Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Національно-регіональні виклики... 331
Чималі труднощі як об’єктивного, так і суб’єктивного характеB
ру спіткали обидві країни й у справі налагодження торговельно(
економічних зв’язків. На перший погляд, існували сприятливі геоB
політичні чинники для швидкої організації взаємовигідного
товарообміну. Як слушно зазначав у доповіді міністрові закорB
донних справ український консул у Мінську А. Квасницький,
«природними багатствами Україна і Білорусь доповнюють одна
одну: Білорусь надзвичайно багата лісом, надлишок котрого завB
жди йшов в Україну, взамін чого Білорусь отримувала хліб, зерB
но і цукор. Способом обміну, крім залізних доріг, слугували баB
гаті водні шляхи, що перетинають майже всю Білорусь і несуть
свою течію в межі України (Березина, Прип’ять, Дніпро)»
705
.
Коли А. Квасницький ще як тимчасовий консул наприкінці
травня 1918 р. прибув до Мінська, представники місцевої біржі
й спілки землевласників «дуже зраділи можливості економічноB
го та торгового зв’язку Білорусі з Україною» й запропонували
йому стати посередником у справі відкриття відділення УкраїнB
ського державного банку, обіцяючи за короткий час забезпечити
до 10 млн рублів внесків. Якщо державні лісові угіддя в умовах
німецької окупації переходили в розпорядження військової адміB
ністрації, деревина приватних власників могла стати предметом
експорту в Україну водними шляхами
706
.
На той час білоруський уряд уже реалізував Україні дров на
3750 тис. крб., 105 ящиків сірників, а також пропонував на 4 млн
крб лісу, дров та скляних виробів, крім того, в необмеженій
кількості сірники, гриби, сушені фрукти та сіно. А Білоруська
торговельна палата з товарообміну на території України 29 травB
ня 1918 р. звернулася до Міністерства торгу і промисловості
Української Держави з проханням дозволу на експорт сільськоB
господарських знарядь праці, цвяхів, заліза, шкіри, соди, солі,
мила, свічок, тютюну
707
.
18 червня Білоруська торговельна палата офіційно звернуB
лася вже безпосередньо до Д. Дорошенка з пропозицією про
взаємовигідну співпрацю (зокрема, щоб «виключити спекуляцію
приватних осіб») і проханням поклопотатися перед німецькою окуB
паційною владою щодо вільного в’їзду її уповноважених на териB
торію БНР. Міністр закордонних справ розпорядився задовольниB
ти подання палати
708
. Днем раніше на запит Міністерства торгу
332 Розділ 5
і промисловості щодо попереднього звертання палати Д. ДороB
шенко наклав аналогічну резолюцію, щоправда, зауваживши, що
торгівля з Білоруссю бажана «поскільки це допускають наші теB
перішні економічні відносини»
709
.
З державних запасів України білоруським комерсантам реаB
лізовувалися тютюн, цукор, сіль, цвяхи, сільськогосподарські
знаряддя праці, але досить швидко в економіку, причому далеB
ко їй не на користь, втрутилася політика. Як звітував Д. ДороB
шенкові український консул у Мінську, вже в серпні 1918 р. він
звернувся до вітчизняного Міністерства торгівлі та промислоB
вості «з пропозицією доставки з Мінська дров за ціною 200 р. за
кубічну сажень.., дров пропонувалась необмежена кількість, проB
понувалися і тепер пропонуються шпали, дошки, стояки для шахт,
паркет, фанера, дерев’яні цвяхи для взуття, сірники за низькою
ціною, смола, дьоготь, скипідар; у відповідь на цю пропозицію мені
було сказано, що Міністерство не має таких матеріальних за(
собів, щоб зробити ці закупки (виділено нами. — Авт.)».
Дивна відмова, коли взяти до уваги загальновідомий факт,
що фінансовоBбюджетні справи гетьманату були тоді в зразкоB
вому стані. В результаті, з сумом констатував А. Квасницький,
«вийшло те, що Україна зостається без дров, шпал, дощок та ін.,
а Білорусь без хліба і цукру»
710
.
