Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини

Подождите немного. Документ загружается.

а з іншого, як до самодостатньої системи. У першому випадку та

кою системою є козацька держава, а у другому — старшинська

ієрархія.

Історична наука на рівні описовості дає більшменш послідовну

причиннонаслідкову лінію розвитку української козацької дер

жави — Гетьманщини. Складніше з появою повноцінних дослі

джень, які базуються на широкій емпіричній базі, а без них вийти

на концептуальнофілософське осмислення цієї проблеми немож

ливо. Фрагментарність джерельної бази ускладнює дослідження

вказаної проблеми, але і наявні джерела вимагають їх нового про

читання під кутом зору різних цивілізаційних підсистем і крите

ріїв. Цивілізаційний підхід відіграє важливу роль в осмисленні

місця того чи іншого явища у всесвітній історії. Згідно з п’ятирівне

вою класифікацією Р.Уескотта цивілізація ХVII–ХVIII ст. в Украї

ні умовно може бути віднесена до козацької (регіональної і локаль

ної), української (національної), європейської (континентальної),

світової (західної). Інші класифікації не дозволяють віднести ук

раїнське козацтво до окремої цивілізації. Полишаючи кінцеве ви

рішення цього питання філософам, поглянемо на козацтво з точки

зору методології цивілізаційного підходу, що дає змогу збагатити

наші знання новими ракурсами погляду на вже відомі проблеми.

На прикладі існування українського козацтва (яке, на відміну

від інших, єдине в світі змогло створити свою державу) маємо мож

ливість вивчити довгочасове існування і відтворення специфічної

просторовочасової історичної цілісності, в якій сталі елементи

переважають над нестабільними і поєднуються з мутаціями.

Відомо, що цивілізація, яка утверджується, поглинає попередню

або дещо її витісняє. У нашому випадку козацтво поглинуло і част

ково витіснило головний правлячий стан, що передував йому —

шляхетство. Причому останнє стало цементуючим фундаментом

нової спільноти під козацьким прапором.

Звичайно характеристику цивілізації здійснюють за чотирма

підсистемами: біосоціальною, економічною, політичною, куль

турною. Методика аналізу цих підсистем моделі цивілізації дає

змогу комплексно проаналізувати українське козацтво і його стар

шину, розглянувши джерела під новим кутом зору. Біосоціальна

підсистема характеризується станом сім’ї, родичання, статевові

кових відносин, здоров’я, гігієни, їжі, житла, одягу, відпочинку,

захисту від загроз. До цього додається густота населення, масш

таби освоєння земель, наявність диких земель і лісів. В умовах

Козацька еліта Гетьманщини

існування козацької держави жили і актино діяли шість поколінь.

Дослідження біосоціальної підсистеми включає відтворення на

селення, утворення груп, каст, класів. Використання логічного

методу засвідчує, що для нашої роботи першочергове значення

мають підходи щодо вивчення сім’ї, родичання, статевовікових

відносин, які є об’яктом будьякої генеалогічної розвідки.

Політична підсистема характеризується інституціалізовани

ми відносинами між людьми, тобто системою права, звичаїв, орга

нізацією влади і управління, організацією громадянського життя,

партій, громадських рухів. Переважаючими політичними струк

турами Гетьманщини було міське і сільське козацьке самоуправ

ління громадян, республіка на рівні державного управління. Пере

важаючими соціальними структурами (соціальною основою) були

вільний озброєний люд, який будував своє життя на основі козаць

кого (дружинного) побуту, але община не була соціальним фун

даментом.

Козацтву характерне заперечення монархічного управління для

своєї самоорганізації і відсутність монархізму як соціальної ціннос

ті. Російські дослідники прийшли до висновку, що «Самодержа

вие, т. е. формирование сильного центра, стоящего вне политичес

кой борьбы и считающегося неприкосновенным. Является главной

характерной особенностью политической культуры Московского

государства, возникшего в конце средних веков» [1355, 177]. В Ук

раїні був зовсім інший стан. Відмінність української і російської

політичної культури того періоду полягала в тому, що політичний

стрижень в Українській козацькій державі — гетьманство — завж

ди стояло у центрі політичної боротьби і, тим паче, нічого спільно

го не мало з недоторканістю монархічної влади. Боротьба за геть

манську булаву була суттю політичної боротьби в Україні, і до того

часу, поки така боротьба мала сенс, існувала держава.

