Гриценко Т.Б. Культурологія

Подождите немного. Документ загружается.

251

позиції. Знаменитий фаянсовий завод «Етрурія», заснований у 1769 р. Дж. Ведж-

вутом, продовжував випуск посуду і ваз за мотивами античної кераміки, що сприя-

ло його всесвітній славі та викликало чисельні наслідування в інших країнах. Цей

напрям діяльності заводу був визначений видатним англійським скульптором і

графіком цього часу Джоном Флаксменом — головним модельєром заводу у

1775—1787 рр. Вироби з «яшмової маси», що була винайдена Веджвутом, зазвичай

ніжно-голубого або світло-зеленого тону, Флаксмен прикрасив білими рельєфними

композиціями, нерідко почерпнутими з давньогрецьких вазових розписів. Не мен-

шу славу принесли Флаксмену й контурні рисунки до творів Гомера й Есхіла. Ви-

дані на межі XVIII—XIX ст. у гравійованому вигляді, вони широко

розповсюдили-

ся, стимулюючи розвиток графіки в інших європейських країнах.

8.2.2. С

КАНДИНАВСЬКІ КРАЇНИ

Для скандинавських країн ХІХ ст. було періодом становлення національних

шкіл, що розвивалися у руслі європейського мистецтва. Однак кожна з країн про-

йшла цей шлях своєрідно і з різними художніми результатами. Найбільш плідні пе-

ріоди свого розвитку вони також проживали у різний час. Уже на поч. ХІХ ст. Да-

нія, Норвегія і

Швеція, нерозривно зв’язані протягом усього історичного шляху

розвитку, прийшли з різним рівнем розвитку художньої культури.

Данія. Свого роду центром художнього розвитку Скандинавії виступала Данія,

що мала стійкі традиції, постійні культурні зв’язки з країнами північно-західної

Європи — Німеччиною, Голландією, Англією й добру художню школу. Королівсь-

ка академія красних мистецтв, заснована у

Копенгагені у 1754 р., була першою у

Скандинавії. У Швеції Академія відкрилася лише у 1768 р., у Норвегії тільки у 1818 р.

була заснована державна художньо-реміснича школа. Датська Академія стала своє-

рідним центром художньої освіти у Скандинавії, приваблюючи учнів з Німеччини і

Голландії.

Образотворче мистецтво. У ХІХ ст. у мистецтві Данії виникає (у

досить тісно-

му зв’язку з тогочасним мистецтвом Німеччини) така значна фігура, як скульптор

Бертель Торвальдсен.

Творчість Торвальдсена сприймалася сучасниками як відродження духу

справжньої античної класики. Головною темою його творчості був світ античної

міфології. Він звертався до станкових композицій, рельєфу, створював монуме-

нти та портрети (статуї «Ясон із золотим руном», «Ганімед», рельєф «

Ахілл і

Брисеїда», «Грації, що слухають співи Амура», портретні статуї княгині Бара-

тинської, графині Остерман-Толстої). Урочисто величне, дещо холодне, акаде-

мізуюче мистецтво Торвальдсена було дуже типовим явищем для певного на-

пряму європейського класицизму.

8.2.3. Р

ОСІЯ

Архітектура першої половини ХІХ ст. Класицизм початку ХІХ ст. Ha по-

чатку XIX ст. під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в

Італії і Греції виникла нова хвиля класицизму в Росії. У цій країні класицизм від-

значався простотою, наближеною до аскетизму. Видатні споруди початку століт-

тя — Казанський собор (1801—1811) у Петербурзі (архітектор А. Вороніхін

); ан-

самблі Василівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804—1816)

(архітектор Тома де Томон).

252

У період антинаполеонівських війн російське мистецтво, як і в більшості країн

континентальної Європи, сповнюється громадянського пафосу. Упродовж першої

чверті століття були створені велична архітектура й монументально-синтетичні фо-

рми мистецтва, що виражали високі гуманістичні ідеали епохи.

Стиль ампір. Під впливом французького мистецтва наполеонівської доби фор-

мується й російский амnір — художній стиль

, що відбивав претензії імператорсько-

го двору Росії на статус світової столиці після перемоги у війні 1812 р. Провідні ар-

хітектори цього стилю — К. Россі, В. Стасов, О. Монферран. Boни перетворили

Санкт-Петербург на імперське ампірне місто, де панували симетрія, гармонія, про-

порційність і статичність забудови центру, доповнюючи тим самим просторові ви-

рішення

в практиці світової архітектури.

Музичне мистецтво. Російська класична музика бере свій початок у російській

народній творчості. Упродовж століть вироблялися ті особливості й риси, які міцно

увійшли в російську класичну музику і створили її національний характер. Протя-

гом XVIII ст. розвивається жанр російської побутової пісні й побутового романсу.

