Кононенко П.П. Українознавство

Подождите немного. Документ загружается.

161

полонізації, мадяризації, румунізації) в Україні, а поняття «українізація» було і

не точним за змістом, оскільки йшлося про відродження прав і можливостей

корінної нації, і насторожуючим за формою, бо давало підстави говорити про

насадження його «зверху», отже – примусового, всупереч природному стану

речей та бажанням українського народу. Більше того, ще в 20-ті

роки виникли

побоювання, що більшовики проводять українізацію з двох причин: 1) щоб

привабити до себе зарубіжні пригноблені народи і не дати своїм націям самим

провести процес відродження; 2) щоб, як говорить один з героїв п’єси М.

Куліша «Мина Мазайло», «виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом,

щоб і духу не було

» (як воно фактично й сталося).

На кінець 20-х років Україна (освіта, культура, наука) стала

україномовною, при тому – не лише в селах, а й у містах; і не лише західних, а й

південних та східних областях республіки, які лицемірна преса та пропаганда

атестувала або анти, або в кращому разі нейтрально українськими (

хоча й за

умов «українізації» темпи розвитку українськомовних досліджень та

підручників не сягали тих, що були в надто несприятливих умовах і громадської

війни: якщо українських граматик у 1917 – 1919 рр. вийшло 59, то, за

свідченням Ю.Шевельова, «у 1920 – 1921 рр. не надруковано жодної, 1922 р. –

1923 р. – 7, 1924 р. – 5, разом за п’ять років 13» (Юрій Шевельов. Українська

мова..., 1987, с. 124).

Фенікс розправив крила; окреслились контури культурно-мистецької

Еллади XX століття.

Та саме це й налякало фундаторів нової імперії. На початку 30-х років

разом з іншими нищаться й республіканські інституції мовознавства. Не хто

інший, як директор Інституту мовознавства Академії наук М. Каганович,

звинувачує розбудовників української освіти, науки, мовознавства в

надмірній... любові

до рідної мови. Як буржуазних націоналістів, їх

дискредитують, тероризують, а далі й винищують. До речі, за згодою і «своїх»

урядовців та керівників партії. Після вбивства Кірова «на знак протесту проти

злочинної діяльності ворогів» розгортається дикий, лицемірний за своєю суттю

процес: створення в класах – груп, у школах – класів, у районах шкіл

російською мовою викладання, що мало означати, буцімто призвідцею

«ворожої» діяльності (терору) була українська мова, а рятівницею «світового

братерства» може бути лише мова російська.

Розгорнувся планомірний процес знищення не тільки творців і

дослідників мов, а й самих мов, для чого й стали потрібними: в Україні –

голодомор 1932–1933 та кінця 40-х років,

поголовне винищення інтелігенції, а

водночас – оголошення «зрадниками» і відсталими цілих народів (як кримські

татари, інгуші, мордва) СРСР, їх депортації, асиміляції та винищення.

Впровадження інструкції про надання права відмовлятися від вивчення рідної

мови та доплату педагогам за русифікацію, внаслідок чого вищі навчальні

заклади в Україні стали зрусифіковані майже повністю, а середні – на 80–85%,

162

тільки підтвердило: курс на знищення національних мов став відкритою

офіційною політикою. Розпатякування про двомовність – це тільки фіговий

листок, призначений прикрити справжню мету, бо той закон, по-перше, ніяк не

стосувався Росії, а по-друге, двоєдушних народів не буває. Знищення мов мало

призвести до остаточного знищення багатьох націй і культур.

Неминуче

мала вибухнути енергія протидії. І це сталося. Ще Друга

світова війна загострила і мовно-національну проблему. Бо Москва нищила

українство своїми методами, а гітлерівська імперія виношувала свої плани:

зведення українців до 5 – 7 мільйонів, яким дозволятиметься хіба що двокласна

школа з повним курсом німецької та хіба що елементами української мови.

