Гриценко Т.Б. Культурологія

Подождите немного. Документ загружается.

231

вні вистави для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р. — на початку

1791 р. тут виступала італійська трупа.

Український театр другої половини ХVІІ—ХVІІІ ст. посів видатне місце в істо-

рії української культури. Бароковий за своєю природою, він виріс на західноєвро-

пейському культурному ґрунті, орієнтуючись на шкільні драми, що побутували в

різних

країнах Заходу. Український шкільний театр був значною мірою залежний

від своїх джерел — народних звичаїв та ігор, церковних обрядів. Він же й впливав

на розвиток народної драми — так званого фольклорного театру (в обох його варіа-

нтах — ляльковому і живому). При шкільному театрі другої половини ХVІІ —

першої половини ХVІІІ ст. існувала інтермедія

— попередниця української комедії

в новому українському театрі початку ХІХ ст.

Український професійний театр на Лівобережній Україні під протекторатом Ро-

сійської імперії ще не міг з’явитися у другій половині ХVІІІ ст., як не міг з’явитися

і на Правобережній Україні та в Східній Галичині в умовах польського, а згодом

австрійського панування

XVIІ—XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продо-

вживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах,

які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культу-

рами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання націона-

льної культури, але і подальше її піднесення як

самобутньої, з властивими тільки їй

рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв’язку з націо-

нально-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648—

1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання

автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона

публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до

кінця XVIII ст

. знову створили важку ситуацію для української культури.

У козацьку добу Україна посідала чільне місце серед держав Східної Європи.

АПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Витоки та основні засади Просвітництва.

2. Художнє життя Європи періоду Просвітництва.

3. Стиль бароко епохи Просвітництва в українському мистецтві.

4. Бароко і класицизм як провідні стилі епохи Просвітництва.

5. Літературно-мистецьке життя в Україні гетьманської доби.

6. Чому школа й виховання є найважливішими чинниками виховання?

7. Українська освіта й педагогіка епохи Просвітництва.

8. Яку

роль відіграли православні братства у культурному житті України в

ХV—ХVІІ ст.?

9. Ідеї Просвітництва у європейській літературі.

10. Музична культура Європи у ХVІІ—ХVІІІ ст.

11. Видатні українські композитори другої половини ХVІІІ ст.

12. Де і коли було відкрито перший оперний театр?

13. Європейське музичне мистецтво доби Просвітництва.

14. Видатні європейські художники епохи Просвітництва.

15. Видатні діячі англійського Просвітництва.

16. Видатні діячі французького Просвітництва.

17. Якою була культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії?

18. Меценатська й культурницька діяльність І. Мазепи.

232

19. Який внесок зробили письменники-полемісти (І. Гізель, Л. Баранович, І. Галя-

товський) ХVІІ ст. в українську культуру?

20. Яке вчення лежало в основі філософських поглядів Г. С. Сковороди?

21. Філософські погляди Г. С. Сковороди.

22. Розвиток друкарства в Україні.

23. Видатні українські архітектори ХVІІ—ХVІІІ ст.

24. Які Ви

знаєте українські пам’ятки архітектури, побудовані у стилі бароко?

25. Яким був внесок у розвиток духовності українського народу першодрукарів

слов’ян?

26. Роль і значення Києво-Могилянської академії в культурному розвитку

України.

27. Яким був культурний процес в Україні у XVIII ст.?

28. Розвиток української науки та її вплив на національну свідомість.

29. Особливості козацьких

літописів.

30. Становлення театрального мистецтва в Україні.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДО VII РОЗДІЛУ

1. Асеев Ю. Стили в архитектуре Украины. — К.: Будівельник, 1989.— 186 с.

2. Горелов А. А. Культурология: Учеб. пособие. — М.: Юрайт-М, 2002. — 400 с.

3. Гуляницкий. История архитектуры. — М.: Стройиздат, 1984.— 273 с.

4. Европейское просвещение и Французская революция ХVІІІ в.: Сб. статей / Под ред.

Г. С. Кучеренко.— М., 1988.— 409 с.

5. Жолтовський П. М.

Художнє життя на Україні в ХVІ—ХVІІІ ст. К.: Наукова думка,

1983.— 180 с.

6. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми.— Львів, 2002.—

412 с.

7. Золоте слово // Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ—

ХV століть. У 2-х кн. // За ред. В. Яременка.— К.: Аконт.— 2002.

8. Історія української та

зарубіжної культури: Навч. посіб. // С. М. Клапчук, В. Ф. Оста-

фійчук, Ю. А. Горбань та ін. — К.: Знання-Прес, 2002.— 351 с.

9. Історія української літератури. У восьми томах. — К.: Наукова думка, 1967.

10. Історія української культури. У п’яти томах // За ред Б. Є. Патона.— К.: Наукова дум-

ка, 2001—2003. Т. 3—4 (перша книга).

11.

Історія українського мистецтва у 6-ти томах.— К.: УРЕ, 1965—1967.

12. Кагарлицький М. Ф. Коли мовчать слова. Образи великих композиторів. У 2-х т. — К.:

Музична Україна, 1969.— 400 с.

13. Корінний М. М., Порапов Г. Г., Шевченко В. Ф. Короткий термінологічний словник з

української та зарубіжної культури.— К., 2002.— 214 с.

14. Костюк О. Г., Федорук

О. К., С. Мосаковський та ін. Українське бароко та європей-

ський контекст. — К.: Наукова думка, 1991. — 460 с.

15. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Гор-

була. — К.: Центр навчальної літератури, 2004.— 368 с.

16. Культурология: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. А

. И. Шапова-

лова. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003.— 320 с.

17. Крип’якевич І. Історія української культури. — К.: Либідь, 1994. — 656 с.

18. Макаров А. М. Світло українського бароко.— К.: Мистецтво, 1994. — 288 с.

19. Левчук Л. Т., Гриценко В. С. та ін. Історія світової культури: Навч. посібник.—К.: Ли-

бідь, 2003. —368 с.

20. Логвин

Г. Н. Украинское искусство Х—ХVІІІ веков. — М., 1963. — 486 с.

233

21. Лосєв І. В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. — К., 1995. —

548 с.

22. Мишанич О. В. Українська література другої половини XVІІІ ст. і усна народна твор-

чість. — Київ, 1980. — 343 с.

23. Немировская Л. З. Культурология. История и терия культуры. — М., 1992. — 319 с.

24. Памятники градостроительства и архитектуры Укр. ССР. Т. 4. — К.:

Будівельник,

1986.— 476 с.

25. Пасічний А. М. Образотворче мистецтво. Словник-довідник. — Тернопіль: Навчаль-

на книга. — Богдан, 2003.—216 с.

26. Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.— 765 с.

27. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного

процесу. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985. — 567 с.

28. Січинський В. Чужинці про Україну.—

Львів, 1991.— 314 с.

29. Словник українського сакрального мистецтва / За наук. ред. М. Станкевича. — Львів,

2006. —287 с.

30. Советский энциклопедический словарь. — М.: Советская энциклопедия, 1980. —

1600 с.

31. Степовик Д. Олександр Тарасевич. — К., 1975. — 386 с.

32. Тимофієнко В. І. Архітектура і монументальнее мистецтво. Терміни та поняття.— К.:

Вид-во Інституту проблем сучасного мистецтва. Головкиївархітектура, 2002. — 472 с.

33. Українська література XVII ст.: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Беле-

тристика / Упоряд., приміт. В. І. Крекотня. — К.: Наукова думка, 1987. — 608 с.

34. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Се-

машко та ін. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2001.— 550 с.

35. Философия эпохи ранних буржуазных революций. — М

.: Наука, 1983. — 487 с.

36. Художня культура світу: Європейський культурний регіон: Навч. посіб. /

Н. Є. Миропольська, Е. В. Бєлкіна, Л. М. Масол, О. І. Оніщенко. — К., 2001. — 268 с.

37. Чорненький Я. Я. Культурологія. Теорія. Практика. Самостійна робота. Навч. по-

сіб. — Київ: Центр навчальної літератури, 2004. — 392 с.

38. Шейко В. М., Гаврюшенко О. А., Кравченко О

. В. Історія світової культури: Навч. по-

сібник / Наук. ред. В. М. Шейко. — К.: Кондор, 2006. — 408 с.

39. Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Історія української культури: Навч. посібник / Наук.

ред. В. М. Шейко. — К.: Кондор, 2006. — 264 с.

40. Шкаруба Л. М., Спанатій Л. С. Російсько-український словник художніх термінів:

Навч. посіб. для студентів

вищих навчальних закладів. — К.: Каравела, 2004. — 320 с.

234

Ðîçä³ë 8

КУЛЬТУРА В ЕПОХУ

ПРОМИСЛОВОГО ПЕРЕВОРОТУ

ТА СОЦІАЛЬНИХ ЗРУШЕНЬ

8.1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗВИТКУ КРАЇН ЄВРОПИ

ТА

ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ У ДРУГИЙ ПЕРІОД НОВОЇ ІСТОРІЇ

Новий час — це історико-культурна система, що склалася та існувала з поча-

тку XVII ст. до 80-х рр. XIX ст. у Західній Європі й Північній Америці. Ця сис-

тема — неповторне поєднання цивілізаційних, економічних, соціальних, полі-

тичних, культурних явищ, історичних форм життя людини. У XVII—XIX ст.

новоєвропейська цивілізація досягає розквіту, реалізує закладені у ній можливо

сті. З кінця ХІХ ст. розпочинається період переосмислення та критики ідей і

цінностей Нового часу.

ХІХ ст. майже повністю вкладається у другий період нової історії. Хронологічні

межі цього періоду — 1789—1880 рр. Це доба ствердження капіталістичної форма-

ції в усій Європі. Вирішальну роль у цьому процесі відіграла Велика Французька

революція 1789—1799 рр. і правління Наполеона

Бонапарта (до влади Наполеон

прийшов у 1799 р. — у цьому році він був обраний першим консулом. З 1804 до

1815 р. Наполеон — імператор Франції). У державі Наполеона економічна, полі-

тична і правова системи буржуазного суспільства набули своїх класичних форм.

Ці форми у ході наполеонівських війн нав’язувалися іншим державам або перейма-

лися ними добровільно

. Відбувається промисловий переворот, виникає механізова-

не виробництво, різко прискорюється економічний розвиток Європи й Північної

Америки. У середині ХІХ ст. загострюються класові й національні суперечності,

що призводить до революцій 1848—1849 рр., цілої низки внутрішньоєвропейських

війн, громадянської війни у США (1861—1865). У 80-ті рр. ХІХ ст. в Європі вста-

новлюється політична стабільність, яка зберігалася до

першої світової війни

(1914—1918).

У ХІХ ст. продовжується бурхливий розвиток науки. У літературі й мистецтві

виникають такі стилістичні напрями, як романтизм, імпресіонізм та постімпресіо-

нізм. Міцно стверджується в літературі й образотворчому мистецтві творчий метод

реалізму.

Розвиток європейської цивілізації у другий період Нового часу поєднує еволю-

ційні й революційні моменти, повільне накопичення певних явищ

та різкі болісні

стрибки, що спричиняли перевороти в економіці, політиці, культурі.

8.1.1. М

АТЕРІАЛЬНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

У КРАЇНАХ

ЄВРОПИ ТА ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ ХІХ СТ.

Головним елементом способу життя людини у добу Нового часу стає принципо-

во нове ставлення до праці. Праця перетворюється на справу (бізнес). Головною

метою і критерієм успіху бізнесу є отримання прибутку, а також постійне зростан-

235

ня й розширення справи. Крок за кроком бізнес завойовує позиції у сфері ремісни-

чого виробництва та сільського господарства. Найважливішу роль починають віді-

гравати грошові відносини. Банки й біржі регулюють рух товарів і грошей, які

вкладаються у справу, боргові зобов’язання тощо. Капітал, тобто гроші, що прино-

сять гроші (прибуток), стає самостійною

силою, яка не залежала від соціального

стану її власника. У штучно створюваному світі бізнесу найважливішими стають

такі людські якості, як діловитість, підприємництво, майстерність, зростає роль

спеціалістів. Головний закон бізнесу — найбільший результат із найменшими за-

тратами, причому і те, і друге має грошовий вираз.

