Хітрова Т.В. Вступ до спеціальності

Подождите немного. Документ загружается.

2. Підготуйте письмові відповіді до теми “Доступ до інформації та

правила її збору”:

- як належить оформляти офіційний запит для одержання

інформації від державної установи України;

- як отримати постійну акредитацію в державній установі;

- які права на отримання інформації від недержавних структур

мають журналісти.

3. Проведіть моніторинг місцевих ЗМІ з питань висвітлення моральної

проблематики.

4. Підготувати доповідь на тему “Інститут омбудсменства − одна із

систем саморегулювання ”.

Практичні вправи до заняття:

1. Вправа “Етичні дилеми” (інструкція Додаток 12).

2. Вправа “Складання списку джерел інформації” (інструкція Додаток

12).

Література до теми:

1. Грищенко О., Шкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики. – К.,

2002. – С. 73-83; 141-154; 289-296.

2. Корконосенко С. Основы журналистики. – М., 2001. – С. 73-278.

3. Кузнєцова О. Журналістська етика та етикет: основи теорії,

методики, дослідження трансформації незалежних видань

України, регулювання моральних порушень. – Львів, 1998. – 411 с.

4. Місьо М., Петрова Н. Правничі засади діяльності журналістів в

Україні. – К., 2002. – 42 с.

5. Максимова С. Правове забезпечення професійної діяльності

журналістів в Україні. – К., 1999. – 65 с.

6. Москаленко А., Губернський Л., Іванов В. Основи масово-

інформаційної діяльності. – К., 1998. – С. 259-416.

Тема 7

Свобода слова і журналістська творчість

План лекційного заняття:

1. Свобода слова як гарант демократичного суспільства.

2. Загальне розуміння свободи. Свобода і пізнавальна діяльність людини.

3. Поняття про свободу друку і свободу творчості.

4. Поняття про цензуру.

5. Правові гарантії свободи слова і свободи творчості для журналіста.

Свобода слова – одна з демократичних свобод, визначених Конституцією

України. Гарантоване право на свободу слова, на вільне висловлення своїх

поглядів і переконань створює міцне підґрунтя для цивілізованого входження

українського суспільства до спільноти держав з усталеним правовим статусом,

які пишаються, насамперед, високим рівнем забезпечення прав і свобод своїх

громадян.

Свободу слова, а разом із нею й свободу ЗМІ, вважають основою

демократичного ладу та запорукою існування демократії. Але свобода –

настільки абстрактне й широке поняття, що його треба пояснювати докладніше,

доповнюючи іншими характеристиками і поясненнями. Інакше свобода слова,

як зрештою будь-яка свобода, може стати небезпечною.

Свобода діяльності в будь-якій сфері (в журналістиці зокрема)

виявляється в можливості визначати мету і боротися за її здійснення на основі

свідомого вибору і творчого рішення. При цьому слід чітко усвідомлювати, що

абсолютна свобода людської діяльності неможлива. Людина завжди обмежена

законами природи й суспільства, а також мірою власного суб’єктивного

пізнання цих законів.

Свобода: 1) обумовлена рівнем оволодіння законами природи і

суспільства; 2) неможлива без бажання і волі; 3) досягається тоді, коли суб’єкт

діє на основі загальнолюдських принципів, прагне слугувати суспільству; 4)

керується почуттям громадської відповідальності.

Розрізняють два основних типа свободи:

1) економічна, тобто свобода праці, яка дозволяє людині вільно

обирати сферу прикладання своїх сил і здібностей; максимально

реалізовувати себе в суспільно-корисній роботі; втілювати в життя

своє право на власність над продуктами своєї діяльності;

2) політична, тобто свобода духовних пошуків, що реалізується у

праві мати, висловлювати і розповсюджувати свої погляди, думки,

судження і переконання.

В сучасному світі вироблені такі основи ліберальної теорії свободи слова:

1. Люди прагнуть знати істину, для того щоб керуватися нею.