У ході цієї боротьби утворилися кілька регіональних угрупо

вань старшини. Виходячи з класифікації старшини та їх угруповань

за походженням, часом і тяглістю отримання старшинського уряду,

внутрішньотрадиційних регіональних підходів, зовнішньополі

тичної орієнтації, відзначимо її неоднорідність. За часом отриман

ня урядів вони розподілялися на старшину дореволюційного часу

і періоду революційних перетворень, на початку Національно

визвольної війни (1648–1663 рр.) за регіональними особливостями

старшину центрального (корінних полків), західного (козацько

шляхетських полків), північносхідного (полків Чернігівського

В.В. Кривошея

воєводства), південносхідного (полків січової орієнтації і впливу),

пізніше — на правобережну і лівобережну (1663–1676 рр.), вихідців

з Правобережжя і місцевої лівобережної старшини (1676–1687 рр.).

Надалі, за гетьмана Мазепи, існували залишки угруповання полків

колишньої південносхідної групи — Полтавський, Миргородський

і Гадяцький полки. Протягом ХVIII ст. за відсутності реального

системоутворюючого стрижня — абсолютної гетьманської влади —

зникає потреба боротьби за неї і, як наслідок, необхідність ко

зацькостаршинських угруповань та їх основи — родових кланів.

За зовнішньополітичними симпатіями і орієнтаціями старши

на логічно поділялася на самостійницьку, пропольську, промос

ковську. Старшини зі сталою протурецькою чи протатарською

орієнтацією виявити не вдалося. Це свідчить, скоріше, про вико

ристання татарського і турецького фактора в українській політиці,

ніж бажання підкорення султану чи хану.

Культурна підсистема включає в себе духовне життя, створення

і поширення кодів — лінгвістичних, етнічних, естетичних, науко

вих, релігійних та інших, тобто вся галузь символів, знаків, норм,

цінностей, що забезпечують комунікацію людей. Для нашого дослі

дження об’єктами є, насамперед, етнічні і релігійні коди. Моно

етнічний і монорелігійний склад городової козацької спільноти

[1058], її старшини був основою національної мовної безпеки і за

галом стійкості культурної підсистеми, яка була зруйнова в нас

тупний історичний період [1057].

Таким чином, застосування методологічних прийомів цивілі

заційного підходу дає можливість поновому підійти до розгляду

деяких аспектів історії українського козацтва.

Як уже зазначалося, враховуючи, що природа і структура об’єк

та і предмета дослідження впливають на вибір методів аналізу,

задля з’ясування проблем дослідження використовується струк,

турно,персональний метод як різновид системно,структурного,

суть якого полягає у наступному: визначаються всі структурні еле

менти системи (у нашому випадку, Війська Запорозького) і кожен

з елементів заповнюється конкретними даними (тобто прізвищем

старшини, який в той час обіймав відповідну посаду у ієрархіч

ній структурі). У складанні генеалогічних розписів використову

ється біографічний метод.

Розуміючи, що від чіткості визначення структури залежить

успіх самого пошуку, слід здійснити синтез, максимально деталі

зуючи організаційну структуру Війська Запорозького на різних

Козацька еліта Гетьманщини

етапах його існування, елементи якої становлять головну термі

нологію дослідження.

Системоутворюючим елементом термінології є гетьман, тобто

старший над Військом Запорозьким. В.Смолій і В.Степанков вва

жають гетьманське начало потенційно монархічним [1362, 22].

У зв’язку з цим зазначимо, що інститут гетьманства мав як мо

нархічні, так і республіканські потенції, а вже використання цієї

посади у тому чи іншому напрямі залежало від тих сил, які привели

людину на цю посаду, від їх цілеспрямованості. У війську були

і наказні гетьмани. Цікаво, що ця категорія старшини не стала

поки що предметом грунтовного дослідження. Вкажемо на два шля

хи появи у війську наказного гетьмана: призначення гетьманом

одного із генеральних старшин чи полковників наказним гетьма

ном для частини війська (кількох полків) та обрання наказного

гетьмана групою полків. У неформальній ієрархії при деяких геть

манах значний вплив мали його особисті слуги — «гетьманські

дворяни», яких очолював господар гетьманського двору.

