Колганова Л.М Історія України. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

Подождите немного. Документ загружается.

простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до

Карпатських гір.

Одним із важливих напрямків державної діяльності Ярослава Мудрого,

спрямованого на укріплення централізуючого значення Києва, була

православна церква. Він добре розумів її місце в структурі феодальної

держави і не жалів коштів на її розвиток. При Ярославі церковні привілеї

були розширені. У всіх місцевих центрах почалося будівництво

православних храмів і заснування монастирів. Найзначніший з них бувКиєво-

Печерський, ставший не тільки осередком православ'я, але і культури та

освіти. Ярослав зробив спробу позбутися залежності від Візантії в церковних

справах і поставив в 1051р. русича Іларіона на київську митрополичу

кафедру.

У зовнішній політиці Ярослав більше покладався на дипломатію, ніж

на зброю. Київська Русь мала жваві дипломатичні відносини з Германською

імперією, обидві сторони неодноразово обмінювалися посольствами, в той

час було укладено кілька подружжь з німецькими княжими родами. Дуже

жваві були зв'язки зі Скандинавією. Ярослав мав за жінку дочку шведського

короля Олафа, Інгігерду. Дочка Ярослава - Анна була жінкою французького

короля Генріха II. Інша дочка Ярослава -Єлизавета стала дружиною

норвезького короля Гаральда Суворого, а ще одна – Анастасія побралася з

угорським королем Андрієм І. Ці династичні взаємини ввели Київську

державу в річище європейської політики і зробили Київ одним із

міжнародних центрів, в якому перехрещувались різні культурні течії.

В часи князювання Ярослава завершилось будівництво Давньоруської

держави.

Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися

державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. За

Ярослава Київська Русь сягнула зеніту свого розвитку й могутності, ставши в

ряд з головними країнами середньовічного світу: Візантією і Германською

імперією.

Давньоруська держава виникла в дофеодальний період і власність на

землю довгий час залишалася колективною. Земля належала панівному класу

в цілому – князю з дружиною, боярам, які в більшості своїй входили до

складу дружини. В перший період – (IX-X ст.) більшість безпосередніх

виробників залишалися вільними селянами – общинниками-смердами. В

ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів і бояр значне місія

займав збір данини.

Так, Олег та його наступники на київському столі опікувалися

насамперед збиранням данини з підвладних племен. Княгиня Ольга

визначала розмір данини із залежного населення, встановлюючи «устави і

уроки, погости і данини». Данину звичайно платили натурою, насамперед

хутром, медом, віском. Данина збиралася двома засобами: або підвладні

племена привозили її в Київ, або князі з дружиною самі їздили за нею.

Перший спосіб називався повозом, а другий – полюддям. На селян-

общинників данина накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на

господарство. Крім того, селяни виконували різні повинності: ремонтували і

будували шляхи, мости , замки, укріплення.

Якщо в ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів ібояр

велике місце займало збирання данини, то з часом основним джерелом

стають прибутки від власного феодального господарства. Починає рости

велике землеволодіння – княже, боярське, церковне. Ольга мала свої села -

Ольжичі, Будутине, місто Вишегородськ. Володимир – село Берестове і град

Бєлгород. Росло і землеволодіння бояр. Ними в першу чергу ставали княжі

дружинники, які за свою службу отримували землі і стали осідати на них.

Церкви і монастирі також швидко ставали великими землевласниками.

Індивідуальна земельна власність зародилась в Київській Русі лише, в другій

половині XI ст. «Руська Правда», складена за Ярослава Мудрого близько

1037 р,, ще не знає такого способу власності, а «Правда Ярославичів» 1072 р.

вже свідчить про наявність особистого землеволодіння, але поки що

князівського. В літописах перші звістки про князівське землеволодіння

датуються кінцем XI, а боярське – починається з XII ст. Таким чином, з

розвитком землеволодіння зростав чисельно і клас феодалів, який складався

із князів, бояр і церковної верхівки.

Основною категорією населення, зайнятого в господарстві феодалів,

були смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні були

працювати і на феодала. Іншою категорією підневільного населення була

дворова челядь, або холопи, які перебували в цілковитій залежності від свого

господаря. Близьким до холопського було становище рядовичів і закупів –

колишніх смердів, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне

господарство та йшли в кабалу до феодала. Вони працювали за договором –

«рядом» (звідси рядовичі), або відробляли позичені гроші –"купу" (звідси

закупи).

Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної

Європи, маючи за різними підрахунками від 3 до 12 млн. населення і

величезну територію, що обіймала 300 тис. км

На протязі IX-XIII ст. влада переживала складну трансформацію.

