Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини

Подождите немного. Документ загружается.

Гетьманщини формувалася з рядових козаків, іноді на посаду

отамана претендували військові канцеляристи, на посаду писаря

сотенного — полкові канцеляристи.

Порівняльний аналіз різних полків дає змогу стверджувати,

що сотенна старшина формувалася однотипно. З 16 сотенних ота

манів Чернігівського полку у 1779 р. з козаків було лише 3, з со

тенних писарів — 5, з інших сотенних старшин — 1, з сотенних

осавулів — 1, з полкових канцеляристів — 2, з канцеляристів

Чернігівського городського суду — 2 [594, 17–21]. З цих же посад

ставали сотенними отаманами в Переяславському полку. Так,

з козаків отаманами стали Федір Горкуша в Баришівській та Іван

Золотуха в І полковій сотні, з полкового канцеляриста отаманом

ІІ полкової сотні став Яків Михайловський, з сотенних хорунжих

Іван Гоярин (ІІІ полкова сотня) і Григорій Савенко (Терехтемирівсь

ка сотня), з сотенного осавула Семен Леонтович (Вороньківська

сотня). Досить рідко сотенними отаманами за посадою признача

лися значкові товариші.

Сотенними писарями ставали полкові і сотенні канцеляристи,

сотенні хорунжі, канцеляристи городських судів, діти священиків

[594, 21–26]. У другій половині ХVIII ст. у деяких великих сотнях

була введена така категорія службовців, як сотенні канцеляристи.

Сотенними осавулами іноді ставали з сотенних хорунжих, але

у більшості випадків з виборних козаків [594, 24–27]. Сотенними

хорунжими — з виборних козаків [594, 27–30]. Хорунжий міг

стати осавулом, писарем чи навіть сотником, іноді цей уряд ста

вав спадковим [602, 16 зв].

Старшина, яка йшла у відставку (абшит), отримувала звання на

один ранг вище. Абшитована старшина з’являється з другої чверті

ХVІІІ ст., у чому простежується вплив практики російського чи

новництва. Під впливом «Табеля о рангах» в Україні поряд з уряда

ми вводяться звання. Так, надавалися звання (а не посади) сотни

ків, полкових хорунжих, осавулів, писарів, обозних, полковників.

Низовою військовою одиницею був курінь на чолі з курінним

отаманом. Деталізація структури та ієрархії козацької старшини

дає шанс використати не лише всю сукупність фактів, але і від

криває можливість побудови на їх основі певної теоретичної сис

теми, яка відтворювала б історичний процес, причому викорис

товується історико,хронологічний метод.

Емпіричну основу дослідження становить сукупність виявлених

фактів. Без максимальної повноти цих даних не можливо відтвори

Козацька еліта Гетьманщини

ти ані явища, ані процесу в історії. Найважливішою операцією і ра

зом з тим результатом емпіричного рівня дослідження став опис

фактів, тобто, з одного боку, встановлення персоніфікованого пе

реліку урядовців Гетьманщини, з другого — генеалогічний опис

їх взаємозв’язків. Таким чином відзначимо, що у накопиченні

нових історичних фактів першочергову роль відіграють спеціальні

історичні дисципліни, серед яких одне з провідних місць займає

генеалогія. Самі по собі її дані є фактом реальної дійсності, але

інтерпретація фактів, концептуальні узагальнення вимагають сво

го специфічного інструментарію. Цьому допомагає генеалогічне

поєднання окремих представників козацької еліти в сталій єдності

родини і аналіз цих родин через поколінні розписи — родоводи,

де генетичний зв’язок передбачає таку систематизацію фактів і та

ке групування, що їх зіставлення і розміщення у суворій часовій

послідовності дає можливість не лише реставрувати невідомі ра

ніше взаємозв’язки, але і факти історії.

Метод мережевого аналізу, який використовується у новітніх

генеалогічних дослідженнях [880, 11], дозволив змоделювати ме

режу зв’язків та дружньородинносусідських відносин у вивченні

родин, родів, родових кланів, враховуючи як стосунки по крові,

так і свояцтво — стосунки за шлюбами, а також близькі духовні

зв’язки неродичів. Терміни генеалогії загальновживані і тому на

водити їх немає потреби [1277, 10–12], зазначимо лише, що під

родовим кланом мається на увазі вся система родових і неродових

зв’язків конкретного владного роду.