У кінці XVIII ст. почали створювалися

перші російські опери, зокрема «Мельник,

чаклун, брехун і сват» Соколовського-Фоміна та ін. Ці опери були написані на ро-

сійський побутовий сюжет, у них дістали відображення російські народні звичаї,

обряди, зазвучали народні мелодії.

8.2.4. У

КРАЇНА

Образотворче мистецтво. Кінець ХVІІІ—початок ХІХ ст. в Україні — межа,

що пролягла між мистецтвом, яке ґрунтувалося на релігійних засадах, та новим,

світським мистецтвом, естетичні настанови якого були пов’язані з реальним, позба-

вленим схоластичних догм, сприйняттям людини і довкілля.

У цю добу творили видатні портретисти Дмитро Григорович Левицький та

Володимир

Лукич Боровиковський, котрі склали славу і російської, і українсь-

кої культури. В їхній творчості відчутний вплив стилістики європейського кла-

сицизму (у В. Боровиковського) і сентименталізму. Народжені в Україні, вони

здобули тут свої перші професійні навички. Батько Д. Левицького був відомим

гравером майстерні Києво-Печерської лаври. В. Боровиковський — виходець із

родини миргородських іконописців.

Тут, на українській землі, формувалися їхні

художні вподобання та естетичні смаки, зокрема в царині портретного живопи-

су, що мав визначні національні традиції. «Портрет фельдмаршала князя М. Рє-

пніна» пензля Д. Левицького та «Портрет міністра юстиції Д. Трощанського»,

виконаний В. Боровиковським, віддзеркалюють довершеність живописної майс-

терності митців, їхній погляд на статус людини

у суспільстві. Визначальним

критерієм статусу людини у суспільстві, на думку цих художників, є служіння

вітчизні.

АПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Охарактеризуйте стилі «неокласицизм» і «ампір» у європейському мис-

тецтві.

2. В яких видах мистецтва виявилися стилі неокласицизму і ампіру?

3. Назвіть головних представників стилю неокласицизму в мистецтві євро-

пейських країн.

253

• 4. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:

• Вплив ідей Великої Французької революції на розвиток мистецтва Європи й

Америки.

• «Революційний» класицизм в культурі Франції кінця XVIII — початку XIX ст.

• Стиль ампір в європейському мистецтві першої третини ХІХ ст.

• Творчість Жака Луї Давида.

• Архітектура й інтер’єри стилю ампір.

5. Допишіть речення:

• У мистецтві Європи даної доби можна виділити період між 1789 та 1815 рр.

Це період …

• З етапом 1789—1815 рр. у Франції пов’язаний розквіт …

• На межі XVIII — XIX ст. неокласицизм був панівним напрямком у …

• Розквіт так званого ампіру тривав у європейських країнах до …

• Для архітектури ампіру була в основному характерна орієнтація на

традиції …

8.3. РОМАНТИЗМ ЯК ОДНА

З ОСНОВНИХ ЕСТЕТИЧНИХ І СВІТОГЛЯДНИХ МОДЕЛЕЙ

XIX СТ.

8.3.1. О

СНОВНІ ПРИНЦИПИ РОМАНТИЗМУ ЯК ІДЕЙНО-ХУДОЖНЬОГО НАПРЯМКУ

Етап з 1815 р. і до революції 1848—1849 рр. у культурному житті Європи

пов’язаний із пануванням романтизму. Термін «романтизм» спочатку застосовував-

ся до літератури, пізніше це поняття поширилося на музику й образотворче мистец-

тво. Стосовно живопису він був вперше застосований до твору «Плот «Медуза»

французького митця Теодора Жеріко. На відміну від класицизму,

який спирався на

чітко розроблену теорію, на систему суворо регламентованих правил, романтизм

такої теорії не мав. Уже сучасники, а потім пізніші дослідники нерідко вкладали у

цей термін різний зміст. Багатоманітність явищ, які були об’єднані цим поняттям,

протиріччя естетичного, філософського і політичного характеру, притаманні погля-

дам романтиків, дали привід піддати сумніву необхідність

і правочинність такого

об’єднуючого терміна.

Однак при всій різноманітності, а іноді й суперечливості романтичне мистецтво

було певною цілісністю, воно мало цілий ряд ознак, що дозволяють говорити про

нього як про єдину літературно-мистецьку течію. Головною передумовою цієї ці-

льності було те, що романтизм був породженням Французької революції, тих бур,

що прогриміли

над Францією і збудили весь світ. Так само як революція 1789 р.

знаменувала корінний переворот у соціальному житті суспільства, так і романтизм

знаменував революцію в культурі. Гаслом нового напрямку було проголошено звіль-

нення мистецтва від конформізму, свободу й незалежність творчості від регламен-

тацій.

