Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

ІСТОРІЯ

СВІТОВОЇ

КУЛЬТУРИ

3-тє Ł,

перероблене і доповнене

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України

для студентів вищих навчальних закладів

Київ

«Центр учбової літератури»

2010

УДК 930.85(075.8)

ББК 63.3я73

†-90

— — доктор філософських наук ˇ . ´.

Автори:

Левчук Л. Т. (керівник), Гриценко В. С., Єфименко В. В., Лосєв І. В.,

Панченко В. І., Шинкаренко О. В.

Історія світової культури: Навч. посіб. / Керівник авт. колективу

Л. Т. Левчук. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Центр учбової літерату-

ри, 2010. — 400 с.

ISBN 978-966-611-01-0117-2

Навчальний посібник відбиває логіку розвитку світової культури, її роль у про-

гресі людства, а також специфіку людини як продукту біологічної та культурної ево-

люції. Побудований відповідно до спрямованості лекційного курсу матеріал посібника

дає змогу опанувати рух культуротворення від доісторичних періодів до складних су-

перечливих процесів культури XX століття.

Для студентів вищих закладів освіти, викладачів, учителів.

УДК 930.85(075.8)

ББК 63.3я73

Шинкаренко О. В. та ін., 2010

І-90

ISBN 978-966-364-611-01-0117-2

ВІД АВТОРІВ

Чотири роки відділяють перше і друге видання «Історії світової

культури». За цей час з’явилися нові теоретичні розробки щодо ви-

явлення специфіки становлення й розвитку європейської культури,

збагатився понятійно-категоріальний апарат, удосконалилися мето-

дичні принципи викладу матеріалу в навчальному курсі.

Усі ці зміни автори прагнули віддзеркалити в новому — перероб-

леному й розширеному виданні.

Термін «культура» (від лат. cultura — оброблення, виховання,

розвиток, освіта) відображає історично визначений рівень розвитку

суспільства, творчих сил та здібностей людини, виражений у темах і

формах організації життя й діяльності людей, а також у створюваних

ними матеріальних і духовних цінностях. Складна внутрішня поня-

тійна структура категорії «культура» відбиває її «пограничний» ха-

рактер. Саме тому науковий інтерес до вивчення культури виникає

в різних галузях знань. Внутрішня місткість змісту культури — від

предметних результатів діяльності людей до людських знань, здіб-

ностей, навичок, морально-естетичних запитів, що реалізуються в

діяльності, — визначає складність постановки й вирішення теоретич-

них проблем.

На вивченні культури як специфічного суспільного явища в

останні десятиліття зосереджена увага багатьох учених. Авторський

колектив навчального посібника переконаний, що культуру не мож-

на розглядати абстрактно, поза логікою історичного руху. Пояснен-

ня природи культури має спиратися на аналіз сутності історичного

процесу, специфіки розвитку людини в процесі історії. Вітчизняна і

європейська науки досягли значних успіхів у вивченні історії й тео-

рії культури конкретних епох, регіонів, специфіки її структурних

елементів, методології дослідження культури як соціальної пам’яті

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

людства. При цьому, на жаль, досі не досягнуто концептуальної єд-

ності в підходах до цілісного процесу розвитку людства. Тому існує

нагальна потреба органічного поєднання досліджень певних історич-

них процесів із з’ясуванням і виявленням загальних процесів руху

культури з метою відтворення її як складної, динамічної системи, з

властивою їй діалектикою прогресу і регресу.

Враховуючи, що йдеться передусім про виклад матеріалу нав-

чального курсу, на сторінках посібника систематизовано висвітлю-

ється історія європейської культури від ранніх форм до XIX–XX

століть. Через свідомий наголос на історії європейської культури ви-

являються найсуттєвіші історичні етапи еволюції культури світової

як цілісного явища.

Намагаючись відтворити процес розвитку культури у її загально-

людському вимірі, авторський колектив водночас мав зважати на

реальний обсяг посібника й можливості опанування пропонованого

матеріалу студентами. До того ж, автори поділяють точку зору тих

дослідників, які вважають, що європейська культура до останнього

часу визначала обличчя сучасної цивілізації. Проте, безперечно, най-

важливіші періоди історії культури Сходу, які вплинули на загаль-

ноцивілізаційні процеси, також розглянуті в навчальному посібнику.