Держава виникла в дофеодальну добу. В цей час склалася дружинна форма

державності. Давньоруські володарі – Олег, Ігор, Ольга, Святослав були

типовими дружинними князями. На базі дружини був створений

примітивний апарат управління та збирання данини.

У добу піднесення Київської Русі формується раннєсередньовічна

держава у формі монархії. На чолі держави стояв великий київський князь,

який був головою держави і верховним власником усієї території. Він

зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої,

адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була

спадковою. Під його рукою були «світлі князі і великі бояри», які володіли

окремими князівствами і містами. Спочатку це були племінні князі, а в кінці

X ст., в результаті проведеної Володимиром реформи, стали призначатися

великим київським князем представники великокняжого роду. Князі і великі

бояри за свою службу користувалися часткою данини, яка збиралася з

підвласної їм території. З часом вони стали отримувати землі і

перетворювались у феодалів-землевласників. У залежності від них

перебували дрібні феодали (бояри, дружинники), влада яких поширювалася

на невеличкі міста і села. Управління невеличкими містами здійснювали

також намісники великого князя - тисяцькі та посадники. Великий київський

князь для прийняття важливих державних рішень скликав раду із князів і

бояр – боярську думу. Пізніше місце в думі отримала верхівка

священослужителів. Рішення думи не були обов'язковими для князя.

Найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь

керував державою, була особиста дружина, яка складалася зі старшої (бояри,

мужи) і молодшої (отроки, діти боярські). У разі загальної небезпеки

збиралося народне ополчення – «вої», куди входили смерди і городяни.

В період феодальної роздробленості одноосібна монархія переростає у

федеративну монархію, коли долю Русі вирішував не великий князь, а група

впливових князів. Створюється дуумвірат (Всеволод і Володимир),

триумвірат Ярославичів (Ізяслав, Святослав, Всеволод), що шукали

компромісних рішень на княжих з'їздах („снемах"). Цю форму правління

історики називають „колективним сюзеренітетом".

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське

господарство. Для обробки грунту і вирощування врожаю використовувалися

досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ,

мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес,

горох. Наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати в

феодальних господарствах велику кількість худоби.

Важливу роль в господарському розвитку Київської Русі відігравало

розвинене ремісниче виробництво. Так, у Києві існувало від 40 до 60 різних

ремесел, найважливішими серед, них були: ковальство, теслярство,

гончарство та інші. Асортимент виробів із заліза налічував 150 назв, а

давньоруські ковалі опанували всі відомі тоді прийоми обробки: кування,

зварювання, гатування і інкрустація кольоровими металами.

Ковалі виготовляли різні знаряддя праці, зброю і предмети побуту –

серпи, сокири, стріли, щити, шоломи, кольчуги, замки, ключі та інше.

Розповсюдженими видами ремесла були гончарство, плотництво, обробка

шкіри, виготовлення тканин з льону і вовни, виробництво скла, обробка

каменю і ін.

Високого рівня розвитку досягла будівельна справа. Для будівництва

виробляли цеглу (плінфу), декоративні полив'яні плити, а

такожвикористовували дерево, граніт, мармур, шифер. Ремесло розвивалося,

як у структурі господарства феодалів, задовольняючи їх потреби у

відповідних знаряддях і предметах, так і на вільній міській основі, тобто

ремісники виробляли різні речі на замовлення, на ринок. Допоміжними

галузями господарства стали промисли – бджільництво, мисливство,

рибальство.

У цілому господарство Київської Русі мало натуральний характер,

однак розвиток ремесла, посилення суспільного поділу праці сприяли

розширенню обміну, торгівлі. Внутрішня торгівля переважно

зосереджувалася на місцевих ринках, які зв'язували економічно окремі

райони. Такий характер господарчих зв'язків був притаманний взагалі епосі

феодалізму.

Широко розвивалася на Русі зовнішня торгівля. Найбільшими

торгівельними комунікаціями були шляхи «грецький», який зв'язував Русь з

балтійськими і чорноморськими ринками, «соляний» і « залозний», котрі

вели в країни Центральної Європи і на Кавказ.

Вивозили на міжнародні ринки хутра, мед, віск, льон, льняні тканини,

вироби із срібла і заліза та ін. Завозили – головним чином для задоволення

потреб феодалів – предмети розкоші (шовкові тканини, парчу, сукно,

оксамит, прянощі та ін.), зброю, мідь, ювелірні вироби тощо.

Торгівля викликала до життя грошовий обіг. Ще до виникнення

держави роль грошей виконували тварини, а потім „куна" (хутро куниці). На

ранньому етапі (УІІІ-Х ст.) на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські

полісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Великого і

Ярослава Мудрого Русь карбувала власні гроші: срібники і златники. З XI ст.

