Гриценко Т.Б. Культурологія

Подождите немного. Документ загружается.

201

ставників епохи Просвітництва — Гудона (1741—1828). Слава неперевершеного

майстра скульптурного портрета, яку Гудон завоював ще за життя, незаперечна і по

цей день. Це зв’язано з особистостями його моделей — великих людей XVІІІ ст.:

Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, Б. Франкліна, Дж. Вашінгтона.

Гудон виконав декілька скульптур на міфологічні сюжети. Кульмінацією твор-

чості майстра

в цьому плані було створення статуї Діани.

Французька революція позбавила Гудона не тільки основної маси замовників, а

й творчих сил. З середини 1790-х рр. його мистецтво почало різко занепадати. Він

продовжує працювати, але в значно менших об’ємах, виконує портрети членів ім-

ператорської сім’ї, маршалів і генералів. Останнім твором старого

майстра був

бюст Олександра І, виставлений в Салоні у 1814 р.

Гудон залишив надзвичайно велику творчу спадщину: портрети жінок і дітей,

учених і філософів, людей мистецтва і видатних державних діячів.

До видатних митців Франції у XVІІІ ст. належить яскравий талант скульптора-

монументаліста, майстра малої пластики і декоратора, автора композицій в стилі

рококо і

раннього класицизму — Фальконе Етьєн Моріс (1716—1791).

Багаторічне наполегливе навчання і праця, помножені на природне обдарування,

принесли майбутньому майстрові великі результати. Перша самостійна робота Фа-

льконе «Мілон Кротонський» зробила його ім’я популярним у французьких худож-

ніх колах.

У 1753 р. Фальконе виконує ансамбль з двох фігур «Благовіщення» і «Розп’ят-

тя» для

церкви Св. Роха.

Покровителькою і основним замовником стала маркіза Помпадур — фаворитка

Людовика ХV. Для оздоблення її палацу він створив велику кількість робіт, а також

мармурову фігуру «Музика». Його професійний рівень підтверджують скульптура

«Садівниця» і барельєф «Полювання на качок». Принесли успіх скульптору пре-

красні творіння малої пластики «Купальниця», «Амур» та інші.

У 1765 р

. Фальконе отримав через князя Д. Голіцина запрошення Катерини ІІ

створити в Петербурзі пам’ятник Петру І. 1766 р. скульптор з готовими ескізами

монумента приїхав у Росію. Творча робота принесла Фальконе славу геніального

скульптора-монументаліста. Після відливки кінної скульптури в 1778 р. він поки-

нув Росію. У 1782 р. в центрі Сенатської площі був відкритий монумент

Петру І

«Мідний вершник».

Найплідніші роки життя і тріумф творчого генія французький скульптор при-

святив Росії.

В архітектурі найяскравішим зразком класицизму залишається ансамбль Вер-

сальського палацу, збудований в 1668—1689 рр. за наказом французького короля

Людовіка ХІV. Архітектори цієї пам’ятки — Жюль Ардуен-Мансар та майстер са-

дово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основні

споруди Версаля нагадували

своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, ску-

льптурами. Версальський парк, як і весь ансамбль, — це програмний твір. Це регу-

лярний парк: у ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фон-

танів та скульптур. Загальна його довжина — близько трьох кілометрів.

У стилі класицизму було зведено

Будинок та Собор Інвалідів, Вандомську пло-

щу та Площу Перемог у Парижі, відновлюються роботи в Луврі.

У голландській архітектурі, починаючи із середини ХVІІ ст. відбувається крутий

поворот до класицизму. Найбільша будова в Республіці Об’єднаних Провінцій —

монументальна ратуша в Амстердамі — виконана в стилі класицизму. Започатко-

вана в 1648 р. ця велична

споруда, розкішно прикрашена всередині, була покликана

втілити ідею могутності буржуазної держави. Будівничим її був видатний голланд-

202

ський архітектор Якоб ван Кампен (1595—1657). Голландські зодчі другої полови-

ни ХVІІ ст. створили новий тип патриціанського житлового будинку з фасадом,

прикрашеним строгими пілястрами і фронтоном. Цей тип будови залишався зраз-

ком для подібних споруд протягом всього ХVІІ ст. і початку ХVІІІ ст.

