Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини

Подождите немного. Документ загружается.

Таблиця 6.6

Бунчукові товариші (станом на 1763 р.)

Як бачимо, кількість бунчукових товаришів у різних полках

неоднакова. Майже третина їх зосереджена лише в одному Старо

дубському полку, а Ніжинський і Стародубський полки разом ма

ли майже половину бунчукових товаришів держави. Найменше

представників цієї категорії зустрічається в Полтавському і Гадяць

кому полках. У Полтавському полку 5 родин перебували під бунчу

ком: Кочубеї, Левенці, Заньковські, Чуйкевичі, Кобиляцькі. У Га

дяцькому — 3 родини: Велецькі, Яновські, Пирятинські.

Іван Велецький став бунчуковим товаришем у 25 років, Володи

мир Велецький — у 22, Іван Яновський — 18, Василь Пирятинсь

кий — 28. Тобто, середній вік отримання чину бунчукового това

риша в Гадяцькому полку був 23 роки.

Резервом бунчукових товаришів були представники старшинсь

ких родин слобідських полків. Так, з підпрапорного Охтирського

полку Корнилій Кобиляцький став бунчуковим товаришем у Пол

тавському полку.

Характерною рисою часу стала погоня за російськими чинами.

В цій ситуації активну і впливову позицію зайняв Безбородько —

молодший, який був у фаворі у імператриці. В.СенютовичБе

режний вказував: «сподобався цариці наказ Безбородька, а на Ук

раїні його зненавиділи», проте зненавиділа лише частина патріо

тично налаштована козацької старшини [1339, 78].

341

Козацька еліта Гетьманщини

№ Назва полку

Бунчукові товариші

На службі Абшитовані

1 Стародубський 41 3

2 Ніжинський 21 13

3 Чернігівський 33 7

4 Київський 8 2

5 Переяславський 4 1

6 Прилуцький 6 3

7 Лубенський 14 6

8 Миргородський 4 3

9 Полтавський 5 1

10 Гадяцький 4 0

Разом: 139 39

Інша ж частина стала в чергу до нього за підтримкою в отри

манні російських чинів чи дворянства. А.Безбородько у 1779 р. пи

сав своєму батькові: «К 22 сентября в Правительствующем Сенате

изготовлено и вже подписано действительно произвождение статс

ких чинов, зависящих от власти сего правительства... и из наших

единоземцев пожалованием в надворные советники из подкомо

ріев: Павел Иванович Ломиковский, Василий Иванович Пирятинс

кий, Яков Климентьевич Искра, Михаил Степанович Шыряй, Анд

рей Петрович Миткевич, Григорий Карпович Долинский, Григорий

Андреевич Горленко; в коллежские ассесоры из земских судей:

Афанасий Прокофьевич Шкляревич, Григорий Мойсеевич Левиц

кий, Катеринич, Григорий Федорович Базилевский, подкоморий

Почека, послику он, по удостоянію, был только подсудком; из бун

чуковых товарищей: рейтмейстер Давыдов, Корнилий Иванович

Кобыляцкий, Григорий Иванович Корицкий, Иван Михайлович

Ягельницкий, Михаил Семёнович Гриневич; в титулярные совет

ники, из полковых судей, Вальковский, Нежинский Базилевич

и Миргородский Базилевский, сверх того, многие по сепаратным

удостояніям графа Петра Александровича» [959, 271].

Типовою була доля родини Дівовичів: її засновник Данило ко

закував у с. Семенівці Топальської сотні Стародубського полку,

деякий час був «заведовца сотенний» (1751). Два його сини за геть

мана Розумовського посіли високі посади. Старший Олексій Да

нилович спочатку став канцеляристом ГВК (1756–1762), а потім

адвокатом Домової економічної канцелярії гетьмана (1757). Нама

гався привернути у підданство стрільців с. Тур’я. Очолив 1у По

чепську сотню (1764–1769). Грабував сотнян [1270, 9–20]. Суддя

полковий стародубський (1769–1782), у цьому званні і абшитова

ний. Проживав у с. Дубовичах Кролевецького повіту, де мав 7 підда

них. З дружиною Зіновією Петрівною Коробкою мали 7 синів і донь

ку. Його брат Семен Данилович (? — ран. 1765) навчався у КМА,

за вказівкою гетьмана з 1754 р. у Петербурзькому університеті,

з якого у 1760 р. виключений. Перекладач ГВК (з 1761.9.02.).