при розрахунках у великих торгівельних операціях використовувалися срібні

зливки – гривни.

Яскравим свідченням високого рівня економічного розвитку Київської

Русі став своєрідний процес урбанізації. Протоміста у східних слов'ян

виникали ще в УІ-УШ ст. Найвідоміше місто – град Кия, який виник ще в V

сторіччі. В XI-І третині XIII ст. в ньому налічувалось близько 50 тис.

мешканців. За середньовічними мірками – це велика кількість городян. У

давньоруських Чернигові І Галичі мешкало по 25 тис. городян.

Літописи повідомляють, що в ІХ-Х ст. існувало понад 20 міст, в XI ст.

згадується ще 32 міста Напередодні монгольської навали на Русі налічували

понад 300 „градів", з яких майже 100 були справжніми містами. В містах

зосереджувалося соціально-економічне, політичне і культурне життя.

Високого рівня розвитку за часів Київської Русі досягла самобутня

культура, яка склалася на місцевій східнослов'янській основі. Життєдайним

джерелом і основою духовної культури Русі була усна народна творчість, яка

виникла в глибині віків. В давньоруському фольклорі – билинах, дружинних

піснях, переказах, легендах, казках знаходимо відображення світогляду

людей, роздуми про минуле і сучасне свого народу, історичні події. Одним із

найдавніших фольклорних жанрів е народні перекази. Яскравим зразком

родового переказу є історія про Кия, Щека, Хорива та сестру їх Либідь і

заснування ними Києва. До нас дійшли також обрядові і святкові пісні,

колядки, магічні закликання, прислів'я тощо.

Чудовими пам'ятками давньоруської творчості є билини Київського,

або Володимирського циклу: сюжети і образи цих билин пов'язані зі

стольним градом Києвом, його захисниками Іллею Муромцем, Добринею

Нікитичем.

Велике значення для розвитку давньоруської культури мала поява

писемності, яка виникла на Русі не пізніше, ніж у IX ст., тобто ще до

введення християнства. Вже в перший пол. X ст. Русь підписувала угоди з

Візантією (911р., 944р.). Поява і розвиток писемності сприяли

розповсюдженню освіти на Русі. Вже за часів Володимира Великого і

Ярослава Мудрого були засновані школи для навчання княжих і боярських

дітей,а також для дітей старост і священників. Школи відкривались при

монастирях і церквах, тут створювались і бібліотеки. Перша з них була

заснована при Софіївському соборі в 1037р., книжки тут не тільки

зберігались, а перекладались з іноземних мов і переписувалися.

В Київський Русі розвивалась і оригінальна література. Одним із

відомих письменників XI ст. був митрополит Іларіон. В своєму творі „Слово

про закон і благодать" Іларіон прославляє діяльність князя Володимира за те,

що він зробив Русь відомою у всіх кінцях землі. Князь Володимир Мономах

в "Повчанні дітям" вчить їх правилам моралі, виступає проти усобних війн,

захищає ідею єдності Русі. Також з'являються літописи - своєрідні хроніки

подій, які складалися за часом. Найбільш відомий літопис – „Повість

врем'яних літ” була написана монахом Києво-Печерського монастиря

Нестором на поч. XII ст. Вершиною давньоруської літератури став твір

„Слово о полку Ігореві”. Першою давньоруською енциклопедією став

„Ізборник” митрополита Іларіона (1073р.)

Високого рівня розвитку за часів давньоруської держави досягла

архітектура і різні галузі мистецтва. До найдавніших пам'яток архітектури

належить Десятинна церква в Києві, построєна князем Володимиром в 989-

996р. Церква була зруйнована в 1240р. під час монголо-татарської навали. У

1036р. був створений Спасо-Преображенський собор у Чернігові За часів

Ярослава Мудрого в Києві збудований Софійський собор (закладений у

1037р.) і недалеко від нього – церкви Ірини і Георгія, а також

великокняжіпалати. В 1051р. Засновано Києво-Печерський монастир. За

часів Ярослава верхня частина Києва була обнесена валом з трьома брамами,

головні з них отримали назву Золотих воріт. Розвивається живопис: фрески-

малюнки на стінах розписані мінеральними фарбами, мозаїки-зображення,

виконані з шматочків кольорового скла; іконопис – зображення ликів святих.

Були розповсюджені книжкові мініатюри.

2. Давня Русь в період феодальної роздробленості. Галицько-

Волинське князівство.

