Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини

Подождите немного. Документ загружается.

навів раніше невідомі списки старшин полку Івана Дзиковсько

го, також вивчав старшину полків Східного Поділля, повстання

Пушкаря і Барабаша на Полтавщині. В.Дядиченко [1001], О.Ком

пан [1033], К.Стецюк [1401], розглядаючи різні питання суспільно

політичного розвитку, на загальному тлі згадують імена козацьких

старшин. Наголосимо, що предметом зацікавленності цієї групи

вчених не був безпосередній персональний склад старшини, але

дотично вони підтримували тяглість історіографічного процесу

проблеми.

Працюючи за кордоном, О.Оглоблин [1267; 1269; 1270] назвав

20 сотницьких династій, серед яких відзначив Забіл, які трима

ли Борзнянську сотню Ніжинського полку увесь час її існування

за винятком десяти років [1267, 86]. Однією з грунтовних наукових

праць, яка стала свого роду останнім словом у розвитку наукової

літератури цього періоду про гетьмана Мазепу, була його моног

рафія «Гетьман Іван Мазепа і його доба» (1960 р.). В ній автор

відзначив генеральне обозництво Василя ДунінаБорковського

(1685–1702), вакансію обозництва 1702–1707 рр. [1267, 148, 271],

вказав на той факт, що полковник прилуцький Дмитро Чернявсь

кий після повернення з сибірського заслання був генеральним

суддею у 1675 р. у Петра Дорошенка [1267, 245]. За гетьмана Ма

зепи назвав генеральних суддів Василя Чуйкевича (1707–1709),

Михайла Гамалію (1707–1709), а за Скоропадського — Василя Ту

ранського (1709–1716) [1267, 149–158]. Тема походження наказ

ного гетьмана Максима Кривоноса привернула увагу Л.Винара.

Характерно, що і в УРСР в той час почалося відродження зга

док прізвищ козацької старшини. Поступово відходять на задній

план класові оцінки, дорогу почала торувати собі наукова об’єк

тивність. У цих процесах першочергове значення мають праці ново

го покоління дослідників. Серед них О.Апанович [866; 865; 868;

867, 39–40], В.Смолій [1370], В.Борисенко [895; 894, 99–114; 891,

74], О.Путро [1320; 1325, 74–82], П.Михайлина [1188], Г.Швидько

[1455, 14–17; 1456; 1460; 1459, 10–15]. Особливу увагу досліджу

ваному питанню приділив В.Сергійчук [1344, 85–93; 1346, 107–111;

1347, 122–129; 1349, 18–19; 1350, 81–83], розпочав дослідження

землеволодіння козацької старшини О.Гуржій [973, 153–162].

За кордоном персональний склад козацької старшини як об’єкт

спеціального дослідження знайшов продовження у фундаменталь

ній збірці Ю.Гаєцького — в 1978 р. вийшла друком його моног

рафія [1496]. Вчений, крім загальнодоступних історіографічних

Козацька еліта Гетьманщини

праць, використав східнослов’янський пом’яник з Сінаю, видру

кований в 1979 р. в Кембриджі. Він ввів до наукового обігу фак

ти про генеральне обозництво у гетьмана Брюховецького Івана

Цесарського, вважаючи його урядовцем у 1663–1666 рр., Федора

Бурляя у Ханенка, генеральних суддів Івана Дяченка і Семена

Гладкого у Сомка. В довіднику Ю.Гаєцького подаються дані про

2866 урядових старшин за період 1648–1782 рр. На наш погляд,

своєю працею дослідник підсумував усю попередню історіографію

проблеми. Водночас, слід відзначити некритичний підхід автора

до відбору згадок про старшин, особливо в останній період існу

вання козацької держави, коли паралельно з посадами існували

однойменні звання.

Розвідки В.СенютовичБережного про головні тенденції вход

ження козацької старшини до російського дворянства, родоводи

гетьмана Виговського, полтавського полковника Жученка від

значаються глибоким знанням джерельної бази, переконливою

аргументацією, кваліфікованими висновками [1339, 76–84; 1340,

457–464; 1341, 149–167].