Прагнення до безперервного зростання бізнесу прискорило темп життя, сприяло

розриву

з традиціями, порушенню органічності розвитку. З цим боком нового часу

пов’язана велика роль у його історії переселенців, емігрантів, національних і релі-

гійних меншин. З діловою активністю була також тісно пов’язана колонізація євро-

пейцями країн в усіх частинах світу. У XVIII—ХІХ ст. починається вивіз з Європи

до колоній капіталу й

технологій і організація там виробництва й торгівлі. Таким

чином, ділова сфера європейської цивілізації почала зростати й розширюватися за

рахунок колоній.

У XIX ст. розвиток бізнесу виглядає як спрямований у безкінечність процес, у

якому обмежене життя окремої людини — безкінечно мала величина. Економіка

відмежовується від конкретної праці. Головними факторами у ній стають цінні па-

пери, продаж

акцій на біржі, а грандіозна робота промисловості виглядає лише як

відображення обігу паперів. Завдяки акціям власність віддаляється від людини, стає

анонімною. Господарем будь-якої справи стає підприємець. Він (або його довірена

особа) керує бізнесом і отримує прибуток. Господар залучає до участі у справі й

інших людей. У цьому випадку він виступає як

роботодавець, а всі залучені осо-

би — наймані працівники різних типів (інженери, управлінці, робітники). Між ро-

ботодавцем і найманими працівниками укладається договір про оплату праці. Ви-

рішальним фактором при розподілі ролей у бізнесі є власність на нього. Володіння

набуває характеру приватної власності. Юридичне оформлення права приватної

власності стало одним із найважливіших завдань суспільної

і політичної системи

Нового часу.

8.1.2. Р

ОЗВИТОК НАУКИ Й ТЕХНІКИ

Надзвичайно важливим фактором постійного розширення бізнесу стає техніка.

У добу Нового часу постало завдання створити кероване людьми механізоване ви-

робництво. Надзвичайні можливості для механізації відкрив створений Дж. Уайтом

універсальний паровий двигун (1784), що був здатний зрушити машини будь-якого

типу. Справжньою революцією була поява галузі «машинобудування». У 1794 р.

англійський механік Г. Модслі винайшов

рухомий суппорт (утримувач різця) для

токарного верстата. Згодом суппорт був застосований і у верстатах інших типів; він

виконував також операції, які раніше здійснювала людська рука. Завдяки суппорту

токарні, фрезувальні, шліфувальні, свердлильні та інші верстати перетворилися на

робочі машини.

Радикальні зміни у ритм життя внесло створення парового транспорту: назе-

много (паровоз Дж. Стефенсона — 1814),

річкового (пароплав Р. Фултона —

1807), морського (1819), а також винахід у середині ХІХ ст. електромагнітного

телеграфу (у 1844 р. С. Морзе передав телеграфне повідомлення електричним

способом) і швидко друкуючих поліграфічних машин. Сучасники називали

ХІХ ст. «століттям пари та заліза»: парові установки застосовувалися в усіх га-

лузях промисловості і сільського господарства, завершився перехід від мануфа-

ктури — великого підприємства, заснованого на ручній праці, до машинної ін-

дустрії.

У 1839 р. виникає фотографія — французький художник і винахідник Л.-Ж.-

М. Дагер розробив перший практично придатний метод фотографування — дагеро

типію і доповів про це Паризькій академії.

У 1869 р. американський винахідник і промисловець Д. Вестінгауз одержав па-

тент на пневматичне залізничне гальмо — гальмо Вестінгауза. Німецький винахід-

ник К. Ф. Дрез сконструював транспортну машину на залізничному ходу, яка при-

водиться у рух вручну або двигуном внутрішнього згоряння — дрезину. У 1863 р. в

Лондоні

побудована перша підземна залізниця (3,6 км) — метро. З 1868 р. метро діє

в Нью-Йорку. Найстаріші метрополітени на європейському континенті — Будапе-

штський (1896 р.), Віденський (1898 р.) і Паризький (1900 р.).

У 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила

164 км, ширина по дну — 22 м, первісна глибина — 7,5 м. Згодом канал був погли-

блений і розширений.

Різке

зростання попиту на метал призвело до винаходу англійцем Г. Бес-

семером конвертного способу переробки чавуну на сталь, так званого бесеме-

рівського процесу (патент 1856 р.). У 1864 р. французький металург П. Мартен

для виробництва сталі шляхом окислювальної плавки залізомістких матеріалів

(чавуну, стального лому) збудував піч, яку згодом, як і спосіб плавки, назвали

його

іменем.

З кінця 70-х рр. ХІХ ст. почав поширюватися телефонний зв’язок, розпочалася

ера електричної лампочки. Американський винахідник і підприємець Т. Едісон у

своїх майстернях, які стали згодом основою знаменитої «Дженерал електрик», роз-

робляє всю техніку електроосвітлення. У 1882 р. він побудував у Нью-Йорку першу

в світі теплову електростанцію загального користування, а

в 1896 р. дала струм

найбільша гідроелектростанція — Ніагарська. У 80-х рр. на вулицях Берліна з’яв-

ляються перші трамваї. У 1897 р. німецький інженер Р. Дізель реалізував свою ідею

двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем.

У 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Г. Марконі одержав патент на

винахід радіоприймача.

Наприкінці XIX ст. відбувся справжній переворот у

науковому мисленні. Були

подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної ме-

ханіки. Наприкінці 1895 р. німецький фізик В. К. Рентген повідомив про існування

нового роду променів із дивовижними якостями. Залишаючись невидимими, вони

пронизують різні предмети. Раніше за Рентгена «х-промені» відкрив в Австро-

Угорщині видатний український учений І. Пулюй. Він став

піонером у їх вивченні і

виготовив скляну лампу для світлоскопії.

У кінці ХІХ ст. почалося становлення як самостійної галузі науки атомної фізи-

ки. У 1896 р. французький фізик А. Бекерель уперше виявив радіоактивність солей

урану. Радіоактивність різних елементів, радіоактивне випромінювання вивчали

видатні французькі фізики П. Кюрі та його дружина М. Складовська-Кюрі. Вони

запровадили

в науковий обіг поняття «радіоактивність». М. Склодовська-Кюрі ке-

рувала Радієвим інститутом у Парижі. Разом з чоловіком дослідниця у 1898 р. від-

крила нові елементи: полоній і радій.

Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкриття кінематог-

рафа, який винайшли і в 1895 р. запатентували брати Люм’єр у Парижі. У наслі-

док цього була вироблена система фотографічної фіксації реальності в русі й

подальша її проекція на великий екран. У грудні 1895 р. в підвалі «Гран кафе»

на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кі-

но. Глядачі були ознайомлені зі сценами, знятими з натури: «Вихід робітників із

заводу Люм’єра», «Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота». Усього фірма

Люм’єр випустила близько 1,5 тис. одно

- та двохвилинних фільмів. У жанрово-

му відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні та історич-

ні сюжети.

ХІХ ст. відзначилося і прогресом будівельної техніки. Цей прогрес був пов’я-

заний зі зростанням населення та перебудовою міст відповідно до потреб промис-

ловості, транспорту. Багато міст було переплановано: вузькі заплутані

проїзди, що

збереглися з доби Середньовіччя, замінювалися на геометрично чітку сітку вулиць і

проспектів. Починають застосовувати портландський цемент, потім поширення на-

були суцільнометалеві конструкції. У середині XIX ст. з’явився новий тип споруди

з металу та скла — «Кристалпалас» у Лондоні (1851 р.).

До кінця XIX ст. розвиток техніки зробив життя людей у новоєвропейській

цивілізації відмінним від

життя в усі інші історичні епохи. Людина все більше

вилучається з природних умов і поміщається у штучні. Вулиці міст стають яск-

раво освітленими — порушується цикл день-ніч; будинки стають комфортабе-

льними — порушується цикл зима-літо; паровоз, пароплав, телеграф змінюють

сприйняття простору й часу. Побут стандартизується, підкоряючись законам

масового виробництва. Поступово зникають національний

стиль в архітектурі,

різниця в одязі тощо. У дусі раціоналізму, властивого добі, по всій Європі були

створені художні галереї, і завдяки низці публікацій, посібників та видань зраз-

ків у художній справі з’явилася можливість у серійному мануфактурному виро-

бництві наслідувати справжні художні твори і пропонувати найширшим верст-

вам нові, сучасні товари

Чисельні винаходи вдосконалили технології виготовлення освітлювальних при-

ладів і зробили можливим їх повсюдне застосування. У першій половині ХІХ ст.

