Казміренко Л. І., Андросюк В.Г., Абрамян В.Ц. Психологічне забезпечення діяльності працівників міліції під час проведення масових спортивних заходів

Подождите немного. Документ загружается.

Основна мета фанатського сленгу очевидна - виділитися,

уособитися від світу, встановити критерії поділу на "своїх" і "чужих".

Хоча надмірне уособлення для фанатів стратегічно невигідне,

оскільки утруднює мобілізацію нових членів. Слово "стратегічно' тут

не означає, що фан-pyx зовні добре керований, навпаки, його

розвиток швидше стихійний, проте всі процеси мають приблизно

однаковий перебіг.

Оскільки більшість українських фанатів мають незначний стаж

"фанатіння" та не можуть похвалитися значною кількістю "виїздів",

володіння сленгом надає їх певних переваг. Але вони не можуть

активно розвивати його, бо не мають достатнього авторитету. У тих,

хто такий авторитет має, як і в фан-руху в цілому, більш актуальні

проблеми, ніж розвиток сленгу. Тому в фанатських розмовах активно

використовується "мова вулиць" - специфічна суміш жаргонних,

англомовних і притаманних підлітковій субкультурі в цілому слів.

Колективні практики футбольних фанатів - ключовий

компонент фанатської субкультури, сленг і атрибутика є лише

допоміжним засобом для їх здійснення. Виконання певного набору

практик вважається основною і необхідною умовою для того, щоб

особа могла вважати себе належною до фан-руху.

Існує декілька критеріїв віднесення вболівальника до фанатів:

1) активне відвідування домашніх матчів команди; 2) здійснення

виїздів у інші міста; 3) знання й прийняття фанатської субкультури;

4) участь у навколофутбольних подіях.

Найбільш важливий із них "виїзди". Якщо фанат перестає їздити

разом із командою в інші міста, він втрачає свій статус, хоча б якими

інтенсивними не були його відвідування домашніх матчів.

Футбольний фанатизм - це певний стиль життя, привабливість

якого є для багатьох одним із головних стимулів до вступу до фан-

руху. Найбільш яскраво цей стиль проявляється під час поїздок до

інших міст. Виїзд у межах України та виїзд за кордон, як кажуть в

Одесі, "дві великих різниці". Для європейських фанатів виїзд - це

звичайна поїздка на власному авто чи на поїзді, що триває протягом

декількох годин і не доставляє особливого клопоту. Пересування ж

у межах України чи виїзд до Росії за відсутності коштів - подія

доволі авантюрна.

У принципі не існує обмежень на види транспорту, але більшість

фанатів мандрують "на собаках" (приміськими потягами та

електричками), автостопом чи спеціально орендованими автобусами.

Дорослі члени фан-клубу їздять, звичайно, потягами чи літаками за

більш комфортних умов, але деякі з них залишаються з молоддю,

щоб керувати виїздом. Періодично вони організовують у вагонах

певні колективні акції, щоб залишити по собі щось на згадку. Тому

серед фанатів можна інколи почути оповідання-легенди, як хтось

добирався до місця декілька днів та які перепони зустрічалися на

його шляху.

Існує певна ієрархія виїздів. На їх рейтинг впливає, насамперед,

географічна віддаленість і стосунки з фанатами міста, де відбудеться

матч. Якщо фанати знаходяться "в стані війни", рейтинг зростає.

Коли фанати двох міст знаходяться у добрих стосунках, місцеві

організують прийом та проводи гостей, причому основні витрати за

"тусування" належить нести саме їм. Якщо ж стосунки ворожі, то

прибульці тримаються разом, а найбільш агресивні домовляються про

місце та час бійки ("забивають стрілку"). Тому й склалася міліцейська

практика: зустрічати приїжджих на вокзалах і автостанціях,

локалізувати їх у зручному місці, доставляючи на стадіон та, після

матчу, на вокзал спеціально виділеним транспортом.

Фанати прибувають на стадіон завчасно. Так вони підтримують

свою команду: зустрічають гравців, демонструють свою

згуртованість та силу, відмінність від простих вболівальників. Окрім

того, якщо прийти за годину, можна просто не потрапити на стадіон

чи не зайняти вигідного місця (доволі гонорово для фаната

вважається пройти "на халяву", а місткість фан-секторів завжди

менша, ніж кількість бажаючих).