Проблеми діяльності соратників І.Мазепи після 1709 р. тримав

в полі зору О.Субтельний. Крім того, він зробив і деякі зауваження

щодо загальних тенденцій розвитку старшини, зокрема стверджу

ючи: «Дуже приблизна оцінка показує, що на початку ХVIII ст.,

коли населення гатьманщини складало близько 1,1 млн. чоловік,

до старшини належала десь тисяча родин. Порівняно невелика

кількість цих родин, здебільшого вихідці з Правобережжя, були

нащадками православної української (руської) знаті зперед

1648 р.» [1417, 12]. При цьому дослідник дотримувався думки,

що «більшість старшини походила з козацьких урядовців і ре

єстрового козацтва доби перед Хмельниччиною» [1417, 12].

Природно, що перетворення проблеми у повноцінний об’єкт

дослідження відбулося лише тоді, коли Україна здобула держав

ну незалежність. У нових умовах першим звернув увагу на необхід

ність більш глибокого висвітлення питання персонального складу

козацької старшини Я.Дашкевич. Своїми публікаціями як мето

дологічного плану, так і конкретно–історичними розвідками він

закликає дослідників багато в чому поновому подивитися на,

здавалось би, вияснені у науці проблеми. Намітивши шляхи по

дальших досліджень, які активізують вчених таких напрямів, як

адміністративнотериторіальний поділ, персональний склад стар

шини, дослідник ввів термін «клан» Хмельницького, досліджу

В.В. Кривошея

вав родовід цього гетьмана [984, 95–101; 985, 11–13, 18–20; 986,

253–283; 988, 20–22; 989, 18–19; 990, 6–8; 987].

У новітній період розвитку української історіографії деяке

пожвавлення у дослідження проблеми козацької персоналістики

внесли В.Борисенко, В.Горобець, О.Гуржій, М.Крикун, Ю.Мицик,

О.Путро, В.Сергійчук, В.Смолій, В.Степанков, Т.Чухліб; персо

нального складу урядової і неурядової старшини — В.Сергійчук,

В.Кривошея, І.Кривошея, Ю.Мицик, О.Репан, В.Панашенко,

В.Щербак; козацької генеалогії — В.Кривошея, І.Кривошея,

В.Томазов.

Навіть спеціально не досліджуючи персональний склад та ге

неалогію старшини, але в рамках вивчення козацької держави

в цілому, В.Смолій не міг обійти цієї проблематики. Розглядаючи

питання особливостей становлення та розвитку козацтва [1365,

4–10], феномена козацтва [1371, 61–72], проявів свідомості ко

зацьких мас [1363, 231–251], функціонування української козаць

кої держави [1361, 5–19], вчений формував нове тло, на якому

досліджувалась і козацька старшина. Спільними зусиллями В.Смо

лія і В.Степанкова розпочався пошук нової концепції подій сере

дини ХVII ст. [1372]. На шляху до становлення концепції автори

зосередили свою увагу на діяльності гетьмана Б.Хмельницького

[1368; 1369], розпочавши з проблем державотворення Правобереж

ної України [1367], давши характеристику періоду 1650–1670 рр.

[1366, 2–16], через проблеми формування, еволюції та реалізації

української державної ідеї [1362], вийшли на поняття Українсь

кої національної революції [1374; 1375].

Зацікавленість цією проблематикою виявив В.Степанков. Роз

починаючи з великої монографії [1387], розглядаючи бойові дії на

Брацлавщині [1388, 65; 1389, 9–10; 1392, 33], Поділлі [1394, 36–37;

1396, 153–162], Волині [1397], наводить у своїх розвідках характе

ристики деяких полковників. Дещо пізніше з’явилися його дос

лідженняжиттєписи Данила Нечая [1381, 241–260], Григорія Гу

ляницького [1382, 81–100], Михайла Кричевського [1383, 177–192].

В його полі зору — проблеми формування державної еліти [1386],

її боротьба за соборність [1390, 185–236] та проблеми спадковості

гетьманської влади [1395, 14–33], гетьманування І.Виговського

[1391, 88–108], П.Дорошенка [1373, 84–103; 1364, 143–152; 1393,

285–314; 1384, 101–120] (спільно з В.Смолієм).

Серед робіт загального плану, які впливають на історіогра

фічний процес досліджуваної проблеми варто згадати статтю

Козацька еліта Гетьманщини

Г.Швидько про еволюцію влади козацької старшини [1455,

14–17].

В.Сергійчук, продовжуючи дослідження козацької старшини

періоду, що передував Національновизвольній війні [1351, 76–89],

активно працює над виявленням нових імен козацьких полков

ників. Особливо багаті на такі знахідки його останні праці [1343;

1345, 82–94; 1348, 24–27]. Його перу належить узагальнююча

монографія про старшинський корпус армії Богдана Хмельниць

кого [1342].