У XVІІІ ст. в європейському мистецтві

зароджується неокласицизм. Неокласи-

цизм — течія в літературі та мистецтві ХVІІІ — початку ХХ ст., що базувалася на

стилізації зовнішніх форм античного мистецтва, італійського Відродження і част-

ково класицизму.

У мистецтві неокласицизм пов’язаний із англійським живописцем, графіком і

теоретиком мистецтва Уільямом Хогартом (1679—1764). Основоположник просві-

тницького соціально-критичного напрямку в європейському мистецтві,

майстер са-

тиричного побутового жанру.

Навчався в художній школі, Академії Вандербенка. У 1720-х рр. Хогарт заявив

про себе як ілюстратор. Ілюстрував твори Мільтона, Шекспіра, Свіфта, Сервантеса.

Коли вперше були написані живописні твори, невідомо. Але уже в 1728—1729 рр.

виступив як досвідчений живописець («Політик», «Прихожани, що сплять», «Жін-

ка, що вказує на батька

своєї дитини» тощо).

Часто живописні роботи відтворював у гравюрах. Розмножені в серіях естампів,

твори Хогарта мали великий успіх. Він створив цикли: «Кар’єра повії», «Модний

шлюб», «Кар’єра марнотрата» з шести, восьми композицій, пов’язаних загальним

сюжетом, які висміювали вади суспільства. Прийоми Хогарта сценічні. Він і відчу-

вав себе драматургом: складав словесні

коментарі (ремарки) до своїх картин і гра-

вюр, характеризував героїв і навіть давав їм імена. Хогарт писав не тільки побут, а

й був прекрасним портретистом («Портрет місіс Елізабет Солтер», «Автопортрет з

собакою», «Портрет Мері Едвардс», «Портрет Л. Фентон», «Портрет капітана То-

маса Корема»), зберігаючи в портретах свій талант соціального психолога і

майсте-

рність в передачі миттєвого стану. Його портрети-етюди живі, свіжі, наприклад,

портрет жвавої, рожевощокої «Дівчини з креветками».

Уільям Хогарт залишив декілька сотень творів живопису і графіки. Це був єди-

ний художник англійського Просвітництва й перший живописець-просвітитель у

Європі.

Одним із найвидатніших англійських художників другої половини XVІІІ ст. був

Джошуа Рейнольдс

(1723—1792). Це широко освічена людина, добре знайома із

мистецтвом старих майстрів, зокрема італійських живописців епохи Відродження і

пізнішого часу.

Серед колосальної кількості портретів (понад дві тисячі) Рейнольдса, які знайо-

млять нас з англійською інтелігенцією того часу, представниками національної

культури — письменниками, ученими, акторами, а також державними діячами, вій-

ськовими, знаттю — «Портрет письменника Стерна», «Портрет

Неллі О’Брайен»,

«Портрет Річарда Берка», «Портрет графа Фредеріка Бейсборо», «Портрет Пенело-

пи Бусбі», «Портрет адмірала Хітфілда», «Портрет герцогині Девонширської»,

«Портрет хлопчика» та інші.

Широка ерудиція Джошуа Рейнольдса, його великі знання в галузі техніки жи-

вопису, а також енергійний і товариський характер дозволили художнику стати ви-

значним діячем англійського

художнього життя свого часу. Він прославився не

тільки як великий художник, а й як теоретик живопису, виступав із статтями про

мистецтво, був організатором і першим президентом лондонської Академії мис-

тецтв.

Творчість і просвітницька діяльність Рейнольдса вплинули на англійську школу

живопису кінця XVІІІ — початку ХІХ ст.

203

У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні, правильні форми,

простежувався зв’язок з реалізмом, що найсильніше виявилося в творчості францу-

зького живописця, майстра жанрових картин, натюрмортів і портретів, автора по-

над 1000 полотен — Жана Батіста Сімеона Шардена (1699—1779). Свідок розквіту

французького Просвітництва, сучасник видатних мислителів — Вольтера,

Ж. Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є і

Д. Дідро. Освіту спочатку здобув у художника П’єра

Жака, а згодом у відомого живописця і скульптора Ноеля Ніколи Куапеля, який ви-

соко оцінив здібності учня.

У 1724 р. Шарден отримав перше замовлення — написати вивіску для будин-

ку лікаря із зображенням хірургічних інструментів. Ця робота засвідчила про

талант художника-живописця до жанрово-побутових

сцен. Через чотири роки

художник організував першу персональну виставку, після якої приходить ви-

знання.