У 1762 р. написав «Разговор Великороссіи с Малороссіей». Архі

варіус Генерального військового архіву (з 1763). Наступне ж ко

ліно роду вже повністю було на російській службі. Петро

Олексійович розпочав службу лейтенантом флоту (1787) [608,

469], його рідні брати: Микола Олексійович — мічманом флоту

(1787), Іван, Семен, Яків, Федір — кадетами морського корпусу

(1787).

342

В.В. Кривошея

Однією з форм ліквідації сталих зв’язків був розрив російською

адміністрацією територій сотень між різними повітами. Бубнів,

Любеч, Переволочна втратили статус міста. Гадяцький, Лубенсь

кий, Прилуцький, Ніжинський полки були розірвані між Київсь

ким і Чернігівським намісництвами. Лише у Київському наміс

ництві сотень, які повністю увійшли у повіти, було ненабагато

більше, ніж тих, які територіально були розірвані між повітами.

Таблиця 6.7

Розподіл сотень за новим адміністративним поділом

Конкретизуючи наведені вище дані, зазначимо, що між чотирма

повітами була розділена територія стародавньої козацької Яблу

нівської сотні (? — 1638–1782) між трьома — Горошинської, Лу

комської, двох Пирятинських Лубенського, Басанської, Березансь

кої, Кропивнянської, Яготинської Переяславського повітів.

Подальша доля цих славетних козацьких містечок відома. Втрата

державності вела і до втрати їх провідної ролі й місця в українській

історії.

Ліквідація Запорозької Січі вимусила частину старшинсько

січових родин йти до козацької адміністрації Гетьманщини, яка

вже була повністю підконтрольна Малоросійській Колегії, але

нікого із нащадків січових кошових на більшменш відповідаль

них урядах не знаходимо.

У ХVІІІ ст. шляхетний елемент продовжував займати на За

порожжі керівні посади і зберігав свій вплив. На Гетьманщину

ж представники старшинськозапорозьких родин перекочовували

через компанійські полки, через активну спільну участь з російсь

кими військами і городовими козаками у російськотурецькій

війні, через шлюби. Так, у 1734 р. у польський похід запорожці по

слали загін (180 козаків) на чолі з полковником В.Гривою, який пе

реважно виконував розвідувальнопошукові операції. Згодом Грива

за рекомендацією фельдмаршала Мініха у 1740 р. був призначений

343

Козацька еліта Гетьманщини

Полки Сотень

У складі одного

повіту

Двох Трьох Чотирьох

Київський 9 3 6 – –

Лубенський 14 7 2 4 1

Миргородський 11 6 5 – –

Переяславський 18 12 4 4 –

полковим хорунжим до Ніжинського полку. Допомогло йому в цьо

му і одруження з представницею родини Туранських. Старшина

Війська Запорозького низового Стефан Яблоновський у 1763 р. був

призначений сотником яблунівським. Запорожець Федір Головко

у 1759 р. став значковим товаришем Прилуцького полку, Леонтій

Синьогуб — військовим товаришем, запорожець Стефан Лоєвсь

кий — отаманом сотенним Новосанжарської сотні Полтавського

полку [62, 1].

Як бачимо, поступова еволюція козацької старшини в бік Ро

сійської імперії призвела до відсутності протесту проти знищення

спочатку гетьманства, а потім і самих козацькостаршинських

урядів. Розгромлена січова старшина або перебувала у в’язницях,

або разом з городовою отримувала російські звання і дворянство.

Зберігаючи свої соціальні завоювання, свій соціальній статус, бага

то з представників елітарних родин переходили на службу монар

ху безпосередньо, а не через проміжковий ланцюг Гетьманщини.

