Головко H.B. Ортодонтія. Розвиток прикусу, діагностика зубощелепних аномалій, ортодонтичний діагноз

Подождите немного. Документ загружается.

відсутній хрящовий покрив, він є тільки на задньому скаті суглобного горбка.

Суглобний горбик у дорослих представлений еліпсоподібним виступом,

розташованим у нижньому відділі виличного відростка скроневої кістки. Довга вісь

суглобного горбка має таган напрямок, як і у нижньощелепної ямки. Він має передній

скат, гребінь (вершину) та задній скат. Передня поверхня суглобного горбка спрямована в

бік підскроневої ямки, задня є суглобною поверхнею, по якій рухається голівка нижньої

щелепи. Висота суглобного горбка відносна франкфуртської горизонталі коливається від 5

до 25 мм. Відповідно і верхівка його може бути більш-менш пологою. Зовнішні контури

горбка в нормі рівні та плавні. Кут нахилу заднього скату суглобного горбка до

франкфуртської горизонталі знаходиться в межах 48-90°. Кісткові поверхні суглобного

горбка та голівки нижньої щелепи, які спрямовані в порожнину суглоба, опуклі та

інконгруентні.

Рентгенівська суглобна щілина є проекцією суглобного диска та покривних хрящів

суглобних площадок, має різну ширину. Ha рентгенівському знімку вона має вигляд

смугасті, серпоподібної форми просвітлення, яке обмежене покривними суглобними

хрящами та внутрішньосуглобним диском. На відміну від інших суглобів ширина

суглобної щілини СНЩС нерівномірна і залежить від віку та анатомічних особливостей

будови. Ширина рентгенівської суглобної 106

щілини на прямих томограмах дорівнює 2-3 мм. За правильних внут-

рішньосуглобних співвідношень верхньовнутрішня її ділянка найбільш вузька. Під час

відкривання рота в правильно функціонуючому суглобі суглобна площадка

встановлюється під верхівкою суглобного горбка та відстоїть від нього на 2-3 мм.

Суглобний диск створює необхідну конгруентність поверхонь між кістковими

елементами і допомагає стабілізувати положення нижньої щелепи. Він має вигляд двояко

ввігнутої овальної пластинки. Нижня поверхня диска відповідає формі голівки нижньої

щелепи, а верхня збігається з формою суглобного горбка. Товщина його спереду

коливається від 1,7 до 3,2 мм, а ззаду - від 2,5 до 6 мм. Медіальний край - від 2 до 3,6 мм,

латеральний - від 1,8 до 3 мм і в центрі - від 0,8 до 1,4 мм. Таким чином, у центрі диск

тонший, а по краях значно товщий, особливо біля заднього краю. Чим глибша ямка і чим

вищий суглобний горбик, тим товщий задній край диска. Товстий задній край диску

розташовується в найбільш глибокій частині суглобної ямки та оберігає її тонку кісткову

пластинку від тиску голівки нижньої щелепи, який іноді може виникати внаслідок

зниження прикусу. Краї диска щільно зрощені з суглобною капсулою (сумкою). Таким

чином, диск поділяє суглоб на два відділи: передньо-верхній та нижньо-задній. Ці два

відділи майже завжди цілком роз'єднані. Верхній відділ розташований між верхньою по-

верхнею диска, суглобним горбком та суглобною ямкою. Нижній відділ суглоба

утворений голівкою нижньої щелепи та нижньою поверхнею диска. Розділ порожнини

суглоба на два відділи зумовлює те, що повне обмеження рухів у суглобі можливе лише за

тяжких Уражень, які супроводжуються руйнуванням диска. За ураження тільки одного

відділу суглоба завжди є можливість рухів у іншому відділі. З'єднання диска із капсулою

суглоба дає можливість диску Рухатися разом із голівкою нижньої щелепи.

Суглобна капсула має форму лійкоподібної трубки, вузький кінець якої охоплює

шийку суглобної голівки, а широкий прикріплюється до скроневої кістки.