Другим за важливістю терміном є генеральна чи на початко

вому етапі військова старшина, яка становила уряд гетьманської

держави. У його розпорядженні була Генеральна військова канце

лярія, Генеральний військовий суд, Генеральна військова артиле

рія, Генеральна військова музика, які складали головні інститу

ції центрального урядового апарату. В другій половині ХVІІІ ст.

функції центрального апарату перейшли до Малоросійської коле

гії, яку утворювали Генеральний суд, Канцелярія Малоросійсь

кого скарбу, Генеральна рахункова канцелярія, Канцелярія Ге

неральної артилерії, Комісія військових судів.

Генеральний обозний керував Генеральною військовою арти

лерією (ГВА), роботу якої організовували осавули, писарі, хорун

жі, отамани, дещо пізніше і значкові товариші ГВА. В 20х роках

ХVІІІ ст. до ГВА належали 15 армашів, 7 пушкарів та 3 ремісни

ки (коваль, коновал, стельмах).

У козацькому війську був капелан гетьманський. Під час бойо

вих походів згадується полковий походний священик. Вищеназвані

священицькі посади у Війську Запорозькому не входили до стар

шинської ієрархії, але мали значний ідейний вплив.

Про генерального суддю за гетьмана Мазепи відомо, що його

призначали наказним гетьманом [1274, 155], а за Скоропадсько

го — «отнюдь не было правосудия чрез судию Ивана Чарныша и че

рез его крайный непорядок канцелярыйский, что и ныне ісправки

учинить негде» [1274, 156].

В.В. Кривошея

Нижче у судовій ієрархії був писар суду генерального. Відомо,

що писар судовий Сава Прокопович став генеральним писарем

[1274, 189], а писар судовий Андрій Васильович бував і наказним

генеральним суддею (1693, 1695) [1274, 155]. Є згадки про те, що

в походах існувала посада наказного писаря суду генерального.

До одночасного обрання гетьманів на Лівобережжі і Правобе

режжі в козацькій державі було два генеральні писарі — один

для лівобережних, а другий для правобережних козаків. Реєнти,

старші військові канцеляристи, військові канцеляристи (ХVІІІ ст.),

підписки (ХVІІ ст.) працювали у Генеральній Військовій Канцеля

рії (ГВК) [1286, 252–276]. Реєнт ГВК В.Кочубей був спочатку пи

сарем судів генеральних, потім став генеральним писарем [1274,

190], реєнтський уряд посідав і Пилип Орлик [1274, 190]. Уряд

старшого військового канцеляриста спочатку називався старшим

гетьманським підписком і ним за Б.Хмельницького був Іван Гру

ша [1274, 189], пізніше згадується гетьманський перший підпи

сок (1658) Григорій Борисов [707, 101].

Військові канцеляристи мали привілейоване становище, їх ро

дини звільняли від постоїв та повинностей, а самих за заслуги

брали під гетьманську протекцію. Ще у 1702 р. маємо згадку про

підписка судового Федора Черняховського. Пізніше ця категорія

службовців іменувалася військовими канцеляристами Генераль

ного військового суду.

Територіально Гетьманщина поділялася на полки [912, 120].

Ті ж, у свою чергу, були козацькими і охочими, останні поділяли

ся на компанійські і сердюцькі. Перед 1648 р. в Україні існувало

шість козацьких полків: чотири сформувалися навколо старовин

них оборонних замків, які стали центрами староств — Білої Церк

ви, Канева, Корсуня, Черкас, два ж останні — навколо відносно

молодих осад Переяслава (на Лівобережжі, східний рубіж) і Чи

гирина (південний рубіж). Стрімке збільшення полків розпочалося

з початком Української національної революції. За підрахунками

В.Панашенко, у «Літописі Самовидця» їх зафіксовано 26, у літописі

Граб’янки — 34, у І.Крип’якевича — 36 [1289, 36]. Полк скла

дався з сотень, які, відповідно, розподілялися на територіальні

курені, крім того зберігались і курені сотницькі, тобто особисті

курені сотника.