Колоністам, вважали речники

обох імперій, не тільки не корисна, а ще й

шкідлива повноцінна освіта. А мова, вводячи людину в коло її понять,

розширює виднокіл та поглиблює світогляд і тим самим… розбещує. Рабів

перетворює на бунтарів.

І лідери українського руху опору, зокрема ОУН та УПА, цілком

закономірно включали в програми своїх дій боротьбу

за збереження й розвиток

української мови – як органічної частини і загальної справи (стратегії й

тактики), й боротьби за збереження та розвиток української нації, культури,

держави. Так було в час прийняття рішень Національними зборами у червні

1941 року у Львові про відновлення Української державності (внаслідок чого С.

Бандеру і С. Стецька було

кинуто на довгі роки в німецькі концтабори; так було

в практиці розгортання національно-визвольного руху і в західних, і в східних,

північних та південних областях України. Тож не випадково, що в ході тієї

боротьби від каральних органів обох імперій загинуло не менше як на фронтах

солдатів і офіцерів – понад 4,5 мільйона окупованих

українців).

Однак героїчна боротьба всіх верств народу додала внутрішніх сил й

освітній, науковій та творчій інтелігенції і в самій Україні, і в центрах

української діаспори Великої Британії і Бельгії, Австралії і Бразилії, Канади і

США.

«Любіть Україну»! – звернувся до народу Володимир Сосюра. Любіть її

історію і сучасність, культуру й мистецтво

, любіть «мову її солов’їну», бо без

неї не буде ні загального щастя, ані любові закоханих, адже «не можна любити

народів других, коли ти не любиш Вкраїну!».

Комуно-імперський режим жорстоко розправився з талановитим

патріотом і його було оголошено речником буржуазного націоналізму, який є

ворогом «великої дружби народів». Колись, як

писав Т. Шевченко, необхідно

було співати про «Парашу – радость нашу», тепер про Москву, оскільки вона

«самая любимая»…

Київ і Україну любити було злочином. Однак офіціозна розправа

паралізувала лише слабкодухих. Розкриваючи ідеї Довженкової «України в

огні», на захист рідної мови стають П. Тичина і М. Рильський, А. Малишко, Ю.

Яновський, О.

Гончар, а за рубежами Батьківщини І. Багряний, Є. Маланюк, Яр

163

Славутич і В. Барка, видатні дослідники Ю. Шевельов, Ю. Бойко-Блохін, І.

Кошелівець і Ю. Лавріненко, Є. Федоренко!

Грандіозною подією стає відкриття 1964 р. пам’ятника Тарасові

Шевченку у Вашингтоні, учасники якого – понад 1000 тисяч представників усіх

континентів, як і Президент США Д. Айзенгавр, – були одностайними: Слово

Великого Кобзаря збагатило не лише

Україну і США, а й всю планету. Воно

надало могутньої динаміки ідеалам миру й братства, гуманізму й свободи, прав

людини і кожного народу, – волю Україні! Волю для всебічного розвитку

українській мові!

Ідеологи комуноімперії з усіх сил натиснули на важелі бомбування

гаслами про інтернаціоналізм. Та в Україні виходить праця Івана Дзюби

Інтернаціоналізм, чи русифікація», яка викриває гнилі підвалини злочинної

мовної політики й ставить проблему на реально-історичний ґрунт.

На гребінь суспільно-політичної й мистецької думки виходить когорта

шістдесятників з присудом: у СРСР домінує «Лихо з розуму»! (В. Чорновіл). І.

Світличний, М. Руденко, Є. Сверстюк, М. і Б. Горині, В. Бадзьо, як і

Ліна

Костенко, Д. Павличко, І. Драч, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, В.

Марченко, Л. Лук’яненко відкрито стають на прю з антиукраїнською

політикою та владою. Слово, як того прагнула Леся Українка, стає

всемогутньою зброєю, енергією «тільки з цвіту народної душі» (О. Гончар).

Слово-борець постає з полум’яних виступів Б. Антоненка-

Давидовича і С.