Колективні практики відпрацьовуються безпосередньо під час

матчів - це певний набір ритмічних рухів, пісні та "кричалки".

Пісні складаються з 1-2 строф на мелодію відомої пісні; 'кричалки"

- римовані звертання (схвальні - на адресу своєї команди, окремих

гравців чи тренера та лайливі - на адресу судді, команди-суперника

та ін.).

Фанатські війни. Досвід зарубіжного футбольного фанатизму

свідчить, що це - найбільш серйозна проблема. Масові бійки, які

влаштовували фанати різних клубів і збірних команд (особливо відомі

англійські, німецькі та латиноамериканські футбольні фанати), нерідко

закінчувалися десятками поранених, розгромленими магазинами,

підпаленим транспортом, навіть убитими. Український фанатизм

допоки обходився без людських жертв, але з урахуванням деяких

негативних тенденцій, трагічний рахунок може бути відкритий.

Фанатські війни виникають у трьох випадках.

1. Між фанатами команд одного міста (міланські "їнтер" і

"Мілан", римські "Рома" та "Лаціо", мадрідські "Реал" і "Атлетико").

Це досить легко пояснити, по-перше, боротьбою за ресурси, по-друге,

тим, що фанати цих команд майже кожен день стикаються між

собою, і дрібні конфлікти поступово переростають у стійку взаємну

ворожнечу.

2. Між традиційними містами-суперниками, які є майже в кожній

країні чи регіоні, де відносини або ж історично складні, або ж вони

стали конкурентами в певних сферах суспільних відносин (Мадрид і

Барселона, Москва і Санкт-Петербург, Київ і Донецьк). Такі відносини

проеціюються на стосунки футбольних команд, перетворюючи їх на

принципових супротивників, а фанатів - на ворогів.

3. Коли відносини футбольних команд набувають яскраво

конкурентного характеру. Якщо команди часто зустрічаються між

собою, а їх поєдинки проходять у напруженій боротьбі, це може

сприяти погіршенню стосунків між фанатами. Непоодинокі випадки,

коли гравець травмує представника іншої команди або, наприклад,

дозволяє собі непристойні жести на адресу вболівальників, що

призводить до різкого погіршення стосунків.

Фанатські війни чинять певний вплив на лідерство в фан-русі.

Коли комусь вдається в "чесній бійці" заволодіти атрибутикою

суперника, особливо атрибутикою hooligan's, це значно підвищує

його авторитет; так само оцінюються травми, одержані в бійці.

Теоретично в Україні існує неписаний кодекс проведення фан-

війн, запозичений із західних аналогів, згідно з яким бійка ("махача")

повинна бути чесною. Це означає, по-перше, приблизно однакову

кількість учасників із обох сторін, в бійки не можна втягувати

пересічних уболівальників ("кузьмичів"), вони стосуються лише

hooligan's або членів фан-груп; щодо сторонніх не застосовуються

жодні дискримінаційні дії, зокрема, фанатам не варто віднімати у них

клубну атрибутику. По-друге, під час бійок забороняється

використання будь-яких колючих чи ріжучих предметів, а також

підручних засобів (палиць, штахету, кастетів тощо). Фанати можуть

"з'ясовувати >свої стосунки" лише навкулачки. По-третє,

забороняється співробітництво з органами правопорядку, а

"стукачество" має наслідком вигнання з фан-угруповання, оскільки

це ганьбить усіх, а не тільки безпосередньо "стукача".

Але зазначене вище - це лише декларація, на практиці ж цих

правил не дотримуються. Ніхто не розрізняє просто вболівальників і

фанатів (якщо носиш атрибутику, повинен відповідати за це); в

бійках фанати, як мінімум, користуються ременями з металевими

бляхами, пляшками, держаками прапорів, часто - арматурою,

камінням, паліччям тощо. Тому нанесення тілесних ушкоджень є не

винятком, а правилом. Більш-менш дотримуються фанати лише

заборони контактів із міліцією (одне з базових правил кримінальної

субкультури): інформація про бійку та її учасників частіше надходить

від звичайних вболівальників, що брали в ній участь випадково.