Усю владу на місцях тримали полковники, які були повними

і наказними. На початковому етапі вони обиралися на загально

полковій раді, потім — на старшинській, пізніше — призначалися

Козацька еліта Гетьманщини

(гетьманом, царем, Сенатом). Іноді у кілька сотень полку, які діяли

окремо від основної частини полку чи за умови, що полковник

повний залишався у полковому місті, гетьманом чи повним пол

ковником призначався наказний полковник (з полкової старшини

чи сотників). У разі ж, коли у полковому місті залишалося лише

незначне прикриття, а полк на чолі з повним полковником вис

тупав у похід, то на місці залишалися полковник «на тот час»,

призначений місцевим полковником (переважно, городовий ота

ман полкового міста чи полковий обозний). У літературі згадують

ся помилкові твердження, що існували наказні полковники над

двома полками. Це були наказні полковники над козацькою ко

мандою з кількох сотень різних полків (Я.Маркевич — наказний

полковник над командою сотень Лубенського і Миргородського

полків (1723–1725), О.Безбородько — над командою сотень Мир

городського і Ніжинського полків (1768–1773). Існували і такі

варіації терміна як «полковник Батуринський та інших городів

полку Ніжинського» чи наказні полковники остерський, козелець

кий, бориспільський, баришівський, воронківський, у Піщаній,

у Басані Переяславського полку.

Щоб забезпечити виконання своїх обов’язків, полковники мали

спеціальні особисті підрозділи, до яких, насамперед, слід віднести

курінь дворовий, курінь чи два стрілецькі, а також курінь чи ко

рогву дворянську. Полкова старшина мала свої особисті курені.

Такі формування виконували як охоронні функції, так й функції

зв’язку. Цікавий матеріал надає реєстр полку Миргородського

(1711 р.). Згідно з його данними полковий обозний мав курінь

з 26 козаків, суддя — 8 козаків, осавули — 18 і 22 козаків, об’єдна

ний курінь двох хорунжих складали 17 козаків [390, 2]. Привертає

увагу той факт, що серед курінчиків полкової старшини перебува

ли діти козацької старшини, яка раніше займала цей же уряд. Це

засвідчує, що курені полкових старшин, з одного боку, зберігали

досвід попередників, з іншого — були школою підготовки майбут

ніх осавулів, хорунжих, писарів.

Дещо пізніше гетьмани втрачають прерогативу затвердження

полковників. Ілля Пашков був призначений полковником старо

дубським сенатським указом 5 квітня 1726 р. [280, 1], а Катерина

ІІ особисто призначила полковником стародубським ротмістра

лейбгвардії Кінного полку князя Юрія Хованського.

В управлінні сотнями полковнику допомагала полкова стар

шина. Іноді крім повної полкової старшини, згадані і наказна

В.В. Кривошея

(тобто тимчасово призначена полковником, а не обрана). Обозні

полкові організовували через свої особисті курені і полкових та со

тенних комісарів постачання, а через полкову артилерію (осавул,

отаман, хорунжий, іноді писар полкової артилерії) — вогневе забез

печення дій полку. Обозні фіксуються у полковому управлінні

з часів гетьманства Богдана Хмельницького. Полкова військова

музика згадується з ХVII ст. [948, 7–11]. За реєстром 1732 р. у Пе

реяславському полку музику складали 8 козаків [159, 11]. Цікаво,

що у багатьох з них прізвища відповідали фаху: Сурмач, Трембач.

До керівників полкової артилерії належали осавул, отаман,

хорунжий, писар. Уряд полкового осавула артилерійського Ста

родубського полку спадково посідав рід Прямиць. Так, Филимон

Прямиця тривалий час очолював полкову артилерію за гетьмана

Самойловича, а після його смерті уряд посів його син Кіндрат.

1729 р. у цьому ж полку відомий артилерійський отаман Григорій

Яхонов. 1690 р. є згадка про хорунжого гарматного стародубсько

го Колоса. Михайло Груднецький розпочав службу писарем при

державних вівчарних заводах в 1740 р., у 1745 р. став сотенним

монастирищанським писарем, у 1749 р. — полковим концеля

ристом, у 1754 р. — хорунжим полкової артилерії Прилуцького

полку, а у 1762 р. знову повернувся на посаду полкового канце

ляриста [602, 7].

1726 р. була визначена кількість (за штатом) полкових і сотен

них служителівв: литаврщиків — 10 (по одному в полк), трубачів —

20, гармашів — 20, римарів — 10, теслярів — 10, ковалів — 10,

слюсарів — 10, полкових сторожів — 10, ратушних писарів — 125,

городничих — 125, сотенних осавульців — 320, сторожів сотен

них — 230 [638, 21]. У 1732 р. в переяславській полковій артилерії

було 26 служителів: осавул, хорунжий, 10 пушкарів, 10 гарма

шів, 1 артилерійський стельмах, 1 артилерійський коваль, 1 ар

тилерійський римар, 1 артилерійський коновал [159, 7]. У складі

обозу знаходився також полковий цирульник [309, 147].

