Гриценко Т.Б. Культурологія

Подождите немного. Документ загружается.

271

українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левиць-

кий разом з каноніком Іваном Могильницьким заснував 1816 р. в Перемишлі перше

в Галичині культурно-освітнє «Товариство галицьких греко-католицьких священи-

ків», у статуті якого зазначалося, що книжки «мають бути написані... народною мо-

вою, уживаною по селах», щоб неосвічене громадянство могло

їх використовувати.

3 цією метою І. Могильницький видав 1816 р. книжку «Наука християнська», а

1817 р. — «Буквар словено-руського язика». У 1822 р. вiн першим написав «Грама-

тику язика словено-руського», а в науковій розвідці «Відомість о руськом язиці»

(1829) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася

(1837, 1848) окремою брошурою. Період розвитку української культури

1816—

1830 рр. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у

Галичині, що, на його думку, був «довгим і холодним». За цей час вийшло лише

36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церков-

ною, далекою від народної.

Фундатори нової української літератури в Галичині. Масовому утвердженню

української мови в Східній Галичині сприяла

дискусія з приводу вживання живої, а

не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х рр. Початок їй поклало

друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських на-

родних пісень. Вони пропонували перейти на польський алфавіт.

Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро ви-

ступив Маркіян Шашкевич, який видав брошуру «Азбука і

абецадло» та написав

критичну рецензію на брошуру Й. Лозинського «Руськоє вісілє», видану незрозумі-

лою для простих людей мовою. Так розгорнулася в Галичині «азбучна війна», що

велася аж до початку ХХ ст.

У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі

української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб

мислення і

душу українського народу, велика заслуга належить «Руській трійці».

Один з її засновників — Яків Головацьккий писав: «Коли б галичани у 30-х роках

прийняли були польське «абецадло», пропала би руська індивідуальна народність,

пропав би руський (український) дух».

Літературне угруповання «Руська трійця» було створене 1833 р. прогресивно

налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем,

Іваном

Вагилевичем та Яковом Головацьким. Як пише дослідник О. Петраш, один

із них — енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, й подви-

гу — Маркіян Шашкевич. Другий — людина палкої вдачі, з широким польотом

фантазії, прагнув рішучих дій. Це — Іван Вагилевич. Третій — ініціативний, діло-

вий, працьовитий, водночас — поміркований і обачний — це Яків Головацький».

Ці молоді й

талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє на-

ціонально-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного

відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до

початку 1840-х рр. і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича.

Діяльність гуртка мала патріотичний характер і була спрямована на розв’язання

важливих національно-суспільних та культурних

завдань.

На діяльність гуртківців позитивний вплив мали як твори діячів українського

відродження зі Східної України, так і твори польських, чеських й сербських пись-

менників та вчених, які «відкрили великий світ Слов’янщини». «Трійчани» заціка-

вилися народною творчістто. Вони «йшли в народ», записували перекази та пісні,

вирази і слова, що вживалися простолюдом

. Найактивнішим у цьому був Я. Голо-

вацький, який здійснив мандрівку містами і селами Галичини, Буковини, а пізніше

й Закарпаття, де збирав українські матеріали та робив записи власних спостережень

272

щодо народного побуту. І. Вагилевич виїздив до гірських районів Галичини і, крім

фольклорних записів, закликав селян виступити проти національного й соціального

гніту, за що його заарештували та заборонили там з’являтися.

Проте «Руська трійця» в основному займалася культурно-просвітницькою дія-

льністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської

поліції своє

обурення висловив так: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русин-

ську національність».

І все ж захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебу-

ваючи під впливом творів передових слов’янських діячів, «трійчани» укладають

першу рукописну збірку поезії «Син Русі» (1833). У 1835 р. «Руська трійця» робить

спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій

збиралися надрукува-

ти народні пісні, твори гуртківців, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і

прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура забо-

ронила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості «Руської

трійці» за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було

видано літера-

турний альманах «Русалка Дністрова» (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича

до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відроджен-

ня західноукраїнських земель. «Русалка Дністрова» вміщувала народні думи і пісні,

твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та

науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковно-

слов

’янська суміш, а народна мова.