Розвиток регіональних фан-рухів в Україні неминуче призведе

до виникнення нових джерел конфліктності, відповідно - підвищить

ймовірність фанатських війн, оскільки вони є важливим засобом

самоствердження. Так, уже сьогодні найбільш активними й

рейтинговими (за результатами Інтернет-голосування) вважаються

київські, дніпропетровські та львівські "хулз-групи". При цьому

перші справді мають досить давні традиції фан-руху, останні -

виникли зовсім нещодавно, у Львові немає високорейтингової

футбольної команди, а сам дух суперництва значною мірою живиться

націоналістичним підґрунтям. Тому можна очікувати значних проявів

агресії з боку львівських hooligan's стосовно представників сильних і

впливових команд, відповідно - фан-рухів Східної України

(донецького "Шахтаря" та дніпропетровського "Дніпра").

Феномен підліткового фанатизму. Найбільш ліддатними

негативному впливу футбольного фанатизму є підлітки. Саме в цьому

віці відбувається кардинальна зміна інтересів, формування его-

ідентичності та розвиток особистості загалом. Підліток прагне стати

дорослим, тому й шукає таку сферу життя, де ця потреба може бути

задоволена.

Включені спостереження та проведені бесіди засвідчують, що

приєднання до фан-руху надає його представникам реальні

можливості для задоволення такої потреби: молодші вільно

спілкуються зі старшими, вони відчувають себе потрібними та

корисними в даному оточенні; змінюються на більш самостійні

відносини з батьками.

На думку самих фанів, футбол - це свого роду трамплін для

переходу з юності до зрілості, це справа справжніх чоловіків, де

відтворюється "племінна атмосфера" з її власним ритуалами,

звичаями та кодексами честі; випивка, бійки, насильство - невід'ємна

частина процесу дорослішання. Сучасне життя не часто дає

чоловікові можливість відчути себе вояком. Футбол дозволяє

виплеснути свою енергію в багатогодинному бойовому воланні,

вступити в майже справжній "бій" з фанатами ворожо, команди,

відбираючи їх прапори та співаючи образливі пісні. Це - культ,

завдяки якому в Росії з'явився вираз: "Чемпіонат Світу з футболу -

безкровна 3-тя світова війна".

Вони вважають, що стати частиною "мобу" (фан-руху)

надзвичайно престижно, це дозволяє захищати честь і репутацію

свого клубу як власну та бути вищими, ніж звичайні вболівальники.

Для них насильство не асоціюється з кримінальною поведінкою, хоча

постійна готовність до виявів агресії не заперечується. Коли щось

дратує, накопичилися негативні емоції, їх можна виплеснути в день

матчу, оскільки там всі такі - шукають можливості зірвати на комусь

свою злість,

Ці висловлювання зводять нанівець всі твердження ідеологів

футбольного фанатизму щодо його можливих позитивних впливів на

особистість. Справді, він допомагає підліткам відчути себе дорослим.

Але це тільки ілюзія: наявність футбольної символіки та сленгу,

приєднання до групових практик (пісні, кричалки, банери, файери та

ін.) не робить людину більш дорослою, а лише перетворює її на

безособову частку масовидного скупчення. Бути як усі - зовсім не

означає бути самостійним, свідченням чого стають фанатські війни та

інші види агресивної поведінки hooligan's, а також те, що вони самі

називають себе суппортерами, тобто тими, хто супроводжує.

Субкультура фанатів містить у собі значний потенціал агресії та

живиться за рахунок актуалізації "образу ворога". В якості такого

ворога визначаються представники фан-руху іншої команди,

незнайомі люди. Отже, йдеться про безособову агресію, що стає

можливою лише за рахунок культивування у фанатів певних

антисуспільних властивостей особистості та антису спільної

установки в цілому. Особистісний смисл таких дій - розрядка

агресивності. Це так звана полезалежна поведінка суб'єкта - його

орієнтація на будь-які об'єкти, що з'являються в полі зору,

імпульсивне реагування на стимули без їх усвідомлення. Така

поведінка мотивується лише прагненням до переживання ризику, до

вибору суспільно небезпечних варіантів реагування на соціально

нейтральну ситуацію.