Серед плідних дослідників проблематики заслуговує на увагу

В.Панашенко. Її публікації опираються на наявний стан історіогра

фії, дають змогу читачу отримати грунтовну інформацію про полко

восотенний устрій Гетьманщини, різні аспекти життя її соціаль

ної еліти [1290; 1289; 1292, 97–107; 1284, 151–162; 1283, 24–40;

1285, 166–174; 1286, 252–276; 1287, 126–141; 1288, 165–174].

Праці Н.Яковенко мають велике значення для методології дос

лідження персонального складу та генеалогії козацької старшини

[1481; 1478, 77–85; 1479, 11–27; 1480; 1484]. На відміну від біль

шості дослідників, вона дотримується інших методологічних під

ходів [1482; 1483, 68–75], які приводять її до інших оцінок подій,

мотивів діяльності козацької старшини, її соціального походження.

Найпродуктивніше на ниві козацької біографістики працює

Ю.Мицик. У співпраці з С.Плохієм, С.Стороженком, С.Степан

ковим [1231; 1232] він створив перші нариси історії Національ

новизвольної війни, в яких наведені характеристики основних

її керівників. Окремим напрямом пошуків дослідника є біографії

гетьманів, насамперед І.Виговського [1197, 191–236; 1222, 66–72;

1189] і Ю.Хмельницького [1229, 237–251]. Крім нього досліджува

ли діяльність І.Виговського В.Борисенко [892, 3–18; 893, 2–9; 896]

і О.Путро [1321, 67]. Багаторічні пошуки джерел дали змогу

Ю.Мицику вийти на рівень написання біографічних нарисів про

таких козацьких старшин, які, в своїй більшості, лише згадувались

у попередній літературі у загальному списку полководців. У полі

зору дослідника біографії наказного гетьмана Максима Кривоноса

[1204; 1205, 69–80], генерального обозного Тимоша Носача [1224,

277–286; 1214, 395–396], одного з кращих дипломатів когорти

Б.Хмельницького Силуяна Мужиловського [1221, 221–226], пол

ковників: ніжинського Прокопа Шумейка, київського Павла Янен

ка [1217, 385–390], кальницького Івана Сірка [1216], корсунського

Луки Мозирі [1203, 213–220], брацлавського Михайла Зеленсько

В.В. Кривошея

го [1208, 141–150], уманського Йосипа Глуха [1200, 53–62], па

волоцького Івана КуцькевичаМиньківського [1198, 193–198],

Герасима Яцькевича [1192, 391–396], матеріали до родоводу До

рошенків [1207, 156–171], Богунів [1213, 68–69], Джеджалій

[1212].

Сучасні історики намагаються глибше розкрити проблеми,

пов’язані з гетьмануванням Виговського [864, 44–48; 906, 43–56;

993, 43–76], Брюховецького [950; 949], Ханенка [993, 100], Апосто

ла [939, 338–345]. Діяльність гетьмана П.Тетері досліджує і за

хистив кандидатську дисертацію В.Газін [930, 25; 931, 190–198;

932, 62–72; 933, 33–46; 934, 249–252; 935].

Увагу М.Крикуна і Т. Чухліба [1092, 116–144; 1089, 385–315;

1443, 63–80; 1445, 142–160; 1446, 94–103] привернули правобе

режні гетьмани. Ці автори подали біографічні нариси О.Гоголя.

Крім того, Т.Чухліб вперше в історіографії звернувся до біографії

таких діячів як А.Могила і С.Куницький [1440; 1442; 1444, 327;

1447, 45]. О.Гуржій публікує праці, в яких, окрім аналізу теоре

тичних аспектів і біографічних моментів гетьмана І.Скоропадсь

кого [974; 978], уточнює персональний склад його оточення, ро

доводу та час проходження його по старшинській ієрархії [974,

13–15]. О.Путро досліджує діяльність гетьмана О.Розумовського

[1322, 40–51; 1323, 140–149].

Серед родин, які викликають найбільшу зацікавленість у су

часних дослідників — Ждановичі [971, 109–119; 972; 970], Нечаї

[951; 952, 261–276; 955], Голуби [861, 147–154], Засядьки [928],

Черняки [1108, 62–63], Лисенки [1357, 154–156], Кліші [1490,

81], Модзалевські [1424,20], Палії [1441, 16].