Реконструкція культурно-історичного процесу в цьому навчаль-

ному посібнику тісно пов’язана з висвітленням елементів теорії куль-

тури — проблем етносу, мови, інтерпретації понять і термінів, про-

цесу наукової і художньої культури тощо. Це дає змогу прилучити

студента до тих складних науково-теоретичних дискусій, які надають

лекціям з історії і теорії світової культури творчо-пошукового харак-

теру.

Виклад матеріалу в посібнику базується на певних історичних

традиціях дослідження культури, а також численних культуро-

твор чих джерелах, які допомагають об’єктивно відібрати й оцінити

пам’ятки культури загальнолюдського значення.

Розділ I.

ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

Співвідношення природного і культурного.

Людина як продукт біологічної та культурної еволюції.

Культура — основа гармонізації суперечностей між людиною і приро-

дою.

Співвідношення природного і культурного

Проблема співвідношення природи і культури — одна з перших в

опануванні феномена культури, як у його суттєвих, так і в історичних

проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділивши її в особливу

сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання

культури її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визна-

чення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівно-

значних субстанційних сфер буття не лише роз’єднаними, а й проти-

ставленими одна одній.

Однак очевидність того факту, що людина — суб’єкт і носій куль-

тури — постійно перебуває в об’єктивному, від неї не залежному, на-

туральному (докультурному) зв’язку з природою, вимагає вбачати в

абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності

щодо взаємозв’язку природи та культури.

Нарівні з цим традиційним уявленням стосовно природи й куль-

тури існує протилежне бачення, яке, у свою чергу, розмиває своєрід-

ність культури повним ототожненням її з природою, перенесенням

на культуру природно-біологічних характеристик. У такому випадку

культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань,

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

як вироблені на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують

людині, цьому біологічному індивідові, виживання. Віддаленість на-

веденої інтерпретації культури від дійсності, здавалося б, незапереч-

на. Та реалії культурно-історичного буття у своїх неймовірних «ан-

тикультурних» проявах підтримують існування й такого тлумачення

феномена культури.

Обидві крайні позиції в уявленнях про природу й культуру тіль-

ки загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення

як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття.

Втім, не лише пізнавальний інтерес загострює проблему культу-

ри та природи в їх взаємодії. Її значення зумовлюється, насамперед,

реаліями культурного буття, соціальними, антропологічними, духов-

ними та екологічними наслідками взаємодії культури і природи. Це

зобов’язує до ретельного аналізу як своєрідності, так і генетичної й

структурної взаємозалежності природи та культури.

Вже на рівні визначення змісту понять «природа» й «культура»

простежуються їхні взаємозв’язки.

Поняття «природа» — одне з найширших. Передовсім, природа

обіймає все те, що виникло та існує саме по собі, незалежно від волі

й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття «природа»

охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до

понять матерії, універсуму, Всесвіту. Але це визначення більш влас-

тиве природі як матеріальній дійсності в її долюдському бутті. Для

означення дійсності після появи людини як природного, але ж і со-

ціально-культурного чинника, за поняттям «природа» закріплюєть-

ся вся сукупність природних умов існування людини. І вже як така

«природа» фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність

зовнішніх об’єктивних обставин людського буття від внутрішніх осо-

бливостей самої людської життєдіяльності. Тому природа — об’єк-

тивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально-

культурному існуванню, навіть і в самій людині, як її організм чи

антропологічні характеристики.

Поняття «культура» латинського походження і вживалося спо-

чатку для визначення процесу обробки ґрунту. Навіть у цьому вузь-

кому значенні підкреслюється наявність змін в природному об’єкті

залежно від дій людини, на відміну від змін під дією природних при-

чин. Ще в більшій мірі акцентоване діяльне начало як людське зу-

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

силля зміни у використанні Цицероном цього поняття в переносно-

му значенні — «оброблення людської душі». Поняття «культура» в

цьому значенні обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною

(суспільством), що несе в собі людське начало.