Саме тому агресія футбольних фанатів досить часто

переорієнтується на представників сил правопорядку (саме так

розвивалися події в країнах Західної Європи та Латинської Америки),

які стають перепоною для вчинення хуліганських дій чи порушень

громадського порядку як на стадіонах, так і поза їх межами.

Субкультура футбольних фанатів цілком прийнятні для деяких

інших молодіжних субкультур (байкерів, панків та ін.). Як правило,

це агресивні субкультури, що позиціонують конфліктну взаємодію з

суспільством та органами правопорядку, зокрема. Тому таке

об'єднання слід вважати цілком логічним: представники інших

субкультур почувають себе серед фанатів так само комфортно, як у

власній субкультурі. Окрім того, воно взаємно полегшує вербування

ресурсів (людських, фінансових, інформаційних).

Інший варіант - зближення фан-рухів із молодіжними

угрупованнями екстремістського характеру, зокрема, скінхедами, що

відбувається завдяки наявності установки на насильство як сталого

поведінкового стереотипу.

У зв'язку з вищезазначеною тенденцією зближення молодіжних

рухів і з спільними світоглядними орієнтирами становить інтерес

історія виникнення скінхед-руху та його переродження в молодіжне

угруповання неонацистського зразка.

Скінхеди на перших етапах свого існування були аполітичними

групами молоді робочих кварталів. їх коротка зачіска і стиль одягу

"boots & braces" ("черевики та підтяжки") відображали

функціональну доцільність безпеки при виконанні тяжкої фізичної

праці, а принципи - гордість за свій соціальний статус: а) працювати

чи вчитися; б) підтримувати своїх друзів і сім'ю; в) пам'ятати свої

витоки і коріння ("Remember your roots"); г) бути антирасистом.

Останнє було цілком зрозумілим, оскільки субкультура скінхедів

походила від поєднання двох культур - ямайських темношкірих рудіз

("rude boys") та англійських модів ("mods"). При цьому будь-яка

ідеологія, наприклад, антифашизм, близький за змістом до

антирасизму, традиційними скінхедами не визнавалася, при

проведенні вільного часу вони віддавали перевагу музиці і танцям.

Рух скінхедів виник як протиставлення хіпі. Політика їх не

цікавила, вони працювали, любили музику, пиво, бійки і футбол. Але

з часом, разом із погромами хіпових комун ("hippy bashing"), вони

стали переслідувати вихідців з Азії, зокрема, з Пакистану ("ракі

bashing"), а ще пізніше - будь-яких представників іншої раси чи нації.

Масивне взуття перетворилося на вагомий аргумент у

навколофутбольних і вуличних бійках, а специфічний зовнішній

вигляд почав слугувати залякуванню "чужих".

Оскільки скінхед-рух об'єднував велику кількість молоді, ним

зацікавилися політичні партії'різного спрямування. Під їх впливом

музична група "Skrewdriver" стала першою, хто, симпатизуючи

"Національному фронту", заявив про свої неонацистські та расистські

погляди. Вони провели концерт під лозунгом "Рок проти комунізму" і

створили праве крило субкультури скінхедів ("бритоголові").

Наступним кроком стало формування загонів "footsoldiers" - солдатів

вулиці, штурмовиків. Представники іншого політичного крила не

знехтували іншою можливістю: вони провели кампанію по

висвітленню "фашистської сутності скінхедів", чим спровокували

відповідне суспільне ставлення до них.

У теперішній час у Західній Європі скінхед-рух неоднорідний.

У ньому існують традиційні скінхеди; "червоні скіни"

(комуністичні); SHARP-скіни - "скінхеди проти расових упере-

джень" (SkinHeads Against Racial Prejudice); "RASH-скіни" -

"скінхеди проти нацизму і влади капіталу" ("Red and Anarchist

Skinheads"), анархісти за переконаннями. Особливе місце належить

"бонхедам" ("Bonehead" - костяна голова), яких у скінхед-

субкультурі вважають вовкулаками (оборотнями) через расистські

чи неофашистські погляди. Причому рух "червоних скінів" об'єднав

декілька політичних і соціальних груп, що мали спільну мету -

знищення "бонхедів", і з кожним кроком усе більше наближається

до молодіжних організацій комуністичного й анархічного

спрямування.

