Крвавич Д.П., Овсійчук В.А., Черепанова С.О. Українське мистецтво ІІ частина

Подождите немного. Документ загружается.

Крвавич Д.П., Овсійчук В.А., Черепанова С.О.

Українське

мистецтво

ІІ

Содержание : Українське мистецтво - КРВАВИЧ ( частина друга)

ПЕРЕДМОВА

РОЗДІЛ І. МИСТЕЦТВО ПЕРІОДУ СТАНОВЛЕННЯ

ХРИСТИЯНСТВА

1.1. Витоки християнізації мистецтва. Архітектура візантійських міст

Півдня України (VI-VIII ст.)

1.2. Ранньохристиянська скульптура. Ідеопластика кочівників степу і

слов'ян

РОЗДІЛ II. МИСТЕЦТВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ (ІХ-ХІП ст.)

2.1. Християнський світогляд

2.2. Архетип софійності світу в давньоруському мистецтві

2.3. Рецепція візантійського християнства в давньоруській архітектурі

2.4. Семантика давньоруської скульптури

2.5. Малярство Київської Русі

2.6. Синтез мистецтв у християнській традиції (теоретичний та

естетичний аспекти)

РОЗДІЛ III. МИСТЕЦТВО XIV-ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVI ст.:

МОТИВИ ГОТИКИ

3.1. Оборонне зодчество

3.2. Архітектурно-декоративна та статуарна пластика

3.3. Станкове та монументальне малярство

ПІСЛЯМОВА

Українське мистецтво - КРВАВИЧ ( частина друга):

ПЕРЕДМОВА

Достатньо повного естетичного образу особи і народу можна

досягнути внаслідок синтетичного аналізу всього спектра способу життя,

зокрема його духовної сфери, якій притаманне асоціативне, образне

сприйняття середовища. Світоглядні позиції, накопичення інформації

переливались у певний візуальний образний ряд не лише з реально баченого,

а й з уявного, містичного світу.

Образний лад формувався багатьма чинниками, насамперед

ландшафтно-кліматичними умовами, що безпосередньо впливали на

господарський вибір осілого чи кочового способу життя. Філософія буття як

відповідна співрозмір-ність раціонального й ірраціонального, оречевленого

та духовного вилилась у біполярну форму: красиве—потворне, духовне-

бісівське, добре-погане, корисне-непотрібне, чим заклалась етико-естетична,

соціально-моральна основа народного світосприйняття і реального творення

свого неповторного образу буття. На первісній стадії осмисленого буття

народ як історично і генетично споріднений людський колектив заклав

домінантні орієнтири естетичного сприйняття світу. Стабільність їх полягала

у пасіонарній гуртовій силі, яка вирізнялась сталістю і тривалістю генетично-

спорідненої людської спільноти, творіння котрої у певних ландшафтно-

кліматичних умовах трансформувались у відносно сталі традиційні

компоненти як стабілізуючі чинники соціального і естетичного

однолінійного розвитку способу життя. У такому руслі кожен народ стає

творцем і носієм культурної, етико-естетичної неповторності. Щоправда,

соціально-естетична однолінійність зазнає змін внаслідок масштабних

історико-політичних колізій та інших форм суспільної рецепції іноетнічного

естетичного матеріалу. Можливість засвоювати цивілізаційні мистецькі

набутки й етнічно їх естетизувати засвідчує достатньо високий розвиток

етносу. Це своєрідний механізм пробудження власних рецесивних ознак на

концептуальне переосмислення вже усталених поглядів і уявлень.

Запропонований тритомний посібник "Українське мистецтво" має на

меті розкрити генезу, природу, логіку, особливості, естетичний рівень,

суспільну потребу мистецької культури українців.

Другий том присвячений періоду активного формування основ

українського мистецтва, творення національної естетичної стилістики у час

кардинальної ідеологічної переорієнтації протоукраїнських племінних союзів

від язичницьких сакральних поглядів на світ уявних образів божеств до їх

витіснення із суспільної свідомості монументальним образом Христа.