Таким чином, перше визначення понять «природа» і «культу-

ра» виявляє їхню відмінність: під культурою розуміють щось ство-

рене людиною, і в цьому значенні — штучне; під природою — все те

натуральне, що існує за не залежними від людини законами. Але ж в

дійсному, об’єктивно-історичному існуванні природа, культура й

суспільство являють собою нерозривну єдність, цілісність (ніяк не

механічну суму «частин»), розвиваючись як природно-історичний

та культуротворчий процес життєдіяльності суспільства. Лише аб-

страгувавшись від цього, подумки можна протиставляти їх як окре-

мі реалії. І хоча на перший погляд межа між культурою та природою

здається очевидною й безпосередньо сприйнятною для кожного, на-

справді культура не лише відрізняється від природи, а й передбачає її

наявність не стільки як попередню, скільки як постійну й необхідну

умову свого існування та розвитку. Це, передусім, об’єктивні при-

родні умови як загальний предмет людської праці, завдяки чому здій-

снюється саме людське життя. По-друге, це об’єктивне матеріальне

начало в самій людині, її тілесна й родова організація. Таким чином,

можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпірич-

ному рівні можна констатувати те, що природне не байдуже для тих

форм, за якими «відливається» й живе культура. Свідчення такої за-

лежності можна виявити на всіх рівнях існування різних культур: від

виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльнос-

ті до особливостей побуту та явищ духовного життя.

Природа — вихідний пункт людського розвитку. Людська залеж-

ність від природи базується не тільки на тому, що людина — продукт

органічної еволюції природи. Процес людського буття дедалі більше

потребує взаємозв’язку з природою як необхідної передумови. Од-

нак змістом людського буття є культурне вивільнення із стану без-

посередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежнос-

ті людському розуму й волі. Тому, перебуваючи в об’єктивному, від

неї не залежному зв’язку з природою, людина виробляє суб’єктивні

засоби та створює умови оволодіння цим зв’язком. У цьому процесі

народжується світ артефактів — «учинених речей», виникає «друга

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

природа», створена людиною в процесі праці та предметно введена у

сферу соціальних зв’язків, олюднена, соціалізована природа. Культу-

ра як спосіб людського буття — то вже позабіологічне, надприродне

явище, котре, однак, свідчить, що людина є важливою рушійною си-

лою багатьох процесів біосфери. Варто пригадати хоча б культурні

форми ландшафту, рослинності, тваринного світу як результат люд-

ської діяльності. Чимало з його потреб продиктовані індивідові при-

родною необхідністю — фізіологічні потреби, потреби в продовженні

роду та інше. Відповідно до цього ми знаходимо природну складову в

пізнавальній діяльності індивіда, у спілкуванні, в художній творчос-

ті, у формуванні ціннісних орієнтирів. Але справжня людська форма

всіх потреб, поривань, цілей задається не природою, а культурою.

Загальновідомий факт, що людина, програючи в гостроті зору

багатьом представникам тваринного світу, бачить, однак, в навко-

лишньому середовищі значно більше й глибше, наголошує роль

культурної детермінації в можливостях людського світобачення і, як

наслідок, діяльної позиції.

Отже, культура — специфічний спосіб існування людини в приро-

ді — не лише не усуває значення останньої в людському бутті, а й сама

є засобом взаємозв’язку, засадою людської єдності з природою. Адже

«хитрість розуму», яку виділяли в людині Гегель та Маркс, полягає

в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані

сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Куль-

тура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному

вивільненню її щодо природно-необхідного шляхом оволодіння ним.

Водночас культура є засобом «вписування» людини в природу. Чим

гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з

точки зору культурного розвитку.

Як бачимо, навіть короткий огляд співвідношення природи та

культури виявляє всю складність і неоднозначність цієї проблеми.

Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного феномена неможли-

во поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою.

При цьому важливо зважати на те, що природа як сукупність влас-

тивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагаль-

нених у процесі взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю,

є об’єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й

необхідною передумовою. Культура ж суспільно вироблена загальна

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

форма зв’язку, що характеризує єдність людини з природою і висту-

пає необхідним засобом людського існування в природному універсумі.

Отож, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єд-

ності з природою.

Однак для подальшого визначення сутності культури необхідно

проаналізувати засадничі умови її виникнення в системі природного

цілого, унікальність і специфічні прояви щодо закономірностей при-

роди. Це передбачає звернення до аналізу властивостей людської іс-

тоти як єдиного з усіх живих істот носія культури, а також до розгля-

ду способу людського буття, в якому народжується культура і який

здійснюється завдяки їй.