Таким чином, романтизм складався в атмосфері серйозних ідейних зрушень,

що

відбувалися в Європі на межі XVIII—XIX ст. Криза ідеології Просвітництва поча-

лася ще в роки Французької революції. Все очевиднішою ставала неправдивість

тверджень просвітників про близьке торжество принципів розуму, рівності й спра-

ведливості. Ці розчарування відобразилися в образах романтичних героїв, котрі бу-

ли заражені меланхолією, душевною тугою, «всесвітньою скорботою», в образах

бунтівних волелюбних

натур, котрі страждали внаслідок розбіжності між високими

254

духовними прагненнями та недосконалістю світу. Дух суцільного заперечення най-

повніше і найяскравіше втілився у творчості Байрона.

Гострим засобом романтичної критики дійсності були гротеск, сатира, іронія.

Їх блискуче використовували Гофман і Гейне. Ці літератори висміювали вбогість й

обмеженість міщан-бюргерів

. Романтизм узагалі критикував антиестетичний, про-

заїчний характер буржуазного життєвого устрою. Однак значення романтизму було

набагато ширшим, ніж бунт проти міщанства та офіційного класицизму. Романтизм

був пов’язаний із демократичними рухами, з ідеалами, що готували революцію

1830 р., з національно-визвольними і національно-об’єднуючими народними руха-

ми того часу. Боротьба особистості і

народу за свободу, за свої права надихала та-

ких видатних митців епохи, як поети й письменники Шеллі, Байрон, Стендаль, ху-

дожники Делакруа, Рюд

Для романтизму характерна більш особистісна, емоційніша художня мова порів-

няно з суворою дисципліною класицизму. Розкриваючи драматичний світ конфлік-

тів особистості з торгашеським суспільством, з лицемірством офіційних цінностей

цього суспільства, романтики прагнули розкрити характерну своєрідність народно-

го життя своєї нації, її історичної долі. Тим самим вони відіграли величезну роль у

ствердженні теми

національності й народності в мистецтві, у зверненні до реальної

історії — як минулої, так і сучасної.

Романтики відкинули обмежуючі літературні канони класицизму, проголосили

повну свободу художньої творчості. Особливого значення вони надавали уяві, фан-

тазії, але при цьому вимагали історичної достовірності. Постійне звернення до іс-

торичного минулого — одна з найхарактерніших рис романтизму. Інтерес до

мину-

лого вилився у піднесення історичного знання. Історики французької романтичної

школи (Тьєррі, Міньє, Гізо, Тьєр), котрі вивчали наслідки глибокої суспільної лом-

ки у Франції, дійшли висновку про закономірність французької революції XVIII ст.

У той же час деякі романтики (літератори Шатобріан, Новаліс та ін.) виступили з

апологією християнства (католицизму), зображуючи його у вигляді

альтернативи

просвітницьким та революційним ідеям, джерелом вищих духовних, моральних та

естетичних цінностей, які можуть відкрити шлях до миру й гармонії. Вони вихва-

ляли Середньовіччя як добу впорядкованого суспільства з монолітною католиць-

кою церквою, благородними лицарськими звичаями й патріархальним устроєм. Іде-

алізований вигляд Середніх віків протиставлявся огидній буржуазній дійсності.

Виник новий жанр літератури

— історичний роман (Вальтер Скотт), з’явився

широкий інтерес до вираження високих моральних ідеалів. На цьому ґрунті вини-

кло тяжіння до вивчення фольклору — «архіву народів», як називав його німець-

кий поет-романтик Гердер. З поетизацією національного минулого пов’язані чис-

ленні видання народних пісень, легенд, казок, епічних поем, словників національ-

ної мови

Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків наці-

ональними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого. Письмен-

ники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами

(Д. Ф. Kyпep «Останній з могікан»), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі

й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики

Е. По), відкрив нові можливості для

творчого експерименту (народні казки братів

Я. і B. Грімм, казки-фантазії Е. Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є

История и культурология: Учебное пособие для студентов вузов / Н. В. Шишова, Т. В. Акулич, М. И. Бой-

ко и др. / Под ред. Н. В. Шишовой. — М.: Издательская корпорация «Логос», 1999 — С. 258—259.

Европейское искусство XIX века. 1789—1871. Памятники мирового искуства. — Вып. VI (серия пер-

вая). — М.: Искуство, 1975. — С. 13.

255

французький письменник В. Гюго (1802—1885). Герої його романів («Собор Пари-

зької Богоматері», «Знедолені», «Людина, що сміється») наділені могутньою силою

духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя.