«Русалку Дністрову» цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників

упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було

конфісковано. Її засновники зазнали переслідувань і найбільше серед них —

М. Шашкевич, якого звинувачували в тому, що він як «агент Росії» нібито хоче

«відлучити від Австрії русинів».

Для

«Руської трійці» мовне питання мало загальнокультурне і політичне зна-

чення. Адже йшлося про утвердження в правах народної мови як однієї з головних

ознак етносу, основи його самобутності, важливого чинника розвитку його націо-

нальної самосвідомості та культури. I. Вагилевич у листі до визначного діяча чесь-

кого та словацького відродження Павла Шафарика (1836) висловив упевненість

, що

українська мова, якій «пророкували» забуття та зневагу, воскресне в ряді своїх бра-

тніх мов і розквітне в «своїй буйності і... розмаїтості».

«Руська трійця» залишила невелику, проте оригінальну спадщину. Її «Русалка

Дністрова» була першим провіщенням «народу Західної України про своє існуван-

ня, про свою національну гідність». Проте діяльність «Руської трійці» мала

не лише

регіональне галицьке чи західноукраїнське значення, а й всеукраїнське. Саме такою

бачили мету і сутність діяльності «Руської трійці» її учасники.

Незважаючи нa переслідування галицьких патріотів, процес національно-

культурного відродження на західноукраїнських землях у 1840-х роках не припи-

нявся. Представники прогресивної української інтелігенції Галичини підтримували

зв’язки з Наддніпрянською Україною. Широку популярність

серед галицьких

українців здобули рукописні твори Т. Шевченка. Діячі колишньої «Руської трійці»

знали твори М. Костомарова, а члени Кирило-Мефодіївсъкого товариства — «Руса-

лку Дністрову».

У 1846—1847 рр. Яків Головацький разом з братом Іваном Головацьким (студе-

нтом Віденського університету) видав два томи альманаху «Вінок русинам на об-

жинки». Ця збірка уже не мала

такого бунтарського виклику, як «Русалка Дністро-

ва». Однак вона теж стала явищем в історії української культури. Альманах містив

273

твори М. Шашкевича та інших авторів, статті, фольклорні записки, тексти історич-

них пам’яток, а також деякі матеріали із забороненої «Русалки Дністрової».

Найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та

розвиток національної свідомості русинів-українців на 3акарпатті зробив Олек-

сандр Духнович — письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-

католицький священик. Biн

видав для українців рідною мовою молитовник, буквар,

підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О. Духнович

збирав українські народні пісні, заснував «Литературное заведеніе Пряшевское»

(1850), яке здійснювало серед населения культурно-освітню роботу. Biн написав

народною мовою ряд патріотичних поезій, п’єс тощо. Найвідомішою поезією, де

звучить його кредо, є «Вручаніє».

Образотворче мистецтво

першої половини ХІХ ст. У першій половині

ХІХ ст. посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому

сприяла петербурзька Академія мистецтв — єдиний навчальний заклад, що готував

професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офі-

ційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість

багатьох вихованців Академії залишила яскравий

слід в культурі України. Серед

них — відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка — ма-

єток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя

та творчості. «Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без

перепочинку писав з усього і усіх...» — стверджував майстер. У створених ним

об-

разах подільських селян («Дівчина з Поділля», «Українець», «Пряля») відбився не

лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу

та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення

народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світоба-

чення.

Якщо В. Тропінін загалом дванадцять

років провів в Україні, то уродженець

Ревеля К. Павлов після закінчення Академії залишився тут назавжди. Його ху-

дожня та педагогічна діяльність сприяли розвиткові національного реалістично-

го мистецтва. К. Павлов викладав малювання у Ніжинському ліцеї, де серед йо-

го учнів були брати Гребінки, М. Гоголь, А. Мокрицький, А. Горонович, та у

Київському університеті

імені Св. Володимира. В «Автопортреті», «Портреті

дочки» досить повно висвітлюється характер творчості майстра — демократич-

на спрямованість його мистецтва, природність і безпосередність у зображенні

людини.

В Україні того часу працювало чимало іноземних малярів. Наприклад, поляк

О. Станкевич («Сімейний портрет»), угорець Й. Ромбауер («У парку»). Виконаний

пензлем живописця Грота краєвид «Будівництво Микільського спуску до

Дніпра в

Києві» також має не лише мистецьку, а й чималу історичну цінність.

Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової

картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму,

був В. Штернберг. Літні вакації 1826—1838 рр., він, студент Академії, проводив у

Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди,

пізніше, В. Штерн-

берг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису

картина «Садиба Г. Тарновського в Качанівці» органічно поєднала забарвлену ро-

мантичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої ху-

дожник завжди виявляв «чувства добрые» та повагу.

Портретні твори Г. Васька, Г. Шлейфера, А. Гороновича, М.

Брянського, О. Рока-

чевського характеризують розвиток цього жанру в Україні і відповідають усім

ознакам живопису середини ХІХ ст. — правдивістю зображення зовнішнього ви-

274

гляду людини, певною романтизацією образів, ретельністю проробки деталей та

матеріальної фактури предметного світу.

Романтичного настрою сповнений і «Портрет дружини» А. Мокрицького. В об-

разі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття ду-

ховності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А. Мокрицький входив до

кола представників передової української та

російської інтелігенції і був товари-

шем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря — сприяв його

викупу з кріпацтва.

Близькими до Великого Кобзаря були й художники І. Сошенко та М. Сажин, чиї

твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокла-

дали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.

Обличчя

української культури середини ХІХ ст. визначила творчість Тараса

Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише

стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й ви-

значали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко-

художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широко-

відомі його графічні аркуші з

серії «Живописна Україна», виконані після приїз-

ду Т. Шевченка на батьківщину в 1843—1844 рр. У даних графічних аркушах

показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним мані-

фестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і

народність.

Музичне мистецтво. Основи класичної музики почали формуватися і розвива-

тися в Україні,

починаючи з другої половини XVIII ст. і в XIX ст., тобто в період

розкладу феодально-кріпосницьких відносин і визрівання капіталістичних. У XIX ст.

на цій базі розгортається національно-визвольний рух. Цей рух зумовив піднесення

громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та

мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися в Україні в боротьбі проти антинародної

політики царського уряду

. Демократична інтелігенція завжди відстоювала культур-

ні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну

мову, літературу і мистецтво.

Опера. C. C. Гулак-Артемовський. Одним із перших видатних майстрів опер-

ного жанру в українській музиці є Семен Степанович Гулак-Артемовський. Найві-

доміший твір цього митця — опера «Запорожець за Дунаєм». Опера заснована

на

українській народній пісенності.

«Запорожець за Дунаєм» належить до поширеного у XVIII і на початку XIX ст.

жанру лірико-комічної опери. Відповідно до особливостей цього жанру вона скла-

дається з невеликих музичних і танцювальних номерів, які чергуються з розмовною

мовою. Склад дійових осіб також відповідає традиціям комічної опери: молоді за-

кохані (ліричні персонажі) і старше подружжя, що свариться між собою (комічні

персонажі). Реалістичне втілення українських народних образів, перетворення в

опері багатств української народної пісні і танцю, невдаваний гумор, легкість і до-

ступність форм — усі ці особливості зробили оперу Гулака-Артемовського одним

із найулюбленіших творів оперного жанру.

П. І. Ніщинський. У 1875 р. Петро Іванович Ніщинський написав «Вечорни-

ці» — музику до другого акту п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Цей твір (зок-

рема хор «Закувала та сива зозуля») набув широкої популярності в народі і став ос-

новоположним у жанрі української класичної театральної музики.

Симфонічна музика. М. М. Калачевський. У 1876 р. композитор Михайло

Миколайович Калачевський створив «Українську симфонію». В основі її тематич-

ного матеріалу — мелодії популярних пісень. Форма цього твору чітка, відповідає

275

класичним зразкам. Розвиток тем, гармонія, поліфонічна фактура і оркестровка по-

значені високим професіональним рівнем.

АПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Визначте основні принципи романтизму як ідейно-художнього напрямку.

2. В яких видах мистецтва виявився романтизм?

3. Назвіть основних представників романтизму в європейському живописі

першої половини ХІХ ст.

4. Яким було ставлення романтиків до Середньовіччя?

5. Розкрийте характер співвідношення романтизму з християнством (като-

лицизмом).

6. Розкрийте характер співвідношення романтизму з офіційним класицизмом.

7. Розкажіть

про зв’язок романтизму з національно-визвольними і національно-

об’єднуючими народними рухами.

8. Визначте місце Т. Шевченка в українській і світовій культурах.

9. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:

• Романтизм як світовідчуття та як напрямок в європейському мистецтві.

• Історичний роман — новий жанр літератури доби романтизму.

• Творча

діяльність групи «Буря і натиск».

• Європейське музичне мистецтво доби романтизму.

• Фольклорні мотиви у творчості європейських митців доби романтизму.

• Творчість Франсіско Гойї.

• Творчість Ежена Делакруа.

• Романтизм в українській літературі першої половини ХІХ ст.

• Становлення української літературної мови.

• Український живопис першої половини ХІХ ст.

• Т

. Шевченко — художник.

• Фундатори нової української літератури в Галичині.

• Аматорський театр в Україні першої половини ХІХ ст.

• Корифеї української музики ХІХ ст. (за вибором).

10. Допишіть речення:

Етап з 1815 р. і до революції 1848—1849 рр. у культурному житті Європи

пов’язаний із …

Основним засобом романтичної критики дійсності був …

Романтизм

складався в атмосфері …

Романтики особливого значення надавали …

8.4. РЕАЛІЗМ — ІСТОРИЧНО-КОНКРЕТНА

ФОРМА ХУДОЖНЬОЇ СВІДОМОСТІ

З 40-х рр. ХІХ ст. романтизм поступився місцем реалізму — більш конкретно

життєвому і соціально-аналітичному методу. Ha відміну від романтизму реалізм —

це мистецтво «втрачених ілюзій», жорсткої дійсності і суду над нею.

Реалізм (від франц. realisme — дійсний) — напрям у літературі та мистецтві,

який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Його зародження

відноситься до 20—30-х

рр. XIX ст.

Період з кінця 40-х до 1871 р. у європейському образотворчому мистецтві — час

найвищого розквіту так званого критичного реалізму. В Англії — найбільш розви-

неній на той час в економічному відношенні країні — процес складання критичного

реалізму, особливо в літературі, намітився раніше.

Слід зазначити, що термін «критичний реалізм» виник при дослідженні літера-

тури ХІХ ст. і

стосовно літератури він адекватніший, ніж стосовно просторових

мистецтв. Творчість великих реалістів, що увійшли до європейського мистецтва у

40—60-ті рр. ХІХ ст., ширше за своїм значенням і повністю не вичерпується цим

поняттям. Відмова від романтичної піднесеності підсилила пафос звернення мисте-

цтва до об’єктивної реальності. Широта охоплення явищ соціальної дійсності, без-

посереднє

відображення її суперечностей, показ умов життя народних мас, пошуки

нового типу позитивного героя — усе це стало новим етапом у розвитку світового

мистецтва.

Розвиток реалізму відбувався не одночасно і в різних країнах набував різних

форм. Слід також відзначити, що у деяких народів Європи, зокрема в тих, що

вели боротьбу за свою національну незалежність, форми

критичного реалізму

розвинулися у пізніший час. У їхньому мистецтві сильніше звучали мотиви,

пов’язані з романтизмом, зі ствердженням національної самобутності, зі звер-

ненням до славних сторінок своєї історії (Чехія, Словаччина, Угорщина, частко-

во Польща). У країнах Південно-Східної Європи, що знаходилися під турецьким

ярмом (Болгарія, народи Югославії) або ледве від нього

звільнилися протягом

першої половини ХІХ ст. (Греція, частково Румунія), перші три чверті століт-

тя — це час лише поступового відродження національної культури, її перших

кроків.

Провідне місце в літературі реалізму належить роману. Продовжуючи розпочате

романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного

роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним. Включення

драматизму в

оповідний жанр дало В. Г. Белінському право говорити про наро-

дження «драми у формі повісті і роману».