Найскладнішим у персоніфікації щодо періоду Гетьманщини

є відсутність даних про прізвища, коли згадується лише ім’я чи

ім’я і побатькові [905, 8]. У нашому дослідженні завдяки генеа

логії вдалося встановити багато прізвищ та побатькові козацьких

старшин.

Особливе значення для поглиблення генеалогічних знань мають

дані синодиків, для прочитання яких запропонована спеціальна

методика. Кожен монастирський чи церковний синодик має свою

специфіку черговості запису імені, при цьому ще і кожен рід вносив

свої особливості. Імена вносилися до сімейного поминальника,

дописуючись до попередніх після смерті представника роду. Таким

чином, кожне попереднє ім’я (за винятком вищеназваних варіан

тів) свідчило про те, що його власник помер раніше (якщо не йшли

парні записи: чоловікдружина). Застерігаємо, що такий порядок

внесення імен був характерним для православних монастирів і цер

В.В. Кривошея

ков лише у XVII–XVIII ст., і в жодному разі його не варто перено

сити на більш ранній чи пізніший періоди.

Ретроспективність і перспективність — невід’ємні методичні

прийоми геналогічного дослідження. Використання ж ретроспек

тивного і перспективного пошуків вимагає максимально об’єктив

ної перевірки різних інших історичних методів, при цьому нас біль

ше цікавлять висхідні, а не нисхідні поколінні розписи, що

забезпечує принцип системності, а не вибірковості. Лише завдяки

цьому досягається багатовимірність і комплексність дослідження.

Унаслідок використання методики, запропонованої російськи

ми генеалогами [913, 30–34], а також застосування комп’ютер,

них методів обробки автор цього наукового дослідження створив

комп’ютерну базудосьє «Генеалогія українського козацтва».

Виконане у дослідженні емпіричне узагальнення, що містить

ся в описі наукових фактів, склало необхідну передумову для на

укових теоретичних висновків. Враховуючи, що між методом

і предметом пізнання існує діалектична відповідність стосовно

мети і завдань нашого наукового дослідження використовуються як

загальнонаукові, так і спеціальні методи історичного пізнання.

Залучені загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення

разом з описовими та історикохронологічними методами дали

змогу оптимально вирішити завдання дослідження. Провідним

методом цієї праці є метод структурноперсонального аналізу.

У поєднанні з методом мережевого аналізу він дає можливість як

накопичити відсутні емпіричні дані, так і виявити закономірності

функціонування предмета вивчення, систему та способи взаємо

зв’язків з його елементами.

Козацька еліта Гетьманщини

РОЗДІЛ 2

КОЗАЦЬКА СТАРШИНА АРМІЇ

БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

(1648–1657 РР.)

2.1. Гетьман Богдан Хмельницький і його оточення

Повстання 1648 року очолив чигиринський сотник Богдан

Хмельницький, який був обраний на Січі гетьманом. Генеалогія

Хмельницьких є наріжним каменем родоводів української козаць

кої старшини, хоча в родоводі Богдана більше запитань, ніж відпо

відей [1076, 269]. Невідомі дід і баба, залишається дискусійним

питання походження батька гетьмана Михайла. Ще на початку сто

ліття кращий знавець архівів з цього питання І.Каманін довів, що

Михайло Хмельницький з’явився на Чигиринщині десь у 7080х

роках ХVI ст. і вважав, що родом він був із київської міщанської

общини [1018, 1] (що ніяк не заперечує його шляхетського похо

дження). Наявність у Києві його власності — Хмельницького дво

ру — означає родову причетність до цього міста.

М.Максимович називав батьківщиною Михайла Лисянку [1169,

687], але слушним є зауваження М.Возняка, що на час народження

Богдана Хмельницького Лисянки ще не існувало [921, 95]. О.Мар

кевич вважав його вихідцем із Хмільника [1175, 347], М.Петровсь

кий — переяславським козаком.

Ю.Гербільський з цього приводу писав: «Михайло Хмельниць

кий у 90х роках ХVI ст. служив у Жовківському замку і тут про

йшли дитячі роки Богдана. Цілком точно встановлено, що вчився

він в одній із львівських шкіл, а значить, і жив у Львові принаймі

4–5 років. Є також відомості, що молодий Богдан брав участь

в обороні Жовкви від татар» [943, 64–65]. Сучасники ж вважали

Хмельницького вихідцем із Молдавії. У новітній фундаментальній

монографії, присвяченій Богдану Хмельницькому, це питання

спеціально не розглядається, але автори стоять на точці зору, що

Михайло — виходець із західноукраїнського регіону [1368, 34]. Зро

зуміло, що без залучення нових джерел (прямих чи дотичних) цю

проблему розв’язати неможливо. У Чигирині 1600 р. зафіксований

отаман Михайло Лаврикович [753, 15]. Можливо, що це і є Ми

хайло Хмельницький. У 1615 р. фіксується чигиринський козак

В.В. Кривошея

Максим Михайлович, що продав землі іншому козаку Івану Воле

вачу, який також може бути сином Михайла Хмельницького.