Докорінні зрушення відбувалися у цей час у репертуарі театрів і в сценічному

мистецтві. Романтичне мистецтво, ставши знаменням епохи, породило нa сцені різ-

ні варіанти романтичного героя: розчарованого, який марно шукає спокою, скорбот-

ного юнака, але водночас полум’яного прихильника свободи, який кидає виклик

усьому навколишньому світові. 3 піднесенням почуття особистості, характерного

для світорозуміння людини нового буржуазного суспільства, пов’язаний культ по-

чуття і уяви, що зумовив злам усіх звичних видів жанрових норм. Новаторські шу-

кання

романтиків сприяли відмові від абстрактно-раціоналістичного принципу по-

будови вистави. Романтична поетика контрастів, вимоги «місцевого колориту»

виявилися у вільному вирішенні мізансцен, у зіткненні протилежностей, пoказі

життєвих реалій.

Діячі романтичної літератури і романтичної драми — непримиренні противники

класицизму. Зв’язок останнього з ідеологією легітимістської монархії, відчуження

його від демократичних смаків, його рутинність і

зашкарублість, що перешкоджали

вільному розвиткові нових течій у мистецтві, пояснюють темпераментність і соціа-

льну пристрасність, що були притаманні боротьбі романтиків проти класиків (праці

Стендаля «Расін і Шекспір», передмова Гюго до драми «Кромвель»).

Романтизм був не тільки художньою течією, він виражав особливий світогляд,

що протистояв раціоналізму ХVIII ст., особливі настрої, породжені бурхливими

подіями

післяреволюційної епохи. Романтизм еволюціонував разом з епохою, і ця

еволюція була складною і суперечливою, бо такою була й сама тогочасна дійсність.

В обстановці політичних репресій мистецтво нерідко було єдиним притулком, ли-

ше в мистецтві могли знайти втілення ідеї протесту проти жорстокої дійсності. Так

народжувалися бунтівні твори Гюго, героїчні симфонії й кантати

Берліоза, сповне-

не мужнього драматизму мистецтво Жеріко, Делакруа й Рюда. Особливе місце у

музичній культурі доби займає творчість Бетховена, просякнута ідеєю трагічного

протиборства бунтівного людського духу та ворожих йому сил. Творчість цих май-

стрів так само, як і їхнє життя, — це вічний бій з силами реакції. Їхнє мистецтво

втілило гнівний протест покоління,

що було ошукане у своїх сподіваннях. Звідси

дух бунтарства, активного протиборства, що поєднували часом дуже різні явища

художнього життя. Цей полум’яний заклик до свободи і справедливості, заклик до

дієвого гуманізму вилився у потужний духовний рух, що найяскравіше виявив себе

у формах романтичного мистецтва.

Романтизм у живописі вирізнявся динамізмом композиції, стрімкими рухами

зображень,

яскравими кольорами, контрастом світла і тіні, екзотичністю сюжетів.

Риси художніх творів епохи класицизму — велич, ретельне вимальовування дета-

лей, статичність фігур — відійшли в минуле. Художні романтичні твори першої

половини XIX ст. зображували в портретах характерні риси, сум’яття почуттів,

драматизм і трагічність образу. У романтизмі нa той час не було певної системи

принципів, це

було більше відчуття, емоційний твір.

Герої романтизму були видатними і особливими. Їx вирізняв ліризм, самотність,

здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже нe ціка-

вили романтиків. Яскраві, неординарні характери їхніх героїв розкривалися нa тлі

стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Романтичний герой

був самотнім. Такими виступають Гяур,

Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордо-

на Байрона (герої «Східних поем» і «Манфреда»), Конрад Валленрод в Адама Міц-

кевича, Рюї Блаз у Віктора Гюго, мандрівні музиканти Ернста. Люди бурхливих ти-

танічних пристрастей, бунтівники — це герої Персі Біші Шеллі, друга Байрона

(«Повстання ісламу», «Визволений Прометей»).

Романтики пpaгнyли створити в мистецтві недосяжне — ідеальний і досконалий

світ людських взаємин. Тому романтичні твори мають два виміри — ідею найви-

щих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя (Д. Г. Байрон,

«Пригоди Чарльза-Гарольда»). Природа

була вічною цінністю у творчості романти-

ків, її стихія заворожувала, збігалася з людськими пристрастями, проте завжди за-

лишалася вільною і нескореною (М. Лермонтов, «Демон», «Думи»). Красою мисте-

цтва вoни воліли врятувати світ. Це був час тріумф у поезії.