Таблиця 6 Розміри елементів СНЩС у дітей віком від 7 до 12 років

Елемент суглоба

Розміри в мм

Ширина суглобної щілини

- у передньому відділі

2,5 - 3,0

- у верхньому відділі

3,0 - 3, 5

- у задньому відділі

2,0 - 3,5

Передньо-задній розмір голівки

7,0-12

Висота голівки

6,0 - 10

Ширина суглобної ямки

11,0 - 14

Висота суглобної ямки

8,0 - 12

Висота горбка

5,0 - 7,0

На підставі морфологічних досліджень Ю. А. Петросов (1982) виділяє 5 основних

видів скронево-нижньощелепних сполучень Критерії оцінки були такі:

1) характер будови нижньощелепної ямки (глибока, вузька, висока, мілка,

широка);

2) розміри виростків (малий, помірний, надмірний);

3) розвиток диска (помірно розвинений, міцний, атрофований);

4) співвідношення розмірів і форми нижньощелепної ямки з розмірами та

формою виростка та внутрішньосуглобного диска.

За співвідношенням цих параметрів І тип можна розглядати як еталон норми. Для

нього характерні висока та широка ямка, добре розвинений виросток, помірно розвинений

диск. За II типу визначається глибока та вузька ямка, невеликих розмірів голівка та міцний

диск. Для III типу характерні глибока та вузька ямка, добре розвинена голівка та дещо

сплощений диск, який займає ямку. Для IV - широка сплощена ямка за невеликих розмірів

голівки нижньої щелепи та добре розвиненого диска. V типу відповідає мілка та широка

ямка за помірно розвиненого диска. На думку Ю. А. Петросова, 4 останні типи за своїм

конституціональним співвідношенням більше відповідають дисфункції суглоба.

Форма кісткових елементів СНЩС пов'язана із видом оклюзії.

Функція СНЩС

Особливістю рухів суглобної головки є комбінація поступальних та обертальних

рухів у суглобі. Будь-який рух у суглобі починається з поступальних рухів - ковзання

суглобної голівки по задньому скату суглобного горбка, потім приєднуються обертальні

рухи навколо горизонтальної осі голівки. Ця характерна функціональна особливість

відрізняє СНЩС від інших суглобів скелета людини. Вона зумовлена наявністю в

порожнині суглоба суглобного диска, який поділяє порожнину суглоба на дві камери. У

верхній камері відбуваються поступальні рухи і голівка зміщується вниз по задньому

скату суглобного горбка. В нижній камері відбуваються обертальні рухи навколо

горизонтальної осі. Таким чином, два відділи суглоба, які ізольовані один від одного

диском, єдині у виконанні функції, оскільки різноспрямовані рухи в суглобі відбуваються

одночасно.

Іншою функціональною особливістю СНЩС є синхронність рухів в обох суглобах,

оскільки обидва суглоби (правий та лівий) зв'язані між собою непарною нижньощелепною

кісткою. Цю особливість необхідно враховувати в діагностиці захворювань СНЩС.

У змиканні щелеп беруть участь скроневий, власне жувальний та медіальний

крилоподібний м'язи. Вони утримують щелепи у зімкненому стані. Під час опускання

нижньої щелепи функціонують латеральний крилоподібний, двочеревцевий, щелепно-

під'язиковий та підборідно-під'язиковий м'язи. Два останні м'язи опускають нижню

щелепу за фіксованого положення під'язикової кістки. Для здійснення плавних рухів

нижньої щелепи необхідна гармонійна діяльність цих м'язів з обох боків.

Нижню щелепу висувають уперед переважно латеральні крилоподібні м'язи, які

одночасно скорочуються. Допомагають такому скороченню власне жувальні та медіальні

крилоподібні м'язи. Під час зміщення нижньої щелепи назад скорочуються головним

чином задні частини скроневого м'яза. Берусь участь у таких рухах двочеревцевий та

підборідно-під'язиковий м'язи.

Для того, щоб змістити нижню щелепу вліво, скорочуються праві латеральний та

медіальний крилоподібні м'язи. Їм допомагають скроневий, двочеревцевий, щелепно-

під'язиковий та підборідно-під'язиковий м'язи з лівого боку.

Рухи нижньої щелепи у правий бік здійснюють латеральний та медіальний

крилоподібні м'язи лівого боку. Їм допомагають скроневий та надпід'язиковий м'язи

правого боку.