Протягом існування Гетьманщини вдалося зафіксувати такий

національний склад старшинського корпусу: українці — 4218,

представники інших національностей — 174 старшин. Серед стар

шин неукраїнського походження були волохи — 53, євреї, греки —

по 29, татари, серби — по 19, росіяни — 10, болгари — 4, поля

ки, угорці — по 3, молдавани — 2, чехи, німці, цигани — по 1.

Козацька держава була тією національною нішею на євро

пейській карті, яку вдалося вибороти козацтву, українській поко

заченій шляхті. Проте тогочасні реалії засвідчують, що захистити

цю державу як самодостатнє і самостійне утворення вони не змог

ли. Не змогли протистояти і асиміляційним процесам, що ще на два

століття відстрочило появу на світових картах держави України.

Національна еліта несе відповідальність за стратегічні і тактичні

прорахунки державотворчого процесу середини ХVII — кінця

ХVIII ст., внаслідок яких державність України під ударами впли

вових зовнішніх факторів була втрачена.

344

В.В. Кривошея

ВИСНОВКИ

Наведені в монографії теоретичні узагальнення та нове науко

ве вирішення щодо складу української козацької старшини та

система її родинних зв’язків дали змогу вперше в історіографії

надати системного вигляду цій темі. Крізь призму проблем дже

релознавства, історіографії, структурноперсонального і мережево

го аналізу протягом усього періоду існування Козацької держави

доведено, що козацька старшина як історичне явище персоніфі

кується значно більше, ніж вважалося раніше, що, у свою чергу,

вносить значні корективи у дослідження стосовно її значення

в історії козацтва загалом.

1. Удалося з’ясувати основні етапи, напрями і ступінь наукової

розробки досліджуваної теми. Динаміка зміни цілей, підходів,

теоретикометодологічних засад, ступеня науковості досліджень

зазначеного сюжету дозволили виділити три етапи: дорево

люційний (ХІХ — початок ХХ ст.), радянський (1917–1991 рр.),

сучасний, який розпочався з проголошенням державної неза

лежності України. Відсутність спеціальних досліджень вказаної

проблематики протягом двох перших періодів зумовлювала опи

совість і фрагментарність у працях з історії Гетьманщини. Пере

творення проблеми у повноцінний об’єкт дослідження відбулося

лише в умовах здобуття державної незалежності України. Протя

гом третього періоду відбулись значні зрушення, але у більшості

випадків вони стосуються постановки нових історіографічних

питань та часткового їх вирішення. Синхронний аналіз усього ма

сиву вітчизняної та зарубіжної історіографії, яка вивчала різні

аспекти діяльності української козацької старшини, засвідчує,

що історично зумовлений період «первісного нагромадження»

емпіричних знань у вітчизняній історіографії дещо затягнувся.

Українська історіографія у багатьох напрямах перебуває далеко

не на завершальному етапі цього періоду емпіричних знань. Такий

стан зумовлений тим, що у перший період дослідження історії Ук

раїни велися у річищі пануючих російської й польської історіог

рафії, в другий період стався розрив тяглості українського

історіографічного процесу, який лише наприкінці цього періоду

відродився, але залишався в лещатах тоталітарного антифакто

логічного, антиемпіричного, антинаукового підходу до багатьох

питань історичного минулого. Історії козацтва і старшини нале

жало серед цих питань одне із чільних місць. Не принижуючи

345

Козацька еліта Гетьманщини

ролі істориків ХІХ–ХХ ст. (представників двох перших виокрем

лених періодів), які досліджували історію старшини, зазначимо,

що вони зробили багато для збереження фактологічної бази, але

завершення її формування припадає на день сьогоднішній. Тому

перехід до конкретноісторичних досліджень з політологічним

і філософським осмисленням можливий лише через розвиток

спеціальних історичних дисциплін, які є підгрунтям будьякого

фундаментального дослідження.

2. Охарактеризована джерельна база (13 груп джерел), яка

сприяє вирішенню завдань, поставлених у нашому дослідженні.

Вирізнення всіх компонентів джерельної бази дозволило викорис

тати їх у системі, коли одне джерело доповнює чи дає можливість

перепровірити інше, причому факти визначалися завдяки кри

тичному аналізу різних даних одного джерела або через синтез

фактичного матеріалу з кількох джерел. У пропонованій моног

рафії, використані переважно, документальні джерела, менше —

наративні.