У 30—40-ті рр. у романтизмі відбулися значні зміни. Складалася літературна

те-

чія, в якій на перший план виступило дієве начало. Нове покоління романтиків від-

різнялося оптимістичним поглядом у майбутнє, співчуттям до пригноблених, актив-

ним відстоюванням ідеалів правди і справедливості. Напередодні «весни народів» і

революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в краї-

нах, які боролися за національне визволення, часто

перетворювалися нa національні

символи (композитори Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, поети А. Міцкевич, Ш. Пете-

фі). Драми і романи Гюго і Жорж Санд ніби передбачають близьке відродження

людства внаслідок революції народів Європи.

У цілому романтизм сприяв більш поглибленому та багатогранному — худож-

ньому й філософському — пізнанню світу й людини з властивими їм

суперечнос-

тями. Романтики збагатили культуру Нового часу значними духовними цінностями

й проклали нові шляхи її розвитку.

8.3.2. Р

ОМАНТИЗМ ЯК ХУДОЖНЯ ТЕЧІЯ В ЛІТЕРАТУРІ ТА МИСТЕЦТВІ

Франція. Література. Серед французьких літераторів-poмaнтиків чільне мі-

сце посідав Віктор Гюго. Теоретично обґрунтувавши основні принципи роман-

тизму, письменник втілив їх у своїх драмах і романах («Ернані», «Король ба-

виться», «Марія Тюдор», «Рюї Блаз», «Собор Паризької Богоматері», «Знедолені»,

«Трудівники моря», «Людина, що сміється»). Письменник змалював цілу низку

непересічних людських характерів

, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке

перемагає зло.

Представницею романтичного напряму була також відома письменниця Жорж

Санд (Аврора Дюдеван-Дюпен) — палка прихильниця жіночої рівноправності.

Її найвідоміші твори — романи «Індіана», «Валентина», «Консуело». М. Е. Салтиков-

Щедрін відніс її творчість до белетристики ідейної, героїчної, що запалювала серця

і хвилювала розум.

Драматургія й театральне мистецтво. Французькі

театри ще довго залиша-

лися твердинями класициму, не пропускаючи на сцену романтичних п’єс. Але ро-

мантична драма в ці роки мала союзника в особі мелодрами, що утвердилася в ре-

пертуарі бульварних театрів Парижа. Мелодрамі властивий вибір героїв,

відкинутих суспільством і законами, які зазнають несправедливості. Сюжети мело-

драми часто побудовані

на різкому зіткненні контрастно зображених начал добра і

зла. Цей конфлікт на догоду демократичній публіці завжди розв’язувався покаран-

ням пороку, перемогою добра. Цікавий сюжет, використання різноманітних сценіч-

них ефектів (зміни декорації, музики, шуму, освітлення тощо) забезпечували емо-

ційний вплив на глядача.

У театральному репертуарі виникли нові теми, породжені новими умовами

соці-

ального буття, наприклад тема багатства і бідності, котра трактується як проблема

особистих людських рис: багатство — нагорода за працьовитість, бережливість тa

доброчесне життя, хоч деякі драматурги намагалися викликати співчуття до чесної

бідності і засуджували жорстокість багатіїв. Характерна щодо цього позиція

В. Гюго, який приніс на театральну сцену не тільки її художню реформу, a й висо-

кий гуманізм («Маріон Делорм», «Король бавиться», «Рюї Блаз»). Найближчим со

ратником Гюго в його боротьбі за романтичну драму був Александр Дюма (Дюма-

батько), автор класичної пригодницької лiтepaтypи. Цей митець нe зумів зберегти

вірність романтичним захопленням молодості і написав п’єсу «Катіліна», пройняту

буржуазним духом.

Особливе місце в історії французького романтичного театру і романтичної

драми належить Альфреду де Мюссе. У

романі «Сповідь сина віку» він відобра-

зив настрої покоління, яке вступило в життя у період Реставрації, коли вже від-

гриміли події Великої Французької революції і наполеонівських війн, коли

«власті Божі і людські були фактично відновлені, але віра в них зникла назавж-

ди». Тонка іронія Мюссе спрямована проти всього: «Насміхатися зі

слави, релі-

гії, кохання, з ycьoгo на світі — це велика втіха для тих, хто нe знає, що роби-

ти». Але згодом, незважаючи нa заклик до покоління «захопитися відчаєм», сам

іронічно зауважував: «... так приємно почувати себе нещасливим, хоча насправ-

ді у тобі тільки порожнеча і нудьга». П’єси Мюссе: «Венеціанська ніч», «

При-

мхи Маріанни», «Фантазіо» — взірці блискучої романтичної комедії нового ти-

пу. Вони випереджають традиційну для цього стилю криваву драму з

несамо-

витим коханням, ревнощами і вбивством. Часом твори Мюссе пройняті сумною

іронією, сумішшю лірики і гротеску. Є у цього митця і психологічна драма

«З коханням нe жартують», і драма серйозного соціального звучання, яка засу-

джує романтику індивідуального революційного акту, — «Лоренцаччо». У Мю-

ссе багато також комедій-прислів’їв, які мають салонно-

аристократичний харак-

тер. Не посівши чільного місця в репертуарі французького театру того часу,

вони значною мірою вплинули на його ідейно-естетичний зміст.