Караванського, гуртує нові лави поборників загальнокультурного поступу.

І цей внутрішній дух люблячих, мужніх сердець неминуче породжує

всенародний Рух за національно-державне відродження України, а його

колискою символічно стає Спілка письменників.

Піком всенародної волі у мовному будівництві стає 10 стаття в

Конституції України, яка чітко фіксує: державною мовою в Україні

українська мова.

Здавалося б, воля поколінь і віків нарешті увінчалася повним тріумфом: в

Україні стало, як у всіх високоцивілізованих державах.

Одначе співати осанну зарано. Змінився статус України: з колонії вона

перетворюється на суверенну республіку, та мало що змінилося в кадровій

системі. І на нових місцях сидять старі чиновники, отже,

залишаються чіткими

й орієнтири ідеологія старої системи. І нині Росія докладає всіх сил для

збереження своїх інтересів в Україні, – адже без України їй бути імперією

неможливо.

Початок руйнуванню суверенітету поклав Л. Кучма, який в день

інаугурації в приміщенні Верховної Ради повідомив, що має намір надати

статус державної і російській мові.

він, і всі знали: навіть Президент своєю владою не має права цього

зробити, 10 Стаття є Конституційною нормою. Але сигнал антидержавника

було подано. Покотилася нова хвиля русофільських домагань. І якщо одні

164

лицемірно-підступно глаголять, що вони вимагають особливого статусу

російській мові лише в регіонах переважаючої маси російськомовних, то інші

вимагають панування іноземної мови, якою є нині російська.

Конституційний Суд виніс чіткий вердикт: українська мова повинна

функціонувати як державна на всьому просторі України! Однак стало нормою

торгувати українською мовою, а тим самим

і Конституцією, особливо в часи

виборів, як товаром. Цинічно і безсоромно, аморально.

Нині не бракує змістовних і достатньо аргументованих праць про

феномен мови та її роль у будь-якому суспільстві, а української мови в

українських ареалах. Зокрема, праці Ю. Шевельова «Українська мова в першій

половині двадцятого століття (1900 – 1941)», його ж англомовне видання

про

українську мову; «Українська інтелігенція під судом КГБ» («Сучасність»,

1970), «Історія української школи і педагогіки» (Хрестоматія / Упор.

О.О. Любар), С. Сірополка «Історія освіти в Україні», С. Єрмоленко «Нариси з

української словесності», А. Погрібного «Розмови про наболіле», або «Коли б

ми вчились так, як треба», «Поклик дужого чину»; В. Русанівського «Історія

української літературної мови», П. Кононенка, Т. Кононенка «Феномен

української мови», «Мова в системі українознавства» (Укл. А.Ю. Пономаренко

та ін.), В. Іванишина, Я. Радевича-Винницького «Мова і нація», публікації П.

Мовчана, Д. Павличка, Ю. Мушкетика, А. Мокренка дають достатньо

переконливу і картину, і перспективу української мови як «Явища космічного»

(П

. Мовчан). Вагомим доказом і актуальності мовної проблеми у світі і

вагомості ролі української мови на міжконтинентальній мапі стала Міжнародна

конференція лінгвістів у Нью-Йорку, на якій доповідь П. Кононенка й І.

Головінського (США) про стан, проблеми, перспективи розвитку української

мови розглядалися в контексті доповідей про мовні проблеми США і Китаю,

Німеччини і Великої Британії, Іспанії та Італії, Японії, Індії, Канади.

Чітку Конституційну позицію зайняла Верховна Рада України,

присвячена мовній проблемі та перспективі. Однак не випадково і за цих умов

журнал «Українознавство» розпочав рубрику «Мова і майбутнє народу».

Маємо всі ознаки нової кризи. Депутати Верховної Ради Л. Танюк, С.

