Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура
Подождите немного. Документ загружается.
171
Лекція 8. Культура Західної Європи в середні віки
енциклопедичний словник середньовіччя під назвою «Етимології»
(або «Начала»). Поклавши в основу укладання словника принцип
«етимології», тобто виведення значення слова з його кореня, Ісидор
досить довільно трактував поняття з астрономії, космографії, гео
графії. Це викликало критичні оцінки з боку представників науки.
Важливим документом з історії германських народів є написана Іси
дором «Хроніка».
В Європі народжувалась єдність нової середньовічної культури.
Цьому сприяло політичне об’єднання більшої частини тодішнього
Заходу. В ході безперервних війн король франків Карл Великий
(742–814) включив до складу своєї держави поруч з Франкським
королівством (колишню Галлію та майбутню Францію) північну,
не захоплену арабами, Іспанію, Німеччину, більшу частину Італії.
У Західній Європі була створена величезна імперія, величезна дер
жава раннього Середньовіччя.
На Різдво 800 р. Карл Великий коронувався в Римі папою Ле
вом III короною римських імператорів як імператор всього європейсь
кого заходу. В результаті цього утворилась держава, яка увійшла в
історію як Священна Римська імперія. Коронація утверджувала не
залежність Риму від Константинополя, де вже був християнський
імператор. Одночасно вона була офіційним підтвердженням прий
няття франкськими правителями християнства, яке стало важливим
аспектом життя їхньої держави. Коронація 800 року закріпила пакт
угоди між церквою та державою. Якщо король, а тепер імператор,
виконував свої обов’язки перед Богом, дотримуючись миру і спра
ведливості, він забезпечував тим самим спасіння всьому своєму на
роду. Пізніше (900 р.) Священна Римська імперія розпалась на бага
то різних державних утворень. З цієї держави утворились, зокрема,
Франція, Німеччина, Італія.
При Карлі Великому та його найближчих наступниках відбувало
ся піднесення культурного життя. Воно увійшло в історію як Каро
лінгське відродження. В культурноідеологічному відношенні Карл
Великий прагнув до консолідації різноплемінної держави на основі
християнської релігії. Про це свідчить те, що реформи в культурній
сфері були початі з співставлення різних списків Біблії і встановлення
її єдиного канонічного тексту для всієї Каролінгської держави. Тоді
ж була здійснена реформа літургії, проведена її уніфікація,
відповідність римському зразку.
172
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Будучи відносно освіченим, проявляючи інтерес до літератури і
поезії; зокрема античної, вміючи читати полатині і погрецьки, Карл
Великий постійно турбувався про вдосконалення освіти в державі,
хоча сам він, за свідченням біографа Е.Ейнхарда, так і не зміг навчи
тись писати. Близько 787 р. було видано «Капітулярій про науки».
Він зобов’язував створювати школи при всіх єпархіях, при кожному
монастирі. В них повинні були вчитись не тільки клірики, а й діти
мирян.
«Загальне Напучення» 789 р. окреслило предмети для вивчення:
«Слід відкривати школи, де дітей навчатимуть читати. В кожному
монастирі та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного
запису, співу, лічби та латинської граматики».
Головним центром освіченості стала створена за античним взірцем
придворна академія в Ахені – столиці імперії, де знаходився двір
Карла Великого. Нині – це німецьке місто, розташоване недалеко від
голландського і бельгійського кордону. Сюди запрошувались
найбільш освічені люди тодішньої Європи. В академії займалися
проблемами культури, науки, шкільної освіти, робили спроби віднов
лення класичної латині, переписували та виправляли античні ла
тинські тексти. Це сприяло збереженню багатьох творів античних
авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів бу
ло введено чітке письмо. Воно стало основою написання латинських
творів та літер.
З XI ст. починається стійке піднесення середньовічних шкіл, сис
тема освіти удосконалюється. Освітою переважно займалась церква,
вимоги якої визначали зміст навчання. Середньовіччя знало три типи
шкіл. При церквах і монастирях існували нижчі школи. Вони готува
ли елементарно письменних духовних осіб, кліриків. Головну увагу
в цих школах приділяли вивченню латинської мови, якою правили
службу католики, молитов і самого порядку богослужіння.