У 1730—1740-х роках митець створив свої найкращі жанрові сцени («Пралі»,

«Повернення з ринку», «Трудолюбива мати», «Молитва перед обідом», «Чаюван-

ня», «Помічник повара» та ін.).

З любов’ю і теплом Шарден пише дітей: «Хлопчик з дзигою», «Маленька

вчите-

лька», «Дівчинка з воланом», «Хлопчик, що пускає мильні бульбашки», «Карто-

нний будиночок» тощо.

Велику частину серед живописних робіт художника займають натюрморти:

«Мідний бак», «Апельсини, срібний кубок та інші предмети», «Виноград, гранати,

кавоварка, ніж і бокали», «Натюрморт з дикою качкою», «Кошик персиків і горі-

хи», «Люлька», «Атрибути музики», «Атрибути мистецтв»

та інші.

Шарден виконав ряд портретів у техніці пастелі: «Портрет дружини», «Автопо-

ртрет в окулярах», «Автопортрет із зеленим козирком».

Не дивлячись на те, що великий живописець залишив величезну спадщину,

зразу після смерті був забутий. Лише в середині ХІХ ст. французькі письменни-

ки брати Едмон і Жуль Гонкур заново відкрили світові красу

і велич полотен

Шардена.

Одним із найвизначніших портретистів сторіччя був французький художник-

пастеліст Моріс Кантен де Латур (1704—1788).

У ранніх роботах Латура побудова композиції різноманітна. Наприклад, портрет

свого товариша аббата Ж. Ж. Юбера художник вирішує в жанровому стилі. Порт-

рети-картини дають можливість Латуру повніше і глибше охарактеризувати свої

моделі.

Латур безперервно виставляється

в луврських Салонах. Пише великі репрезен-

тативні композиції, але в Салонах представляє й невеликі камерні та інтимні порт-

рети (дофіни Марії Жозефи Саксонської, скульптора Ж. Б. Лемуана, ученого Дюк-

ло, маршала Моріца Саксонського, королеви Марії Лещинської, актрис Жустини

Фавар і Маріанни Данджевіль та ін.).

Латур в основному працював у техніці пастелі

. Найяскравіший період творчості

художника припадає на середину XVІІІ ст.

У стилі неокласицизму побудована площа Згоди в Парижі та Малий Тріанон у

Версалі архітектора Ж.-А. Габріеля (1698—1782). Найбільшою спорудою неокла-

сицизму стала церква св. Женев’єви в Парижі, яку в роки Французької революції

перейменували на Пантеон. Сюди перенесені останки найвидатніших людей Фран-

ції

, в тому числі і її будівничого — Ж.-С. Суфло (1713—1780).

У Росії неокласицизм не розвинувся в стильову систему. Риси рококо оригіна-

льно переплелися з класицизмом. Російський класицизм став однією із самобутніх і

яскравих сторінок європейського мистецтва. З’явившись у ХVІІІ ст., він набув до-

204

вершення в ХІХ ст. Видатними представниками російського класицизму ХVІІІ ст.

в архітектурі були В. Баженов, М. Казаков, у скульптурі — М. Козловський, Ф. Шу-

бін, Ф. Щедрін, Е. Фальконе та ін., у малярстві — І. Нікітін, Ф. Рокотов, Д. Ле-

вицький, В. Боровиковський та ін.

Романтизм як напрям у європейській літературі і

мистецтві зародився в Ні-

меччині у ХVІІІ — на початку ХІХ ст. на основі осмислення уроків Французької

революції. Для романтизму властиві духовний порив, піднесення над реальніс-

тю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритися

з суперечностями дійсності. Романтикам було властиве глибоке розчарування в

реальній дійсності, в наслідках антифеодальних революцій, в можливостях іс

нуючої цивілізації. Вони боролися проти канонів класицизму. Разом з тим одні-

єю з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна, всеохоплююча жадоба но-

вого, почуття необхідності радикального оновлення світу. Романтики прагнули

до усього незвичайного. Характерним для романтизму є й захист свободи, суве-

ренності та самоцінності особистості, увага до внутрішнього світу людини. Ро-

мантики

пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фанта-

зію, відкидаючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вони тяжіли до

всього, що стояло «над прозою життя», ставило митця над «сірою повсякденніс-

тю». Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразком мистецтво ан-

тичності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового

часу,

відмінного від класицизму.