Полковий суддя разом з писарем суду полкового здійснювали

різноманітні правничі функції. Маємо згадку і про вакансових пол

кових суддів. Полковий писар разом з старшим полковим канце

ляристом очолював полкову канцелярію, у якій здійснювалася

підготовка полкових канцеляристів (у другій половині ХVІІІ ст.

головного резерву значкових товаришів). Старший полковий кан

целярист чернігівської канцелярії Федір Якубинський отримав чин

військового товариша [594, 5]. Старший полковий канцелярист

Козацька еліта Гетьманщини

Переяславської полкової канцелярії Григорій Кордишевський

розпочав службу з 1762 р. полковим канцеляристом, в 1773 р. отри

мав чин значкового, а в 1781 р. — військового товариша.

Полковими канцеляристами ставали діти старшин і священи

ків, а щоб пройти вишкіл, там вони спочатку рахувалися копіїс

тами і підканцеляристами, лише згодом ставали полковими кан

целяристами.

Полкові осавули виконували функції заступника командира

полку з бойової підготовки. Їх, у більшості випадків, було двоє:

перший і другий (у 2–ій половині ХVІІ ст. називався підосавулом).

Яків Крупенський став чернігівським полковим осавулом з сотни

ків [567, 8], Федір Пилипенко — полковим осавулом переяславсь

ким з військових канцеляристів, а Олександр Іваненко — з військо

вих товаришів [1144, 297]. Полкові осавули прилуцькі Микита

Умен і Яків Яновський попередньо були полковим хорунжим

і військовим канцеляристом, відповідно [602, 1]. У разі, коли маємо

інформацію про якогось осавула, але не знаємо його попередньої

служби, варто здійснити пошук у вищеперерахованих категоріях

старшини.

Полкові хорунжі, крім основної функції забезпечення вико

ристання полкової корогви і значка (2–й полковий хорунжий

у 2й половині ХVІІ — першій чверті ХVІІІ ст. називався прапор

щиком), були також старшинами для особливих доручень при

полковнику. Прихід на цю посаду також не був однолінійним:

військовий товариш Михайло Лисенко став полковим хорунжим

чернігівським [594, 4], полковий писар Війська Запорозького ни

зового Ілля Чернявський і писар городського суду переяславсько

го Іван Золотницький стали полковими хорунжими переяславсь

кими, городничий прилуцький Микита Умен став полковим

хорунжим [602, 1], іншим прилуцьким хорунжим став військо

вий товариш Андрій Галенковський [602, 2]. У полках щороку

обиралися полкові комісари, яким доручалися податковогоспо

дарські функції. Переважно це були значкові та військові това

риші.

Сотники, також як і полковники, були повними, наказними

і вакансовими. Звернемо увагу на той факт, що у першій половині

ХVІІІ ст. наказні сотники зустрічаються як постійний, так і тим

часовий уряд. Старшини, які отримали універсал на звання (а не

на уряд) сотника, але не мали призначення у конкретну сотню,

чекали своєї черги і називалися вакансовими.

В.В. Кривошея

Значне військове товариство не входило до урядової старшини,

але наш інтерес до нього грунтується на тому, що його становили

козацькі старшини, відставлені від урядів полковників, сотників,

іноді полкових старшин і отаманів полкових міст. Ця категорія

існувала у другій половині ХVІІ ст., а її залишки — у першому

і другому десятиріччі ХVІІІ ст. Відставлені від попередніх урядів

представники значного (у Війську Запорозькому) товариства

у той час мали вагомий вплив на прийняття рішень. Вони будьякої

хвилини могли знову очолити полк чи сотню, правити будьякий

інший старшинський уряд. Так, Захар Шийкевич був наказним

суддею генеральним (1695 р.) [1274, 155], ще 29 жовтня 1702 р.

згадується як значний військовий товариш. Значного військового

товариша Івана Левенця 20 листопада 1711 р. гетьман взяв під свою

протекцію. Наявність цієї категорії засвідчувала республіканські

традиції, коли «славетні» у Війську товариші, нарівні з діючою

старшиною, могли впливати на гетьмана, події у полку.