Гавриш, Г. Удовенко

здійснили аналіз культурологічного, правового,

міжнародного аспектів функціонування державної мови й показали: є народ і

мова, є бюрократично-клановий апарат і мова. Народ прагне надати мові нових

сил і енергії, але він ущімлюється у його правах. Держава не здійснює

контролю за втіленням Конституційного закону в життя. Кинута в «ринкову»

стихію, мова

опинилася витісненою з вищої школи й середньої освіти у східних

й південних областях республіки, із системи Інтернету, з преси і телебачення. І

ніхто з відповідальних за цю антидержавну діяльність не зазнав навіть

морального покарання.

Більше того, заохочені безкарністю «губернатори» та інші чиновники

замахнулися й на цілісність та суверенітет держави, домагаючись то

165

федералізації, то автономії «регіонів» України. Знову стало очевидним: доля

України, мови й українознавства є взаємозалежними.

Одним із прийомів захисту політики неорусифікації стало посилання на

ефемерний зарубіжний досвід: там, мовляв, двомовність є нормою. Але саме

зарубіжний досвід свідчить про цілком протилежне: Німеччина, Іспанія, Велика

Британія, Росія є країнами поліетнічними, а в

Росії існують і окремі нації. На

терені Німеччини колись були незалежні королівства. І в тих країнах існує

різноманітність діалектів.

Але скрізь панує примат державної мови. І це природно: державні мови

об’єднують суспільство, є гарантом стабільності і єдності устремлінь та сил

народу.

В Україні навіть державну мову пробують використати як чинник

дестабілізації й розпалювання міжетнічної ворожнечі, намагаються замінити

мовою іншої держави, добре розуміючи: чия мова – того і держава.

Українофоби усе ще сподіваються знищити і Україну як суверенну державу, і її

культуру та міжконтинентальний український світ.

Та помаранчево-сонячна революція 2004 – 2005 років ще раз підтвердила:

«Ще не вмерла Україна!», народ не здолати! Бо

на його сторожі – і українська

сонячна мова, феномен трансцендентний, од Бога і для безсмертя.

Говорячи про вимоги до сучасного держслужбовця, Президент України

В.А. Ющенко зазначив три непримітні риси: патріотизм, професіоналізм,

моральність.

Без володіння всенародною мовою не буде ні першого, ні другого, ні

третього.

Тому новий національно-визвольний рух та

прийняття Конституції

України (1996), згідно з якою українська мова набуває статусу державної, і

стали на кінець XX століття найголовнішим викликом Часу.

Проблема мови знову постала як проблема збереження та розвитку не

тільки окремих націй і культур, а й цілісності вселюдства та духовного

космосу, гуманістичної сутності світу.

А вирішення проблеми стало справою честі кожного

сучасника, який

розуміє: міра володіння рідною мовою є міра духовності людини та

суспільства, отже – мірою загального поступу.

Як зазначає С.Я. Єрмоленко, одне з чільних завдань українознавства (

показати історію української мови не стільки як історію фонетичних змін,

переходів звуків, зміну граматичних норм, стільки як долю мови, що

віддзеркалює долю української

культури, літератури, писемних пам’яток, долю

рідномовної школи.

Мова в системі освіти вивчається як предмет в усіх лінгвістичних

категоріях. Мова як українознавство мислиться як категорія вираження історії,

долі, покликання українського народу. На жаль, для декого навіть з педагогів

рідна мова – лише навчальний предмет. І це при тому, що весь світ знає: мова –

166

явище всеоб’ємного суспільного єднання, і має вона не лише буттєво-досвідну

основу, а й трансцендентну. Закономірно, що колись творцями та лицарями-

захисниками національних мов були Данте й Шекспір, Гете і Пушкін, Міцкевич

і Петефі. А останніми роками англійська королева видала закон про захист

англійської мови в Англії; французький президент –

про захист французької

мови у Франції; а російський – російської мови навіть у вищих ешелонах влади

Росії.