Живопис ХVІІІ ст. поступався за драматизмом і масштабністю живопису

ХVІІ ст. Найбільші здобутки живопису пов’язані з творчістю вищезгаданих худож-

ників: Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.-О. Франагора Ш.-Л. Давіда у Франції, Хогарта і

Д. Рейнольдса в Англії.

Романтизм є характерним для творчості

іспанського генія Франсиско Хосе де

Гойї (1746—1828). Він став не тільки одним з найвеличніших живописців і графіків

Іспанії, але й суттєво вплинув на все європейське мистецтво ХІХ і ХХ ст.

Довге життя Гойї схоже на захоплюючий роман. Пригоди і небезпечні витівки

запального молодого іспанця: дуелі, любовні інтриги, бродяче життя з мандрівною

трупою матадорів (

тореадорів) тощо. Паралельно розвивався інший роман — роман

його мистецтва, ще складніший. Складний — тому що його мистецтво багатогран-

не, належить до різних періодів: кінця XVІІІ і першої чверті ХІХ ст. і в зрілому пе-

ріоді відрізняється складним підтекстом, зашифрованою системою алегорій. Гойя

був першим живописцем двору Карлоса ІV, але зображував сім’ю

короля («Сімейс-

тво короля Карлоса ІV») зі злою насмішкою; він був придворним художником за

Жозефа Бонапарта — ставленика Наполеона, він створив графічну серію «Страхіт-

тя війни» про спротив окупантам і потрясаючу картину «Розстріл повстанців в ніч

на 3 травня 1808 року»; він таврував інквізицію, жорстоко знущався над забобона-

ми. Гойя малював картини, які оспівували іспанський

народ, прославляли його кра-

су і моральну силу, мужність і патріотизм.

У першій половині творчого життя Гойя займався тільки живописом. Він був

неперевершеним живописцем, блискучим колористом, намагався наслідувати Ве-

ласкеса. Перше визнання йому принесли роботи, виконані в стилі рококо, — карто-

ни для шпалер (тобто тканих картин). Над серіями шпалер Гойя працював

у 1770-х

і 1780-х рр. Він брав для них різноманітні сюжети: тут були старці, стражники, ко-

нтрабандисти, мотиви маскараду.

Ставши відомим і модним придворним живописцем, Гойя писав дуже багато

портретів, не відмовлявся і від церковних замовлень, побутових тем — «Сім’я ге-

рцога Осуни», «Молочниця з Бордо». У середині 80-х рр. Гойя

виконав (поки що

205

тільки для себе) серію рисунків, які назвав «Капрічос», тобто капризи, фантазії.

У 1799 р. мадридська газета представила колекцію гравюр на примхливі теми, ви-

гравіруваних в техніці офорту та акватинти. Йому чудом вдалося уникнути інкві-

зиції. Коли художник працював над «Капрічос», йому було вже за п’ятдесят, був

хворим, глухим, але він став

художником і людиною нового типу, нового віку —

віку пробудження розуму. Ця колекція згодом перетворилася на шедевр іспансь-

кої гравюри та на один з найважливіших витворів світового мистецтва. Колекція

складається з 80 естампів, підписаних знизу. З самого початку свого існування

«Капрічос» зробили вирішальний внесок у популяризацію творів автора та розу-

міння його світобачення.

Ці гравюри є не лише неоціненним засвідченням ідей

Гойї, але й можливістю зазирнути у його епоху та замислитися над самою приро-

дою людини.

Таким був останній великий художник Іспанії і Європи, живий міст із «галант-

ного» XVІІІ ст. в критичний ХІХ вік.

Література. Задавала тон новому напряму і література. Творчість таких

видат-

них письменників епохи, як Корнель, Расін, Мольєр, підкоряє гострим відчуттям

значущості проблем «людина і суспільство», установкою на гармонію душі окремої

людини і навколишнім життям.

У літературі утверджувалась ієрархія жанрів, які поділялися на високі (трагедія,

епопея, ода) та низькі (комедія, сатира, байка). Кожен жанр мав свої канони та чіткі

межі, що не

допускали їх змішування. Провідне місце в цій ієрархії належало тра-

гедії. Трагедії Корнеля та Ж. Расіна, байки Ж. Лафонтена, сатира Н. Буало, комедії

Мольєра не лише намагалися вирішити суспільні конфлікти в ідеальній сфері анти-

чності, а й переносили їх у зону тогочасних соціально-етичних, моральних колізій,

що спричинило розвиток реалізму. Найбільше

це стосується творчості Мольєра, яка

поєднала різні ідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури.