У середніх школах, що здебільшого існували при єпископських
кафедрах, школярів навчали «семи вільним мистецтвам» (число 7
вважалося священним). Програму цих шкіл першим склав Марці
ан Капелла, учений і поет V ст., а остаточну форму надав їй Кассі
одор, ученийбогослов і міністр Теодоріха Великого. Ці «сім вільних
мистецтв» складалися з двох частин – двох циклів. Спершу вивча
ли три мистецтва чи три науки про слово – граматику, риторику і
діалектику.
173
Лекція 8. Культура Західної Європи в середні віки
Починалось навчання з граматики (правила читання та письма –
йшлося про латинське письмо). В рукописних книжках і на вітра
жах соборів граматика зображалась у вигляді величавої жінки з клю
чем в одній руці і з латинською азбукою – в іншій. Це означало, що
граматика – ключ до пізнання всіх інших предметів. Як підручник
використовували граматику римського вченогограматика Елія До
ната (IV ст. н.е.) «Граматичне керівництво». За цим твором вивчали
латинь до початку XV ст., а в переробленому вигляді – до кінця
XVIII ст. Крім того, вивченню підлягали приповідки видатного
римського державного діяча і письменника Марка Порція Катона
(234–149 рр. до н.е.) і байки напівлегендарного грецького байкаря
Езопа (VI ст. до н.е.), твори Цицерона і Вергілія. Учні мали за обо
в’язок постійно говорити латинською мовою.
Риторика вчила правилам побудови промови, складання про
повіді, вмінню говорити зв’язно і красномовно. Викладачі риторики
також вчили мистецтву писати листи і складати ділові документи.
Вивчення діалектики виробляло уміння розмірковувати, захищати
свою думку і спростовувати чужі, вести диспут, сперечатися згідно з
правилами.
Граматика, риторика, діалектика полатині називалися тривіум
(тришлях). Звідси походить слово «тривіальний», що означає доступ
ний для кожного, простий, примітивний. Тривіум – це перший, ниж
чий цикл «семи вільних мистецтв».
Подолавши його, учень переходив до другого, підвищеного циклу –
квадривіуму (чотиришляху) – науки про числа. Слідуючи після три
віуму, квадривіум включав в себе арифметику, геометрію, астроно
мію та музику. Арифметика знайомила з рахунком. Вона була необ
хідна і монахам, які стежили за церковним календарем, і купцям в їх
торговельних угодах. Без геометрії неможливо було вести вимірю
вання приміщень, земельних площ, займатись будівництвом. В гео
метрію входила і географія. Астрономія пояснювала рух небесних
світил. Від їхнього розташування, як тоді вірили, залежать пе
редбачення про долю людей. Музика, яку вивчали в середньовічній
школі, була потрібна для виконання релігійних гімнів.
Для синів світських феодалів існувала спеціальна система вихо
вання. До семи років діти жили в сім’ї, до чотирнадцяти – при дворі
синьйора як пажі, і до 21 року служили зброєносцями. Виховання
включало навчання релігії, придворному етикету і так званим семи
174
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
рицарським доброчинностям: верховій їзді, фехтуванню, володінню
списом, плаванню, полюванню, грі в шашки, створенню та співу
віршів на честь дами серця.
Кінець XII – початок XIII ст. – час злету, руху, глибоких перемін
у розвитку середньовічної культури. Західна Європа в культурному
відношенні почала випереджати Візантію. На цей період припадає
виникнення перших західноєвропейських університетів (від лат.
universitas, що означає община, корпорація, сукупність, спільність).
Середньовічні університети у своїй структурі та звичаях багато за
позичили від корпорацій та цехів, особливо італійських, звідки до
нашого часу дійшла назва «ректор» (від лат. rесtоr – начальник цеху).