Стосовно першого виду джерел зазначимо, що першочергове

значення за ступенем важливості й обсягом використання для

нашого дослідження має обліковостатистичний різновид, потім

йдуть судові, дипломатичні і законодавчі акти. Перевірка повноти

і достовірності вказує на переваги реєстрів, присяг та відомостей.

Вивчення текстів джерел та проведення їх історичної критики дає

змогу дійти висновку, що надійним джерелом є пом’яники, запові

ти, метричні і сповідальні книги, судові та маєткові документи.

З наративних же джерел найбільшу увагу привертає листування,

меншою мірою — літописи. Літописці хоч і мали високе бажання

неупереджено відобразити історичні реалії, проте їх спроможність

і об’єктивність була набагато нижчою, ніж у творцівсучасників

документації. Тому інформація літописів використовувалася лише

після спеціальної комплексної перевірки і порівняння з іншими

документами. Зазначимо, що джерельна база дослідження зберег

лася нерівномірно як за часом, так і територіально. Особливо багато

втраено документів щодо Гетьманщини періоду 1648–1715 рр.,

що відобразилося і на повноті реєстрів старшини. Це ж стосуєть

ся і локальної історії, — якщо Лівобережжя документоване кра

ще, то про старшину правобережних полків збереглися лише по

одинокі згадки.

Проте прогалини в окремих группах джерельної бази, розпочи

наючи з 1715 р., не впливають на її повноту. Реєстри доповнюються

346

В.В. Кривошея

даними присяг, «сказок» і послужних списків, метричних і спові

дальних книг, Генерального слідства про маєтності, Рум’янцевсь

кою ревізією. Для генеалогій козацькостаршинських фамілій

першочергове значення мають дворянські родовідні книги, конт

рольним джерелом є поминальні записи синодиків. Уперше в та

кому обсязі використані та виявлені місця зберігання багатьох

з 70 козацьких полкових реєстрів та 15 синодиків.

3. Визначені методологічні засади. Дослідження побудоване на

структурноперсональному аналізі з використанням методик циві

лізаційного підходу, а також методу мереженого аналізу. Методи

ку конкретних історикогенеалогічних досліджень доповнено ме

тодикою дослідження поминальних рядів козацької старшини.

4. Уточнено структуру старшинських урядів (доповненно та

кими елементами, як старший полковий канцелярист, полковий

підканцелярист, сотенний канцелярист, виборниі тимчасові посади

полкових і сотенних комісарів). Вказано на особливу роль уряду

городового отамана полкового міста, на падіння ролі генерального

обозного і стрімке зростання впливу генерального писаря. При

вернута увага до таких категорій, як військові і полкові священ

ники. Вдалося здійснити структурні узагальнення старшинської

урядової та неурядової ієрархії.

5. Подано еволюцію значного військового товариства. Підтвер

джено, що отриманню такого статусу передувало перебуння на

старшинському уряді. Виявлено і складено перелік значних війсь

кових товаришів, стосовно яких такі уряди ще необхідно встано

вити. Вказано на республіканські коріння виникнення значного

товариства та заміну його бунчуковим товариством як інститутом

гетьманської влади. Вдалося відобразити місце подвійних товари

шів (які упускаються у всіх відомих ієрархіях) серед комонних

урядників.

6. Виявлено і доповнено персональний склад старшини шля

хом укладення їх реєстру, який нараховує 4392 урядники різних

рівнів (рахуючи від сотників і вище), що репрезентували 2921 ро

дину. З них 276 родин мали по два представники, 141 — по три,

74 — по чотири, 51 — по три, 31 — по шість, 10 — по сім, 12 — по

вісім, 13 — по дев’ять, 11 — по десять, 3 — по одинадцять, 2 — по

дванадцять, 2 — по тринадцять, 3 — по чотирнадцять, 1 — п’ят

надцять, 2 — по сімнадцять, 1 — дев’ятнадцять.

Відомо 158 полковників з 140 родин правобережних полків

(по 3 — Бути, Дорошенки, Золотаренки, Гамалії, по 2 — Яненки,

347

Козацька еліта Гетьманщини

Трушенки, Лизогуби, Коваленки (Ковалевські), Гуляницькі, Во

ронченки, Гродзенки, Бутенки, Безпалі, Богаченки).