У раньоукраїнську свідомість ввірвалася могутня християнська

ідеологія, як духовний феномен і підсилилась не менш помпезною й

імпозантною мистецькою сферою (візантійський храмовий стиль,

візантійське малярське, пластичне оздоблення тощо). Християнська ідея, яка

наприкінці І тис. н.е. опанувала європейським простором, стала стрижневою

при зміцненні європейських держав і їхнього культурного розвитку, була

також сприйнята молодою давньоруською державою. Розмах і успіх

давньоруського суспільства можна також пов'язати зі значним

взаєморозумінням князівської влади і церкви у всіх сферах буття. Життя

монастирів як своєрідних і чи не єдиних осередків освіти, культурного

творення, початків науки активно підтримувала тогочасна влада.

Унікальна архітектура, малярство, літописання, послання, хроніки,

перекладацька та переписувальна справа, розвиток народної традиційної

культури і побуту заклали основи української етносвідомості, енергетичного

заряду якого вистачило на тисячоліття етнічного самовідстоювання; були

створені естетичні мистецькі орієнтири.

В процесі пізнання небувалого розквіту Києворуської держави варто

зосередитись на особливо важливому моменті — характерові суспільних

взаємовідносин, коли русичі уникнули принизливого рабського цілковито

безправного статусу, а їхня взаємозалежність регулювалася унормованими

писемними правилами, викладеними у "Руській правді". Зауважимо, що

європейські народи збройно відстоювали своє природне право рівності

впродовж декількох століть, поки привернули увагу правителів до людини,

організувавши суспільний гуманістичний рух, згодом окреслений як

ренесансний, тобто оспівуватиметься Людина — творець усіх здобутків

тодішньої цивілізації. Європейські народи запропонували гуманістичні ідеї,

що могли виникнути на ґрунті освіченості, потребі людинолюбної філософії

життя, високої духовної культури, морально-етичних поведінкових настанов

тощо. Українцям такі засади були притаманні, тому ренесансна стихія

Європи так глибоко проникла в українське середовище.

Київська держава втратить свою цілість, а згодом і перестане

існувати, будучи окупованою сусідніми державами, але закладений

енергетичний імпульс живитеме народні сили впродовж довгих підневільних

століть. Народ регулюватиме свій розвиток, безпомилково сприйматиме нові

гуманістичні тенденції західноєвропейських народів, їх напрями

філософського обґрунтування людської рівності, а засобами мистецтва

передаватиме людську неповторність, постійно зосередженої на прагненні

бути вільним.

Читачі зрозуміють, що довіра людини до духовно-мистецьких творів

стане найважливішим психологічним компонентом етнічної

самоідентифікації і водночас етнічної консолідації. В прийнятті русичами-

українцями християнства виявиться суспільна унікальність, коли за неповне

півстоліття будуть зведені архітектурно довершені храми, внутрішньо

оздоблені високомистецькими іконами. Відомий американський художник,

мистецтвознавець українського походження Святослав Гординський

напрочуд проникливо окреслив процес ікономалювання у давньоруський час.

Він зазначив, що у Києві це мистецтво впродовж ХІ-ХП століть перейшло

своєрідну еволюцію, злокалізувалося і частинно позбулося свого грецького

характеру.

Винятково вдало у посібнику автори застосували синтетичне подання

мистецького процесу і наслідків художньої творчості історичних поселенців

на українській етнічній території впродовж другої половини І тис. н.е. аж до

XVI ст. Естетично-художні набутки вконтекстовані у суспільне буття як

сфери формування потреб, їх оціночної шкали, естетичних вимог,

світоглядного осмислення. Якраз естетичні вимоги мають здатність

порушувати заспокійливу усталеність способу життя. Дії на забезпечення

матеріального достатку, добробуту настільки суспільно активні, як естетичні

спонуки, водночас закладені у прагненні збагачення.