Тогочасні університети були об’єднанням тих, хто навчає (учителів),
і тих, хто навчається (студентів).
Першим в Західній Європі було засновано Болонський універси
тет в Італії в 1119 р. Він виник на базі Болонської юридичної школи.
У ХІІ–ХV ст. цей університет користувався великою популярністю.
В XIII ст. число студентів в ньому сягало майже 10 тис. чоловік. Сло
во «студент» походить від латинського дієслова studere і означає
«старанно вчитися». Особливістю Болонського університету було те,
що він, по суті, був юридичним навчальним закладом. Основними
предметами викладання були римське і канонічне право. Тільки в
XIV ст. виникли факультети філософії, медицини і теології.
Болонський університет мав свій статут, визнаний міською вла
дою, уряд, звід правил та суд. Згідно зі статутом здійснювалося ви
борне управління, в якому широкі права належали студентам. Вели
ким здобутком першого університету була незалежність від міської
та королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і
частково у зовнішніх справах. Така автономність була прикладом для
інших університетів Європи.
Великою популярністю в Європі користувався Паризький універ
ситет, заснований установчою грамотою Філіппа II Августа в 1200 р.
В 1253–1257 рр. духівник французького короля Людовіка IX Робер
де Сорбон заснував в Парижі коледж для підготовки вищого
духовенства. На честь свого засновника коледж дістав назву
«Сорбонна». З середини XVII ст. після об’єднання коледжу з
університетом їхні назви стали ототожнюватись. Сорбонною почали
називати сам університет, а спочатку таку назву мав найстаріший
гуртожиток для студентів.
175
Лекція 8. Культура Західної Європи в середні віки
Паризький університет був найбільш типовим. Його статут ліг в
основу інших європейських університетів. В галузі теології і юриспру
денції він був провідним в Європі, свого роду законодавцем моди.
Університет мав чотири факультети: молодший, або артистичний (за
гальноосвітній, підготовчий), на якому вивчались «сім вільних мис
тецтв», і три старших – медичний, юридичний і богословський (що
включав також і викладання філософії в церковному висвітленні).
На трьох останніх факультетах можна було навчатися після закін
чення артистичного. Згідно з західноєвропейськими уявленнями про
цінність знання, в ієрархії факультетів чільне місце посідав теологі
чний факультет. Тут студенти вчилися найдовше, та й віку були
відповідного.
Університет об’єднував у своєму складі викладачів і студентів, а
також тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів і власників трак
тирів, де університетська братія проводила чимало часу. Ректора оби
рала рада професорської колегії, права студентів були обмеженими.
В другій половині XII ст. (1167), а за даними деяких джерел на
початку ХIII ст., був заснований Оксфордський університет в Англії.
В середні віки тут викладав відомий англійський учений Роджер Бе
кон (1214–1294). У цій країні в 1209 р. відкрився Кембріджський
університет. До найстаріших університетів Європи відносяться Сала
манкський в Іспанії, Неаполітанський і Падуанський в Італії, засновані
в ХIIІ ст. У XIV ст. були засновані університети в Центральній
Європі – у містах Празі, Кракові, Гейдельбурзі, Ерфурті та Кельні.
У XV ст. кількість університетів швидко збільшувалась. В 1500 р. їх
налічувалось вже 65.
Викладання велось латиною – міжнародною мовою тогочасної
науки. Отож юнаки з різних країн могли вчитися в будьякому
університеті Європи. Лише в XIV ст. з’явились школи з викладан
ням на національних мовах. Навчання було усним. Письмових зав
дань не давали. Щоб полегшити студентам запам’ятовування,
використовували спеціальні прийоми.
Наприклад, граматичним правилам надавали віршової форми.