Функції порожнини рота

Функція дихання. Надходження повітря у легені та його видихання із легенів у

атмосферу та зовнішнє середовище відбувається

через рот та ніс (рис. 57).

Рис. 57. Носовий тип дихання, ротове дихання неможливе

внаслідок правильного розташування спинки та кореня язика.

Розрізняють носовий, ротовий та змішаний

тип дихання. Нормальний стереотип дихання

(носовий) має важливе значення. Відомо, що в

нормі при звичному фізіологічному навантаженні

повітря проходить через носову порожнину.

Струмінь повітря потрапляє через носові отвори в

середній носовий хід, потім дугоподібно ви-

гинаючись - у носоглотку. Проходячи через ніс,

повітря завдяки дотику з добре васкуляризованою

слизовою оболонкою значно зігрівається; відбувається механічне і біологічне очищення -

повітряний струмінь вивільняється від неорганічних та органічних ДОМІШОК. Неорганічні

домішки містяться в носовій порожнині і викидаються разом зі слизом; мікроорганізми

піддаються бактерицидній дії носового слизу. Носове дихання має таку перевагу, що

повітря завдяки насиченості слизової оболонки кровоносними судинами та слизовими

залозами зволожується. За необхідності (посилене фізичне навантаження, тимчасова

неможливість дихання носом) повітря може проходити через рот.

За тривалої обтурації носових ходів унаслідок збільшення аденоїдів, поліпів у

дитини може виникнути шкідлива звичка дихання ротом, яка залишається навіть після

ліквідації причини обтурації. Це призводить до порушення узгодження дії м'язів губ, щік

зовні і язика зсередини на щелепи, які ростуть і розвиваються. М'язи язика втрачають свій

фізіологічний тиск на верхню щелепу, змінюється розташування язика і нижньої щелепи.

Це в свою чергу призводить до розвитку деформації прикусу, яка починається з

піднебіння - формується високе (готичне) піднебіння; відзначається збільшення довжини

передньої ділянки верхньої зубної дуги; звуження в ділянці премолярів і молярів;

дистальне розташування нижньої щелепи. Чим більша тривалість шкідливої звички, тим

тяжчий ступінь деформації.

У деяких випадках з метою полегшення дихання дитина опускає нижню щелепу

вниз і вперед. Язик відходить від надгортанника і створюються умови для ротового

дихання. Таке положення язика призводить до розвитку нижньої щелепи і затримки росту

верхньої.

Під час ротового дихання змінюється поза тіла дитини та його частин у просторі.

Звичайною стає поза, в якій голова постійно схилена на груди. Це призводить до змін

тонусу шийних м'язів (що призводить до глосоптозу), а також тонусу м'язів плечового

пояса та міжреберних м'язів, з'являються впалі груди та випнуті лопатки. Така осанка

призводить до дистального розташування нижньої щелепи.

За тривалого порушення функції дихання внаслідок розростання аденоїдів

формується широка спинка носа, вузькі ніздрі, нерухомі крила носа, нестулені сухі губи.

Формується вузьке опукле обличчя із збільшеною довжиною нижньої частини; "подвійне"

підборіддя, Що свідчить про опущення язика.

Функція жування. Зубощелепна »система як складова частина Щелепно-лицевої

ділянки складається із окремих функціональних елементів різного ступеня складності.

Функціональним елементом зубощелепної системи є зуби. їхня функція полягає у

механічній обробці їжі та забезпечується завдяки особливостям будови та розташування

зубів у зубних дугах, співвідношенню щелеп у спокої і під час жування.

Залежно від функції, яку виконує той чи інший зуб їх поділяють на дві групи:

передню - різці та ікла, які відкушують та утримують їжу, та бічну - премоляри і моляри -

які роздавлюють та перетирають їжу. Залежно від функції зуби мають різну форму коро-

нок та неоднакову кількість коренів. У зубному ряді зуби розташовані таким чином, що

контактують один з одним завдяки контактним пунктам, які сприяють перерозподілу

жувального навантаження на весь зубний ряд та запобігають травмуванню ясенних сосоч-

ків. Коронки зубів верхньої щелепи у постійному прикусі мають нахил зовні, а нижньої -

всередину, за рахунок чого верхній зубний ряд ширший, ніж нижній.