Мова – наймогутніша енергія єднання поколінь і віків, міра культури як

окремої людини, так і цілого народу, гарант його політично-державного й

культурно-духовного суверенітету, найголовніший пріоритет національно-

державної безпеки. Закономірно, що ще в ХVІІ

ст. світ одностайно визнав: мова

– душа народу. Вона – це синтез серця та інтелекту, «воля» якого поширюється

на весь організм суспільства: на сім’ю і рід, на соціальні верстви і цілі нації, на

партії і конфесії, на державу і весь універсум зв’язків із міжнародним світом.

При тому – на всі сфери

його буття – виробничу і побутову, особисту й

громадську, освітню, наукову, культурну й технологічну, на сфери психіки й

волі, свідомого і навіть підсвідомого, бо енергетика волі залягає в найтовщих

шарах людської пам’яті, реально скеровує творчий процес.

Отже, концентр «Україна – мова» в системі українознавства передбачає

висвітлення всіх питань, що стосуються універсального

характеру мови: як

державно-політичної проблеми, як феномена етнокультурного, суспільно-

історичного, психологічного, комунікативно-прагматичного тощо. Синтез цих

складників забезпечує зв’язок феномена мови з іншими концентрами

українознавства.

167

168

Схема 5 – Діалекти української мови

ªТ

ЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Літературна мова – унормована, стандартна, правильна з погляду

усталених, кодифікованих норм форма національної мови, що обслуговує

культурно-освітні потреби суспільства, виконує консолідуючу функцію через

використання у сферах державного управління, засобів масової інформації,

науки, художньої культури та літератури. Літературна мова протиставляється

діалектам, жаргонам, просторіччю; існує в усній та писемній формах. Залежно

від

суспільного використання літературної мови формуються її функціональні

стилі.

Мовна політика – сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій,

спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної

системи у певному напрямі.

Мовна ситуація – сукупність умов, що характеризують визначені законом

і насправді реалізовані правила мовної поведінки громадян; використання

державної мови

у сфері державного управління, освіти та виховання (від

дитячих освітньо-виховних закладів до вищих навчальних закладів), у силових

структурах, у сфері науки, культури, засобів масової інформації та ін.

Мовознавство – наука про мову, її сутність, будову, функціонування та

розвиток.

Пам’ятки української мови – писемні тексти, що використовуються для

вивчення

історії системи мови (у т. ч. її говорів) та дослідження історії

української літературної мови.

Словник – 1) словниковий склад мови, лексика; 2) довідкове зібрання у

формі книги (або в комп’ютерному варіанті) слів, а також інших мовних

одиниць з інформацією про їхнє значення, вживання, будову, походження тощо

чи з перекладом їх на

іншу мову або про поняття чи предмети, що ними

позначаються.

Суржик – метафоричне називання суміші мов, коли виникає плутанина

українських і російських, українських і польських мовних одиниць тощо,

викликаючи ефект неграмотності з огляду на загальнолітературну норму.

169

 ЛIТЕРАТУРА

Єрмоленко С.Я. Мова й етнос // Українознавство в системі освіти. Міжнар.

наук.-практ. конф. 28-30 березня 1996. – К.: Освіта, 1996. – С. 54–65.

Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності. – К.: Довіра, 1999. – 400 с.

Єрмоленко С. Українська мова в системi українознавства // Вiсник Київського

унiверситету iменi Тараса Шевченка: Українознавство, вип. I, 1994.

Житецький П. Нарис лiтературної iсторiї української мови в XVII в. – Львiв,

1941.

Iванишин В

., Радевич-Винницький Я. Мова i нацiя. – Дрогобич, 1994.

Iсторiя української мови. Хрестоматiя / Упор. С.Я. Єрмоленко, А.К. Мойсiєнко.

– К., 1996.

Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К., 1996.

Кононенко П.П. «Свою Україну любіть...» – К., 1996.

Кононенко П.П. Мова і майбутнє України // Українознавство. – 2003. – Ч. 6, 7-

Кононенко П.П

., Кононенко Т.П. Феномен української мови. – К., 2000.