Велика держава середньовіччя – Київська Русь не була, між тим,

монолітом ні в етнічному плані, ні за формою організації влади, здійснюваної

з Києва. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже

відразу після смерті Ярослава в 1054р. Ще за життя він поділив державу між

своїми синами. У Київській Русі з 1054р. встановилася незнана раніше форма

правління, яку історики назвали триумвіратом Ярославичів. Всі державні

справи брати вирішували разом: видавали закони («Правда Ярославичів»),

ходили в походи на кочовиків (торків і половців), тощо. Але здебільшого

триумвіри дбали про збільшення власних володінь. Після невдалої для Русі

битви з половцями на р. Альті триумвірат розпався. Так скінчився майже 20-

літній триумвірат Ярославичів.

Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби залагодити

справи миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди.

Першим із таких був з'їзд 1097р. у Любечі. Там було визнано принцип, за

яким кожний князь мусив володіти своєю вотчиною, тобто землею,

виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших князів («кожен да

держить отчину свою»). Це узаконювало роздроблення Давньоруської

держави на окремі спадкові князівства.

Володимир Мономах (1113-1125рр.) і його син Мстислав (1125-1132

рр.) на якийсь час поновили і зміцнили великокнязівську владу, але

припинити роздроблення Київської Русі не змогли.

Роздробленість, що охопила Русь у ХІІ-ХІІІ ст., дістала назву

феодальної, оскільки в її підвалинах була еволюція феодалізму.

Роздроблення Київської Русі було зумовлено закономірністю соціально-

економічного процесу: подальшим розвитком продуктивних сил (насамперед

у містах), зростанням феодальної власності, посиленням місцевої

землевласницької знаті, економічним і політичним зміцненням і

відособленням окремих князівств, які прагнули вийти з-під влади великого

князя київського. В умовах зростання антифеодального протесту селянства

феодали зміцнювали державний апарат на місцях.

Феодальна експлуатація викликала загострення класової боротьби, яка

багато разів переростала у відкриті повстання селян і «міських чорних

людей». У літописах збереглися свідчення про антифеодальні рухи

цьогоперіоду в Київській, Галицькій, Володимиро-Суздальській,

Новгородській та інших давньоруських землях. Запекла міжусобна боротьба

князів за землі і міста, в тому числі і за Київ, що супроводжувались

пограбуванням народних мас, посилювала незадоволення серед населення.

Протягом 30-50-х років XII ст. від Києва відокремилися всі значні

феодальні князівства. Відособлення цих князівств, що здавна сплачували

Києву данину, призвело до занепаду його колишньої економічної і

політичної могутності, хоча він і залишався одним із най багатших міст І

зберігав славу про минулу зверхність.

На економічному становищі Києва і київської землі згубно

позначилися також руйнівні князівські усобиці і напади половців.

Використовуючи феодальні міжусобиці на Русі, половці посилили натиск на

руські землі і особливо на Придніпров'я. З 1061 по 1210 рр. вони вчинили 46

набігів на руські землі: з них найбільша кількість припала на Переяславщину

і Київщину. Негативний вплив справило також переміщення європейських

торгівельних шляхів, чому дуже сприяли хрестові походи. Після захоплення

хрестоносцями Константинополя в 1204р. київсько-візантійська торгівля

була остаточно підірвана. З цього часу старовинний торгівельний шлях «із

варяг в греки», який і без того страждав від частих набігів половців на

Придніпров'я, зовсім занепав.

У другій половині XII ст. Київ остаточно втратив своє значення столиці

Русі.

Київська держава роздробилася на ряд великих самостійних

феодальних земель-князізств, найважливішими з яких були: Київська,

Чернігово-Сіверська, Переяславська, Галицька, Володимиро-Волинська,

Полоцька, Турово-Пінська, Ростово-Суздальська, Новгородська, Смоленська.

У кожній з цих земель був свій політичний центр – найбільше місто, яким

володів старший князь землі, що титулувався, як і київський, «великий».

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так,

внаслідок тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та

Пскові, утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у

Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, а в Галицько-

Волинській великий вплив на політичне і соціально-економічне життя

справило боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя. У

середині – другій половині XII ст. у державних рамках Давньої Русі

виділилося півтора десятка князівств і земель, які незабаром почали

об'єднуватися в групи. Це історично об'єктивно закладало підвалини

формування території трьох східнослов'янських народностей.

У Північно-Східній Русі особливо тісні зв'язки встановилися між

Володимиро-Суздальською та Муромо-Рязанською землями. У Південній

Русі то були Галицька і Волинська землі, що після їх об'єднання тяжіли до

землі Київської. Ці процеси розвивалися далі наприкінці XII – на початку

XIIIст.

Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька,

Подільська землі, а також Буковина і Закарпаття стали тією територіальною

основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. А на

середній Наддніпрянщині, в Київській землі, утворилося етнічне осереддя

українського етносу, навколо якого поступово згуртувалося населення інших

південно-руських земель. За середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за

іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», як синонім