Під час жування, а також у стані спокою завжди є визначене співвідношення щелеп,

яке може змінюватися залежно від рухів нижньої щелепи (артикуляція).

Переробка їжі починається в порожнині рота. Тут відбувається її подрібнення,

змочування слиною, аналіз смакових якостей, початковий гідроліз деяких харчових

речовин та формування

харчового клубка. Середня

тривалість перебування їжі в

порожнині рота - 15-18 секунд.

Рис. 58. Механізм смоктання: а - фаза

смоктання; б - фаза стиснення.

Подрібнення їжі, або

жування, становить собою

сукупність механічних

процесів, які роздрібнюють

їжу. Жування складається з

відкушування, роздроблення та перемелювання їжі. Механічна обробка їжі відбувається

зубами, які здійснюють

складний цикл рухів разом із

нижньою щелепою.

Рис. 59. Механізм смоктання за

штучного вигодовування.

У грудної дитини у зв'язку

з відсутністю зубів усі елементи

жувального апарату (губи,

щелепи, жувальні м'язи, язик)

пристосовані для акту

смоктання (рис. 58, рис. 59).

Акт смоктання складається з 4-х фаз (А.І. Бетельман із співавт., 1972):

I фаза - захоплення соска круговим м'язом і утримування його. При вкладанні

соска в порожнину рота, нижня щелепа висувається вперед. М'яке піднебіння

відсувається назад, а язик переміщується вниз і назад. Завдяки цьому

утворюється "смоктальний простір" Захоплення соска повинне бути

герметичним. Герметичності досягають завдяки хоботоподібній формі губ,

наявності смоктальної подушки та грудочок Біша, ясенній мембрані, а також

будові піднебіння.

II фаза - смоктальні рухи. Завдяки смоктальному рефлексу відбувається

відштовхування язика назад, який слугує ніби поршнем для утворення

розрідження. Дитина енергійно смокче, і молоко із внутрішніх грудних ходів

переходить у зовнішні. Під час ІІ фази дитина молока ще не отримує.

Під час III фази нижня щелепа переводиться із фізіологічного Дистального

положення вперед, так що досягає верхньої щелепи і, здавлюючи сосок

нижньою щелепою і язиком, дитина здійснює ритмічні рухи, спрямовані

спереду назад. Крапля молока видавлюється і тече назад, звідки потрапляє в

глотку.

Дитина має можливість змішувати нижню щелепу спереду назад завдяки

фізіологічній ретрогенії.

IV фаза - становить собою ковтання.

Анатомо-фізіологічні особливості, які сприяють акту смоктання:

- губи (м'які, хоботоподібної форми із смоктальною подушкою на верхній губі);

- добре розвинений круговий м'яз рота;

- ясенна мембрана (дуплікатура слизової оболонки) в ділянці різців та іклів;

- добре виражені піднебінні поперечні складки;

- клубочки Біша;

- фізіологічна ретрогенія нижньої щелепи;

- відсутність суглобного горбика, який сприяє сагітальним рухам нижньої щелепи.

Акт смоктання з часом переходить у жування. З появою тимчасових різців у дитини

з'являється змога відкушувати їжу, тобто подрібнювати її. Так виникають дробильні рухи

нижньої щелепи. Розмелюючі рухи у дітей з'являються з прорізуванням тимчасових

молярів.

У порожнину рота їжа потрапляє у вигляді шматків, сумішей різного складу і

консистенції або рідини. Залежно від цього їжа або відразу ковтається, або підлягає

попередній механічній та хімічній обробці.

Відкушена їжа за допомогою губ, а зсередини - кінчика язика - переміщується на

оклюзійну поверхню молярів правого або лівого боків нижньої щелепи. Після цього

щічний м'яз у вигляді медіального валика притискується до зубів, утворюючи стінку

щічної кишені. Роль медального валика полягає і в повертанні їжі на зуби, якщо вона

потрапляє в щічну кишеню.

Потім нижня щелепа зміщується вбік, рот закривається, а їжа розмелюється.