Мова державна - мова офiцiйна. – К., 1995.

Мова в системі українознавства / Укл. А.Ю. Пономаренко та ін. – К., 2005.

Огієнко I. Iсторiя української лiтературної мови. – К., 1995.

Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. – Львів: Бібльос, 2001. – 60 с.

Пiвторак Г. Українцi: звi

дки ми i наша мова? – К., 1993.

Погрібний А. Світовий мовний досвід та українські реалії. – К.: Медобори,

2003. – 72 с.

Потебня А.А. Мысль и язык. – К., 1993.

Русанівський В.М. Історія української літературної мови. – К., 2001.

Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К.: Наукова думка, 2001.

Філологія як українознавство: Навч. посібник / Упор. П.

П. Кононенко,

А.Ю. Пономаренко, С.П. Денисюк та ін. – К., 2003.

Шевельов Ю. Українська лiтературна мова в першiй половинi двадцятого

столiття // Сучаснiсть, 1987.

170

§ 4. УКРАЇНА – НАЦІЯ, ДЕРЖАВА

4.1. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ, НАЦІЯ, НАЦІОНАЛІЗМ

 Ключові слова: нація, національна ідея, націоналізм, етнонаціональна

держава, національна свідомість, нація і світова культура, нація в міжнародному

процесі розвитку, цивілізація, патріотизм, державницька ідеологія, українська нація і

Європа, етнонаціональна психологія, світова місія українства.

§4.1.1. Проблема історизму у висвітленні питання

На межі ХХ і ХХІ століть стало цілком очевидним, що серед найзначніших

проблем загальноцивілізаційного розвитку є національна ідея, нація,

націоналізм, до того ж – і в автономному існуванні кожного з цих понять та

феноменів, і в багатоступеневій взаємозалежності їх.

А водночас, що ті феномени – національна ідея, нація, націоналізм –

існують сотні років, однак досі викликають нестихаючі суперечки та полеміки

як щодо змісту історично зафіксованих реальностей, так і щодо перспектив тих

феноменів.

На доказ достатньо процитувати хоча б кількох дослідників: націоналізм є

політичною силою, яка визначила особливості європейської та світової історії

протягом останніх двох століть значно більшою

мірою, ніж ідеї свободи та

парламентської демократії чи ідеї комунізму, – переконливо заявляє Петер

Альтер

∗

. «Починаючи з часів Французької революції, історія Європи являє

собою історію піднесення і розвитку політичного націоналізму», – резонує йому

Юджин Каменка (с. 216). Іншої точки зору дотримується Елія Кедурі:

«націоналізм, – наголошує він, – це одна із найшкідливіших доктрин, насланих

на багатостраждальне людство, згубний винахід німецьких філософів ХVІІ ст.,

котрий є логічно абсурдним. Тому

і нації, і націоналізм та національну ідею

чекає крах.

Ні, заперечує ту думку Роджерс Брубейкер, «громадянство та нація є

питаннями, які інтенсивно обговорюються в європейській політиці, східній та

західній. І такими вони, очевидно, залишаться в осяжному майбутньому», а ті,

хто проголошує «настання постнаціонального віку, занадто поспішають

відправляти національну державу на

звалище історії. Вони недооцінюють той

запас живучості (resilience), а також багатство і складність інституційної і

нормативної традиції, що, як виявляється, все ще містить у собі життєву силу,

незалежно від того, добре це чи зле» (с. 803). І в наступного покоління, твердо

переконаний Ентоні Сміт, нації, національна ідея, націоналізм будуть на

чільних позиціях в

історії людства, оскільки, допоки найголовніших потреб

людей і народів не задовольнятимуть інші форми життя та ідентифікації, «нації

з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні або пригноблені –



∗

Див.: Націоналізм. Антологія / Упорядкування О. Проценка та В. Лісового. – К.: Смолоскип, 2000. Далі,

цитуючи за цим виданням, вказуємо у дужках лише сторінки.