Комедії Мольєра перестали бути «низьким» жанром. Його найкращі п’єси за тема-

тикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівня тра-

гедії. З кінця ХVІІ ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись в епоху

Просвітництва.

Англійська література

ХVІІІ ст. за методами зображення дійсності неоднорідна.

Провідним методом є просвітительський реалізм. Але перші десятиліття ХVІІІ ст.

відзначені розвитком просвітительського класицизму (Аддісон, Поп), а в другій йо-

го половині розвиваються сентименталізм і ранній романтизм. ХVІІІ ст. в Англії —

період, коли виникають всі основні напрями й риси прийдешньої

англійської літе-

ратури початку ХІХ ст. Величезний шлях проходить роман, блискучі зразки дає са-

тирична комедія, геніальних вершин досягає поезія. Героями романів були звичайні

люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої

найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д. Дефо, Д. Свіфт,

С. Річардсон, Г. Філдінг

Одним з найвідоміших письменників цієї доби був англієць Даніель Дефо

(1660—1731). Яскравий публіцист, у низці своїх памфлетів висміював дворян за

прихильність до титулів. Висував проекти реформ, які сприяли б буржуазному роз-

витку Англії. Популярні твори: «Робінзон Крузо», «Молль Флендерс», «Історія

полковника Джека», «Капітан Сінгльтон» принесли автору світову славу і визнан-

ня. У «

Робінзоні Крузо» прозвучала тема розумного егоїзму, активної, життєствер-

джуючої позиції, безмежних людських можливостей та їх реалізації. Автор твору

переконливо доводить, що з найбезнадійніших ситуацій завжди є вихід, але для

цього потрібно докласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бути

впевненим у своїй силі та розумі.

Іншого англійського письменника і політичного діяча Джонатана Свіфта

(1667—1745) роман «Мандри Гулівера» у світі читача користувався необмеженою

популярністю. Він сатирично зображував політичний і соціальний лад сучасної йо-

му Англії, політичних діячів. Під виглядом казкових подорожей свого героя він ви-

сміяв вади сучасного йому англійського суспільства, чванливість, жадібність, підо-

зрілість, свавілля, несправедливість. У

великій серії памфлетів Свіфт показує

жахливі результати англійського панування в Ірландії. Він був ідейним натхненни-

ком національно-визвольної боротьби в цій країні в 20-х роках ХVІІІ ст.

Видатним представником англійського реалізму ХVІІІ ст. був Генрі Фільдінг

(1707—1754), у творах якого подана картина соціальних контрастів Англії. Найяск-

равіший у цьому плані

твір «Історія Тома Джонса». Фільдінг критикує не тільки

пережитки феодалізму, а й вади нової буржуазної цивілізації.

Особливе місце в літературі ХVІІІ ст. належить видатному шотландському по-

етові Роберту Бернсу (1759—1796). Народний поет і великий гуманіст. Він ство-

рив твори, сповнені революційної пристрасності і гуманістичного пафосу, що різ-

ко вирізняє його від

більшості представників англійського просвітительства. Його

творчість здобула визнання за життя. У своїх поезіях він змалював образи селян,

виступав проти соціального й національного гніту — «Був бідний фермер батько

мій», «Веселі жебраки». Частина його творів періоду Французької буржуазної ре-

волюції пройнята революційними настроями — «Дерево свободи», «Чесна бід-

ність».

У романах Антуана-Франсуа Прево (1697—1763)

бурхливі людські пристрасті

стикалися зі звичайними обставинами життя — матеріальними, сімейними, через

що переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах, а реальними,

злободенними. Водночас Антуан Франсуа Прево порушив канони просвітницької

літератури. Він не лише вивів на сцену жертв станових забобонів, соціальних умов

життя, а поглибив людську драму внутрішніми психологічними чинниками, насам-

перед якостями

характеру («Записки знатної людини», «Історія кавалера Де Гріє та

Манон Леско»).

Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет і

мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749—1832), великий поет Йоган Фрідріх Шіл-

лер (1759—1805), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744—1803), та

публіцисти Георг Форстер (1754—1794) і Крістіан Шубарт (1739—1791). Німецькі

просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно

панівному

образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Вони

виступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних,

сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Це положення увійшло

в європейську естетичну думку.

Саме такі риси характеру властиві героям творів Шіллера — одного з основопо-

ложників німецької класичної літератури. Він є автором багатьох

ліричних віршів,

балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, боротьби наро-

дів проти поневолення. У драмі «Розбійники» в образі Карла Моора автор втілив

прагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних

порядків. У драматичному творі «Вільгельм Тель» возвеличено швейцарського на-

родного героя, борця за незалежність та свободу країни з-під австрійського

гніту.

В «Оді до радості» поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єд-

ність народів.

Найвидатнішим представником епохи Просвітництва у німецькій літературі був

Гете. Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Гли-

боко зрозумів значення Французької революції. Він, як великий гуманіст, вірив у

творчі можливості людини, негативно ставився до будь-якого насилля. Це знайшло

яскраве відображення у його всесвітньо відомому творі, драматичній поемі «Фа-

уст». Понад півстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закін-

чив за рік до смерті.

У творі відбито пошуки сенсу життя, щастя. Доктор Фауст — герой німецьких

середньовічних легенд та

головний герой трагедії Гете — це, насамперед, людина,

вічно невдоволена собою та своїм оточенням, душа бентежна, щира. Наприкінці

трагедії, переживши безліч пригод, вже гинучи, Фауст доходить висновку, що сенс

життя, найвища насолода, щастя полягають у самовідданій праці, діяльності та бо-

ротьбі на користь народу.

У літературі ХІХ—ХХ ст. Фауст є символом

титанічної творчої праці, невтом-

ного шукання істини й боротьби за свободу людського духу.

За сюжетом «Фауста» французький композитор Ш. Гуно (1818—1893) створив

однойменну оперу.

З’являється цілий ряд спеціальних історичних праць просвітителів, які започат-

кували «філософію історії». Якісно новим кроком у розвитку проблеми історизму

стала діяльність Йоганна Готфріда Гердера (1744—1803) — німецького просвітите-

ля,

великого дослідника національних культур, визначного історіософа, літературо-

знавця.

Історичний прогрес людства Гердер пов’язував з розвитком культури, до якої

відносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні стосунки, державне управління,

звичаї та традиції. Він описує історію та культуру різних народів до ХІV ст., засу-

джує претензії з боку будь-якого народу на обраність,

виключне місце у всесвітній

історії, закликає вивчати культуру різних народів. Це мало плодотворний вплив на

розвиток гуманітарної думки.

Гердер виступив з ідеєю єдності історичного процесу і суспільного прогресу для

всіх суспільств і народів, хоч би як їх звичаї були несхожими. За ним, людське сус-

пільство проходить ряд ступенів, де немає вищих і

нижчих рас і народів, де кожна

культура цінна своєю своєрідністю і де розвиток йде від стародавніх культур Схо-

ду, через античну, до середньовіччя і до нашого часу. За Гердером, вся історія на-

родів — це школа змагання в швидкому досягненні гуманності.

Музика. Висока хвиля суспільного руху ознаменувалася характерними змінами

в усіх видах мистецтва

, яке через епоху бароко й «старого» класицизму прийшло

спочатку до ряду нових «проміжних» течій, а потім до революційного класицизму

ХVІІІ ст. Найчутливішою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм темати-

ки, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрасти. У результаті

народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії. У вокальну та інструмента-

льну твочість

проникає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфо-

нічні й оперні твори.

Передкласична доба (так її називають, оскільки вона передує віденській класиці)

охоплює майже століття — від кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ ст. Це період бурхливого

розквіту всіх музичних жанрів у великих європейських країнах, музична культура

яких набуває дедалі

виразніших національних рис.

Найвидатнішими представниками передкласичної італійської музики були Джо-

ванні Баттісту Перголезе (1710—1736), який написав 14 опер, багато вокально-

інструментальних і камерних творів; Джованні Паізієлло (1740—1816) — автор

«Сивільського цирульника» та Доменіко Чімароза (1749—1801) — автор «Таємно-

го шлюбу».

Італійська передкласична музика дала багатий ужинок і в галузі інструменталь-

ної, камерної та оркестрової музики — Антоніо Вівальді

(1678—1741), Джузеппе

208

Тартіні (1692—1770). Італія дала світові Доменіко Скарлатті (1685—1757) — геніа-

льного клавесиніста ХVІІІ ст.