Подрібнена і розмелена їжа переходить у щічні кишені в переддвер'ї порожнини рота і

повертається на зубні ряди завдяки скороченню кругового та щічного м'язів. Жування

може відбуватися на одному або на двох боках. Передавання їжі з одного боку на інший

відбувається за допомогою язика, щічних і губних м'язів. Жувальний період, таким чином,

складається із таких фаз:

- фаза спокою;

- фаза введення їжі в рот;

- фаза подрібнення їжі (відкушування);

- фаза розжовування, розмелювання;

- фаза формування клубка їжі;

- фаза ковтання.

У відкушуванні їжі беруть участь усі жувальні м'язи, але особливу роль відіграє m.

temporalis.

Подрібнення їжі відбувається внаслідок опускання і піднімання нижньої щелепи.

Беруть участь усі м'язи, але головна роль належить m. masseter та m. pterygoideus medialis.

Під час розмелюванні їжі нижня щелепа здійснює бокові рухи, причому їжа

розмелюються на одному із боків і саме в цей бік рухається нижня щелепа. Головна роль

належить m. pterygoideus lateralis.

E. С. Гельман вивів середні фізіологічні норми ефективності жування. Ефективність

жування визначається кількістю розжованої їжі за одиницю часу.

Жувальна ефективність складає:

до 6 років - 25-35 %

7 років - 30-40 %

8-9 років - 40-50 %

12 років - 50-65 %

13 років-60-80%

14 років-65-90%

15-17 років-80-95%

Л. П. Григорьева (1995) наводить дані, згідно з якими в дітей від 1 до 2 років

середній період жування булки складає 76,6±15 сек., печива - 95,1±2,4 сек., сухаря -

150±32,3 сек.

У 3 роки визначається скорочення часу жування булки приблизно в 1,5 рази, при

жуванні печива - у 5 раз та лісового горіха - у 4 рази.

Функція жування, за даними Б. K. Костур (1972), у дитини віком від 2,5 до 4 років

(тобто у II періоді тимчасового прикусу) у зв'язку із наявністю повного контакту зубів

достатньо висока. Так, задовільного жування у 8 років вона дорівнює 80±9,8 %, 4 -

88,4±4,4 %. Час жування 800 мг лісового горіха в 3 роки складає 33,5±12,5 сек., а в 4 -

27,8±8,7 сек.

У III періоді тимчасового прикусу (від 4 до 6 років) за даними Б.K. Костур (1972)

жувальна ефективність коливається від 88,4±4,4 % до 89,25±5,3 %.

У дітей віком від 6 до 14 років у період зміни зубів із кожним роком збільшується

ефективність жування (від 89,25±5,3 % у 6 років до 99,92±0,08 % - у 14 років),

зменшується час жування.

Повноцінне жування їжі різної консистенції сприяє росту зубних дуг. Зміна зубів

відбувається активніше на боці звичного жування, на менш функціонуючому боці вона

затримується.

Schwarz (1941), вивчаючи механізм розвитку двох варіантів фізіологічного прикусу,

підкреслював роль інтенсивності та швидкості жування. Переважне годування дитини

м'якою, перетертою їжею призводить до виникнення так званої "ліні жування". Ця звичка

характеризується збільшенням часу жування. У таких дітей у III періоді тимчасового

прикусу відсутні фізіологічні проміжки між зубами або навіть визначається скупченість;

відсутні ознаки стирання оклюзійних поверхонь тимчасових зубів, а це дуже важливо для

правильної установки першого постійного моляра.

Жувальні цикли будуть продовжуватися доти, доки не буде досягнуте необхідне

роздрібнення їжі. Під час змикання молярів медіальні валики щічних м'язів

притискаються до зубів, утворюючи так звані «щічні кишені». Роздавлена між зубами їжа

потрапляє в ці кишені і щелепно-язиковий жолобок. Під час повторного жувального циклу

завдяки скороченню щічних м'язів і м'язів язика їжа знову доставляється на зубні ряди для

подальшого розм'якшення. У міру роздрібнення частки їжі просочуються слиною,

ослизняются муцином, склеюються в харчову грудку, що просувається до кореня язика і

розташовується в утвореному там жолобку. Обсяг і ступінь роздрібнення їжі

контролюються рецепторами слизової оболонки щік, ясен та язика. Завдяки цьому

відбувається сортування часток їжі: роздрібнені частки оформлюються в харчову грудку,

великі знову надходять для подальшої обробки, а сторонні виштовхуються язиком і ви-

даляються з порожнини рота.