2. Єдиний метод досягнення істини – вільна конкуренція поглядів на

вільному ринку ідей.

3. Кожній людині може бути надано право висловлювати свою точку

зору за умови, якщо вона визнає таке право за іншими людьми.

4. В результаті зіткнення протилежних поглядів суспільне визнання

дістане те, що буде найбільш раціональним і доцільним.

На основі цих принципів один із провідних дослідників журналістики

професор Вальтер Хагеманн сформулював наступні умови здійснення свободи

друку:

- неупереджена, всебічна інформація;

- коментування, незалежне від напрямків суспільної думки і

партійних поглядів;

- видання масових органів (і функціонування ефірних ЗМІ);

- духовна незалежність;

- вивільнення друку від необхідності враховувати урядові інтереси й

сміливість відстоювати істину;

- високий професійний рівень.

Для журналістики свобода слова розглядається як мінімум з двох

аспектів: як свобода друку і свобода творчості.

Свобода творчості – це визнання за автором права у відповідності до

своїх поглядів і смаків, відображати, відтворювати й тлумачити об’єктивну

дійсність. Свободу творчості слід розглядати з двох аспектів: гносеологічно-

естетичному й соціальному. В гносеологічно-естетичному аспекті свобода

творчості залежить від широти й глибини світобачення автора, його вміння

проникати в сутність речей, від його таланту й майстерності. Соціальний аспект

свободи творчості є залежним від поглядів автора, прагнень і цілей соціальних

груп (класів, прошарків населення) і органів їх узагальнення й вираження –

партій або громадських організацій.

Свобода друку – це право громадян вільно висловлювати свої погляди

через газети, журнали та інші органи масової інформації, це життєво необхідна

умова для найбільш повного виявлення політичного змісту і громадських

функцій друкованого слова. Поняття “свобода друку” охоплює не лише засоби

масової інформації, як суб’єктів − юридичні особи, колективи людей. Цим

поняттям охоплюється також індивідуальна свобода − можливість журналіста,

який реалізує свій професійний обов’язок, і будь-якого іншого громадянина

висловити свою думку в ЗМІ та прийняти участь в обговоренні суспільно

важливих питань.

Основна мета свободи друку − це створення передумов для формування

освіченого й поінформованого електорату, здатного самостійно оцінювати стан

громадських справ. Свобода друку означає, що мас-медіа можуть зайняти будь-

яку позицію щодо влади − лояльну чи непримиренну, бути її рупором чи

контролювати дії влади, критикувати її політику, вади та зловживання. Свобода

друку − це, по суті, і є свобода ставлення громадян до влади, свобода робити

надбанням гласності всі владні дії, свобода їх критики або підтримки.

У такому розумінні свобода друку є однією із форм безпосередньої участі

громадян у політиці, а поняття “займатися політикою” Іван Франко, наприклад,

розумів саме як “свобідний обсуд ділань і розпоряджень уряду, свобідну

критику державного устрою та публічного життя”. Свобода означає для

індивіда можливість свідомо робити свій вибір, а свідомий вибір можна

зробити тільки тоді, коли йому передує достатній обсяг різноманітної

оперативної й об’єктивної інформації.

Свобода друку та шляхи її досягнення − це давня, якщо не сказати, вічна

тема, яка активно обговорюється у багатьох країнах світу. Питання про свободу

друку є найбільш фундаментальним у будь-якій системі ЗМІ. Свобода − це

політичний кисень преси, без якого вона не може нормально існувати й

належно виконувати свою громадську функцію. Щоправда, у теорії

журналістики проблема повної свободи ще й досі є одним з найбільш

дискусійних питань. Проте більшість авторів висловлюються за повну свободу

преси, переконливо стверджуючи, що цензурні обмеження є більш небезпечні,

ніж найбільша воля вислову.

Свобода друку як одна з політичних свобод здійснюється в площині

громадянин − держава через інститут вільних ЗМІ і насамперед включає в себе:

1) свободу доступу до інформації; 2) свободу поширення інформації; 3) свободу

обробки інформації.