Найвидатніший представник передкласичної французької музики — Жан-

Філіпп Рамо (1683—1764).

Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських класиків в

особі Гайдна, Моцарта і Бетховена, у ХVІІІ ст. виникло кілька так чи інак-

ше пов’язаних із Просвітництвом «молодих» стилів,

що формували смаки суспі-

льства. Їхня спільна мета — стильове полегшення, відмова від релігійної тема-

тики, складних концепцій, декоративної пишності. Раннім представником цієї

школи, просвітницького класицизму ХVІІІ ст. з його громадським пафосом, ге-

роїкою, ідейно насиченими образами, був Хрістоф Віллібальд Глюк (1714—

1787). Автор оперної реформи, підготовленої ідеями естетики Просвітництва.

Вона, на його

думку, повинна торкнутися, головним чином, опер-серіа, які

необхідно позбавити надмірностей і пишнот вокальної віртуозності, встано-

вивши при цьому співвідношення між драматичною дією і музикою, зливши

гармонійно воєдино слово, музику й жест. Його мистецтво близько стоїть до

трактування в живописі античних сюжетів і характерів напередодні Великої

французької революції.

Багата обсягом, різноманітна жанрами

творчість видатного композитора-

новатора Йозефа Франца Гайдна (1732—1809), одного з основоположників віден-

ської класичної школи. Велике історичне значення митця не тільки в тому, що він

удосконалив і утвердив класичний тип симфонії і квартетів, а в тому, що він був і

засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного ор-

кестру. Його твори духом, змістом глибоко

народні. Особливо кращі симфонії та

квартети — то бездоганне дзеркало культури кінця ХVІІІ ст., коли мистецтво мало

сполучати велич і глибину в приємній, урівноваженій, м’якій художній формі.

П. І. Чайковський сказав, що якби не було Гайдна, то не було б ні Моцарта, ні Бет-

ховена, він обезсмертив себе удосконаленням чудової,

ідеально розумної форми

сонати і симфонії.

Наступний геніальний представник культури епохи Просвітництва — Вольф-

ганг Амадей Моцарт (1756—1791). Творчість Моцарта — вершина європейської

музики ХVІІІ ст. Важко навіть підібрати відповідні слова, щоб ними передати по-

див, захоплення, схиляння поколінь перед творчим подвигом цього феноменально-

го музичного творця. Все у його творчій біографії вражає —

стиль генія, гідна по-

диву фантазія й плодовитість, оригінальність у мисленні. За своє коротке життя,

позначене постійними злиднями, турботами, тривогами та болями, він встигає дати

світові величезну кількість творів у всіх жанрах і формах (понад 600). Якась неві-

дома сила веліла поспішати, мовби знала, що недовго йому залишалося жити. На

дванадцятому році життя

він уже автор двох опер. У сімнадцятирічному віці в його

доробку дві нові опери, двадцять симфоній, ціла низка театральних серенад, дивер-

тисментів та ін.

Твори великого новатора сповнені глибокого філософського та ідейно-

емоційного змісту. Його музичні образи формуються в широкому діапазоні,— від

інтимних або трагічних, скорботно-патетичних, сповнених лірико-філософських

роздумів частин

до наповнених по вінця життєдайним і радісним торжеством фіна-

лів; від патетичного благоговіння до незламної волі в боротьбі, до героїки й титані-

чної могутності у переборенні страждань.

Багата творчість Людвіга ван Бетховена (1770—1827) дуже різноманітна за

жанрами і тематикою. Це опери, дев’ять симфоній, тридцять дві сонати для фор-

тепіано, сімнадцять струнних

квартетів, п’ять фортепіанних концертів, десять со-

209

нат для скрипки й фортепіано, концерти для скрипки з оркестром, двадцять три

збірники варіацій для фортепіано, численних пісень, арій, пісенних обробок, ора-

торій тощо.

У пантеоні безсмертних Бетховен забезпечує собі місце не салонними п’єсами у

дусі палацової шляхетної традиції ХVІІІ ст. — неминучої данини, яку кожен ком-

позитор платив свого часу

,— а своїми великими, що дожили до наших днів, слав-

нозвісними творіннями, які звучать щодня в багатьох куточках нашої планети.