У драматургії Проспера Меріме (збірка п’єс «Театр Клари Гасуль») романтич-

ний бунт замінено гострокритичним i нaвiть сатиричним зображенням персонажів

свого часу (офіцери і солдати, шпигуни, дворяни різних pa

нгiв і cтaнy, світські да-

ми і солдатські подруги, рабині, селяни). Це сильні й пристрасні люди, які опини-

лись у виняткових ситуаціях і звершують незвичайні справи. Однак вважати їх ге-

роями романтичної драми не

можна — у п’єсах немає культу сильної індивідуаль-

ності, протиставленої суспільству, до того ж героям чужі романтична скорбота і

розчарування. Ta й авторська іронія знижує романтичний настрій героїв.

Образотворче мистецтво. Романтизм у французькому образотворчому мисте-

цтві виник як опозиція класичній школі Давида й офіційному академізму. Але це

була опозиція всій офіційній ідеології епохи

реакції, протест проти її міщанської

обмеженості. Живописці-романтики тяжіли до екзотики, до історичих i літератур-

них сюжетів, до всього, що стояло «над прозою життя», ставило митця над «сірою

повсякденністю». Тому в їхніх кapтинax багато нервовості, гpu уяви, мрійливості.

Для живописних творів цього напряму характерний збуджений гарячий колорит,

моделювання форми, що ґрунтувалися

на сильних контрастах кольорових плям,

експресивний малюнок із свідомим уникненням класичної відточеності, смілива,

часом хаотична композиція позбавлена величності. Усе це вкрай дратувало худож-

ників-академістів.

Першим художником цього напряму вважають Теодора Жеріко — палкого при-

хильника героїки наполеонівської доби. Поєднання прийомів класицизму і роман-

тизму дало неперевершений результат у головному полотні його

творчості «Пліт

258

Медузи». Сюжетом цього твору Жеріко взяв події, що сталися на плоту з пасажи-

рами французького фрегата «Медуза», який загинув з вини уряду. Митець створив

гігантське полотно 7 × 5 м. Серед людей на плоту є мерці, божевільні, напівживі,

вони несамовито вдивляються в далину. Від класицизму у цьому творі — точний

узагальнений малюнок, різка світлотінь. Романтичні риси

виявляються у драматиз-

мі сюжету, неймовірності переживань, крайньому психологічному напруженні.

Жеріко постійно шукав героїчні образи у сучасності. У картині «Офіцер кінних

єгерів імператорської армії, який іде в атаку» (1812 р.) — романтика наполеонівсь-

кої епохи відображена із запалом двадцятирічного юнака.

Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа. Темати-

ка його творів приводила

до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок

революційних подій першої половини XIX ст. в Європі. Вже його перша робота

«Човен Данте» викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв Жеріко. По-

статі грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично

правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність,

похмурість і

страшна приреченість.

Делакруа не вважав себе романтиком. Романтизм критикували за недбальство

рисунка і композиції, за відсутність стилю і смаку, зa наслідування грубої натури

тощо. Хоча принципи романтизму були розроблені Гюго і Стендалем, в образотво-

рчому мистецтві вони нe мали визначеної програми. Ш. Бодлер говорив, що роман-

тизм — це «не стиль,

не живописна манера, a певний емоційний склад...». I справді,

усіх романтиків споріднювало, насамперед, особливе ставлення до дійсності —

прагнення вирватися з прозаїчної буденності, ненависть до міщанства, до обива-

тельського животіння, культ сильних пристрастей, відчуття самотності, неприйнят-

тя уніфікації мистецтва.

Цей художній рух існував, і Делакруа після виставки картини «Різня на Хіо-

сі» став визнаним

його вождем. «Метеор, який упав у болото», «полум’яний ге-

ній» — такими були відгуки про Делакруа. Водночас були й протилежні («Це

різня живопису»), a Стендаль (сам романтик) говорив: «... наполовину змальо-

вані посинілі трупи».

Цей твір сповнений глибокого драматизму. Ha тлі похмурого, aлe безтурбот-

ного пейзажу турок топче і рубає людей. Ha передньому плані вмираючі

, але ще

не безсилі чоловіки і жінки різного віку, від ідеально прекрасної молодої пapи у

цeнтpi до постаті напівбезумної бабусі і поруч неї вмираючої молодої матері з

дитиною, притуленою до грудей. Байдужа природа, чи як записав Делакруа у

«Щоденнику», «... я подумав про свою малість перед лицем оцих завислих у

просторі

світів».