З точки зору генеалогії не можна обійти питання про матір Бог

дана. Брак джерел, здавалось би, назавжди поставив крапку на

інформації про цю жінку. Враховуючи, що вона народжувала

у 1595 р. (Богдана) і близько 1620 р. (Григорія), то дату народжен

ня її самої слід віднести десь до 1575–1579 рр. Після загибелі чо

ловіка мати Богдана Хмельницького вдруге вийшла заміж за

шляхтича Василя ШишкуСтавецького, що свідчить на користь

її шляхетського походження [984, 96]. У неї від цього шлюбу був

син Григорій.

Відомо, що Григорій Васильович Ставецький у 1647 р. виїхав

з Чигирина до Московської держави з дружиною, вдовоюкозачкою

Якушковою Агаповою. Від попереднього шлюбу вона мала чоти

рьох дітей: Івана (бл. 1634–1649 — ?), Гафію (бл. 1639–1649 — ?),

Оникія (бл. 1641–1649 — ?), Параску (бл.1646–1649 — ?). Як ба

чимо, вдовою вона стала близько 1646 р. у віці (1634–16 = 1618)

щонайменше 28 років. Її ж другий чоловік повинен був мати що

найменше такий же вік. Після переходу до Білгороду дружина

Григорія Ставецького народила вже спільну дитину — Федора

(бл. 1647–1649 — ?). У грудні 1649 р. Григорій Ставецький знахо

дився в Білгороді і маємо його свідчення про свого батька, тобто

другого чоловіка вдови Михайла Хмельницького: «Отец де его Пот

рекеевского повету служит королю жолнерскую службу и ныне

жив в литовской стороне» [735, Т. ІІ, 296].

Ставецькі мали родинні зв’язки з відомими шляхетськими ро

дами князів Ружинських, Тишкевичів, Суринів, Проскур (дружи

ною Павла Ставецького (? — 1619) була N Проскура), Ковалевських

(Христина Ставецька була дружиною Ковалевського (1643) [556,

206], Васильківських. Дві останні родини взяли активну участь

у козацтві. Яна Ковалевського бачимо серед козацьких ватажків ще

у 1618 р. у Фастові [723, 213]. Можливо, що з материного боку своя

ком Хмельницьких був перекладач при гетьмані, а потім генераль

ний суддя в 1655–1658 рр. Іван Ковалевський. Про Петра Василь

ківського є згадка у В.Липинського: «У 60тих роках овруцький

і київський полковник на боці Речі Посполитої, власник Каменя,

одружений з Софією Ставецькою, залишив численних нащадків,

між ними сина Івана, прихильника Дорошенка» [1160, 196].

Подружжя Хмельницьких мало, щонайменше, трьох синів

і трьох доньок. Крім Богдана, Юська, який був у 1648 р. полковни

Козацька еліта Гетьманщини

ком сосницьким, а 1649 р. рахувався у полковому товаристві Чер

нігівського полку [823, 478; 1066, 22]. Можливо, Захар зафіксо

ваний у реєстрі 1649 р. в Чигирині, був третім братом [823, 31].

Одна з доньок (? — 1603–1619 — ?) була заміжня за Семеном Бере

жецьким. Вони мали синів Прокопа, Григорія. Цікаво, що Семен

Бережецький козакував у Кальницькому полку, в Бабинській

сотні (1649) [823, 281]. Можливо, що це батько Прокопа («крев

ний» Хмельницького) [715, 277]. У жовтні 1648 р. згадується, що

в «городе Нежине урядник, козачей атаман, запороского гетмана

Хмельницкого племянник, Прокоп Бережицкий» [735, т. ІІ, 78].

Надалі Прокіп Семенович (? — 1619–1671–?) — шляхтич з роду

НекрашевичівБережецьких — був наказним полковником чиги

ринським і, відповідно, сотником чигиринським. У реєстрі 1649 р.