Велич композитора в тому, що у винятково багатому образному ладі його тво-

рів розкривається із неповторною виразністю глибоко демократичний дух і пафос,

співзвучний не лише умонастроям європейської прогресивної інтелігенції тих ча-

сів, а й волелюбним пориванням усього людства. Велич композитора в тому, що

він самобутній, що своєю творчістю пророкував шляхи для майбутнього розвит-

ку; що в інтонаційному відношенні музика його живиться соками народних та ге-

роїко-закличних пісень епохи, які творчо осмислював, а не сліпо наслідував. Те,

що він повідує світові — значне,

нове за звучанням, важливе, сміливе, глибоке,

новаторське за своєю формою,— відображає умонастрої сучасної йому епохи,

пошуки європейської художньої думки і людського духу в період формування

романтизму.

У сфері музичної культури остаточно запанувала опера, яка стає справжнім син-

тезом мистецтв (музика, костюми, декорації, бутафорія тощо). Поряд з оперою роз-

виваються й інші

великі вокально-інструментальні форми — кантата, інструмента-

льний та сольний концерт.

Творча спадщина трьох геніальних представників віденської класики постійно

засвідчує свою непорушну життєздатність.

Отже, європейська культура ХVІІ—ХVІІІ ст., яка розвивалася на засадах раціо-

налізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання та

освоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд, вільний від

феодаль-

них забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в Західній Європі, що

найповніше виразилося в ідеалах Французької революції, виробила нові засоби ху-

дожньо-мистецького відображення навколишнього світу.

7.5. У

КРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В XVIІ—XVIII СТ.

XVІI—XVIII ст. — виключно складний і важливий період у житті українського

народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських

земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення на-

ціональної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчи-

зняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для

подальшого розвит-

ку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в

Україні.

Всенародна війна за свободу України 1648—1657 рр. безпосередньо відбилася і

на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення —

все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова

українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч

Гетьманщина

включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зрос-

тання національної самосвідомості.

Поява книгодрукування на українських землях у XVI ст. — значна віха в розви-

тку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної

свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започат-

210

кувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, кни-

годрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській іс-

торії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.

Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Уже на початку XVII ст

тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Киє-

во-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запоро-

зького. Активно займалися організацією друкарень братства.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст.

нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у дру-

карській продукції мали

книги релігійного характеру, але видавалися також наукові

трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важли-

ву роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М. Смотрицький (1619), М. Ломо-

носов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася понад 150 років практично у

незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львів-

ських міщан

нараховувалися десятки і сотні книг.

На відміну від європейських та південнослов’янських першодрукарів україн-

ські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкува-

лися на папері. Папір був частково привізним, але переважна більшість його ви-

готовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філі-

гранями — водяними знаками. Для

філіграней використовували герби засновни-

ків папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друка-

рні, герби міст тощо.

Увесь час Лавра дбала про зовнішність своїх книжок, і тут печерські видання не

мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього

слов’янського світу. Художники готували потрібні малюнки, а гравери вирізували

їх на дереві (а з кінця 1680-х рр. і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра

вже в XVII ст.

Перший період лаврського друку — це період її вільного життя. Лавра вільно

друкувала всі книжки, які тільки вважала за корисні та потрібні. Таким життям жи-

ла Лавра цілих 70 років, тобто до того часу

, коли українську церкву було віддано

московському патріархові.

Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань з великою кількістю гра-

вюр. Печерська графіка цінна особливо тим, що вона постійно базується на україн-

ській традиції. Дуже любила Лавра давати на гравюрах своїх видань свій печерсь-

кий побут. Часто можна побачити на цих гравюрах

малюнки Успенської церкви,

печер, лаврський іконостас, Антонія й Феодосія і т. ін. Взагалі печерські гравюри

дають багатий та цінний матеріал для вивчення тогочасного українського життя та

культури.

У середині XVІІ ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку україн-

ської культури. Її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мис-

тецтва, суспільно-

політичної думки. Друкарство і книговидання на той час ще не

відокремилися одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими полі-

графічними підприємствами, а й видавничими центрами, осередками розвитку

письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистець-

кого оформлення книги. Важливо підкреслити підтримку українського друкарства

гетьманським урядом і козацькою старшиною.

першій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського

книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням

видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися