Лекции по курсу Государственное регулирование экономики (на укр. яз.)

Подождите немного. Документ загружается.

- комплексна податкова реформа, яка забезпечить прозорість, оптимальність і

стабільність податкової політики;

- удосконалення амортизаційної політики;

- уведення в податкову практику інвестиційного кредиту, який передбачає звільнення

від оподаткування прибутку, який направляється на рефінансування;

- формування механізму довгострокового кредитування підприємств;

- розвиток ринку капіталів.

Збільшення внутрішніх інвестицій залежить від умов, які забезпечує держава для їх

залучення, але не менша роль приділяється самим підприємствам, від ефективності

функціонування яких залежать інвестиційні можливості держави.

Особливість інвестиційної політики в Україні визначається ситуацією, яка

зложилася в інвестиційному комплексі й характеризується низькими темпами

відновлення виробничого апарату, витратним характером економіки, дефіцитом обігових

коштів; скороченням бюджетного фінансування інвестиційної діяльності.

Незважаючи на економічне пожвавлення в країні, функціонування інвестиційної

сфери ускладнюється незначними розмірами капітальних вкладень, дефіцитом власних

інвестиційних ресурсів підприємств, недієвістю інститутів кредитування.

Державна політика щодо іноземних інвестицій полягає, насамперед, у створенні

сприятливого інвестиційного клімату. Інвестиційний клімат - це наявна сукупність умов,

причин, факторів залучення капіталу.

Потенційно Україна є інвестиційно привабливою країною, оскільки має:

- вигідне географічне розташування;

- багаті природні ресурси;

- сприятливі рекреаційні ресурси;

- освічену робочу силу;

- надлишок незайнятого в економіці країни населення;

- несформований ринок товарів і послуг.

Незважаючи на це, фахівці вважають, що в Україні створений несприятливий

інвестиційний клімат.

Його причинами є: депресивний стан національної економіки; політична

нестабільність; часті зміни законодавства; нерозвиненість фондового ринку й т.п.

Оцінювання інвестиційного клімату передбачає розрахунок інтегрального показника

ризику й відповідне ранжирування країн шляхом визначення їх інвестиційного рейтингу.

Для цього проводиться аналіз факторів політичного, економічного, соціально-

культурного, інституційного середовища, ресурсів і інфраструктури країн. Деталізація

факторів, їх об’єднання, методи кількісної і якісної оцінки залежать від цілей і завдань тієї

або іншої інформаційно-аналітичної системи.

Найвідомішими системами оцінок інвестиційного клімату є рейтинги Institutional

Investor, Euromoney Institutional Investor і Business Environment Risk Index (BERI).

Національні рейтинги інвестиційного клімату періодично публікують економічні

журнали, авторитетні експертні агентства.

В Україні використовується рейтинг інвестиційної привабливості регіонів,

розроблений в 1995 р. І. Бланком у співробітництві з інвестиційною компанією „Омега -

Инвест”. В основу побудови цього рейтингу покладений ряд факторів: рівень

промислового, сільськогосподарського виробництва, урбанізації, розвиненість ринкової

інфраструктури регіону.

З урахуванням зазначених факторів, усі регіони України розділені на чотири групи:

пріоритетної, інвестиційної привабливості, високої інвестиційної привабливості,

середньої й низької інвестиційної привабливості.

Розраховані рейтингові оцінки інвестиційної привабливості регіонів України дають

підстави для висновків про лідерство промислово розвинених регіонів - м. Києва,

Дніпропетровської, Донецької, Полтавської, Запорізької, Харківської й Київської галузей.

Для стимулювання інвестицій у менш розвинених регіонах створюються спеціальні

економічні зони (СЕЗ) і зони пріоритетного розвитку. Інвестори в таких зонах одержують

значні фінансові вигоди.

Допуск до цих зон обмежений великими інвестиціями, а підприємства підлягають

жорсткому державному регулюванню й контролю. В Україні діє 21 СЕЗ, а створення

нових припинене.