він зафіксований серед визначного товариства, що не мало урядів

[823, 27]. З впевненістю можемо стверджувати, що вперше згаду

ється як наказний полковник чигиринський березнем 1662 р. (згад

ка 1649 р. є поки що дискусійною через наявність у Чигирині в той

рік кількох Прокопів). Наступного року, після обрання Петра До

рошенка генеральним осавулом змінив його на чигиринському

полковництві. За гетьманування Дорошенка знову став полковни

ком чигиринським, генеральними суддею і обозним [822, 21, 34;

711, 558–559]. Мабуть, його донькою була Параска Бережецька,

яка у першому шлюбі була заміжня за Яреманенком (син від 1го

шлюбу Михайло вже дорослий у 80х роках XVII ст.). Другим

її чоловіком став Іван Іванович Канівець (? — 1630–1693 — рані

ше 1696), охотницький полковник у Дорошенка (? — 1669–

1671.22.02. — ?), а потім сотник бубнівський Переяславського

полку (1680–1693). Після переходу на Лівобережжя чоловіча гілка

Бережецьких осіла в Коропі, с. Земляна на Глухівщині, с. Глазов

на НовгородСіверщині [607, 102].

Інша сестра Богдана Хмельницького мала з Проскуренком си

на Андрія — козака Баклиської сотні Чигиринського полку (? —

1649 — ?) [823, 44]. Рід Проскуренків тримав досить міцні позиції

у сотнях Баклиській (Іван, Андрій, Фесько) і Боровицькій (сотник

Іван, козак Юсько) Чигиринського полку, у значному військовому

товаристві згадується Яцько Проскурненко. Мабуть, Андрій був

сином Яцька чи Івана. Можливо, що козацький рід Проскуренків

був відгалудженням відомого шляхетського роду ПроскурСущин

ських. Останні були власниками слободи Ворскла. Пізніше Іван

ПроскураСущинський отримав королівський привілей на містеч

В.В. Кривошея

ко Богачку на р. Полом поблизу Миргорода (занесений до гродсь

ких книг 6.06.1646) [556, 87 зв]. 30 серпня 1649 р. він, будучи

ротмістром, від короля ЯнаКазімира за військові заслуги отри

мав титул чашника Київського воєводства [860, 10].

Третя донька Михайла була дружиною Марка Здуневського

[809, 146].

Серед козаків Боровицької сотні Чигиринського полку відомий

рід Губарів [823, 36]. Один із них був одружений з донькою Михай

ла Хмельницького. Їх син Іван ГубарБершадський став полковни

ком брацлавським, послом гетьмана Юрія Хмельницького до ту

рецького султана (1678).

Майбутній гетьман Богдан Хмельницький вперше одружився

близько 1623 р. з Гафією Сомко. Вона народилася в Переяславі

щонайпізніше 1608 р. Відомий історик Я.Дашкевич справедливо

вважає, що вона померла десь між 1645–1647 рр., «ближче до до

лішньої межі» [984, 84]. Розшифровка поминального ряду одного

з синодиків роду її рідного брата Якима [1062, 3–4] дає можливість

на місце батька Якима поставити Семена. Це наштовхує на думку,

що Семен Сом — посол до Москви у 20их роках ХVII ст. — і був

батьком Якима та Гафії Сомків. Представник цієї родини, ко

зацький сотник Федько Сом, потрапив (можливо, батько Семена чи

брат) у вересні 1619 р. до російського полону [745, 312]. Сестра

Семена Сома невідомого імені була заміжня за Калеником, що став

родоначальником Калениченків. Мали сина Богдана Каленичен

ка (Калющенка). Мав Яким Сомко і двоюрідного брата Харлама

(1662) [618, 4].

Брат дружини майбутнього гетьмана Яким Семенович Сомко

став сотником, полковником переяславським, а потім наказним

гетьманом. Володів с. Дем’янцями 1ї полкової сотні [796, 12], сло

бодою в містечку Воронкові, наданою у 1655 р. Богданом Хмель

ницьким [796, 20]. У червні 1655 р. гетьман повідомляв універса

лом: «Їж отдал до скарбу нашого войскового Яким Сомкович,

товариш наш, сумму певную за вси грунти панские, так воронко

вские, яко й рогозовские, за которыми нивами сумму отобравши,

ониї в посесію і в вечное уживанье поимененому Якимови нада

ем» [1096, 239].