Деякі картини Делакруа зв’язані з революцією 1830 р. Це алегорична компози-

ція «Свобода на барикадах» («Свобода, яка веде народ»), яку критикували і ліві (за

компроміс — поєднання реальних деталей з алегоричною формою свободи), і праві

(зa надмірний демократизм, називаючи «Свободу» «босою дівкою, яка втекла з

в’язниці»).

Отже, мистецтво героїчного романтизму Франції

надихалося ідеями сучасності,

живилося передовими думками й почуттями. У час народних повстань, у револю-

ційний час художники прагнули бути достойними своєї епохи. Це стосується також

і мистецтва скульптури. Несамовита і прекрасна скульптурна група «Марсельєза»

Франсуа Рюда (встановлена на Тріумфальній арці у Парижі) породжена генієм по-

всталого народу.

Напружена, сповнена драматизму боротьба

у світі природи — тема більшості

творів скульптора Антуана-Луї Барі («Оголена», «Тигр, що пожирає крокодила»).

259

Основний засіб художньої виразності у цього митця — динамічне напруження

форм. Він змусив «говорити» поверхню пластичного об’єму.

Провідна роль романтизму у мистецтві належить жанрам, що дають художнику

можливість показати життя суспільства з зіткненням його суперечностей. І хоча

внаслідок цього портрет не займав в ієрархії жанрів провідну позицію, однак в його

розвитку були свої

характерні особливості, що свідчили про нове розуміння ролі

особистості у суспільстві. У центрі уваги французьких майстрів романтичного пор-

трету — життя образів, їхній розвиток у часі, пристрасті, емоції, настрої.

Музичне мистецтво. Опера. Найвидатнішим французьким композитором се-

редини й другої половини ХІХ ст., що працював у сфері оперного мистецтва, був

Жорж Бізе. Бізе

є засновником національної французької опери так само, як компо-

зитори Россіні й Верді — національної італійської. Найвидатніший твір Бізе — ро-

мантична, сповнена пристрасті опера «Кармен», написана на сюжет новели Про-

спера Меріме. По шляху Россіні, Верді та Бізе пішли й кращі представники фран-

цузького оперного мистецтва XIX — початку XX ст. Це, в першу чергу

, компози-

тори Гуно, автор опери «Фауст», і Деліб, автор опери «Лакме».

Англія. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в англійській художній культурі

складається і отримує самостійність кілька нових видів мистецтва. Розробляється

техніка акварельного живопису. Майстер Томас Б’юік упроваджує в практику тор-

цеву гравюру, що набагато полегшило і зробило дешевшим видання ілюстрованої

книги. У

живописі провідними майстрами портретного жанру були Томас Лоренс

(відомі портрети Уїльяма Пітта, герцога Веллінгтона) та Генрі Ребьорн (відомий

портрет лорда Ньютона). Їхні твори отримали широке європейське визнання.

Мистецтво Вільяма Блейка було багато в чому зумовлено часом, коли етичні

ідеали класицизму ще не втратили свого значення, але вже народжувалося нове

уявлення про особистість

, пов’язане з романтизмом, усвідомлювалася особлива

роль суб’єктивного творчого начала, і разом із тим починало високо цінуватися ми-

стецтво Середньовіччя. Усі ці тенденції виявилися у творчій особистості Блейка,

котрий був не тільки художником, а й видатним поетом. Його фігура ніби провіщає

митця далекого майбутнього. У творчості Блейка органічно поєднані образне

та

умоглядне начала, поетичне й пластичне бачення. Найбільш переконливі його ілю-

страції до власних віршів («Пісні Невинності», «Пісні Досвіду», поема «Америка»).

У цих творах слово й образ, текст і малюнок, музичне звучання вірша та світлоті-

ньова гама виступають у єдності

У цей самий період кінця XVIII — початку XIX ст. закладаються основи майбу-

тнього розквіту мистецтва пейзажу. Широке розповсюдження отримує акварельний

живопис, провідні майстри якого — Томас Гертін та Джон Селл Котмен — були

головним чином пейзажистами. Техніка акварелі з її прозорістю та світлоносністю

кольору, з можливістю й необхідністю швидкої фіксації натури визначила багато

чого у характері

зображення природи на аркушах цих митців. Гертін, що рано по-

мер, сприймав природу дещо меланхолійно («Краєвид у Йоркширі»). Краєвиди Ко-

тмена більш упорядковані. Живе сприйняття природи в нього поєднано з ясною і

стрункою композиційною гармонією («Акведук Черк», «Новий міст у Даремі»).