З-поміж названих течій справжню суспільну небезпеку становлять

лише бонхеди, метою діяльності яких є розпалювання національної

ворожнечі шляхом закликів до насильства. Пошлемося на офіційну

статистику Російської Федерації: там нараховується близько 5 тис.

активних учасників даного руху та майже 100 лідерів різного рівня. В

Україні така статистика відсутня, як і диференціація різних течій

скінхед-руху - всі вони називаються скінхедами (скінами).

Найбільш вразливі щодо впливу неонацистської пропаганди

скінхедів підлітки 14-17 років. їх увагу привертає все нове, яскраве,

незвичне, наприклад, книги з неординарними назвами: "Хуліганський

стиль рукопашного бою", "Використовуй те, що під рукою", "Бійка,

як вона є" тощо. Вони продаються в кіосках і містять поради, як

проводити вуличні бої, як нанести максимальні поранення

супротивнику: "Удари, що наносяться бритвою, за траєкторією

нагадують удар кулаком... бити треба по очах, шкірі лоба (вона

сильно кровоточить, тому осліпляє), шиї, артеріях рук і ніг... для

бритви немає недоступних місць... заживає повільно, на відміну від

ран, нанесених звичайним ножем...". Неофашистські угруповання

вивчають і постійно практикують такі поради.

Відмітні ознаки зовнішності скінхедів: "нульова" стрижка,

воєнний стиль у одязі, наявність нацистської чи язичеської символіки

(свастика, кельтський хрест, прапор Американської конфедерації).

У якості озброєння вони використовують холодну зброю ріжучої й

ударної дії (дубинки, бейсбольні бити, ножі, заточки); піротехнічні

засоби; пляшки з запалювальною сумішшю. Є інформація й про

накопичення вогнепальної зброї та боєприпасів.

Аналіз стану громадського порядку, періодичних видань і

наявна оперативна інформація дозволяють стверджувати, що

організаційно українські скінхеди достатньо оформленими,

характеризуються крайнім радикалізмом, схильністю до насильства,

жорсткою внутрішньою ієрархією і дисципліною, схильністю до

політизації своєї діяльності. їх потенціал вже використовується

крайніми правими політичними силами з тенденцією на поглиблення

такої взаємодії.

Зазначені групи вчиняють акти насильства щодо мігрантів та

інших уродженців Азії, Африки, Кавказу, а також українських

громадян без певного місця проживання (циганів, молдован та ін.);

погроми на речових ринках; наявні також періодичні зіткнення з

неформальними молодіжними у групуванням и різної спрямованості

(готами, рейперами, White Smoke тощо), щорічні маніфестації в день

народження Гітлера та вуличні безладдя під час проведення

спортивних змагань з футболу; вандалізм щодо культових споруд і на

кладовищах. їм притаманна висока мобільність, здатність до

оперативного зосередження/розосередження великої кількості

бойовиків, жорстокість. В Україні підтримують контакти з

угрупованнями організованої злочинності, за її межами - з

ідеологічно близькими групами Сербії, Чехії, Словенії, Словаччини,

США, ФРН, Іспанії. У Росії мають значний вплив на газети "Белое

сопротивление", "Под ноль", "Отвертка", "Я - белый", "Streetfighter",

журнал "Русский хозяин"; в Україні - співпрацюють з періодичними

виданнями Міжрегіональної академії управління персоналом, ректор

якої Г. Щокін відверто та відкрито пропагує нацистські погляди.

"Бонхеди" в Україні прагнуть до поповнення своїх лав, тому й

активно зближуються з футбольними фанатами, незважаючи на певні

відмітності в ідеології, про які вже йшлося вище. Групові порушення

громадського порядку на стадіонах, побиття вболівальників іншої

команди - як правило, добре спланована і підготовлена акція, і

відбувається це в Україні есе частіше. Причому, якщо фан-рух

загалом може бути охарактеризований як банапьна криміналізація

певної частини молоді, то акції бонхедів - завуальовані під

хуліганство спроби відродження фашизму.

Узагальнення досвіду виникнення руху чорносорочечників у

Німеччині, "коричневих" в Італії 30-х років XX ст. та приклади

діяльності сучасних радикальних угрупувань дозволяє знайти багато

однакових ознак. В основі, процесу перетворення пересічних

громадян у "штурмовиків", а молодих людей - у членів організованих

злочинних груп, лежать однакові соціально-психологічні механізми.

Свого часу Дж. Ліфтон і С. Хассен довели, що нова рольова модель

поведінки найкраще закріплюється при її практичному застосуванні

та вербуванні нових членів. Виходячи з цього, можна стверджувати,

що з кожним роком рух неофашистів буде ставати все більш

згуртованим і координованим, зростатиме кількість нападів і

злочинів проти "расових ворогів".

Тому проблема футбольних бійок не є лише свідченням

невихованості певної. частини сучасної молоді, але й індикатором

більш глибинних процесів, існування яких не можна ігнорувати.

Простим збільшенням кількості представників правопорядку цю

проблему не вирішити. Навпаки, тільки охороняючи і, тим самим,

допускаючи діяльність злочинних молодіжних угрупувань, держава

сприяє зростанню радикалізму в молодіжних субкультурах. Боротися

потрібно не з наслідками, а з причиною - безконтрольним існуванням

радикальних, часто протизаконних чи просто злочинних груп і рухів.

Отже, групові порушення громадського порядку футбольними

фанатами - специфічний злочин, у ньому відображаються

особливості групової психології та психології масовидних явищ.

У певному сенсі - це спосіб мислення та переживання почуттів, що

визначає й відповідну форму проведення свого часу.

5. Завдання й основні напрямки психологічної підготовки

працівників міліції до охорони громадського порядку під

час проведення масових спортивних заходів

Забезпечення охорони громадського порядку можна розглядати

як систему, що передбачає реалізацію профілактичних, попередніх та

безпосередніх заходів регулюючого впливу задля попередження

соціально небезпечної поведінки великих груп людей.

Профілактичні заходи передбачають:

- забезпечення вчасного надходження вірогідної інформації про

зміни оперативної обстановки;

- регулярне вивчення громадської думки;

- постійне співробітництво з засобами масової інформації для

надання населенню об'єктивних відомостей про події в регіоні, про

діяльність правоохоронних органів;

- негайну реакцію на конфлікти, що можуть спровокувати

групові порушення громадського порядку;

- забезпечення високого рівня психологічної ПІДГОТОВКИ

працівників ОВС до дій в екстремальних умовах.

До попередніх заходів належать:

- установлення попереднього контакту з організаторами заходу

й обговорення алгоритму дій при виникненні небажаних ексцесів;

- визначення маршрутів руху потоків учасників при вході на

територію; можливостей обмеження доступу;

- підготовка засобів спостереження за поведінкою учасників;

- планування можливостей та засобів евакуації значної кількості

людей.

Безпосередні заходи регулюючого впливу на громадян такі:

обмеження можливостей фізичного контакту між

представниками ворогуючих угруповань;

- відкрите спостереження та фіксування присутніх, їхніх дій;

- припинення правопорушень, вилучення порушників і

документування їх протиправних дій;

- демонстрація сили, впевненості, узгодженості при реалізації

дій із охорони громадського порядку.

Ситуації, в яких діють працівники міліції, реалізуючи завдання з

охорони громадського порядку в умовах прояву криміногенних форм

масоподібної поведінки, мають яскраво виражену психологічну

специфіку. Вона зумовлена, передусім, соціально-психологічиою

природою кожного з цих явищ, характерними для них

закономірностями формування і розвитку, механізмами взаємодії та

взаємовпливу їхніх учасників один на одного, тощо. Багато в чому

вона пов'язана також із дією таких екстремальних чинників, як:

- небезпека і надзвичайний динамізм розвитку подій;

- дефіцит часу та інформації;

- невизначеність можливих варіантів зміни обстановки;

- необхідність у безперервному аналізі потоку неструктурованої

чи мало структурованої інформації;

- необхідність негайного розв'зання проблем, що вимагають

нестандартного, творчого підходу;

- висока відповідальність за наслідки прийнятих рішень

Зрозуміло, що в подібних ситуаціях обов'язковою передумовою

ефективності дій працівників органів охорони правопорядку виступає