Вдалося встановити, що дружиною Якима Сомка була Ірина

Семенівна невідомого прізвища [1169, 711]. Їх доньки і племін

ниці Б.Хмельницького: Параска [1240, 49] була заміжня за Іва

ном Дмитровичем Берло, сотником вороньківський (1676–1682),

Козацька еліта Гетьманщини

а її сестра Галина — за Данилом Коропом. Син Василь Якимович

згаданий у листі [783, 146] полковника переяславського Л.Полу

ботка 1682 р.

Відомий і швагро Богдана Хмельницького на ім’я Сава. Так,

у травні 1651 р. гетьман направив до Стамбула посланців біло

церківського полковника Павла і свого швагра Саву. Розглядаю

чи два варіанти терміна «швагро» — брат дружини і чоловік сест

ри — схиляємося до першого: сотник полку Хмельницького Сава

Сомченко згаданий у 1648 р.

Богдан і Гафія Хмельницькі мали синів Тимоша, Юрія, Григо

рія. Є свідчення про те, що Григорій помер немовлям, проте неві

домо, коли. Якщо це сталося до жовтня 1651 р., то родина в тако

му разі мала чотирьох синів, тому що до Корсуня на третє весілля

батька прибуло три сини Богдана [969, 43].

Історики наводять різні дати народження Тимоша Богданови

ча (1630, 1632, 1635) [938, 266; 917, 469]. Я.Дашкевич вважає:

«Шлюб Тимоша з Розандою (Роксандою), дочкою молдавського

господаря Василя Лупу, мабуть, албанця за національністю —

шлюб, вимушений збройною рукою в Яссах 1652 р., — свідчить

про династичні плани цілком переконливо. Далекоглядна полі

тична комбінація цього шлюбу полягає не лише у претендуванні

Тимоша на молдавський престол, але і способі поєднання — шля

хом посвоячення — з фактичним правителем Литви, литовським

великим гетьманом Янушем Радвилою (Радивилом), що 1645 р.

одружився із старшою сестрою Розанди Оленою» [984, 82]. Вважа

ється, що Юрій Богданович (бл. 1640/1642–1685) народився між

1640 і 1642 рр. [1229, 237]. До твердження, що про третього «(за

джерелом 1651 р.) сина абсолютно нічого невідомо. Треба дума

ти, він помер малолітнім» [984, 83], лише додамо, що з синодиків

Хмельницьких відомий лише один малолітній син Григорій. Гри

горій Богданович — за свідченням синодика помер немовлям.

Доньок у подружжя було багато. Одна з них (бл. 1625 — ?) за

міжня за Лукою Мовчаном. Подружжя мало сина Федора, а ону

ка стала третьою дружиною Григорія Дорошенка. Стефанида

(ран. 1635–1658 — ?) була за полковником могилівським Іваном

Нечаєм (з 1650 р.). Третя донька (? — 1634–1649 — ?) — дружина

Павла [735, Т. ІІ, 281] (очевидно, Безштанька (? — 1629–1655 — ?),

четверта — у 1654 р. вдова по корсунському сотнику Блиську, про

якого відомо, що він дістав пораненння під час грудневої оборони

Брацлава (1654 р.), але, мабуть, загинув при відході війська на

В.В. Кривошея

Умань. Можливо, що сотничиха корсунська мала коротке подруж

нє щастя (1651–1654 рр.), а шлюб з Лукою Мовчаном теж стався

після 1651 р. У такому разі кількість доньок зменшується до шести.

Крім того, чотири доньки гетьмана у 1651 р. були ще незаміжні.

Олену (ран. 1641–1660 — ?) у січні 1656 р. вінчав митрополит

Сільвестр Косів з Данилом Виговським, рідним братом генерально

го писаря Івана. Вони мали синів Юрія і Василя. Після смерті Дани

ла Олена (з 1660 р.) вийшла заміж за майбутнього гетьмана Павла

Тетерю. Їх сімейне життя не склалося, і, як наслідок, було ув’язне

но Олену Богданівну. Є дані про її подальший постриг та прийнят

тя уніатства у Вільнюсі. Проте синодики поминають її світським,

а не чернечим, ім’ям Олена. Марія (ран. 1647–1651 — ?) заміжня

за канівським старшиною Іваном Андрійовичем Стороженком.