Основним методом університетського викладання були лекції
професорів. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці
Аристотеля – на філософському факультеті, трактати Гіппократа –
на медичному. Крім лекцій, поширеною формою наукового спілку
вання були також диспути або прилюдні дискусії, що періодично
176
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
влаштовувались на богословськофілософські теми. Диспути могли
тривати 15–20 годин. Головний диспутант мусив заздалегідь
оприлюднити тези теми, яка давалась для обговорення. На диспуті
висловлювались докази за і проти висловленої думки. Вони черпа
лись з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витримок
з творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. В одно
му з диспутів оксфордський магістр Дуне Скотт (1266–1309) вислу
хав і запам’ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив.
Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою,
то одержував титул бакалавра, далі – магістра, доктора. Але надзви
чайна складність навчання приводила до того, що титул бакалавра
одержувала лише третина студентів, а магістра – тільки кожний
шістнадцятий.
З розвитком шкіл та університетів розвивався попит на книгу.
В мистецтві її оформлення відбулися суттєві зміни. Книга стала більш
прив’язаною до реального життя. Це, насамперед, відбилось на її
форматі. Він значно зменшився і став більш практичним. Рукописи
почали прикрашати мініатюрами та заставками.
Поруч з релігійними текстами значного поширення набула літе
ратура, а також записи поем і прози. Створення книг перестало бути
справою виключно церковних осіб. Якщо до XII ст. книги були пере
важно зосереджені в церковних бібліотеках, то в ХІІ–ХV ст. з’явля
ються численні бібліотеки при університетах, королівських дворах, у
феодалів, заможних городян.
Книга в середньовічній Європі коштувала досить дорого. Як
свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI–XIII ст. можна
було купити великий міський будинок або 12 га землі. Крім кни
гописців і палітурників над книгою працювали редактори, перекла
дачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Це була своєрідна
галузь ремесла.
На XI ст. припадає час зародження схоластики як широкого інте
лектуального руху. Назва ця походить від латинського слова scola
(школа) і в прямому розумінні означає «шкільна філософія». Це
швидше вказує на місце її зародження, ніж на зміст. Схоластика –
це середньовічна провідна течія філософії, яка виростає з теології і
нерозривно з нею зв’язана, але не тотожна їй. Ця наука опиралась
не на досвід вивчення природи і життєві спостереження, а на авто
ритети.
177
Лекція 8. Культура Західної Європи в середні віки
Головною проблемою, якою займалася схоластика, було питання
про співвідношення знання та віри. Схоластика виходила з того, що
віра має зверхність над розумом. Значне місце у схоластиці займала
риторика – гра словами, гра розумом. Головним завданням науки те
ологи вважали вміння оперувати поняттями формальної логіки,
відірваними від життя та практики.
Відомими схоластами ортодоксального напрямку були німецький
вчений, богослов Альберт Великий (1193–1280) та його учень, Фома
Аквінський (1225–1274), з італійського міста Аквін. Останній
здійснив синтез аристотелівської філософії та християнської докт
рини, створив своєрідну енциклопедію католицького богослов’я
«Сума теології». Її основні положення склали підвалини католицько
го богослов’я і сьогодні вважаються церквою непорушними. Підкрес
люючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, проте, підко
рив науку богослов’ю (наука – служниця богослов’я). Ще за життя
Фома отримав титули «Ангельський доктор», «всезагальний настав
ник», «князь схоластів». У 1323 р. його було проголошено святим, а
в 1567 р. визнано п’ятим вчителем Церкви.
Позиції крайнього теологічного раціоналізму займав англійський
схоласт Ансельм Кентерберійський (1033–1109). Він вважав віру
передумовою раціонального знання («вірую, щоб розуміти»). Іншу
позицію – «розумію, щоб вірити» – відстоював П’єр Абеляр (1079–
1142), видатний французький філософ, теолог і письменник, вираз
ник відкритого опору авторитету церкви. Сучасники називати його
«найблискучішим розумом свого віку». Навколо нього стали збира
тися найдопитливіші і найзавзятіші студенти. Він славився як блис
кучий педагог і непереможний в філософських диспутах оратор.
У своїх творах П.Абеляр раціоналізував відношення віри і розу
му, поставивши обов’язковою попередньою умовою віри розуміння.