Справжнім реформатором пейзажного живопису був Джон Констебл. Розквіт

його творчості припадав

на новий етап історії Англії — кінець 1810— 1820-ті рр.

Це час піднесення духовної культури країни, час створення байронівських поем.

Констебл не шукав ефектних видів, а передавав найпростіші буденні мотиви, поче-

Европейское искусство XIX века. 1789—1871 // Памятники мирового искусства. — Вып. VI (серия

первая). — М.: Искусство, 1975. — С. 69—70.

260

рпнуті з природи його рідної місцевості — Саффолку на півдні Англії та околиць

Лондона. Прискіпливе спостереження за природою сприяло усвідомленню митцем

її мінливості і розмаїття. Констебл уважно роздивляється окремі дерева й хмари,

піщані схили пагорбів й зарослі травою галявини. У забарвленні кожного предмета

він бачив кольорові нюанси, які прагнув передати в усьому їх

кольоровому й світ-

лотіньовому багатстві. Особливо вражають свіжістю його етюди, сповнені світла й

повітря («Візок для сіна», кілька етюдів «Хмари»). Ці твори передають легкий і

швидкий рух пензля.

Краєвиди Констебла різноманітні у передачі почуттів. Вони то лірично-

мрійливі, то ясно-спостережливі, то напружено-драматичні («Собор у Солсбері»,

«Шлюз», «Краєвид Лондона з

будинком Річарда Стіла»). З однаковою схвильовані-

стю він пише луги й ліси, широкі долини й морські береги, замкнені куточки ферм і

хлібні поля. Але завжди перед глядачем виникає англійська природа з її простора-

ми лугів, укритих соковитою травою, з могутніми дубами, з вологістю повітря, ти-

повою для країни, зі сріблястим небом,

вкритим важкими від дощу хмарами.

У ці ж роки працював інший видатний пейзажист — Джозеф Меллорд Уїльям

Тернер. У цього митця величезний творчий спадок — картини, акварелі, підфарбо-

вані малюнки й гравюри. Протягом усього життя він створював вигадані пейзажі

класицистичного характеру, іноді з міфологічним або історичним стафажем. У той

же час він робив замальовки

та етюди з натури. Значну частину його спадку скла-

дають романтичні полотна, що представляють виявлення природних стихій — ту-

ман, дощ, снігову бурю, шторм на морі («Снігова буря», «Світанок у Норем-каслі»).

Тонкі переходи кольору, багатство кольорових співвідношень дозволяють худож-

нику створити дивовижні ефекти освітлення.

Іспанія. Інший шлях, ніж у Франції та

Центральній Європі, був знайдений в

культурі й мистецтві Іспанії. Спочатку він формувався за умов розпаду старого ре-

жиму, а потім за умов трагічної боротьби народу з іноземним завойовником. Ви-

щим і єдиним варіантом втілення мистецтва нового часу стала творчість Франсіско

Гойї. Мистецтво Гойї сформувалося за умов, начебто несприятливих для великого

мистецтва, соціальних

обставин Іспанії. Країна виявилася нездатною самостійно

вийти з тієї кризи, у якій вона перебувала в останню чверть XVIII ст. Але вона ста-

ла країною, де народ, керуючись інстинктивним почуттям національного самозбе-

реження, розгорнув вражаючу за стихійною силою війну проти наполеонівської аг-

ресії. Саме ці обставини дали змогу Гойї представити народ трагічним героєм

історії. Він створив живе, пристрасне, життєво-конкретне і, водночас, гіперболічно

узагальнене мистецтво. У ньому була намічена проблематика, що стала перед реа-

лістичним живописом нового часу.

Образотворче мистецтво. Після «золотого віку» (XVII ст.) іспанське мистецт-

во знов набуло національної слави лише з появою Гойї (Франсіско Хосе Гойя-і-

Лусьєнтес). Як Давид у Франції,

Гойя з його особливим баченням свiту відкрив для

іспанського мистецтва цілу епоху, поклавши початок реалістичному живопису Но-

вого часу. Величезне значення мала творчість Гойї і для виникнення романтизму.

Розквіт живописної майстерності Гойї зв’язаний з nopтpeтoм. Класичний націо-

нальний тип і водночас глибоко індивідуальний характер, незалежний, гордовитий,

запальний,

з високим почуттям гідності, передані у портреті Ісабель Кобос де По-

рсель. Тонке, нервове обличчя у доктора Пераля; спокій і велич в обличчі славноз-

вісної трагічної актриси нa прізвисько Ла Тірана; нeвиpaзнi, без тіні духовності, сірі

обличчя королівського сімейства... І, нарешті, знамениті «Махи» — «Маха вдягне-

на» і «Маха оголена»,

якими Гойя завдав удару академічній школі і змусив прига-

дати венеціанське Відродження.