свічки все ще залишалися найважливішим джерелом освітлення і довго не поступа-

лися місцем олійній лампі Аргана, яка давала яскравіше світло. І те й інше було ви-

тіснене близько 1860 р. керосиновими лампами

Сіллімана. Однак форми тодішніх

освітлювальних приладів були перешкодою для широкого розповсюдження всіх

цих винаходів. Аж до кінця ХІХ ст. шукали новизни й неповторності в імітаціях іс-

торичних стилів, які однак не відповідали життєвому устрою, що радикально змі-

нився

8.1.3. С

ОЦІАЛЬНІ Й ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ ДРУГОГО ПЕРІОДУ НОВОГО ЧАСУ

Витоки суспільної структури, держави й права Нового часу, як і багато інших

його елементів, сформувалися у надрах Середньовіччя. Однак середньовічна соціа-

льна система була повністю перетворена, причому періоди поступової перебудови

змінювалися періодами революційної насильницької і кривавої ломки цієї системи.

Насамперед діловій основі новоєвропейської цивілізації не відповідав суворий по-

діл суспільства за соціальними

станами. Він гальмував підприємницьку активність,

заважав залученню людей до ділової сфери, що постійно розширювалася. Серед-

ньовічна людина залежна від тих, хто знаходився вище неї у становій ієрархії, по-

Большая иллюстрированная энциклопедия древностей / Д. Гейдова и др.: Пер. с чешск. Б. Б. Михайло-

ва. — Прага: Артия, 1980. — С. 341.

238

винна була вести спосіб життя, відповідний до її соціального стану. Середньовіч-

ний європеєць служив Богові, государю, феодальному сеньйору, своїй корпорації

або громаді. Європеєць нового часу служив справі, усі учасники якої мали бути ма-

ксимально вільними від усіх неділових стосунків.

Тривалий процес руйнації середньовічного суспільства остаточно завершився

лише у середині ХІХ ст. Він

призвів до виникнення нової суспільної системи, за-

снованої на принципах юридичної рівності людей, єдиного позастанового грома-

дянства, прав людини й громадянина, свобод, що були закріплені на законодавчому

рівні. Права людини й громадянина розумілися як такі, що належать людині від

природи і примусово обмежуються лише на користь суспільства. Уявлення про

права і свободи

людини, що були характерні для Нового часу, відобразили дійсне

звільнення від середньовічних форм залежності, а також реальні ділові відносини

капіталізму, в яких брали участь юридично вільні особистості, що мають певні пра-

ва і обов’язки.

Основою відмінності в соціальному стані стала власність на справу. Виокре-

милися групи власників великих промислових, сільськогосподарських

та торго-

вельних підприємств — крупна буржуазія; власники капіталу й цінних папе-

рів — банкіри, фінансисти, рантьє; власники землі й ресурсів. У Новий час в

Європі й США продовжує існувати значний прошарок дрібних товаровиробни-

ків — ремісників і фермерів. Однак багато людей були позбавлені власності на

бізнес і брали в ньому участь як наймані працівники

: управлінці (менеджери),

інженери, техніки, промислові робітники, некваліфіковані робітники та ін. Із

зростанням ділової сфери суспільства ускладнювалася й система соціальних

зв’язків. Вирішення головних завдань — гарантувати право власності і регулю-

вати відносини підприємців та найманих робітників — стало неможливим без

втручання держави.

Середньовічна держава була нецентралізована й станова, найважливіші функції

передавалися лицарству (армія, суд,

податки), церкві (суд, податки, освіта), міським

комунам (суд, поліція, податки) крупні феодали мали власну дипломатію. На поча-

тку Нового часу практично вся внутрішня і зовнішня політика зосередилася в руках

центрального уряду. У ХІХ ст. остаточно завершується знищення решток середньо-

вічної політичної системи.