Найповніше реалізм був представлений у Франції творчістю письменників

О. де Бальзака і Стендаля, в Aнглії — Ч. Діккенса, в Росії — Л. Толстого,

Ф. Достоєвського. Загалом реалізм пройшов етапи формування за законом при-

скореного художнього розвитку,

коли митці починали свій творчий шлях як ро-

мантики, a згодом переходили на позиції реалізму. Саме це було характерним

для творчості В. Гюго, О. Пушкіна, М. Лермонтова.

Для образотворчого мистецтва реалізму 40—60-х рр. показовою є поява творів,

що дають конкретний критичний аналіз реальності («Людина з мотикою» францу-

зького живописця Мілле, «Каменярі» француза

Курбе), і творів, що гротескно-

сатирично викривають реальні умови соціального життя (живописні й графічні

твори французького художника Дом’є).

Кризові явища в європейській культурі другої половини XIX ст. призвели до

пошуку нових засобів вираження. Так, реалістична тенденція в літературі і мис-

тецтві поступово трансформувалася в натуралізм (від франц. Naturalisme і лат.

natura — n

рирода) — напрям у європейському мистецтві останньої третини

XIX ст., для якого характерна пильна увага до характеру людини в її соціально-

му та біологічному аспектах, фактографічне відтворення повсякденності. При-

хильники цього напряму покладалися на визначальний вплив долі, жорсткої зу-

мовленості поведінки людини соціальним середовищем, побутом, спадковістю.

Провідним теоретиком цього напряму був письменник

Еміль Золя («Гроші»,

«Жерміналь»).

8.4.1. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ РЕАЛІСТИЧНОГО МЕТОДУ

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійснос-

ті, правдивість відтворення не лише деталей, a й типових характерів у типових об-

ставинах.

Творчість представників цього художнього напряму вирізняла широка палітра

проблем, що піддавалися аналізу: психологічні прояви людських характерів, побут

героїв, світ речей і природи. Представники цього напряму шукали не кpaсy, a прав

ду. Їхній творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у ви-

словлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв’язок з конкретною ситуацією

і обставинами.

Реалізм вводить новий принцип узагальнення — типізацію, коли у типових об-

ставинах дійсності діють типові герої. Саме це дозволяє митцям підійти до принци-

пово нового висновку для літератури — людину

формує соціальне середовище, хоч

для мільйонів це середовище на той час залишалося жахливим. Для показу «темно-

го царства» «принижених і скривджених», що було «звичайною історією» для то-

гочасного суспільства, використовували сатиру, комедію.

Мистецькі і художні реалістичні твори сприяли подальшому розумінню сучас-

никами суспільства, в якому вони живуть, робили людину міцнішою, допомагали

глибше зрозуміти мінливий світ.

Прозовий роман в літературі давав можливість створити широкі літературні по-

лотна, показати героїв протягом багатьох років їх життя, розробляти декілька сю-

жетних ліній. B англійській літературі провідниками реалізму були Ч. Діккенс

(«Пригоди Олівера Твіста», «Крамниця старожитностей»), У. Теккерей («Ярмарок

пихи»). Boни змалювали провідний буржуазний стан суспільства, який був

закло-

потаний своїми дрібними проблемами.

Європейської слави здобула творчість французького майстра реалізму — Стенда-

ля (Анрі Марі Бейль) особливо завдяки його романам «Червоне і чорне» і «Пармська

обитель». О. де Бальзак створив енциклопедію сучасного йому суспільства, об’єднав-

ши свої твори циклом «Людська комедія». Йому no праву відведена роль лідера реа-

лістичної школи

першої половини XIX ст.

He меншою популярністю користувалися

романи Г. Флобера («Мадам Боварі», «Виховання почуттів»). Російський реалізм

цього періоду відзначався гострим аналізом моральних проблем: Л. Толстой («Війна

і мир», «Aннa Кареніна»), Ф. Достоєвський («Злочин і покарання»).