Він проводив думку про користь світських знань, передусім антич
ної філософії у справі пошуку істини, наголошував на необхідності
підходити до пізнання кожної речі з різних, навіть протилежних то
чок зору, утверджував пріоритет логіки, досвіду над сліпою вірою та
доказовістю авторитетами. В своєму творі «Так і ні» П.Абеляр роз
винув методи діалектики, чим значно просунув схоластику вперед.
Прикладом високого рівня духовності, глибини думок і палких
людських почуттів є автобіографічна праця П.Абеляра «Історія моїх
бідувань». У ній він всебічно аналізує своє життя, розповідає про
178
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
наукові пошуки і переслідування церковників (П.Абеляр був засуд
жений церквою), про кохання до чарівної Елоїзи (близько 1100–
1164 рр.) – учениці, згодом дружини, та їх відхід у монастир (1119).
З ім’ям П.Абеляра пов’язують розповсюдження вільнодумства.
Раціоналістична тенденція середньовічної культури яскраво вия
вилася в працях англійського вченогомонаха францисканського ор
дена, професора Оксфордського університету Роджера Бекона. Він
був одним з перших, хто наполягав на необхідності дослідного пізнан
ня природи, протиставляючи дослідне знання хибним авторитетам.
У своїх творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває
ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні кра
ни, що полегшують працю людей.
Займаючись хімічними дослідами, Р.Бекон встановив способи
одержання фосфору, магнію, вісмуту, а також пороху. Ряд важливих
відкриттів він здійснив у галузі фізики, зокрема винайшов окуляри.
Його творам католицька церква оголосила анафему, а сам він провів
14 років в ув’язненні.
Здійсненню в період високого Середньовіччя (після XI ст.) ряду
фізичних і хімічних відкриттів сприяла поява міфу про «філософсь
кий камінь», який нібито допомагав перетворити метали в золото.
Це призвело до певної популярності алхімії. Алхімія являє собою
специфічний феномен середньовічної культури – щось цілісне, що
містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення та фанта
зію, раціональну логіку і міфологію. В алхімії нібито разом відбува
ються ірраціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної
культури Заходу.
Середньовічні схоласти не тільки вивчали класиків античності, а
й познайомили Західну Європу з працями арабських вчених. Так, у
XII ст. в Кордові (Іспанія) викладав відомий філософ Середньовіччя
– араб Ібн Рушд (Ібн Рощд), відомий в Західній Європі під іменем
Аверроеса (1126–1198). Будучи представником арабського
аристотелізму, він зробив вплив не тільки на Іспанію, а й на сусідні
країни.
Крім схоластики, в середні віки існували інші напрямки філософії
та богослов’я, що вели боротьбу зі схоластикою. Одним із таких на
прямків була містика. Її представники заперечували необхідність вив
чення Аристотеля і користування логічними доказами віри. Містики
вважали, що релігійні доктрини пізнаються не за допомогою розуму
179
Лекція 8. Культура Західної Європи в середні віки
і науки, а шляхом інтуїції, осяяння або «споглядання» молитв і «не
спання».
У XII–XIII ст. під впливом шкільної та університетської освіти в
містах Західної Європи розвивалась латинська література на церковні
та світські сюжети. Це були вірші з описами природи і викривальні
твори, що засуджували вади духовенства. Основними напрямками у
літературі середньовіччя була поезія вагантів, трубадурів, куртуазна
поезія, героїчний епос.
Латинська поезія вагантів (від лат. vagantes – бродячі люди) з’яви
лася в Німеччині, Франції, Англії та Північній Італії. Її носіями були
мандрівні «вічні» студенти, клірики, школярі. Вони переходили з од
ного університету в інший, зустрічаючи у кожній країні знайоме лати
номовне середовище. У їх творчому доробку сатиричні, любовні, сту
дентські, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти і ритуали.
Поезія вагантів – своєрідне культурне явище в середовищі се
редньовічних студентів. Час розквіту вільнодумної, антиаскетичної,
антицерковної, веселої, оптимістичної літератури вагантів, в основ
ному пісенної, – ХІІ–ХIII ст.; її батьківщиною вважається Франція.
Ця поезія оспівувала радощі життя: «Кинемо всі премудрощі на бік
учення, насолоджуватися в юності – наше призначення...». Ваганти
різко викривали римськокатолицьку церкву: «Рим усіх і кожного
грабує потворно, пресвята курія – це ринок брудний!». Іноді в віршах
вагантів звучала скорбота на їх безпритульне і нужденне життя: «Не
для суєтної марноти, не для розваги – через гіркі злидні кинув я
учення». Слід зауважити, що віддавши данину критиці католицької
церкви та папської курії, колишні ваганти по закінченню навчального
курсу ставали єпископами і кардиналами.
Куртуазна література (від фр. courtois – поштивий, рицарський)
– течія в європейській літературі ХП–ХІV ст. Найбільшого
поширення набула у Франції та Німеччині. Ця література оспіву
вала високі почуття, прославляла військові подвиги, служіння дамі,
відображала ритуал рицарської честі. Рицарство в Західній Європі
склалося до XI ст., а досягло свого розквіту в XII–XV ст. Для рица
ря вважались обов’язковими такі моральні норми, як сміливість,
вірність обов’язку, благородство по відношенню до жінки. Звідси
«рицарська поведінка» – це поведінка самовідданої благородної лю
дини. Вироблені були особливі правила рицарської честі. Рицар по
винен був шукати подвигів, боротись з ворогами християнської віри,
180
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
захищати слабких і скривджених, воювати лише за справедливу спра
ву, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, дотримуватися пев
них манер.
Виключне значення надавалось коханню як почуттю, яке підно
сить людину, пробуджує в ній все найкраще. Любов до жінки визна
чалась як джерело досконалості, чистоти, благородства і добра. При
цьому головним вважалось не багатство жінки, не її знатність, а гар
монія зовнішньої та внутрішньої краси. Куртуазна література була
тісно зв’язана з рицарським побутом і процвітала найбільше під час
хрестових походів. Коли ж рицарство почало занепадати, також за
мовкла і рицарська муза.
Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури – про
вансальські (Південна Франція) поетиспівці ХІ–ХIII ст. До їх складу
входили різні соціальні верстви: рицарі, феодали, герцоги, королі,
городяни, прості люди. До наших днів дійшла творчість близько
п’ятиста поетів. Лірика трубадурів оспівувала рицарську куртуазну
любов, радощі життя. Цим самим трубадури кидали виклик церков
ному аскетизму, який засуджував земне кохання. Почуття трубадурів
викликали краса і внутрішнє благородство, а не знатність походжен
ня та багатство, хоч поети до них були далеко не байдужими. Поезію
трубадурів відспівували професійні співці – менестрелі. Вершина
мистецтва трубадурів була досягнута близько 1200 р. Бернардом де
Вентадорном – одним із яскравих співаків, Жиро де Борнелем, Фоль
ке де Марселем. Під впливом французьких поетів лірична поезія в
ХIIІ ст. розквітає в Німеччині, Італії та Іспанії.
Широко використали досвід провансальських трубадурів та їх
північнофранцузьких послідовників – труверів – німецькі
міннезінгери – «співці кохання». Їхня поезія набуває розвитку
наприкінці XII ст. Представник світського напрямку в німецькій
куртуазній поезії Готфрід Страсбурзький (кінець XII ст. – близько
1220 р.) створив незакінчений віршований роман «Трістан та
Ізольда». У ньому оспівується земне кохання юнака Трістана і
королеви Ізольди як почуття, що долає станові релігійні закони
феодального суспільства. До нас дійшли численні варіанти цього
твору на багатьох європейських мовах. За мотивами цього роману
Леся Українка написала поему «Ізольда Білорука».
В кінці раннього середньовіччя на півночі Європи в Ісландії та
Норвегії розцвітає поезія скальдів, яка не мала аналогів у світовій