Процес централізації мав два важливі аспекти. З одного боку, влада

переходила

від представників суспільних станів до державних службовців (чиновників), що бу-

ли призначені урядом або обиралися населенням. З іншого боку, переосмислюється

поняття суверенітету — верховної влади, джерела влади. У Новий час панівною

стає ідея громадського, народного суверенітету. Вона простежується в основній

формі держави ХІХ ст. — парламентській державі.

Привілеї дворянства й духовенства в Європі

знищувалися у процесі революцій і

були остаточно знищені у ХІХ ст. При цьому як перехідна форма часто встановлю-

валася військова диктатура (наприклад Наполеона у Франції). Найхарактерніші для

ХІХ ст. політичні системи — конституційно обмежена монархія і демократична ре-

спубліка. Їх можна назвати двома різновидами парламентської держави. Значення

парламенту зростало, бізнес ставав основою європейської

економіки. У революцій-

ну та післяреволюційну епохи парламент став замість короля представником на-

родного суверенітету (верховної влади). У парламентській державі дуже велика

роль виборних посадових осіб: президента, прем’єр-міністра, депутатів, суддів. По-

діл виконавчої (уряд), законодавчої (парламент) і судової влади дав змогу узгоджу-

вати інтереси окремих соціальних груп та краще

контролювати державний апарат,

що надзвичайно ускладнився.

239

Виборність багатьох, у тому числі й вищих чиновників призвела до створення

партій і суспільних організацій (наприклад професіональних спілок). На їхню під-

тримку кандидат міг розраховувати за умови реалізації їхніх програм. Партії, проф-

спілки та інші громадські організації утворили сферу «громадянського суспільст-

ва», яке було відносно незалежним від держави. Тут формувалися політичні

рішен-

ня й політична лінія. На кінець ХІХ ст. класовий характер багатьох партій став сла-

бшим, остаточно склалася двопартійна система, що гарантувала мирний перехід

влади до опозиції.

Для Нового часу була типова національна держава, що об’єднувала більшу час-

тину певної нації і захищала її національні інтереси. Зіткнення цих інтересів часто

призводило

до воєн; крім того, деякі держави (особливо Франція) прагнули гегемо-

нії в Європі. Деякі держави провадили активну колоніальну політику, створювали

величезні колоніальні імперії, наприклад Британську. Відображенням цих процесів

стали ідеї націоналізму, національної зверхності і зверхності європейських «цивілі-

зованих» народів над неєвропейськими «нецивілізованими».

8.1.4. К

АРТИНА СВІТУ У ДРУГИЙ ПЕРІОД НОВОЇ ІСТОРІЇ

Порівнюючи картини світу Нового часу й Середньовіччя, слід відзначити на-

самперед нерелігійний характер перших. Інтелектуальні системи Нового часу є

спробами дати опис природи, історії і культури, спираючись лише на людський ро-

зум. На перший план виступають такі поняття, як «природний закон», «поступ»,

«розвиток», «еволюція», «прогрес» тощо.

У природничих науках ХІХ ст

. поширюються концепції еволюції, саморозвитку

природи. Космологічна інтерпретація цієї ідеї сягає XVIII ст., коли Кант і Лаплас

висунули гіпотези про утворення планет з газової хмари, що обертається навколо

Сонця. Важливу роль відіграли вчення Бюффона й Лайеля про еволюцію Землі і

безперервну зміну земної поверхні. Теорії розвитку в біології ХІХ ст. втілилися у

концепції еволюції видів

. Перша з них, що виходила з уявлення про безпосередню

зміну спадковості під впливом зовнішніх умов, була запропонована Ламарком

(1809). Вчення Дарвіна про еволюцію шляхом природного відбору (1859) стало об-

ґрунтованою дослідним шляхом теорією еволюції. Універсальність клітинної будо-

ви організмів була встановлена німецьким біологом Шванном; у 1865 р. австрієць

Мендель відкрив закон спадковості і створив

генетику.

У фізиці величезним відкриттям ХІХ ст. стали закон збереження енергії, ви-

явлення електромагнітної індукції й розробка вчення про електрику. Уявлен-

ня про атомно-молекулярну будову речовини отримало загальне визнання.

У 1868 р. російський вчений Менделєєв відкрив періодичний закон хімічних

елементів.