У посібнику чітко простежується мистецька палітра — і діахронно, і

синхронно, тобто аналізується історична поступовість мистецької спадщини

різних епох і водночас подається локально-територіальна оцінка художніх

пам'яток. Вдумливо розкриті спонукальні чинники актуалізації ренесансних

ідей в Україні. Зауважується фундаментальна готовність українського етносу

сприйняти цю європейську течію і водночас бути її учасником, творячи

власне духовно-естетичне буття. Наголошуючи, що античне мистецтво міст-

полісів Північного Причорномор'я мало академічно повчальний характер, як і

західноєвропейська філософія та культура, котрі суттєво переосмислювалися

у контексті вже існуючої етнічної традиції.

Тритомний посібник укладений так, аби була зрозумілою природа,

генеза, ідеологія українського мистецтва. Уважний читач збагне, що відомі

або незнані нам майстри створили пам'ятки як частину світової мистецької

культури. Без повновартісної їх подачі світова цивілізація була б збідненою.

Українське мистецтво - КРВАВИЧ ( частина друга):

РОЗДІЛ І. МИСТЕЦТВО ПЕРІОДУ СТАНОВЛЕННЯ

ХРИСТИЯНСТВА

РОЗДІЛ І. МИСТЕЦТВО ПЕРІОДУ СТАНОВЛЕННЯ

ХРИСТИЯНСТВА

Українське мистецтво - КРВАВИЧ ( частина друга):

1.1. Витоки християнізації мистецтва. Архітектура візантійських

міст Півдня України (VI-VIII ст.)

У IV-VI ст. н.е. європейський світ переживає чи не

найстрахітливіший іШ катаклізм історії — велику мандрівку народів.

Племена-кочівники витіс-v\Jj/ няли одні одних із захоплених земель, на

теренах середньоазійської смуги розгорнулись суперечливі міжплемінні

процеси. Не маючи змоги розміститись на азійських просторах, войовничі

кочівники ринули на терени Європи рівниною поміж Уралом та Каспійським

морем і далі, очевидно, територією степової смуги сучасної Південної

України.

Кочівники винищували все на своєму шляху. Перестали існувати

більшість античних міст-полісів Північного Надчорномор'я, які (ймовірно, за

винятком Пантікапею та Херсонеса) були зрівняними зі землею. Одна з

величезних битв на наших землях між готами та гунами відбулась 375 р.

Перемогли гуни, які пройшли європейськими просторами і досягли мурів

Риму. Античний світ лежав у руїнах. Почалась епоха Середньовіччя.

Безперечно, племена лісостепової смуги не зазнали таких ударів, як ті, що

були "при битій дорозі". Хоча конфліктних ситуацій і вони не уникнули.

Другою великою подією кінця античності, яка зрушила основи

суспільного життя Близького Сходу, Європи та всього Середземномор'я, була

поява християнства. Релігія, яка ніби залишала на узбіччі соціальні

проблеми, акцентувала на питаннях етично-духовного розвитку людини,

вплинула на свідомість усіх прошарків суспільства Римської імперії, стала

державною релігією. її активний розвиток відбувався в центрі Римської

імперії та на периферії. Впродовж перших двох століть нашої ери територія

Таврійського півострова перебувала під римським володінням. Римські

гарнізони зосереджувались переважно у Боспорі, Херсонесі, Фанагорії та

інших полісах Таврики і Таманського півострова. Населення цих колись

грецьких міст адаптувалось із надчорномор-ськими племенами тавро-русів,

меотів, синдів і численним праслов'янським етносом, зосередженим на

узбережжях Азовського моря та самого Боспора. Відомо, що цариця Динамія

впродовж І ст. "во хвалу імператора Октавіана Августа" перейменувала

Пантікапей на Кесарею, а Фанагорію — на Агриппу тощо. На вулицях і

площах Пантікапею було встановлено три пам'ятники на честь Октавіана

Августа, виконані в мармурі. У Римі пам'ятників Октавіанові Августу відомо

близько 70 (пам'ятники виконувались зі срібла).

Подібна пересадна верифікація і сакралізація правлячих осіб

становила ознаку еллінізації культури, якої не уникнув навіть Рим. У містах

Таврійського півострова поширилась портретна статуарна скульптура, зразки

якої у фрагментах та цілісних неушкоджених мармурових статуях дійшли до

нашого часу (ці пам'ятки переважно зберігаються в музеях Москви, Санкт-

Петербурга та ін.).