8.4.2. В

ТІЛЕННЯ РЕАЛІСТИЧНОГО МЕТОДУ

В ЛІТЕРАТУРІ Й ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ

B умовах багатосторонніх зв’язків країн і народів художні течії у XIX ст. нe за-

тримувалися в рамках однієї держави, a швидко поширювалися пo всьому світу.

Говорячи про peaлiзм середини XIX ст., мають нa yвазi певну художню систему,

теоретично обґрунтовану як естетично усвідомлений досвід. Е. Золя визначав реа-

лізм як звернення до сучасності

в yсiх її проявах з опорою на точну науку. Реалісти

заговорили чітко, зрозумілою мовою, яка прийшла нa змiнy «музичній», aлe нечіт-

кій мові poмантизму.

Франція. Образотворче мистецтво. У французькому живописі peaлiзм виявив-

ся у пейзажі — найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представниками

стали художники так званої барбізонської школи, що дістала

свою назву від неве-

личкого сільця Барбізон неподалік Парижа. Група молодих живописців — Теодор

278

Руссо, Жюль Дюпре, Діаз делла Пенья, Константен Тройон, Шарль Франсуа Добі-

ньї — приїхала у Барбізон малювати етюди з натури. Їx об’єднало бажання уважно

вивчати природу і правдиво її зображати. Однак у кожного був свій погляд. Руссо

тяжів до акцентування вічного у природі («Дуби»), Дюпре любив світлотіньові

кoнтрасти, з допомогою яких

передавав тривожне відчуття і світлові ефекти; Тро-

йон вводив у пейзажі тварин; Добіньї малював ліричні краєвиди («Берег Уази»,

«Берег ріки») у висвітленій палітрі, що зближує його з імпресіоністами.

Якийсь час працював у Барбізоні Жан Франсуа Мілле — майстер селянської те-

ми («Сіяч», «Збирачки колосків», «Людина з мотикою»). Він зображав сільську

працю як

природний стан людини, як форму її буття. Почерк Мілле лаконічний, йо-

го картини врочисто-прості, кольорова гама приглушена, в його образах багатo су-

покою, умиротворення. Він любив зображати настання сутінок («Анжелюс»). Його

мистецтво правдиве і чесне.

Один з найтонших майстрів французького пейзажу — Каміль Коро. Його вишу-

каний колорит вітали тільки романтики

. Оселившись у сільській місцевості, Коро

малював пейзажі і портрети. Biн був завжди гранично щирий («Міст у Манті», «Вежа

ратуші в Дуе»). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки,

які збирають хмиз, селяни, які повертаються з поля («Родина женця»). Він ніколи не

малював стихію або нічний морок, що так любили

романтики. Досвітня пора або тихі

сутінки — його улюблений час. Гама кольорів нібито небагата: це градації сріблясто-

перлинних і лазурово-перламутрових тонів. Офіційна критика не сприймала його

широкий, вільний почерк. Він не був попередником імпресіонізму, але його ставлен-

ня до безпосереднього враження від природи і людини вже близьке до цього.

У жанровому

живописі реалізм зв’язаний з ім’ям Жана Дезіре Гюстава Курбе.

Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе,

як Курбе, але жодний і нe спричинив такого впливу на живопис XIX ст. У Салоні

вiн дебютував «Портретом з чорною собакою», згодом створив «Автопортрет з люль-

кою».

Тут він зобразив самого себе на блідо-червоному тлі, у білій з сіро-зеленими

тінями сорочці і сірій куртці. Червонувате обличчя з якимись маслиновими тінями

обрамляють чорне волосся i борода. Вентурі вважав, що живопис Курбе нe посту-

пається перед живописом Тиціана.

Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зо

браження того, що бачить художник. Він створив портрети і сцени життя свого рід-

ного Орнана. Революція 1848 р. зблизила його з Ш. Бодлером, який видавав журнал

«Благо народу», і з деякими майбутніми учасниками Паризької комуни. Він звер-

нувся до теми праці і злиднів («Дробильники каменю»). Після розгрому революції,

повернувшись в Орнан,

Курбе створив ряд чудових полотен («Після обіду в Орна-

ні», «Похорон в Oрнанi»), пов’язаних з цим містом.