Син старшого полковника Війська Запорозького Іван Стороженко

перейшов на Лівобережжя і в Прилуцькому полку став сотником

ічнянським, потім полковником прилуцьким. Катерина (ран. 1647–

1651–1657 — ?) доглядала батька під час його хвороби. Про останню

доньку гетьмана ніяких свідчень не маємо, хоча, логічно вона по

мерла чи вийшла заміж раніше смерті батька, бо джерела під час

його хвороби її не згадували. Одна з останніх доньок стала дру

жиною Олександра Скородкевича. Хмельницькі мали 3–4 синів,

6–8 доньок, тобто 9–12 дітей, що було звичайним явищем для сім’ї

тих часів. Від другої і третьої дружин потомства не залишилося.

Третьою дружиною гетьмана стала Ганна з роду Золотаренків.

За данними Ю.Мицика, під час гетьманування Сомка останньому

допомагав брат Василь Титаренко (в реєстрі 1649 р. відсутній, що

може засвідчувати його належність до міщанського стану), котрий

водночас був братом мачухи Юрія Хмельницького. У разі достовір

ності цієї інформація нехитрі генеалогічні досліди дають такий

результат: Гафія Сомко і Ганна Золотаренко — двоюрідні сестри.

Безумовно, таке твердження вимагає ще додаткової перевірки.

З першим чоловіком, рідним братом матері Петра Дорошенка,

Якимом Тихоновичем Тарасенком, Ганна Золотаренко мала сина

Кіндрата. Вдруге вийшла заміж за полковника Мартина Пили

пенка, мали сина Данила (основоположник Даценків). Були сини

Стефан, що жив у Корсуні, Осип. На час свого третього шлюбу їй

було років 45–48. Дітей від попередніх шлюбів усиновив Богдан

Хмельницький, і надалі всі вони носили його прізвище. Без сум

ніву, цей шлюб сприяв зміцненню його становища серед старо

житного козацтва.

Козацька еліта Гетьманщини

Серед найближчих дорадників гетьмана, звичайно, знаходилися

його родичі і свояки, провідне місце серед яких належить Янен

кам, Нечаям, Золотаренкам.

Перших з них зустрічаємо в Любецькому старостві (очевидно,

місцева шляхта). 9 листопада 1649 р. Іван Богуш [1148, 35–148;

1037, 52–55] і його дружина Явдоха Філонівна Яненко продали

її своякам Данилу і Філону Яненкам дідизну Осняківщину, вітчиз

ну Богушовщизну [654, 1].

Відомо, що у 1649 р. у Чигирині проживав чоловік сестри Бог

дана Хмельницького, його дорадник Павло, а також і зять Павло

[984, 82] (якщо джерела не помиляються). У реєстрі цього року

в гетьманській столиці є лише чотири Павла, двоє з яких визначні

діячі революції: Павло Яненко і Павло Безштанько (наказний пол

ковник чигиринський). Павло Яненко був одружений з N Філо

нівною з роду Яненків, а Павло Безштанько з донькою Михайла

чи Богдана Хмельницьких. Рід же Безштаньок у козацькому се

редовищі мав достатній вплив: у той час у Корсунському полку

бачимо Андрія Безштанька (чи не він у 1658 р. полковник каль

ницький), у Черкаському — Івашка.

Рід Нечаїв відомий як у Мстиславському воєводстві, так і у Бар

ському старостві на Поділлі. Вважається, що батько знаних козаць

ких полковників — шляхтич Мстиславського воєводства вийшов

і осів на Київщині. Можливо якимсь родинним зв’язкам по жіночій

лінії завдячує Данило Нечай народженню у Барі [1254, 18]. На

Київщині ж перед Визвольною війною шляхтич Стефан Нечай

володів селом Невмиринці (1629). Брати Данило, Іван, Матвій

і Юрій Нечаї становили досить впливову групу у козацтві [957, 83].

Будучи свояками через шлюб Івана Нечая з донькою Хмельницько

го Степанидою, вони здійснювали повний контроль над козацькими

формуваннями Білої Русі. Лише по смерті гетьмана вплив роди

ни Нечаїв було знищено, як і їх самих. Так, у 1660 р. російський

цар вказував: «Івашку де Нечая живу быть отнюдь невозможно,

потаму что многие черкасы ево не любят и жива ево видеть не хо

тят...» [656, 7].

Таким чином, родина Богдана Хмельницького, його родичі

і свояки становили основу керівництва угруповання корінних ко

зацьких полків.

Тепер розглянемо військову (тобто генеральну) старшину як

найближче формальне оточення гетьмана. Найвищою посадою піс

ля гетьмана вважався уряд генерального обозництва. За Б.Хмель

В.В. Кривошея