Очевидно, основна кількість праслов'янського і праукраїнського

населення зосереджувалась тоді на теренах північної, лісостепової смуги

України, Волині, Прикарпаття та східних Карпат.

Період, про який ідеться (тобто IV-кінець XIV ст.), — час жахливих

ката-клізмів, де утверджуються насильство, беззаконня, жорстокість. На тлі

цих суспільно-політичних негараздів, загальної втрати віри в ідеологію,

філософські та релігійні ідеали античності на суспільну арену виходить

одночасно як історична реальність і символ постать Ісуса Христа.

Незважаючи на те, що ця релігія виникла на ґрунті юдаїзму, в юдаїстичному

середовищі Єрусалиму, вона була сприйнята грецькомовним і латиномовним

елліністичним суспільствами, зокрема Александрією й Антіохією. Низка

традиційно юдейських постулатів була сформована у філософсько-етичну

систему, яка поширилась у тодішньому світі, оскільки за постулатами стала

універсальною релігією, зокрема для незаможних прошарків суспільства.

На теренах України християнство поширюється впродовж усього

першого тисячоліття. Тут відомі мистецькі пам'ятки, характерні для

периферійних варіантів християнської іконографії, переважно пам'ятки

скульптури. Щодо пам'яток живопису, то збережених тогочасних зразків

немає.

Падіння Давньої Римської імперії 375 р. н. є. означало кінець давньої

античної історії, античної духовності та мистецтва, проте культурно-

мистецькі традиції античності триватимуть ще довго. Образотворче

мистецтво християнства ґрунтуватиметься вже зовсім на інших засадах

духовності.

В історії українського мистецтва І тис. н.е. можливо навіть назвати

"тисячоліттям витоптаної культури". Адже минулі століття залишили нам

Кам'яну Могилу, антропоморфні стели індоєвропейців, кераміку Трипілля —

Кукутені, скіфське золото, античні мармури Ольвії, Херсонеса, Пантікапею,

Фанагорії. Блискучий розвиток монументального та станкового мистецтва

Русі княжого періоду немислимий без видатних майстрів іконопису та їхніх

учнів, пам'яток творчості, відомих на той час у храмах Херсонеса чи

Корсуня, Корчеська, Тмутаракані, інших міст Таврійського півострова,

Приазовській Русі. Історично ініційовано мистецтво Х-ХІ ст. у Києві,

Чернігові, Переяславі. Духовна своєрідність сакральних образів, створених

на теренах Русі, яскраво відрізняє їх від творів митців візантійського

Константинополя.

Близько 400 р. н. є. на наших землях закінчився період античності. Це

період, коли у V ст. н. є. розпочалась так звана слов'янська експансія. Окремі

праслов'янські племінні угруповання, що сягали європейського

індослов'янського пракореня, існували, час від часу мігруючи, ведучи

переважно осілий спосіб життя, займаючись хліборобством і тваринництвом.

Окремі з цих груп у V ст. перейшли із теренів України на територію сучасної

Росії, де, асимілюючи угро-фінське населення, створили умови для

виникнення у цих краях початків московського, чи з 1721 р. — російського

етносу. Інші групи слов'ян перейшли на територію сучасної Білорусі,

асимілювали тодішнє балтійське населення, з якого вилонився білоруський

етнос. Колишнє слов'янське населення України майже впродовж 800 років

поступово інтегрувалось зі скіфами, сарматами, греками, готами, фракійцями

й іншими дрібними кочовими чи напівкочовими племінними угрупованнями.

В Європі утворилась так звана Слов'янська провінція, в середовищі якої

формувалися й інші слов'янські нації.

З IV ст. відомі два слов'янських союзи: анти та склавіни. Видатні

історики цього періоду Йордан і Прокопій Кесарійський зазначають, що

обидва народи мають спільне коріння. Інші історики констатують існування

третього подібного племінного угруповання, так званих венетів або венедів.