Питання про структуру свободи преси є актуальним і надзвичайно

важливим. Називаючи свободу синонімом незалежності та аналізуючи

структуру поняття “свобода преси”, один із теоретиків вітчизняної преси

В.Владимиров виділяє такі основні компоненти свободи: 1) економічна

самостійність ЗМІ; 2) правовий захист свободи журналістської діяльності; 3)

політична незаангажованість редакцій, їх орієнтація на загальнолюдські

цінності; 4) творча свобода журналістів.

У Великобританії існує реальний вимір свободи преси, незважаючи на те,

що у цій країні немає в конституції окремої статті, де була б зафіксована

свобода преси, а судова влада функціонує на засадах наявності прецедентів

(аналогій у минулому). Але там уже протягом кількох десятиліть існує Кодекс

журналістської практики. В основі цього Кодексу не заборонені заходи, а

принципи високої відповідальності журналіста перед суспільством і читачами.

Аналізуючи британський досвід українські теоретики дійшов таких

висновків:

1) Теоретично свобода преси утвердилась у Великобританії як норма, що

є невід’ємною частиною всіх інших прав і свобод людини;

2) Юридично − це свобода в межах загального законодавства та окремих

обмежень щодо преси для запобігання зловживанням цією свободою на шкоду

суспільству чи окремим людям;

3) У матеріальному плані переважну можливість у використанні цієї

свободи мають великі підприємства газетної індустрії та утворені ними

монополістичні об’єднання.

Протягом декількох століть найбільшим “ворогом” ЗМІ залишалася

цензура. Під цензурою слід розуміти систематичний контроль над діяльністю

журналістики і книговидання шляхом конституційних, судових,

адміністративних, фінансових або суто фізичних заходів, які здійснюються

владою або за її рекомендацією.

Цензура в Україні має глибоке коріння, починаючи від діяльності

“Цензурного комітету” за часів царизму і закінчуючи тоталітарними декретами

комуністичного режиму. Офіційно, з проголошенням демократії і свободи

слова, в Україні немає цензури як такої, що контролюється окремими

комітетами. Однак, з’явилися інші форми цензури, що пов’язані зі специфікою

розвитку політичної й економічної системи держави, зокрема сьогодні цензура

тримається на страху журналіста − страху втратити роботу й отримати клеймо

“неблагонадійного”, що рівнозначне відсутності шансів знову знайти роботу, на

страху репресій із боку влади, кримінального “свавілля”.

Свобода слова забороняє цензуру в будь-яких її проявах. Однак, кожна

свобода повинна мати межі, бо в противному випадку, вона перетвориться на

свавілля. Конструктивне регулювання свободи слова в журналістиці

забезпечують нормативні документи, законодавчі акти, а також редакційні

устави та кодекси професійної етики.

У світлі викладеного правові гарантії свободи слова і свободи творчості

для українського журналіста набувають виняткового значення. Свободу слова в

Україні захищають 110 нормативно-правових документи: укази Президента,

постанови Кабміну, Закони, зокрема, свободу слова в Україні гарантує стаття

34 Конституції України Базовим документом, що закріплює свободу слова

(вираження), є Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод

від 4 листопада 1950 р., стаття 10 якої (Свобода вираження поглядів)

встановлює: “1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право

включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати

інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від

кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування

діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і

відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням

або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному

суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або

громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони

здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання

розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і

безсторонності суду.”

Сучасний стан свободи слова в Україні слід розглядати з точки зору двох

аспектів. По-перше, це свобода публічних висловлювань незалежно від їхнього

політичного змісту. По-друге, це гарантії для громадян на безперешкодне

отримання повної та неупередженої інформації. Україна, яка перебуває у

процесі розбудови демократичного суспільства, законодавчо гарантує і перше, і

друге. Однак якщо зі свободою публічних висловлювань у нас більш-менш усе

гаразд, то одержання неупередженої інформації здебільшого залежить від

конкретного політика, державного діяча або власника ЗМІ.