В.Брехуненко оприлюднив життєписні нариси К.Бурляя, Лі

совця [900, 27–38; 901, 199–212; 899, 11–16]. У «Бібліотеці ук

раїнця» О.Кресін видав брошуру «Мазепенці», в якій розпочав

систематизувати наявні згадки про Герциків, Орликів, А.Война

ровського, Д.Горленка, І.Ломиковського, Ф.Мировича, К.Гордієн

ка, К.Довгополого, Ф.Нахімовського. Цю роботу продовжив С.Пав

ленко, який опублікував велику монографію про Івана Мазепу

і його оточення, в якій деталізував біограми 120 старшин [1280].

Петербурзька дослідниця Т.Яковлєва дала характеристику біль

шості визначних козацьких старшин 1657–1667 рр. [1485; 1486;

1487; 1488, 131–141; 1489]. Поновивши в нових умовах дискусію,

в якій вона намагається довести, що Богун і Федорович — це одна

особа [975, 7–26; 976, 99–111].

Козацька еліта Гетьманщини

Триває дослідження регіональної історії полків і сотень. І.Кри

вошея захистила першу в Україні кандидатську дисертацію, при

свячену персональному складу та генеалогії козацької старши

ни, яку вона підготувала на матеріалах Переяславського полку

[1050; 1081, 23–31; 1082, 199–207; 1083; 1085, 39–45; 1088, 80;

1064; 1065, 64–66; 1066]. Завдяки Ю.Мицику історіографія по

повнилася першими науковими працями з історії Корсунського

[1233], Канівського [1201] полків, козацького минулого Острога

[1215], сучасної території Дніпропетровської області [1202], Ца

ричанської сотні Полтавського полку [1228]. Значний ексклю

зивний архівний матеріал зосереджений і проаналізований в ав

торській монографії, присвяченій козацтву на Уманщині [1226].

Висвітлюючи питання регіональної історії, М.Крикун вивчає пер

сональний склад старшини Подільського полку [1092, 116–144],

Л.Розсоха підготувала нариси про багатьох старшин Миргородсь

кого [1334], П.Пиріг [1305; 1306; 1303; 1304, 65–71] і А.Мель

ник — Чернігівського, Ю.Бодров — Уманського [886; 887, 154–160;

888] полків. У полі зору інших дослідників — старшини правобе

режних полків [1042], Уманського [1079], Київського [1068, 60–62],

Полтавського полків [874, 29–30; 875], чигиринські [1312; 915]

і корсунські полковники [1398, 7–15; 1400], сотенна старшина

Київського полку [1015, 36–38].

Відродилося започатковане В.Липинським вивчення локальних

груп шляхти в козацькому середовищі. Насамперед, це стосується

любецької шляхти [1035, 29–36; 1036, 25–27; 1034, 75–92; 1037].

Новим історіографічним сюжетом є вивчення етнічного складу ко

зацької старшини [1058, 37–45]. З’явились окремі розвідки про

старшини грецького [1086, 55–59] та єврейського походження

[1422, 61].

Дослідники плідно працюють над виявленням козацької стар

шини через участь її в системі освіти. Серед них першочергове зна

чення має навчання старшинських дітей і майбутніх старшин

у КиєвоМогилянській академії [1436, 138–140]. В зв’язку з цим

непересічне значення мають біограми козацьких старшин в енцик

лопедичному виданні «КиєвоМогилянська академія в іменах».

Значні узагальнення щодо цієї пробматики здійснені і на сторін

ках «Енциклопедії історії України».

Продовжуються дослідження і за кордоном. У монографії З.Ко

гута розглядається діяльність багатьох старшин в останні роки

існування Гетьманщини [1030]. Ю.Гаєцький ще раз повернувся

В.В. Кривошея

до уточнення генеральної старшини [1496, 47–48], а також прис

вятив публікацію процедурі виборів полковника [929, 47–48].

Серед інших його праць доречно згадати й окремі статті «Спілку

вання чужинців з козаками», «Гетьманські універсали в Америці»,

«Як козаки підтримували братство», «Британці у козацькому

війську», в яких дослідник популяризував висновки своєї попе

редньої монографії, доповнюючи їх новими фактами.

Динаміка зміни мети, підходів, теоретикометодологічних за

сад, ступеня науковості вивчення зазначеного сюжету завдяки

методу періодизації дали змогу виокремити три історіографічні

етапи дослідження проблеми.