Однак в орієнтації на іноземне інвестування потрібно враховувати ріст інвестиційного

глобалізму, який впливає на економіки перехідного типу, у тому числі й економіку

України. У зв’язку з цим, державна інвестиційна політика повинна передбачати

протекціонізм національних інтересів, включення в процес міжнародної інвестиційної

діяльності економічних суб’єктів України. Неправильне регулювання цього процесу

приведе до інвестиційній інтервенції або інвестиційній експансії, яка може викликати

поглинання національних галузей міжнародними потоками капіталу.

Запобігти цьому можуть рішення, спрямовані на забезпечення взаємовигідних

відносин іноземних і національних суб’єктів інвестиційного інтеграційного процесу. Така

взаємодія передбачає: персоніфікацію прибутку, розмежування прав власності, майнову

відповідальність.

Пріоритетними напрямками інвестиційної політики України є:

1. Збільшення частки інвестицій у технічне переозброєння й реконструкцію. З метою

активізації діяльності підприємств у цьому напрямку передбачається використовувати

50 % коштів від приватизації в підтримку технічного розвитку підприємств.

2. Збільшення частки капітальних вкладень за рахунок власних коштів і скорочення

частки централізованих капітальних вкладень.

3. Переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства з метою

реалізації структурної перебудови економіки (галузі АПК, машинобудування, паливно-

енергетичний комплекс).

4. Розширення джерел фінансування капітальних вкладень шляхом збільшення частки

державного кредиту, коштів населення, кредитів банку, іноземних інвестицій і

міжнародних кредитів.

В економічній теорії існує два підходи щодо втручання держави в інвестиційний

процес:

1) Держава бере на себе більшу частину функцій інвестора (концентрацію капіталу,

забезпечення проектно-кошторисною документацією, матеріальними і технічними

ресурсами й ін.).

2) Надає максимальну волю діям інвесторів. Держава впливає на інвестиційний

процес тільки через макроекономічні регулятори: податкову, кредитну, амортизаційну

політику, систему санкцій, субсидій.

Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні визначається

Законами України „Про інвестиційну діяльність” (1991), „Про іноземні інвестиції” (1992),

„Про цінні папери й фондовій біржі” (1991), Указами Президента України.

В основу державного регулювання інвестиційної діяльності покладені такі принципи:

- послідовна децентралізація інвестиційного процесу;

- збільшення частки власних коштів суб’єктів господарювання у фінансування

інвестиційних проектів;

- зміна акцентів із централізованого інвестування виробничої сфери на кредитування;

- виділення бюджетних коштів на реалізацію програм структурної перебудови

економіки;

- розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;

- виділення інвестиційних ресурсів на конкурсній основі, страхування інвестицій;

- державний контроль над цільовим використанням централізованих інвестицій.

Державне регулювання інвестиційної діяльності передбачає:

а) Керування державними інвестиціями.

Керування державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними й місцевими

органами виконавчої влади. Воно полягає в плануванні, організації реалізації

інвестиційного процесу, визначенні умов і стимулюванні дій щодо його здійснення.

Основою для ухвалення рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних

коштів є: прогнози соціально-економічного розвитку України і її регіонів; схеми розвитку

й розміщення продуктивних чинностей; цільові науково-технічні й комплексні програми;

техніко-економічні обґрунтування доцільності інвестицій.

б) Регулювання умов інвестиційної діяльності.

в) Контроль над здійсненням інвестиційної діяльності усіма учасниками.

У проблемі регулювання інвестиційного процесу ключовими є питання про бюджетне

фінансування в загальному обсязі інвестицій. Саме державні інвестиції в структурі

бюджету значною мірою впливають на його виконання й рівень дефіциту.

Скорочення державних інвестицій і збільшення частки вкладень підприємств за

рахунок власних фондів привело до зменшення державної підтримки малорентабельних

інвестиційних галузей.

Ухвалення рішення про бюджетні інвестиції ґрунтується на визначенні пріоритетів

розвитку національної економіки, які насамперед зв’язані зі стабілізацією економіки,

рішенням довгострокових завдань, структурною перебудовою економіки, підвищенням

рівня життя народу.

Пріоритетні напрямки здійснення інвестицій у розвиток народного господарства

визначає Міністерство економіки України, а Верховна Рада України затверджує обсяги

державних інвестицій. Пріоритетні об’єкти інвестуються у вигляді бюджетних асигнувань

і державного кредиту.