На сьогодні в Україні існує багатий досвід подання позовів на “захист

честі та гідності” певного громадянина або групи громадян. Досить часто такі

справи залишаються виграними в суді, і це при тому, що в українському

законодавстві немає закріплених понять “честь” та “гідність”. Відповідно до

Цивільного Кодексу України, кожен, про кого поширено недостовірну

інформацію, може захистити свої права в суді. Проте, найбільше, чого можна

досягти шляхом зіпсованих нервів та втраченого часу – це публічне вибачення

обвинувачуваного. Тож чи варто?

Незважаючи на такий стан речей, відповідно до соціологічних опитувань,

які щорічно проводять Фонд “Демократичні ініціативи” і центр “Социс”,

рейтинг довіри українців до ЗМІ на четвертому місці (після церкви, армії та

СБУ).

Питання до практичного заняття:

1. Етапи становлення свободи слова в Україні: боротьба із цензурою.

2. Свобода слова як демократичний вимір.

3. Свобода слова і свобода ЗМІ.

4. Нинішній стан свободи слова в Україні.

5. Міжнародні документи й організації, що контролюють й захищають

свободу слова в Україні.

Практичні завдання:

1. Свобода слова в законодавствах різних країн і в

міжнародних правових документах. Наведіть приклади й зробіть

порівняльний аналіз.

2. Проведіть моніторинг порушень свободи слова в

Запорізькому регіоні, для прикладу використовуючи Додаток 10.

Практичні вправи до заняття:

1. Проаналізуйте запропоновані викладачем матеріали різних ЗМІ

відповідно до критеріїв визначення рівня журналістських матеріалів

наведених у Додатку 11.

2. Вправа “Роль ЗМІ у виборах” (інструкція Додаток 12).

Література до теми:

1. Мельник Г., Тепляшина А. Основы творческой деятельности

журналиста. – СПб.: Питер, 2004. – 272 с.

2. Москаленко А. З., Губернський Л. В., Іванов В. Ф. Основи масово-

інформаційної системи: Підручник. – К., 1999. – 625 с.

3. Різун В. Основи журналістики у відповідях та заувагах / Київський

нац. університет ім. Т. Шевченка. – К., 2004. – 80 с.

Тема 8

Законодавче регулювання журналістської діяльності в Україні

План лекційного заняття:

1. Основні горизонти розвитку пострадянської журналістики.

2. Конституційно-правовий статус українських ЗМІ.

3. Недосконалість української законодавчої бази у галузі ЗМІ.

Із проголошенням незалежності в Україні розпочалася нова сторінка

нашої історії, розбудова нової, демократичної держави. Розбудовуючи нове,

правове суспільство, Україна конституційно забезпечує своїм громадянам

свободу слова, друку та інформації, узгоджуючи власну політику в цій сфері з

європейськими та світовими стандартами. За роки незалежності в Україні

прийнято близько десяти законів, що регламентують діяльність об’єктів

інформаційних відносин.

Питання правової регламентації журналістської діяльності в Україні на

сьогодні є дуже важливим. Створено правові основи, встановлено державні

гарантії й свободи згідно з Конституцією України і відповідно до Закону

України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”

(1992), “Про інформацію” (1992 р), “Про телебачення і радіомовлення”

(1993), “Про інформаційні агентства” (1995), “Про рекламу” (1996). Основні

положення документів полягають у регламентації діяльності ЗМІ; відносин між

редакціями ЗМІ, громадянами та організаціями; міжнародної діяльності;

відповідальності за порушення свободи діяльності ЗМІ. Закон України “Про

видавничу справу” (1997), регламентує сприяння законодавства у сфері

видавничої справи, національно-культурного розвитку українського народу,

захисту прав та інтересів авторів, видавців, виробників, розповсюджувачів і

споживачів видавничої продукції.