Після відкушування їжі, безпосереднього розжовування і її подрібнення, що

здійснюється за закритого входу

в порожнину рота (зімкнутих

губів) формується клубок їжі.

Рис. 60. Фази проходження харчової

грудки під час жування та ковтання: 1 -

ротова, 2 - глоткова, 3 - стравохідна.

Функція ковтання. Після

формування клубка їжі настає

акт ковтання - самостійний рефлекторний акт переміщення клубка їжі із порожнини рота

через стравохід у шлунок. Ковтання становить собою послідовні процеси, серед яких

виділяють 3 фази: ротову, або довільну, глоткову, або мимовільну (швидку та коротку), та

стравохідну, або мимовільну (повільну і тривалу) (рис. 60).

У першій фазі сформована харчова грудка обсягом 5-20см

і визначеної консистенції

рухами язика (рис. 61) і щік переміщається до дистальних відділів порожнини рота.

Завдяки довільним скороченням спочатку

передньої, а потім середньої частини язика

харчова грудка переміщується на спинці

язика, притискається до твердого

піднебіння і кореня язика і переводиться за

передні дужки.

Рис. 61. Розташування язика на різних етапах

ковтання.

При цьому відбувається подразнення

рецепторів кореня язика і включається

рефлекторний механізм другої фази

ковтання. Рефлекторно скорочуються м'язи

м'якого піднебіння і закривається вхід у

порожнину носа. Одночасно відбувається

скорочення м'язів, що переміщують

під'язикову кісту, що спричиняє піднімання

гортані. Харчова грудка, що направляється

рухами язика, проштовхується в глотку і

надавлює на надгортанник, який закриває вхід у гортань.

У цілому 1 і 2 фази ковтання відбувається швидко і тривають не більше 1 сек.

У третій фазі харчова грудка проходить по стравоходу і надходить у шлунок, при

цьому початковий, середній і кінцевий відділи стравоходу послідовно скорочуються. Для

рідкої їжі тривалість цієї фази дорівнює 1-2 сек., для твердої - 8-9 сек.

За неправильного ковтання зуби не зімкнуті, язик контактує з губами і щоками, Це

можна побачити, якщо швидко розсунути губи пальцями. За утрудненого ковтання

виникає компенсаторна напруга мімічних м'язів у ділянці кутів рота, підборіддя, іноді

тремтять і стуляються повіка, витягається шия і нахиляється голова. Помітне характерне

напруження мімічних м'язів - точкові поглиблення на шкірі в ділянці кутів рота,

підборіддя (симптом «наперстка», або «лимонної кірки»), усмоктування губ, щік, нерідко

видні товчок кінчиком язика і наступне вибухання губ.

У новонародженої та грудної дитини до прорізування тимчасових різців

фізіологічним є інфантильний тип ковтання. За такого типу ковтання дитина прокладає

кінчик язика між беззубими альвеолярними відростками і відштовхується від стулених

губ. При цьому стає помітним вибухання губ, збільшується висота нижньої частини

обличчя, у деяких випадках виникає симптом "наперстка", або "лимонної корки" - точкові

поглиблення на підборідді, що свідчить про підвищене напруження мімічних м'язів (m.

mentalis). Грудна дитина ковтає і одночасно дихає - це можливе завдяки особливій

топографії гортані. Надгортанник у дорослої людини розташований глибше, ніж у дитини,

у грудної дитини вхід у гортань розташований високо над нижньо-заднім краєм

піднебінної завіски і сполучається лише з порожниною носа. Шлях для їжі розташований

у дитини по боках від випнутої гортані, де є сполучення між порожниною рота і глоткою-

Така особливість життєво важлива: грудній дитині не потрібно переривати смоктання під

час дихання.

Після прорізування верхніх та нижніх тимчасових різців відбувається перебудова

типу ковтання - перехід до соматичного типу. За соматичного типу ковтання кінчик язика

відштовхується від піднебінної поверхні верхніх фронтальних зубів.