Державні, міждержавні й регіональні інвестиційні проекти й програми, які

реалізуються за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів, підлягають обов’язковій

державній експертизі.

До системи показників індикативного планування інвестицій належать показники, які

характеризують загальний обсяг інвестицій і їх структуру; обсяги проектно-пошукових і

будівельно-монтажних робіт.

Обсяг інвестицій обчислюється на основі очікуваного приросту виробничих

потужностей і основних фондів усіх виробничих галузей, об’єктів соціальної сфери,

освіти, науки, культури, охорони здоров’я.

Головним критерієм державних вкладень в економіку повинні бути їхня ефективність і

швидка віддача.

Регулювання інвестиційної діяльності здійснюється за допомогою системи:

1) податків, податкових пільг і ставок, диференційованих по суб’єктах і об’єктам

оподатковування;

2) вироблення кредитної й амортизаційної політики;

в) надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних

позик;

3) державних норм і нормативів;

4) державних замовлень (контрактів);

5) антимонопольних заходів;

6) роздержавлення й приватизації;

7) визначення умов користування землею, водою й іншими природними ресурсами;

8) політики ціноутворення;

9) вироблення експертизи проектів.

З метою активізації інвестиційного попиту держава може використовувати наступні

методи - збільшувати державні видатки й зменшувати податки, знижувати процентну

ставку за кредит, збільшувати грошову масу, втручатися в ринок цінних паперів.

Реалізація програми структурних перетворень в економіці потребує вироблення

активної роботи щодо формування й нагромадження інвестиційного потенціалу.

Питання для самоперевірки

1. Суть анти циклічної політики держави.

2. Суть економічної кон’юнктури.

3. Сукупний попит.

4. Механізм регулювання кон’юнктури ринку.

5. Структура економіки: суть, види.

6. Характеристика існуючої структури економіки України.

7. Критерії пріоритетності галузей.

8. Характеристика пріоритетних галузей економіки України.

9. Основні напрями структурної перебудови економіки.

10. Суть інвестиційної політики.

11. Механізм регулювання інвестиційної діяльності.

ТЕМА 3. ФІНАНСОВО-БЮДЖЕТНЕ І ГРОШОВО-КРЕДИТНЕ

РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

Лекція 1. Засоби державного регулювання економіки

1.1 Фінансова політика держави в період становлення ринкових відносин

1.2 Грошово - - кредитне й валютне регулювання економіки

1.3 Податкове регулювання економіки.

1.1 Фінансова політика держави в період становлення ринкових відносин

Економічний і соціальний розвиток України значною мірою залежать від фінансової

політики.

Фінансова політика є складовою частиною економічної політики й охоплює сукупність

заходів, які здійснює держава на всіх рівнях керування, щодо організації й використання

фінансів з метою здійснення своїх функцій.

Фінансова політика держави проявляється в структурі державних доходів і видатків, у

фінансовім законодавстві.

Фінансова політика держави вимагає відповідного правового забезпечення

(законодавчо встановлюється механізм формування фінансових ресурсів).

Це, зокрема, закони, інструкції, методичні вказівки, якими керуються суб’єкти

фінансово-господарчої й комерційної діяльності.

Фінансове законодавство включає:

а) податкове й бюджетне законодавство,

б) законодавчі норми з питань функціонування страхової справи, державного

фінансового контролю, валютних відносин,

в) формування й використання кредитних ресурсів.

Податкове законодавство встановлює норми й види податків на всіх рівнях фінансово-

бюджетної системи, механізм їх стягнення, відповідальність за їх порушення.

Бюджетне законодавство регулює бюджетний устрій і процес. Визначає структуру

бюджетної системи, види й розміри доходів відповідних бюджетів.

Залежно від тривалості періоду й характеру проблем, які потрібно розв’язати,

фінансова політика ділиться на фінансову стратегію (вибір основних напрямків

використання фінансів) і фінансову тактику (рішення конкретних завдань на певному

етапі розвитку).

Фінансова стратегія передбачає вибір стратегічної мети шляхом складання

довгострокових цільових програм, які передбачають концентрацію фінансових ресурсів на

головних напрямках економічного й соціального розвитку держави.

Виконання державою своїх функцій неможливе без наявності необхідних фінансових

ресурсів.

Фінансові ресурси - це кошти й майно, які використовуються для забезпечення

функціонування в державі об’єктів економічної й соціальної інфраструктури.

Функціонування фінансів забезпечується фінансово-бюджетною системою, яка

складається з фінансових установ і ділиться на державні фінанси, фінанси підприємств і

організацій, а також фінансовий ринок.

Кожна ланка фінансово-бюджетної системи охоплює всіх суб’єктів фінансових

відносин, але характер і ступінь участі в них кожного - різні, залежно від спрямованості

цієї ланки.

Державні фінанси функціонують на основі коштів державного бюджету, державного

соціального страхування (пенсійний фонд і фонд соціального забезпечення), державного

кредиту, позабюджетних фондів цільового призначення.

Бюджетна система - це сукупність усіх бюджетів, які створюються в державі на різних

рівнях державних структур керування.

Згідно з державним устроєм країни формується й структура бюджетної системи. У

країнах з федеративним устроєм, крім державного, є федеральні бюджети (США,

Німеччина). В унітарних країнах є лише державний і місцеві бюджети.

Сукупність усіх бюджетів бюджетної системи називають зведеним бюджетом. Він

використовується для аналізу й формування принципів державного регулювання

економіки.

Зведений бюджет України включає: показники Державного бюджету України,

зведеного бюджету Автономної Республіки Крим і зведених бюджетів галузей і міст

Києва й Севастополя.

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету АР

Крим, зведених бюджетів її районів і бюджетів міст республіканського значення.

Зведений бюджет галузі включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів

районів і бюджетів міст обласного значення цієї галузі.

Головні напрямки бюджетної політики визначає Верховна Рада України. Вона ухвалює

бюджетну резолюцію - спеціальну постанову, яка визначає головні напрямки й пріоритети

бюджетної політики на наступний рік.

Визначальною складовою бюджетного устрою є принципи побудови бюджетної

системи, які встановлюються у двох головних напрямках. Перший з них характеризує

підхід до бюджету держави в цілому й ураховує такі три принципи: створення єдиного

централізованого фонду, формування децентралізованих регіональних фондів, об’єднання

централізованих і децентралізованих фондів.

Характерною ознакою побудови сучасної бюджетної системи є об’єднання

централізованих і децентралізованих бюджетів на різних рівнях. Головна проблема при

цьому полягає у встановленні оптимального співвідношення між бюджетною

централізацією й децентралізацією.

Згідно із цим принципом бюджетна система України містить такі види бюджетів:

державний, бюджет АР Крим і місцеві бюджети.

В основі бюджетної системи кожної країни лежить її адміністративно-територіальний

поділ. Це обумовлене тим, що саме воно характеризує вертикальну структуру органів

державної влади й керування, а потім і структуру відповідних фондів.

Другий напрямок побудови бюджетної системи встановлює характер взаємин між

бюджетами різних рівнів. При цьому припустимо два протилежні варіанти - єдність

бюджетної системи або автономність кожного бюджету.

Єдність бюджетної системи означає, що вся сукупність бюджетів, які є в тієї або іншій

країні, представляє єдине ціле. Це забезпечується єдиною дохідною базою і єдиною

системою видатків, правами й можливостями державних структур перерозподіляти

бюджетні ресурси, безпосередньо або опосередковано втручатися в бюджетний процес на

місцях. Єдність бюджетної системи є одним з атрибутів планової економіки із

централізованим керуванням.

Автономність бюджетів навпаки передбачає, що кожний з них має свою дохідну базу й

свої видатки. Бюджетний процес на місцях регулюється тільки законодавчими актами, а

не керівними державними структурами. Місцеві органи наділені широкими правами у

встановленні місцевих податків і самі визначають бюджетні видатки і їх напрямки.

1.2 Грошово-кредитне й валютне регулювання економіки

Гнучким і оперативним доповненням бюджетної політики є грошово-кредитна й

валютна політика.

Грошово-кредитна політика це сукупність заходів держави, за допомогою якої

держава впливає на грошову масу, кредитні ставки, валютний курс, величину банківських

резервів.