Слов'яни відомі як угруповання, котрі постійно мали ворожі стосунки з

Візантією та готами. Доходило до того, що Візантія, бажаючи забезпечити

кордони від нападу антів, платила їм щорічно данину. Слов'яни утворили на

цей час кілька державних формувань, очолених королями або князями. Вони

займались ремеслом, будували міста.

Відомо, що Київ як феодальне місто існував з V ст. і, очевидно, був

центром слов'янського союзу. Можливо, до V ст. існувало слов'янське

об'єднання на території України, князя котрого звали Бож (Бог або Боз).

Автори VII ст. згадують про цю державу як про таку, що розпадається. Вони

називали ще декілька подібних об'єднань, зокрема "Держава Само" у

центральній Європі, держава "Семи родів" у південно-східній Європі.

Візантійські історики VI-VII ст. — Йордан, Прокопій Кесарійський,

Менандр, Протиктор, Псевдо Маврикій, Феофілакт Сімокатта та інші пишуть

про слов'ян, маючи на увазі їхні тодішні назви, — тобто венеди, анти, склаве-

ни, котрі займали важливе місце у Південно-Східній і Центральній Європі. В

історичних розвідках візантійські вчені висвітлюють різнобічну діяльність

слов'ян: питання внутрішньої організації, соціально-економічної структури,

розвиток військової справи, взаємовідношення між імперією й іншими

народами. Історик Йордан визначав територію слов'янських поселень. На

його думку, починаючи від місця витоків ріки Вістули, на безмежних

просторах розташувалось велике плем'я венедів, і хоча назви змінювалися

відповідно до різних видів їхнього походження і місцевості, вони переважно

називали себе склаве-нами й антами.

Аналогічні відомості подавали інші візантійські історики, котрі

описували перебування слов'ян у VI ст. на просторах поміж Дунаєм та

Дніпром. За Проко-пієм Кесарійським, слов'яни поселилися також на

північному березі Дунаю ("Історія війн", зокрема — "Війна з готами", кн. 1 і

2). На відміну від Йордана, Прокопій називав не лише склавінів, а й антів,

яких вважав одним народом.

Християнство входило на терени України поступово. Перші його

початки зафіксовані на Таврійському півострові ще у II ст. н. е. У IV ст.

хрещення прийняли готи в офіційному та несторіанському варіантах.

Своєрідним візантійським центром християнства на Півдні України став

Херсонес VI ст. — період Юсти-ніана. Приблизно в цей час приймала

християнство так звана Придунайська Русь, а 860 р. охрестився в Царгороді

Аскольд.

Ситуація змінилася у VIII-середині Х ст. — це другий етап першого

періоду Середньовіччя. Оточення Русі було ворожим. На південь та схід від

Русі мешкали кочові тюрки, які не вдовольнялись теренами південної

степової смуги, нападаючи на центральні регіони молодої держави. Вони

організували декілька напівкочівних — напівосілих державних об'єднань.

Декотрі з них стали могутніми у територіальному та військовому відношенні.

Такою була Хозарія, якій Русь певний час платила данину. Однак,

незважаючи на цю обставину, Русь не вважалася слабкою державою.

Доказом цього слугував факт, що перші князі цієї держави — Аскольд, Олег,

Ігор здійснили успішні походи проти тодішньої величезної держави —

Візантії. Отже, цей складний етап став початковим періодом Русі.

Розквіт могутності Русі припадає на другий період Середньовіччя —

X-XIII ст. Завдяки діяльності княгині Ольги та її онука Володимира Русь у X

ст. почала активно християнізуватися.

Архітектура візантійських міст Півдня України (VI-VIII ст.).

Своєрідним феноменом мистецтва першої половини-середини І тис. н. є. є

пам'ятки Півдня України і Таврійського півострова. В цей період постійних

війн, міграцій народів та племен культуру Півдня України і Тавриди,

архітектуру та будівництво не можна розглядати як щось єдине.

Простежувалися суттєві відмінності культурного рівня сформованих міст-

полісів, існуючих півтисячоліття (наприклад, Боспор чи Херсонес), і житла

кочівників, вперше пристосованих тоді до осілого способу життя, хоча

процес інтеграції відбувався постійно.