Зафіксована звичка інфантильного» ковтання завдяки передньому розташуванню

язика призводить до розвитку деформацій прикусу.

Функція мовлення. Мова - це специфічна форма діяльності, яка забезпечує

спілкування між людьми. Розрізняють два види мови: імпресивну та експресивну.

Імпресивна мова - це діяльність, яка спрямована на розуміння мови. Експресивна

мова - це діяльність, спрямована на формування усної активної мови.

Розвиток мови - складний процес, пов'язаний із функціями головного мозку,

нервових провідних шляхів та розвитком зубощелепної системи. У процесі формування

мовлення виділяють 2 періоди - домовний та мовний періоди.

Починаючи з перших місяців життя дитина у зв'язку з емоційними переживаннями

починає «агукати». На 3-у місяці починають проявлятися голосні звуки "а", "о", "у",

найбільш легкі для вимови.

У 5 місяців дитина вимовляє окремі склади типу "на", "ба", "ма".

У 6-7 місяців агукання перетворюється в лепетання. Агукання та лепетання є

підготовчими етапами до мовного періоду.

Домовний період закінчується, ко ли дитина починає вимовляти перші слова.

Найчастіше вони складаються з 2-х складів: "ма-ма", 'па-па", "ба-ба" та ін. Дитина починає

повторювати прості слова.

Словник дитини поступово збільшується залежно від фізичного розвитку, стану

здоров'я, психічного розвитку та соціально-побутових умов. За сприятливого мовного

оточення, постійного спілкування з дорослими розвиток мови пришвидшується,

збагачується запас слів. У 1 рік він складає 8-50 слів, у 2 роки - 300-400, в 3 роки -800-

1000, в 4-1400 - 2000, в 5 - 2000-3000.

У 2 роки дитина починає складати речення, спочатку невеликі, а в 3 роки - довгі. У

цей період можуть з'являтися помилки, які самоусуваються з накопиченням мовного

досвіду. Із збільшенням словникового запасу можуть бути такі перекручення мови:

перестановка звуків, їх пропуски або заміна, вставка зайвих складів. Цей період

характеризується як період активної словотворчості.

У 5 років дитина вимовляє складні слова та речення. У 7 років словниковий запас

достатньо великий. Найбільш активний розвиток мови відзначається від 2 до 5 років.

Відхилення від цих середніх строків повинні насторожити батьків і примусити їх

звернутися за професійною допомогою.

Порушення вимови звуків підрозділяють на функціональні та механічні.

Функціональні супроводжуються порушенням нервових процесів у "мовних зонах"

головного мозку або слухового сприйняття, механічні - порушеннями артикуляції язика,

губ, м'якого піднебіння.

Найчастіше за все дитина неправильно вимовляє такі звуки як "р", "л", "с", "з", "ц",

"ж", "ш", "ч", "щ".

З метою визначення функції мовлення дитині пропонують мовні проби - декламацію

віршів, вимову слів із вищеозначеними звуками. Причинами неправильного мовлення

можуть бути вроджені вади розвитку, зубощелепні аномалії та деформації; вкорочена або

неправильно прикріплена вуздечка язика, порушення слуху, психічні вади розвитку тощо.

Функція змикання губ. За зімкнених без напруження губів визначається

міодинамічна рівновага м'язів язика зсередини, мімічних та жувальних м'язів - зовні.

Порушення змикання губ може бути симптомом порушень функції дихання або

самостійною зміною (коротка верхня губа і ін.).

Функції піднебіння та глотки. М'яке піднебіння і глотка утворюють піднебінно-

глотковий механізм, який відіграє важливу роль у функціях дихання, ковтання і мовлення.

Під час дихання м'яке піднебіння розслаблене і частково закриває отвір між глоткою

та порожниною рота. Повітря проходить через ніс і носоглотку вздовж опущеного

піднебіння на корінь язика і далі через гортань і трахею в легені.

Під час ковтання м'яке піднебіння наближується до задньої стінки глотки, яка

внаслідок скорочення верхнього констриктора (внаслідок скорочення констриктора

утворюється м'язовий валик - валик Пассавана) рухається назустріч піднебінню й утворює

з ним щільний контакт. Таким чином ротоглотка відділяється від носоглотки та

внутрішніх слухових отворів.