У перший дореволюційний період (ХІХ — початок ХХ ст.) на

укові розробки характеризуються, з одного боку, відсутністю мето

дологічної досконалості під час вивчення персонального складу

старшини, а з іншого — системністю і аргументованістю генеа

логічних досліджень. На першому етапі було здійснено спроби

тогочасної історіографії скласти реєстри гетьманів, генеральної

старшини і полковників, дослідження родовідних, насамперед,

родин, які зберегли політичний і економічний вплив на початок

ХХ ст. У той час вже визначилися чотири головні папрями дослі

дження. З’явилися перші недосконалі реєстри полковників усіх

полків Гетьманщини, реєстри полкової старшини та сотників ок

ремих полків. Біографічні нариси та біограми окремих старшин

в генеалогічних розписах присвячувалися гетьманам, генеральній

старшині, полковникам. Дослідження історії старшин окремих

регіонів зосереджувалися на старшинах полків, стосовно яких

джерельна база збереглася найкраще (Стародубський, Ніжинсь

кий, Прилуцький, Лубенський, Полтавський).

Протягом радянського періоду (1917–1991 рр.) під тиском

класового підходу, політичної кон’юнктури, через дефіцит ін

формації вченим так і не вдалося реалізувати повною мірою наукові

принципи системності, аргументованості, всебічності у підходах

до історії козацтва в цілому і старшини зокрема. В працях загаль

ного характеру, нерідко відчутна політична заангажованість. Зро

зуміло, що відсутність спеціальних досліджень вказаної пробле

матики тягла за собою описовість і фрагментарність у працях

з історії Гетьманщини. На цьому етапі в радянській історіографії

старшини персоніфіковано змальовувалися лише в двох сюжетах:

як героїпроводирі народних масс і експлуататори тих самих масс.

Найбільше дискусій викликало питання про Богуна і Федорови

Козацька еліта Гетьманщини

ча — одна це особа чи різні, дискусійність цього питання не зня

та і на сьогодні.

Відсутність досліджень про старшину у радянській Україні

надолужувалася істориками діаспори. Західна історична наука

збагатила історіографію проблеми узагальнюючим довідником

Ю.Гаєцького.

В умовах державної незалежності України, протягом третього

періоду, відбулися значні зрушення, але у більшості випадків вони

стосуються постановки нових історіографічних питань та частково

го їх вирішення. Загалом сучасна вітчизняна українська історіо

графія персонального складу української козацької старшини

стоїть вище іноземних аналогічних досліджень щодо цієї проблеми,

але попри значну кількість публікацій ця тема ще не стала об’єк

том спеціального системного і комплексного дослідження і для

пошуковців зберігає чимало загадок і непроторованих шляхів.

Синхронний аналіз спільного масиву вітчизняної та зарубіж

ної історіографії, яка вивчала різні аспекти діяльності україн

ської старшини, показує, що історично зумовлено той факт, що

період «первісного нагромадження» емпіричних знань у вітчиз

няній історіографії дещо затягнувся і українська історіографія

у багатьох напрямах знаходиться далеко не на завершальному

етапі цього періоду. Такий стан зумовлений тим, що в перший

період дослідження історії України відбувалися у річищі пануючих

російської і польської історіографії, в другий період стався роз

рив тяглості українського історіографічного процесу, який лише

наприкінці цього періоду відродився, але все ще залишався в тис

ках тоталітарного антифактологічного, антиемпіричного, анти

наукового підходу до багатьох питань історичного минулого. Хо

ча історія козацтва і старшини займала серед цих питань одне із

провідних місць, але поки що не вдалося здолати фрагментар

ності дослідження. Серед вад варто назвати і відсутність широких

часових перспектив, праць, присвячених старшині впродовж існу

вання козацької держави.

Ідеологічні орієтації авторів меншою мірою вплинули на до

слідження персонального складу, більшою — на вибір об’єктів

біографічних досліджень. Монархічні, ліберальні, націоналістичі,

демократичі, соціалістичні і комуністичні настанови спрацьовують

швидше в річищі оцінок тих чи інших політичних діячів Геть

манщини, ніж у самій констатації факту наявності тих чи інших

старшин. Тому проблематика відзначається невисокою ідеологіч

В.В. Кривошея

ною заангажованістю. Навіть «державницька» і «народницька»

школа в українській історіографії, які відзначаються значними

розходженнями в оцінці ролі козацької старшини, вимушені

оперувати незначними рівновеликими обсягами емпіричних да

них цієї проблеми.