У IV ст. н. є. колись могутнє Боспорське царство вже не існувало,

його міста були повністю зруйновані. Осілі хліборобсько-тваринницькі

племена При-азов'я та Прикубання, з якими Боспор постійно підтримував

зв'язки, завоювали гуни. В V ст. вони на деякий період завоювали і територію

степової Тавриди. Із Боспору їх витіснили на початку VI ст., коли тут

встановився візантійський протекторат.

Єдиним містом у Тавриді, що зуміло зберегтися і пережити всі жахи

"великої мандрівки народів", став Херсонес. Це місто у V ст. візантійці

перетворили в основний економічно-політичний і християнський форпост на

Північному Причорномор'ї. Херсонес був головним центром поширення

християнства на землях, розташованих на північ від Чорного моря. Південно-

західний район Тавриди з його грецьким, готським, аланським і, очевидно,

переважно слов'янським та праукраїнським осілим землеробським

населенням, тяжів до Херсонесу, куди мешканці могли продавати

сільськогосподарські продукти, а сіль і рибу — доставляти у візантійську

столицю. Завдяки цим зв'язкам Херсонес VI ст. вирізняє розвинута міська

структура, архітектура та будівництво.

Візантійська імперія намагалась зміцнити економічне і політичне

становище багатої митрополії, зокрема при імператорові Юстиніані (527-

565), котрий доклав чимало зусиль для побудови в Тавриді низки укріплених

поселень, захисту півострова від нападів з моря та зі сторони напівкочових

або кочових племен. На узбережжі Тавриди було побудовано фортецю у

Корчеську (тепер Керч), Алустоні (тепер Алушта), Горзовитах (тепер

Гурзуф). Ймовірно, най-міцніші укріплення мав Херсонес (тепер Херсон).

Монументальна архітектура Херсонесу, як й інших найкрупніших

поселень Тавриди, перебувала під сильним впливом Візантії. Це

відобразилось, насамперед, на міських фортечних укріпленнях і величавих

християнських храмах. Останні здебільшого споруджувались за зразком

староримських базилік, були водночас релігійно-культовими будівлями і

залами для громадських зібрань.

У Херсонесі — державному центрі — важливе значення надавалось

утвердженню християнства. Виникали численні базиліки. Ймовірно, у

кожній з дільниць міста та на головних майданах розміщувались окремі

базиліки, побудовані у найімпозантнішому за міським рельєфом місці,

переважно вздовж берега, щоб було видно море.

Розкопана 1853 р. А. Уваровим базиліка Херсонеса становила,

правдоподібно, найбільший храм міста. Розташовувалась базиліка в районі

Феоли і була названа іменем апостола Петра. На жаль, від неї залишились

лише фундаменти та невеличкі частини стін.

Будівля цієї величавої споруди органічно вписувалась у планувальну

систему Херсонеса. Базиліку побудовано V ст., а в VI ст. фундаментально

перероблено; поновлено її в X ст. Базиліка мала складну планувальну

систему, засновану на найкращих архітектурних храмових зразках святинь

Малої Азії, — стіни, півкупольне склепіння нартекса і підлога викладені

високохудожніми мозаїчними композиціями, колони завершували пишні

капітелі тощо. Такими гарно оздобленими зі середини були й інші храми

Херсонеса, навколишніх міст і поселень.

Цікаво, що форма базиліки характерна не стільки для храмів

Константинополя, скільки для прибережних міст Малої Азії, де

розташовувалось чимало тринефних базилік, подібних до херсонеських.

Водночас не виникає сумнівів щодо будівничих, котрими зазвичай були

місцеві майстри, які поєднували традиції малоазійських міст і візантійської

столиці.

Однак базиліка — не єдиний тип християнського храму в містах

ранньосередньовічної Тавриди. В Херсонесі розкопано ще декілька споруд

центрального, купольного осьового характеру. Така архітектура

представлена будівлею хрещальні VI-початку VII ст., що входила до

комплексу Уваровської базиліки. Стіни хрещальні облицьовано

мармуровими плитами та мозаїками.