Під час мовлення скорочення м'язів наближує м'яке піднебіння до задньої стінки

глотки. Згідно з класичною теорією Пассавана, невід'ємною частиною механізму закриття

носоглотки під час мовлення є утворення на задній стінці глотки валика з яким піднебіння

вступає в контакт під час піднімання.

Таким чином, м'яке піднебіння і глотка утворюють єдиний піднебінно-глотковий

механізм, який відіграє важливу роль у перебігу і функцій порожнини рота.

Клінічний метод обстеження

Клінічне обстеження пацієнтів із зубощелепними аномаліями і формаціями прикусу

є головним у визначенні ортодонтичного діагнозу і складається із суб'єктивного й

об'єктивного дослідження.

Суб'єктивне дослідження - це з'ясування паспортних даних пацієнта, скарг, анамнезу

життя і захворювання. Воно проводиться шляхом опитування пацієнта чи його батьків.

Опитування в ортодонтії має свої особливості: лікар-ортодонт повинен певною

мірою бути психологом і вихователем, тому що контакт із дитиною і її батьками

триватиме протягом декількох років, тому постійно необхідно пам'ятати про тон і манеру

розмови. Важливо заручитися довірою дитини і батьків. Розмовляти необхідно чемно,

ставити запитання коректно і зрозуміло, не перебивати співрозмовника, але спрямовувати

співбесіду в потрібному напрямку. Під час бесіди необхідно стежити за мімікою пацієнта,

щоб визначити ступінь розумового розвитку, зважуючи на здатність пацієнта вести

співбесіду, відповідати на запитання.

Паспортна частина історії хвороби відображає прізвище, ім'я і по батькові

пацієнта; його стать; вік; відомості про місце виховання чи навчання, адресу. Необхідно

зареєструвати відомості про батьків чи опікунів дитини (прізвище, ім'я і по батькові; місце

роботи; засоби зв'язку з батьками і дитиною - номер телефона - і т. д.). Необхідно також

зазначити прізвище дитячого стоматолога і педіатра чи інших фахівців, які спостерігають

за пацієнтом.

Стать пацієнта має важливе значення у плануванні ортодонтичного лікування, тому

що в біологічному розвитку дівчатка випереджають хлопчиків.

Розрізняють паспортний, біологічний, зубний і кістковий вік.

Паспортний (хронологічний, чи календарний) вік - це період з моменту народження

до якого-небудь визначеного моменту життя.

Біологічний, чи анатомо-фізіологічний вік, визначається сукупністю обмінних,

структурних, функціональних, регуляторних особливостей і пристосувальних

можливостей організму і є обов'язковою функцією часу, але на відміну від паспортного,

характеризується менш чіткими інтервалами часу, протягом якого відбуваються

необоротні вікові біологічні зрушення в організмі, Біологічний вік може відповідати

хронологічному (паспортному) чи випереджати або відставати від нього.

Оцінка рівня вікового розвитку за "зубним віком" (табл. 7) проводиться під час зміни

зубів за формулою:

4n-20

де n - вік пацієнта в роках, 20 - кількість тимчасових зубів.

Таблиця 7 . Оцінка рівня вікового розвитку за "зубним віком"

Вік у роках

Стать

Кількість постійних зубів

Уповільнений

розвиток

Нормальний

розвиток

Пришвидшений

розвиток

5,5 років

Хлопчики

Дівчатка

0-3

0-4

Більше 3

Більше 4

6 років

Хлопчики

Дівчатка

1-5

1-6

Більше 5

Більше 6

6,5 років

Хлопчики

Дівчатка

0-2

3-8

3-9

Більше 8

Більше 9

7 років

Хлопчики

Дівчатка

менше 5

менше 6

5-10

6-11

Більше 10

Більше 11

7,5 років

Хлопчики

Дівчатка

менше 8

8-12

8-13

Більше 12

Більше 13

Якщо кількість постійних зубів, що прорізалися, відповідає віку, то розвиток

вважається нормальним. Якщо кількість постійних зубів менший необхідного -

уповільнений розвиток, за більшої кількості постійних зубів розвиток дитини вважають