З 223 полковників 113 полковничих родин Лівобережжя 32 ро

дини мали кількох представників. Дві родини дали козацькому

війську по чотири полковники (Сулими і Самойловичі), 10 родин

по три (Танські, Милорадовичі, Лизогуби, Левенці, Ігнатовичі,

Золотаренки, Жураховські, Горленки, Гамалії, Апостоли), 20 ро

дин — по два (Щербини, Черняки, Розумовські, Пушкаренки, Пос

толенки, Полуботки, Небаби, Носачі, Максимовичі, Іскри, Кочу

беї, КоровкиВольські, Ілляшенки, Завадовські, Гуляницькі,

Гладкі, Гаркуші, Галагани, Бутрими, Борсуки).

Загалом відомий 361 полковник з 205 родин Гетьманщини.

Одна родина Золотаренків дала козацтву 5 полковників, чотири

родини (Сулими, Самойловичі, Бути, Гамалії) — по 4, 10 родин

(Танські, Левенці, Лизогуби, Милорадовичі, Ігнатовичі, Зава

довські, Жураховські, Дорошенки, Горленки, Апосоли) — по 3,

30 родин (Безпалі, Богаченки, Борсуки, Бутрими, Бутенки,

Гладкі, Гаркуші, Галагани, Воронченки, Ганджі, Ковалевські,

КоровкиВольські, Яненки, Якубовичі, Щербини, Черняки, Тру

шенки, Розумовські, Гродженки, Гуляницькі, Ілляшенки,

Іскри, Пушкарі, Постоленки, Полуботки, Небаби, Мозирі, Мак

симовичі, Кочубеї, Носачі) — по 2.

7. Зроблено попередні розвідки персонального складу сотен

ної старшини усіх полків Гетьманщини, які внесені до реєстру,

що включає сотенних отаманів, писарів, осавулів і хорунжих.

8. Систематизовані і доповнені знання родоводів українських

гетьманів. Виявлені прізвища двох чоловіків Ганни Золотаренко,

які передували Богдану Хмельницькому. Введені до наукового обі

гу чотири нові синодики роду Хмельницьких, сім Виговських,

один Петра Дорошенка, три Мазепи, один ДемешківСтрешен

ців. Встановлені родинні зв’язки Хмельницьких по материн

ській лінії Богдана, зібрані розпорошені дані про Хмельницьких

у ХVIII ст.

Вперше опублікований підготовлений В.Модзалевським родо

від гетьмана Тетері. Встановлено прізвище першої дружини Гри

горія Дорофійовича Дорошенка — брата гетьмана, яка походила

з любецької шляхетської родини ПосудевськихКононовичів, що

дало змогу показати ще одну лінію впливу гетьмана на Чернігів

щину. Третя ж його дружина — Євдокія Федорівна Мовчан —

сприяла перебуванню його на Сіверщині.

348

В.В. Кривошея

Наголошено на необхідності виправлення в науковій літера

турі прізвища гетьмана Ігнатовича і позбавлення його прізвиська

Многогрішний, яке з’явилося в подальші роки його гетьманування.

Вперше опрацьовано родовід материнської лінії Мазепи — Мокі

євських, родоводи Скоропадського — Величковських, Розу

мовського — ДемешківСтрешенців. Уведені до наукового обігу дані

про рідних сестер Данила Апостола — тіток гетьмана.

9. Вдалося виявити нові генеалогічні факти провідних козаць

костаршинських родин Гетьманщини, які утримували уряди ге

неральної старшини, полковників, сотників.

10. Аналіз реєстру сотників протягом 1648–1782 рр. засвід

чив наявність 153 сотницьких династій, що дає змогу стверджува

ти про значно більшу роль походження, ніж вважалося раніше.

Якщо дефіцит священицьких місць вів до того, що молодші сини

вимушені були ставати дяками і паламарями, опускаючись

у соціальній ієрархії, то у козацькому війську нащадки сотників

залишалися в елітному середовищі через службу значковими то

варишами, тобто зараховувалися до неурядової старшини.