Закон України “Про авторське право і суміжні права” (1993), охороняє

особисті (немайнові) і майнові права авторів та правонаступників, пов’язані із

створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське

право), і права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення

(суміжні права). Відповідно до цього документа об’єктами авторського права є

текстові та аудіовізуальні твори. Під дію авторського права підпадають твори,

випущені у світ чи не випущені у світ, але виражені в будь-якій об’єктивній

формі, що дає можливість відтворювати результати творчої діяльності автора.

Авторське право охороняє драматичні, музично-драматичні, музичні твори,

твори скульптури, архітектури, живопису та ін. мистецтва, креслення,

ілюстрації. Звичайно, всі ці твори знаходять своє відображення в журналістиці,

в засобах масової інформації.

До засобів масової інформації мають відношення й такі закони, як Закон

“Про державну таємницю” (1994), опубліковані проекти законів “Про

розвиток і захист національного інформаційного простору України та

державну підтримку засобів масової інформації та книжково-журнальних

видавництв” (1996), “Про порядок висвітлення діяльності державних

органів в Україні засобами масової інформації” (1998). Окремі правові

норми щодо ЗМІ містять Цивільний та Кримінальний кодекси.

Важливим з точки зору планомірного розвитку ринку ЗМІ,

інформаційного простору держави є закон “Про державну підтримку засобів

масової інформації та соціальний захист журналістів”. Цей закон важливий

тим , що він входить у податкове, митне та бюджетне правове поле. У Законі

значно ширше визначене поняття терміну “журналіст”, уперше сформульовано

і викладено с специфіку журналістської діяльності, які значною мірою

випливають із сукупності прав та обов’язків журналіста, завдань та

призначення преси.

Загалом українське законодавство в галузі ЗМІ відповідає

загальноприйнятим міжнародним правовим стандартам, конвенціям з прав

людини. Утім, це ще не гарантує реального захисту інтересів суспільства щодо

отримання вільної та неупередженої інформації. Чинне законодавство,

наприклад, залишило відкритим легальні шляхи до необмеженої концентрації в

руках окремих юридичних або фізичних осіб друкованих ЗМІ, усіх різновидів

електронних ЗМІ. Воно без будь-яких обмежень дозволяє засновувати ЗМІ в

нашій державі особам без громадянства та громадянам інших країн.

Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому

російськомовна преса в Україні становить переважну частину загального

обсягу друкованих ЗМІ. Інформаційний простір завдяки недосконалій

законодавчій базі виявився перенасиченим неукраїнськими інформаційними

потоками, ідеями і символами інших культур. Результатом цього є намагання

витіснити вітчизняні мас-медіа з внутрішнього ринку і нездатність їх вийти у

світовий інформаційний простір.

Подальшого вирішення вимагає питання економічної свободи ЗМІ,

зокрема щодо оподаткування, встановлення прийнятних умов для виробників

та розповсюджувачів інформаційної продукції. Це одна з найболючіших

проблем усіх ЗМІ, видавничої сфери, в якій функціонують тисячі видавництв і

видавничих організацій. Та нині держава не має змоги підтримати фінансово 11

тис. 416 періодичних видань (за станом на 01.01.2007 р.), які зареєстровані в

Україні – така стаття витрат Держбюджетом на 2007 рік не закладена.

Ситуація погіршується для вітчизняних ЗМІ ще й тим, що зарубіжні ЗМІ

мають кращі умови для функціонування в Україні, аніж власне українські. Вони

виробляють в Україні свою продукцію й ухиляються від сплати мита та

податків, проводять демпінгову політику, відбираючи у покупців і

передплатників рекламу. Внаслідок цього Держбюджет недоотримує значні

кошти, порушується чинне законодавство України, ігноруються інтереси

національного виробника, а співвідношення українськомовних і

російськомовних видань змінюється на користь останніх, тобто наших 20% і

80% − російськомовних.

Подібні проблеми існують і в царині електронних ЗМІ. А саме − питання

наповнення ефірних програм національним продуктом, дотримання каналами

мовної політики умов ретрансляції, прихованої суборенди каналів та ін.