Грошово-кредитну політику держави формує центральний банк, який має монопольне

право на грошову емісію й здійснює грошово-кредитну політику в інтересах національної

економіки.

Грошово-кредитна політика - це сукупність заходів держави, спрямованих на

забезпечення економіки стабільною валютою, регулювання грошового обігу згідно з

потребами економіки з метою стимулювання економічного росту й рівноваги платіжного

балансу країни.

Здійснення грошово-кредитної політики вимагає розмежування її стратегічних і

тактичних цілей.

Стратегічна мета підкоряється загальним стратегічним цілям соціально-економічної

політики держави.

Тактичні цілі зводяться до забезпечення внутрішньої стабільності національної

валюти. Вони повинні бути гнучкими й мінятися згідно із ситуацією на ринку грошей.

Правовою основою грошово-кредитного регулювання в Україні є Конституція

України, Закони України „Про банки й банківську діяльність” і „Про Національний банк

України”, інші нормативно-правові акти.

Банківська система країни має дворівневу структуру й складається із центрального

банку й мережі комерційних банків.

В Україні роль центрального банку виконує Національний банк України.

Національний банк України є підзвітним Президентові й Верховній Раді України в

межах їх конституційних повноважень.

Головним завданням грошово-кредитного й валютного регулювання є забезпечення

відповідності грошової маси масі товарів і послуг, підтримка стійкої купівельної

спрямованості грошей.

У кожній країні функціонує національна грошова система. У сучасних умовах вона

містить такі основні компоненти:

- найменування грошової одиниці;

- види державних грошовий знаків (паперових, металевих), які мають платіжну

чинність;

- регламентацію безготівкового грошового обігу;

- державний апарат регулювання грошового обігу.

Сучасну грошову систему характеризують ознаки:

- основою грошової системи є паперові гроші;

- активний розвиток безготівкового обігу;

- скорочення обігу готівки;

- постійне зміцнення національної грошової одиниці;

- ріст ролі держави в стабілізації грошового обігу.

Держава здійснює грошове регулювання шляхом впливу на попит та пропозицію

грошей. Операційний попит на гроші залежить від рівня цін, обсягу національного

продукту й швидкості обігу грошей. Попит на гроші як активи залежить від процентної

ставки.

Процентна ставка - це величина плати за користування кредитними коштами. У

ринковій економіці існує багато видів процентних ставок:

- процентні ставки на внески;

- процентні ставки на векселі державної скарбниці;

- процентні ставки на довгострокові облігації державної позики;

- облікові процентні ставки й т.п.

Рівень різних процентних ставок неоднаковий і визначається такими факторами:

строком надання позики, ризиком, податковим режимом, адміністративними видатками.

Кількість грошей, яка є в національній економіці на певний момент часу, називається

пропозицією грошей. Регулювання пропозиції грошей називають монетарною або

грошово-кредитною політикою.

Центральний банк країни міняє пропозицію грошей, використовуючи норму

резервування, дисконтну ставку, операції на відкритому ринку.

Норма резервування - це відсоток внесків, який комерційні банки повинні тримати в

центральному банку у вигляді обов’язкових резервів. Міняючи норму резервування,

центральний банк регулює пропозицію грошей. Якщо норма резервування зростає, то

пропозиція грошей зменшується, що приводить до росту процентних ставок.

Комерційні банки беруть гроші в позику в центральному банку під певний відсоток.

Процентна ставка, по якій центральний банк надає позики комерційним банкам,

називається обліковою (дисконтною) ставкою або ставкою рефінансування. Підвищення

облікової ставки зменшує пропозицію грошей в економіці.

Операції на відкритому ринку здійснюються щодо покупки-продажу центральним

банком державних цінних паперів. Якщо центральний банк купує державні облігації на

відкритому ринку, то кредитні ресурси комерційних банків збільшуються, а отже,

збільшується пропозиція грошей.

Функціонування грошей у міжнародному обігу пов’язане з валютою. Грошова одиниця

кожної країни є її валютою.

Розрізняють вільно конвертовані, частково конвертовані й неконвертовані валюти.

Вільно конвертовані валюти без обмеження обмінюються на будь-які інші валюти.