11. Генеалогічні розписи засвідчують, що представники родин

козацької старшини чоловічої статі одружувалися протягом усього

життя, розпочинаючи з 18 років, жінки активно виходили за

між, починаючи з 15 до 43 років. Кількість шлюбів для чоловіків

була типовою: один–три (як виняток — чотири), для жінок —

один–два (як виняток — три). Шлюби були соціально відкрити

ми для різних станів, хоча перевага віддавалася соціально

рівним шлюбам. Шлюби представників сімей генеральної стар

шини і полковників складали і зміцнювали міжполкову єдність,

полковників, полкової старшини і сотників — внутрішньополко

ву, сотенної старшини — внутрішньосотенну. Вікова різниця ве

ликого значення не мала. Народжуваність у регіонах була

різною, і необхідно здійснити спеціальне дослідження стосовно

цієї проблеми. Типова сім’я мала до 10 дітей. Різниця у віці між

дітьми іноді сягала 40 років. Активним дітонароджувальним

періодом для жінок був час між 16 і 45 роками.

12. Досліджуючи соціальні основи козацтва, вдалося виявити

частку родин шляхетського походження у козацькому середовищі.

Якщо В.Липинський до шляхтичів зараховував 3,3%, то наші дослі

дження дозволяють стверджувати про набагато вищу частку — 12,6%

(див. табл. 2.3). В зв’язку з цим є підстави стверджувати, що голов

ним джерелом формування старшини була покозачена шляхта.

349

Козацька еліта Гетьманщини

13. Визначена регіональна типологія основних козацькостар

шинських угруповань. Виходячи з класифікації старшини та їх

угруповань за походженням, часом і тяглістю отримання стар

шинського уряду, внутрішньотрадиційних регіональних підходів,

зовнішньополітичної орієнтації, відзначена її неоднорідність. За

часом отримання урядів вони розподілялися на старшину доре

волюційного часу і періоду революційних перетворень, на початку

Національновизвольної війни (1648–1663 рр.) за регіональними

особливостями — на старшину центрального (корінних полків),

західного (козацькошляхетських полків), північносхідного (пол

ків Чернігівського воєводства), південносхідного (полків січової

орієнтації і впливу), надалі — на правобережну і лівобережну

(1663–1676 рр.), вихідців з Правобережжя і місцевої лівобереж

ної старшини (1676–1687 рр.). Надалі, за гетьманування Мазепи,

існували залишки угруповання полків колишньої південносхідної

групи — Полтавський, Миргородський і Гадяцький полки.

Єдність угруповань першочерговою основою мала причетність до то

го чи іншого фамільного клану. Протягом ХVIII ст. за відсутності

реального системоутворюючого стрижня — абсолютної гетьмансь

кої влади — зникає потреба боротьби за неї і, як наслідок, необхід

ність козацькостаршинських угруповань. В умовах обмеження

і поступового знищення гетьманської влади та влади старшини

(1708–1782 рр.) нівелюються її кланові і регіональні відмінності.

За зовнішньополітичними симпатіями і орієнтаціями старши

на поділялася на самостійницьку, пропольську, промосковську.

Старшини зі сталою протурецькою чи протатарською орієнта

цією виявити не вдалося. Це свідчить, скоріше, про використан

ня татарського і турецького фактора в українській політиці, ніж

бажання підкорення султану чи хану.

14. Вдалося відобразити не лише на загальнодержавному рівні,

але і у багатьох полках наявність та еволюцію старшинських угру

повань, серед яких протистояння у Миргородську полку Лісниць

ких і Гладких, Переяславському — Сулим і Романенків, Ніжинсь

кому — Гуляницьких і Золотаренків, Полтавському — Жученків

і Герциків, зробити спроби ув’язати внутрішньополкові проти

річчя із протиріччями у центрі.

15. Еволюція місця та ролі неукраїнців у соціальній та націо

нальній еліті збігалася з історичними періодами існування укра

їнської козацької держави. У 1648–1676 рр. вони перебували поряд

з українцями в козацькому війську, переймалися їх інтерасами,

350

В.В. Кривошея