Актуальною стає практична неврегульованість статусу іноземних

телерадіомовників, які не є рецензентами в Україні. І тому занадто вільно

почувається в українському ефірному полі багато закордонних

телерадіоорганізацій, особливо у мережі кабельного телебачення.

Потребує свого оновлення й законодавча база щодо функціонування

електронних мас-медіа. Закони, що були підписані в перші роки незалежності

держави, на жаль, випередили об’єктивні реальності розвитку суспільства.

Внаслідок цього ефективність, наприклад, радіомовлення, як одного з

провідних державотворчих інструментів була знач-но послаблена.

Задекларовані засади створення незалежних радіостанцій, які мали сприяти

духовному та економічному зміцненню нації, правовому, естетичному та

іншому вихованню аудиторії, виявилися примарними. Натомість у секторі

приватного ефіру маємо не тільки культ споживацької ідеології, а й чужомовну

культуру з її деструктивним впливом на масову свідомість слухачів.

Значну увагу в колі окреслених проблем викликають дискусії щодо

необхідності чи недоцільності трансформації державного телебачення на

громадське. Верховною Радою прийнятий Закон “Про систему Суспільного

телебачення і радіомовлення України” (18 липня 1997 р.) (Суспільне телерадіо-

мовлення − це телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної

неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об’єктом права

власності українського народу і діє згідно з єдиною програмною концепцією.

Суспільне телебачення ґрунтується на широкому представництві різних верств

суспільства, які через своїх представників у Громадській раді забезпечують

реалізацію програмної концепції та здійснюють контроль за фінансово-

господарською діяльністю телерадіоорганізації).

Сьогодні Закон України “Про систему Суспільного телебачення і

радіомовлення” не відповідає реаліям з деяких причин. Зокрема, він не

передбачає вирішення проблем зростання витрат на розвиток телебачення та

радіомовлення, жорсткої конкуренції з боку приватного сектора. Не створює

він й інструментів справжнього маркетингу суспільного обслуговування, не

веде до збільшення інвестицій у виробництво програм, врешті-решт − до

зростання продуктивності праці українських журналістів. Закон, скоріш за все,

не вирішить проблеми достатніх джерел фінансування. Адже введення

абонплати за користування теле- і радіоприймачами не викличе позитивної

реакції в суспільстві, буде сприйняте населенням як відверте здирництво.

Питання до практичного заняття:

1. Сфера дії Закону “Про інформацію”. Основні напрямки державної

інформаційної політики.

2. Загальні положення Закону “Про друковані засоби масової інформації

(пресу) в Україні”. Право на заснування друкованого засобу масової

інформації.

3. Законодавче регулювання діяльності “Національної ради України з

питань телебачення і радіомовлення”.

4. Законодавство і свобода слова.

5. Правовий статус українського журналіста у світлі міжнародних

законів.

Практичні завдання:

1. Які основні причини порушення законів журналістами? Обґрунтуйте

на прикладах, власну позицію.

2. Які, на вашу думку, статті Закону України “Про друковані засоби

масової інформації (пресу) в Україні” є найбільш важливими у роботі

початкуючого журналіста? Чому?

3. Підготуйте звіт (діаграму) про кількісне й типологічне співвідношення

українськомовної й іншомовної періодики в Україні.

Література до т е м и:

1. Гриценко О. Суспільство, держава, інформація. – К.: Інститут

журналістики Київського національного університету ім.

Т. Шевченка, 2001.

2. Иванов В. Законодательство и журналистика становление правовой

базы в Украине и мировой опыт. – К.: Школяр, 1997

3. Москаленко А., Губернський Л., Іванов В., Вергун В. Масова

комунікація. – К.. 1997.

4. Різун В. Загальна характеристика масово інформаційної діяльності. –

К., 2000.

5. Місьо М., Петрова Н. Правничі засади діяльності журналістів в

Україні. – К., 2002. – 42 с.

6. Гриценко О., Шкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики. –

К., 2002. – С. 73-83; 141-154; 289-296.