Людина як продукт біологічної та культурної еволюції

Специфіка людини як продукту біологічної й культурної еволю-

ції є фокусом визначення своєрідності культури та її закономірної

необхідності на шляхах здійснення універсального процесу еволюції

природи.

Виявлення особливостей людини та способу її буття зобов’язує

до розгляду цього феномена в системі універсуму. Як зазначав Тейяр

де Шарден, у процесі самопізнання людина не може цілісно осягнути

ні себе поза людством, ні людства — поза життям, ані життя — поза

універсумом.

Таке бачення з’ясовує той факт, що людина — не статичний центр

Всесвіту, який виникає водночас і раптово. Людина — продукт склад-

ного, досить тривалого еволюційного процесу, що не обмежився

формуванням її як природної, біологічної істоти. Біологічні якості та

закономірності людини як живої істоти є лише частиною того при-

родного, що втілене в ній. За даними сьогоднішньої науки, людина

є вищим синтезом усіх сил саморозвитку матерії у Всесвіті. В цьому

розумінні вона — не лише біологічна чи соціальна істота, а, до певної

міри, і космічна. Ще В. І. Вернадський наголошував, що людина по-

винна розуміти те, що «вона не є випадкове, незалежне від довкіл-

ля — біосфери чи ноосфери — вільно діюче природне явище. Вона —

неминучий вияв більшого природного процесу, який закономірно

триває протягом щонайменше двох мільярдів років»

. Таким чином,

Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление. — Москва, 1991. — С. 21.

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

у людині вбачається вісь та вершина еволюції, в процесі якої антро-

погенез вінчає собою космо- та біогенез. Але це не означає закінчення

еволюційного процесу. Адже з появою людини в системі універсуму

з’являється нова світотворча сила, з котрої розпочинається новий

етап еволюції

За основу розгляду специфіки людини, її місця й ролі в універ-

сумі візьмемо висновки теорії універсального еволюціонізму

. Теорія

охоплює нерозривний процес розвитку в неживій природі, живій ре-

човині та суспільстві. За визначенням академіка М. М. Мойсєєва, це

процес саморозвитку із хаосу нових стабільних структур, які безпе-

рервно народжуються і знову обертаються в хаотичність матерії для

наступних перетворень

. Незважаючи на спонтанний, «стихійний»

характер саморозвитку, усім рівням організації матерії в цілісній

системі Всесвіту притаманне безперервне ускладнення та різнома-

нітність форм буття. Це свідчить про певну спрямованість розвитку

як окремих форм, так і всієї системи загалом. Тому є можливість, з

одного боку, узагальнити основні закони процесу саморозвитку, з ін-

шого — простежити його специфіку на різних рівнях та етапах. До

основних закономірностей еволюції належать механізми мінливості,

наслідування та відбору. Ці механізми базові для процесу самороз-

витку в усіх ланках еволюції. Специфіка цих механізмів задається

притаманними еволюційному процесу кардинальними «потрясіння-

ми», які радикально змінюють напрям і характер саморозвитку Всес-

віту. До таких «потрясінь» належать, наприклад, виникнення живої

речовини в системі універсуму й поява людини — носія Розуму та

Волі як нових, унікальних сил еволюції. Тому в цілісному процесі са-

морозвитку універсуму вирізняють етапи космогенезу, де діють зако-

номірності космічної еволюції, біогенезу як біологічної еволюції, ан-

тропосоціогенезу як біологічної та культурної еволюції.

Космічна еволюція неорганічної матерії — найбільш повільний

за темпами процес. Вона почалася, за існуючими науковими уявлен-

нями, близько десяти мільярдів років тому. На цьому етапі творення

Про роль людини як творчої сили еволюційного процесу писали В. І. Вернадсь-

кий, П. Тейяр де Шарден.

Моисеев Н. Н. Алгоритмы развития. — Москва, 1987; Його ж. Универсальный

эволюционизм и коэволюция // Природа. — 989. — № 4.

Моисеев Н. Н. Логика универсального эволюционизма и кооперативность //

Вопросы философии. — 1989. — № 8. — С. 55—56.