Характерними рисами науки Нового часу стали її математизований та експе-

риментальний

характер, використання спеціальних наукових мов, колективний,

а іноді й інтернаціональний характер досліджень, нерозривний зв’язок науки й

техніки. Паралельно до наукової картини світу і під її впливом розвивалася фі-

лософія.

Новий час — це також доба ідеологій. Вони були необхідні для обґрунтування

революцій і реформ, класової і партійної політики. Ідеологічні концепції ХІХ ст

були надзвичайно різноманітні. Одним із найзначніших ідейно-політичних напрям-

ків цього часу був лібералізм. Він об’єднав прихильників парламентської держави

або «правової держави» — конституційного правління, заснованого на поділі влади

240

між виконавчими й законодавчими органами, яке забезпечувало основні політичні

права громадян, включаючи свободу слова, друку, віросповідання, проведення зі-

брань тощо. Протягом ХІХ ст. лібералізм відстоював ідею суспільного устрою, за

якого регулювання економічних і соціальних відносин здійснювалися б через меха-

нізми конкуренції й вільного ринку, без втручання держави. Єдиною функцією

останньої, на думку

лібералів, мала бути охорона власності громадян і встановлен-

ня загальних рамок вільної конкуренції між окремими підприємцями. Найбільшого

розквіту лібералізм досяг у Великобританії, де його видатним представником був

Спенсер.

Для політичної думки Нового часу є характерним критичне ставлення до ново-

європейського суспільного ладу, пошуки альтернативи йому. Найповніше ці на-

строї виразилися у соціалістичних

і комуністичних теоріях. Загальними рисами цих

ретельно розроблених концепцій були вимоги повної рівності, знищення суспільної

ієрархії і того, на чому вона ґрунтується: приватної власності, сім’ї, держави, релі-

гії. На початку ХІХ ст. широко розповсюдилися вчення Сен-Сімона, Фур’є, Оуена,

які передбачали чисельні практичні заходи стосовно соціалістичного перетворення

суспільства з використанням

досягнень техніки. У середині ХІХ ст. соціалізм пере-

творився на масовий рух. Значну роль у цьому відіграли Маркс та Енгельс. Марк-

сизм претендував на звання «наукового соціалізму», який доводив об’єктивну не-

обхідність переходу до комуністичного суспільства.

У ХІХ ст. традиції Просвітництва продовжував позитивізм. Він базувався

на думці, що все справжнє

, «позитивне» знання можна отримати лише як ре-

зультат окремих наук та їх синтетичного об’єднання. На думку засновника по-

зитивізму Конта, те, що називається філософією, можна звести до загальних ви-

сновків з природничих та соціальних наук. Наука не пояснює, а лише описує

природне явище і відповідає не на питання «чому?», а

на питання «як?». Наслі-

дуючи просвітників, Конт та його послідовники у багатьох країнах Європи та за

її межами висловлювали впевненість у здатності науки до безперервного розви-

тку, у необмежених можливостях науки, у тому числі й у перетворенні громад-

ського життя. Ідея прогресу є підсумком розвитку картин Нового часу (XVII—

XIX ст.).

8.1.5. С

ВІТОГЛЯДНІ ЗАСАДИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ХІХ СТ.

Розвиток філософської думки протягом ХІХ ст. був спрямований на відкрит-

тя нових можливостей людини, переосмислення її місця й ролі у багатомірному

і складному світі, що дало нові імпульси для розвитку мистецько-художнього

процесу.

Ще французькі просвітителі високо оцінювали моральне значення мистецтва,

акцентуючи увагу на його високій виховній місії. Проте згодом був

переоцінений

вплив культури на розвиток суспільства. Якщо раніше цей вплив розглядався як

благо, то зростання соціальної нерівності в суспільстві, моральна і фізична дегра-

дація людини переросли в глобальну філософську проблему, що стала домінантною

в наступних культурологічних дослідженнях.

Філософією Просвітництва сутність культури пов’язувалася з досягненням осо-

бистої свободи людини в межах соціальної

системи. Природа створила людину та-

кою, що тільки через діяльність вона формує і себе, і навколишній світ, підкреслю-

вав видатний німецький філософ І. Кант. Культура в його розумінні — це здатність

людини контролювати свою біологічну сутність, уміння поставити моральний