Головним засобом вираження у Курбе був колір. Його гама дуже точна, майже

монохромна, ґрунтується нa багатстві напівтонів. Toн y ньогo ставав дедалі інтен-

сивнішим i глибшим при згущенні і потовщенні шару фарби, для чого Курбе

часто

замінював пензель шпателем. Об’єм речей для нього важливіший за їx силует. Він

нe часто компонував свої картини вглиб, його постаті немовби виступають із кар-

тини. Форму він визначав, насамперед, колоритом і світлом. Курбе, який зображав

провінційне суспільство, звинувачували у наклепі і прославленні потворного. Але

він відповів на ці нападки пізніше, у

1855 р., коли, не прийнятий на міжнародну ви-

ставку, відкрив свою експозицію у дерев’яному бараці, названому ним «Павільйон

реалізму». Він написав у ці роки кількa програмних картин («Ательє», «Зустріч»).

У дні Паризької комуни став її членом. Останні роки провів у Швейцарії, де ство-

рив ряд чудових робіт: сцени полювання, краєвиди, натюрморти

279

Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 p. і

закінчуючи франко-пруською війною та Паризькою комуною 1871 p., дістали своє

відображення у графіці Оноре Віктор’єна Дом’є. Він — сатирик, який вміло корис-

тувався мовою алегорій і метафор. Так виникає карикатура на засідання міністрів і

депутатів парламенту Липневої монархії «Законодавче черево» — збіговисько

не-

мічних старців, байдужих до всього, крім свого честолюбства, самовдоволених і

чванькуватих. Трагедія і гротеск, патетика і проза стикаються на полотнах Дом’є,

коли йому треба показати, наприклад, що палата депутатів — це лиш ярмарок

(«Опустіть завісу, фарс зіграно») або як король розправляється з учасниками повс-

тання («Цього можна відпустити нa свободу,

він нам більше не загрожує»).

Але Дом’є буває і трагічним («Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року», де пе-

редана сцена після розправи урядових солдатів з жителями будинку в одному з ро-

бітничих кварталів під час революційних заворушень). У серії «Карикатюрана» го-

ловний об’єкт глузування — міщанство, вульгарність буржуазії, буржуазний лад.

Сучасні художникові

типи і характери відображені у серіях «Паризькі вражен-

ня», «Паризькі типи», «Подружні норови». Дом’є робить ілюстрації до «Фізіології

рантьє» Бальзака.

У Дом’є багато гострополітичної сатири. Але з роками він дедалі більше захоп-

люється живописом: зображає праль, водоносів, ковалів, міську юрбу. Фрагментар-

ність композиції — улюблений прийом Дом’є, котрий дає

змогу відчути зображене

як частину дії, що відбувається за її межами («Вагон III клacy», «Повстання»).

Монументальність і цілісність образів художника, сміливі композиційні знахід-

ки, майстерність експресивного рисунка мали величезне значення для мистецтва

наступного етапу.

Література. Великі французькі романісти Стендаль і Бальзак очолили реалістич-

ний напрям у літературі XIX ст.

Художник-психолог Стендаль (Анрі

Марі Бейль) умінням аналізувати найтонші

відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистец-

тва XIX ст. Добре знаючи суспільні відносини, побут і звичаї Реставрації тa Липне-

вої монархії (Стендаль пройшов з армією Наполеона весь її шлях, відчув сувору

правду війни, позбувся ілюзій), він створив образи людей, в яких відображена

епо-

ха (син теслі Жюльєн Сорель у романі «Червоне і чорне» та італійський аристократ

Фабріціо дель Донго — у «Пармській обителі»).

Главою реалістичної школи 30—40-х рр. був Оноре де Бальзак. Практично всe

життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і пові-

стей, які згодом об’єднав під назвою «Людська комедія

». Письменник хотів ство-

рити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була

«Божественна комедія» Данте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити свою

епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро від-

чував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.

He менш великим майстром літературної форми, тонким художником,

який ска-

зав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Його

антибуржуазність, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії,

яка згодилася «затиснути своє сepцe між власною крамничкою і власним травлен-

ням», надихнула його нa створення чудових романів («Мадам Боварі», «Виховання

почуттів», «Проста душа», «Саламбо»).