Військове товариство (товариші Війська Запорозького) стано

вили заслужені козаки, насамперед ті, хто побував на урядах пол

кових старшин, сотників, сотенної старшини [1285, 166–174].

Задля забезпечення деяких родин гетьманською опікою і захис

том гетьмани (починаючи з Самойловича (1685 р.)) брали їх предс

тавників під бунчук — головний військовий знак [1283, 24–40].

Бунчукове товариство, яке почало складатися, існувало поряд із

значним військовим товариством, але, на відміну від нього, було

явищем, народженим не традиціями Війська Запорозького, а інс

титуцією гетьманської влади. Поступово, ліквідовуючи залишки

республіканізму у організації війська, гетьмани (насамперед

І.Скоропадський) замінюють значне військове товариство бунчуко

вим, військовим і значковим товариствами. Колишні значні війсь

кові товариші (хто ще залишався живим у 1710–1720х рр.) залеж

но від ласки гетьмана отримували чин бунчукового, військового, чи

значкового товариша. Як перехідні форми згадуються значні бунчу

кові товариші, значні військові канцеляристи. Так, ще у 1723 р.

Василь Полуницький іменувався значним бунчуковим товари

шем, а Василь Томара навіть у 1729 р. [682, 1]. Іноді такі родини

бралися під гетьманську протекцію.

Бунчукові товариші з першостатейних братів, дітей і онуків

гетьманських, генеральної старшини і полковників на службу

ходили при гетьманах і завжди лише у гетьманській диспозиції

та були лише під його ж судом, служили без винагороди.

Козацька еліта Гетьманщини

Значкове товариство, поряд з бунчуковим, утверджувалося

на місце військового і полкового товариства ХVІІ ст. Товариш пол

ку став значковим товаришем. У полках існували курені значного

товариства на чолі з отаманом.

Носівка Київського полку стала центром, де розгорнулася ціла

«війна» між значковими товаришами і місцевою сотницькою ро

диною Шаул. 1725 р. колишній сотник Семен Шаула кинув до

в’язниці значкових товаришів Семена Сеника і Йосипа Іванченка,

захопивши у них вола і човен. У 1729 р. Шаула вже став бунчу

ковим товаришем і захопив частину млинового збору у значкового

товариша Ярмоли Борисова. Козаки сотні, підбурювані значко

вими товаришами, у 1735 р. відмовились обрати сотником Карпа

Шаулу. У в’язницю знову потрапили значкові товариші Іона Ше

лест, Ярмола Борисов, Семен Борисов та інші [882, 347; 275, 8].

По господарській частині шлях у значкові товариші пролягав

так: Петро Шаркевич на початку 20х рр. ХVІІІ ст. був управителем

стародубського полковника, потім старостою гетьманської рангової

Ропської волості, отримав чин значкового товариша. З міщанського

середовища вийшов Леонтій Сергієнко, який у 1757 р. став пол

ковим канцеляристом, а у 1774 р. — значковим товаришем При

луцького полку [602, 8]. Козак Корній Шуєнко прослужив на За

поріжжі з 1738 по 1762 р., а у 1763 р. став значковим товаришем

Прилуцького полку [602, 7 зв].

Городовий отаман полкового міста мав особливий неформаль

ний статус. На початковому етапі досить часто його займали полков

ники, які втратили пірнач. Пізніше вплив цього уряду послаблю

вався. Городовий переяславський отаман Григорій Модла розпочав

службу козаком в 1757 р. В цьому ж році пішов у прусський похід

і потрапив у ворожий полон, в якому перебував 16 місяців. Через

10 років став сотенним отаманом, а в серпні 1771 р. призначений

городовим отаманом. Його змінив Йосип Микула, який службу

розпочав у 1767 р. підканцеляристом, у 1770 р. став канцелярис

том, а ще через 6 років з цієї посади був призначений городовим

отаманом і на цій посаді у 1781 р. отримав чин військового това

риша. У Стародубі городовим отаманом став хорунжий місцевої

сотні Василь Велинський, а після його смерті на цю посаду був за

тверджений з військових канцеляристів ГВК Федір Яскевич.

Сотенна старшина здійснювала керівництво сотнею. До неї на

лежали отаман (спочатку городовий, потім — сотенний), писар,

осавул, хорунжий. Ця категорія впродовж усього часу існування

В.В. Кривошея