На сьогодні у вітчизняній науці склалася нова ситуація — було

знято значну частину попередніх обмежень, з’явилася ціла плеяда

нових дослідників. Як було показано вище, науковці вийшли на

новий рівень джерельного забезпечення історичних студій, вищий

рівень осмислення суспільних процесів та аргументацій гіпотез

та висновків. Метод проблемної хронологізації дає можливість

ствержувати, що помітно розширився спектр дослідницьких сю

жетів, урізноманітнилися підходи та методи вивчення, присутні

різні точки зору. Все ж головною рисою сучасних досліджень є не

дискусійність, а процесс поступового заповнення лагун усіма учас

никами історіографічного процессу. Правильно документовані

згадки про декаденції, уточнення щодо перебування на старшинсь

ких урядах того чи іншого старшини, науково виважені інтерп

ретації бездискусійно сприймаються науковцями.

Не принижуючи ролі істориків ХІХ–ХХ ст. (представників

двох перших виокремлених періодів), які вивчали історію старши

ни, зазначимо, що вони зробили багато для збереження факто

логічної бази, але завершення її формування припадає на день сьо

годнішній, а тому перехід до конкретноісторичних досліджень

з політологічним і філософським осмисленням можливий лише

через розвиток спеціальних історичних дисциплін, які є підгрун

тям будьякого фундаментального дослідження.

Проведений історіографічний аналіз процесу вивчення пер

сонального складу української козацької старшини дав змогу ви

явити провідні тенденції і напрями розвитку досліджень. Серед

них головними є створення переліківреєстрів козацької старши

ни, біографічні нариси та біограми окремих старшин, досліджен

ня старшини окремих регіонів і адміністративнотериторіальних

одиниць. У полі зору генеалогів концентруються родини гетьма

нів, генеральної старшини, полковників, полкової старшини, ос

таннім часом — сотників і сотенної старшини. Біографічний жанр

не відзначається різноманітністю дослідницьких прийомів, а що

до ХVII–ХVIII ст української історії — ускладнюється ще і від

сутністю багатьох джерел, що збіднює інструментарій дослід

ників.

Козацька еліта Гетьманщини

Зрештою, незважаючи на досить велику кількість наукових

праць з історії козацької старшини, навіть наявні джерела в них

використовувалися не повно, як з кількісного, так і якісного боку.

Розглядаючи їх, зазвичай застосовувався описовий метод. Тому на

енергійні зусилля дослідників чекають пошуки нових прізвищ

козацьких старшин і скурпульозні генеалогічні розписи. Утім,

кілька поколінь істориків, чиї імена і персональний внесок зазна

чено вище, не беручи до уваги певні вади, заклали міцний підму

рок, зіпершись на який, можливо створити комплексне дослі

дження персонального складу української козацької старшини.

1.3. Методологія

Постановка завдання максимального документальнофактоло

гічного відтворення бази предмета дослідження, проте не абсолю

тизуючи фактологічний матеріал, дає змогу не впасти до крайньо

го емпіризму, щоб не втратити можливості концептуалізації

історії. Тому методологічною основою дослідження є основні на

укові принципи.

Принцип історизму вимагає досліджувати історичне явище

конкретно у процесі його становлення та розвитку, бачачи не лише

історичний факт, а його взаємозв’язок у часі з іншими фактами

як певну їх систему і цілісність, у нашому випадку такими взає

мозв’язками є ієрархічні, а також родові і генеалогічні. Історизм

у вивченні персонального складу старшини потребує врахування

того факту, коли і за яких обставин вона виникла, які етапи

в своєму розвитку пройшла і в що трансформувалася.

Принцип об’єктивності вимагає врахування усіх джерел, їх ана

ліз, зіставляючи будьякі згадки і факти і на цій основі приходячи

до виваженого результату. Це неможливо без всебічності і наступ,

ності аналізу як джерельної бази, так і попередньої історіографії.

Такий підхід дав змогу відібрати із широкого кола інформації лише

ту, яка несе сутнісне навантаження стосовно об’єкта дослідження,

згрупувати всю відібрану інформацію за ознаками, що дозволило

уникнути методологічного анархізму, повною мірою поєднати залу

чення до наукового обігу нових неопублікованих документів з вико

ристанням надрукованих джерел та історіографічної спадщини.

Принцип системності закликає, з одного боку, підійти до яви

ща козацької старшини як до елементу системи вищого порядку,

В.В. Кривошея