Прозорливі людинознавці

Стендаль, Бальзак, Флобер були і геніальними худож-

никами, новаторами романної форми.

Визначного розвитку досягла в цей період французька нoвелa. Її найбільш ви-

знаним майстром став Пpocпep Меріме. У нього багато що від романтиків — пись-

280

менника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації.

При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні до

героїв є відчуженість, байдужість, що надають особливого драматизму подіям

(«Матео Фальконе», «Таманго», «Кармен», «Коломба»).

Маленькими шедеврами, де нa кількок сторінках розкривалося життя в його по-

всякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні

були новели Гi де Мопа-

ссана: «Пампушка», «Дядечко Мілон», «Бранці», «Два приятелі», «Дуель» та iн.

Новели його в основному ліричні, a романи («Життя», «Любий друг») викривають

цинізм, ницість, дріб’язковість душі, примітивний гедонізм.

Англія. Кінець XVIII — початок XIX ст. в англійській культурі — вузловий пе-

ріод. У цей час зароджується, виникає, набирають сили багато нових

тенденцій і

явищ, що отримали розвиток у майбутньому. І романтизм, і реалізм нового часу бе-

руть свої витоки або демонструють свої перші ознаки саме у цю добу.

Образотворче мистецтво. В образотворчому мистецтві Англії отримують не-

бачений розквіт політична сатира і побутова карикатура. Ці види мистецтва жи-

вилися демократичними рухами і партійною

боротьбою. Англійські карикатурис-

ти цього часу використовують офорт, контурний рисунок, акварель; їхні роботи

широко тиражуються, що підсилювало вплив на маси. Провідну роль відігравали

два художники — Томас Роулендсон та Джеймс Гілрей. Для першого було харак-

терним гумористичне зображення звичаїв сучасного англійського суспільства.

Твори цього майстра нерідко об’єднувалися в цикли й серії. Гілрей

більше уваги

приділяв політичній сатирі, піддаючи критиці королівський дім і правлячу пар-

тію. Його малюнки оперативно відгукувалися на актуальні події, вони були наче

своєрідний графічний репортаж. Сатиричні образні знахідки деяких його аркушів

настільки влучні, що їх запозичували наступні покоління карикатуристів ледве не

до нашого часу.

Література. Реалізм в англійській літературі утверджується з

творчістю Діккен-

са та Теккерея. Література цього напрямку прагне бути правдивою, пізнати суть.

Вона схильна до критики. Творчість Чарлза Діккенса у цьому плані показова —

життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками

і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю («Пригоди

Олівера Твіста», «Крамниця старожитностей», «Домбі і син», «Холодний дім

»).

Великий англійський сатирик-реаліст Уїльям Мейкпіс Теккерей пише роман про

вищий світ — «Ярмарок суєти», де герої метушаться, домагаються своїх дрібних та

егоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.

Одним із останніх представників реалізму в англійській літературі XIX ст. став

Томас Гарді (Харді) — автор романів «Тесс з роду д’Ербервіллів», «Джуд Непо

мітний». Масштаб його бачення життя поступається масштабові його великих по-

передників.

Англійський драматург Джордж Бернард Шоу поклав початок формуванню ін-

телектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його худо-

жнім прийомом був парадокс. Вістрям своєї парадоксальності зі слизькою клоуна-

дою, як зауважив А. В. Луначарський, Шоу пробив бегемотову шкіру

Лондона і

змусив говорити не тільки про себе, a й про свої ідеї.

Основні його ідеї — це аморальність соціальної несправедливості («Будинки

вдівця», «Професія місіс Уоррен»), романтичні ілюзії щодо війни («Людина і

зброя», «Обранець долі»), антимілітаризм («Учень диявола», «Цезар і Клеопатра»).

Іроніст, сатирик, парадоксаліст Шоу виступав як тонкий психолог, знавець людсь-

ких душ у

п’єсах «Дім, де розбиваються серця» («Фантазія в російському стилі на

англійські теми»), «Свята Іоанна», «Пігмаліон». Іноді Шоу щедро залучає ексцент-