали можли-

вими нові форми передання та зберігання знань і «теоретична», тобто

суто інтелектуальна діяльність. Клинопис є найважливішим із того,

що було створено на месопотамській рівнині. В музеях, наукових за-

кладах зберігається нині понад півтора мільйона клинописних тек-

стів, а археологи кожного року знаходять їх сотні і тисячі.

Месопотамська писемність у своїй найдавнішій, піктографічній,

формі з’явилася на рубежі IV–III тисячоліть до Нашої ери. Цілком

можливо, що вона склалася на основі системи «облікових фішок».

Адже жителі близькосхідних поселень від Західної Сирії до Цент-

рального Ірану в IX–IV тисячоліттях до нашої ери використовували

для обліку різних продуктів і товарів тримірні символи — маленькі

глиняні кульки, конуси і т.п.

В IV тисячолітті до нашої ери набори таких фішок, що реєстру-

вали певні акти передання тих чи інших товарів, почали вміщати в

глиняні оболонки розміром з кулак. На зовнішній поверхні такого

своєрідного «конверта» інколи робили відбиток усіх фішок, що міс-

тились усередині. Це полегшувало ведення точних розрахунків без

напруження пам’яті й без необхідності розбивати опечатані оболонки.

Врешті-решт відпала й потреба у самих фішках — їх чудово замінили

самі відбитки. Пізніше продряпані паличкою значки — малюнки —

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

заступили відбитки. Так теорія походження давньомесопотамського

письма робить зрозумілим вибір глини як письмового матеріалу, а

також специфічну форму стародавніх табличок, схожу на подушечку

чи лінзу.

Вчені вважають, що рання форма піктографічного письма мала

понад півтори тисячі знаків-малюнків. Кожен знак позначав слово

або кілька слів. Подальший розвиток ішов у напрямі уніфікації зна-

ків, зменшення їхньої кількості (в нововавилонський період цих зна-

ків було трохи більше 300). Знаки ставали схематичнішими, їх на-

писання спрощувалося, що призвело до появи клинописних знаків.

Останні утворювалися з комбінацій клиноподібних відбитків три-

гранної палички-штампа.

Одночасно відбувалася фонетизація письма, тобто значки стали

вживатися не лише в первісному, словесному значенні, а й для позна-

чення складів. Таке письмо стало здатним передавати точні граматич-

ні форми, виписувати власні імена, полегшувало засвоєння часових

форм. Отже клинопис зміг зафіксувати живу мову, став справжньою

писемністю. Надалі писемність і ритуальні церемонії великою мірою

сприяють появі літератури.

Вже досить розвинута в середині III тисячоліття до нашої ери

клинописна система породила розмаїття текстів, що є різного роду

розрахунковими документами, купчами, закладними, будівельни-

ми написами, культовими формулами, збірками прислів’їв, шкільні

вправи (перелік знаків), «наукові» знання (назви гір, країн, мінералів,

рослин, риб, професій і посад). З’являються двомовні словники. При

школах-академіях (едуба) виникали бібліотеки, де накопичувалися

знання з різних галузей. Існували і приватні зібрання клинописних

табличок. Великими були бібліотеки при значних храмах і в палацах

правителів. Зазвичай, вони включали господарчо-адміністративний

архів і власне бібліотеку.

Найвідоміша бібліотека ассирійського царя Ашшурбанапала в Ні-

невії (відкрита археологами в 1853 p.). Це одна з перших у світі справ-

жніх систематично підібраних і влаштованих бібліотек, де зберігало-

ся 25 тисяч табличок. Комплектація бібліотеки була під контро лем

самого царя. За його наказом численні писці робили копії зі старо-

давніх чи рідкісних табличок, привозили до Ніневії оригінали. Деякі

з текстів зберігалися в 5–6 примірниках. Великі тексти мають до 150