Знаряддям політичних інтриг стали й поставки українських
товарів у Білорусь. Як конфіденційно повідомляв міністра проB
довольчих справ Української Держави С. Гербеля член ради МЗС
І. Красковський, «дозволені раніше до вивозу з України в БілоB
русь продукти, через посередництво Білоруської торгової палаB
ти в Києві, в тому числі 51 вагон цукру, потрапили до рук небаB
жаних для України елементів для розподілу цих продуктів серед
населення. Ці небажані елементи використали отримане від нас
добро з метою старанної пропаганди польської орієнтації і БілоB
руської самостійності в середовищі Білорусів і, разом з тим, проB
ти прагнень серед цього населення до України, економічну заB
лежність від котрої Білоруси вповні чітко розуміють»
711
.
Справа виявилася настільки серйозною, що 10 жовтня 1918 р.
департамент зовнішнього торгу Міністерства торгівлі та промисB
ловості звернувся з офіційним запитом до МЗС, чи «відповідає
з боку політичного інтересам Української Держави зав’язання
Національно-регіональні виклики... 333
торгових зносин з Білоруською торговою палатою». Зазначивши
принципову бажаність цього, зовнішньополітичне відомство водB
ночас повідомило колег по уряду, що «київська Білоруська тор(
гова палата в її сучаснім складі... не дає певности, що її
діяльність з боку політичного може відповідати інтересам
України, навпаки, в МЗС маються відомості про шкодливі наB
слідки діяльності київської Білоруської торгової Палати сучасB
ного складу її, і тому до реорганізації її зав’язання торговельних
зносин з нею з боку політичного не бажано і не корисно»
712
.
Тоді для урегулювання проблеми товарообміну й укладення
відповідного договору на засадах взаємності Народний секретаB
ріат БНР 20 листопада 1918 р. відрядив до Києва Особливу торгоB
вельноBекономічну комісію на Україні. До її складу було включено
професора М. ДовнарBЗапольського, О. Цвікевича і члена ради укB
раїнського МЗС І. Красковського. Причому головні сподівання
Мінськ покладав саме на І. Красковського, що мав забезпечити
організаційний бік реалізації договору та посприяти «утворенню
постійного запасного фонду продуктів першої необхідності для
Білорусі в розрахунку на загальну суму до 150
000
000 рублів»
713
.
Час для візиту білоруської торговельноBекономічної делегації
виявився украй несприятливим: Україну охопило полум’я антиB
гетьманського повстання, влада П. Скоропадського фактично обB
межувалася лише Києвом. І все ж, за сприяння новопризначеноB
го міністра закордонних справ Г. Афанасьєва, на початок грудня
було узгоджено текст ґрунтовного (з шести розділів і 25Bти стаB
тей) «Договору між Українською Державою і Білоруською НаB
родною Республікою», що з об’єктивних обставин залишився неB
підписаним. Цей документ вартий на, принаймні, побіжний огляд,
оскільки відбиває бачення керівництвом України і БНР бажаних
перспектив розвитку міждержавних відносин на постімперськоB
му просторі.
Угода мала економічний характер і передбачала, насамперед,
вільне переміщення через українськоBбілоруський кордон людей,
товарів і послуг. Як принципове для обох сторін, встановлювалося
зобов’язання «не чинити перешкод взаємним торговельним зноB
синам», а товари, що підлягали державній монополії, мали відпусB
катися «на територію іншої країни за тими ж нормами і цінами,
які встановлені для свого населення». Ст. 11 прямо зазначала, що
334 Розділ 5
«привезені з території Білорусі на Україну і, навпаки, з тери(
торії України на територію Білорусі товари вільні від митно(
го збору на території, куди товари перевозяться, або куди
вивозяться»
714
.
Ст. 2 проекту українськоBбілоруського договору надавала гроB
мадянам обох країн «право набуття, володіння, користування
і розпорядження майном, як рухомим, так і нерухомим, а рівно
земельними надрами на таких же засадах, як і місцевим громаB
дянам»
715
. Угода встановлювала судовий захист і звільнення від
усіх повинностей та військової служби громадян обох держав на
принципі взаємної рівності. Окремо зазначалося взаємне право
на вільний і безплатний транзит, а для вирішення питання про
встановлення митного союзу та поточних справ мала бути ствоB
рена на паритетних засадах змішана УкраїнськоBбілоруська торB
говельноBекономічна комісія з місцеперебуванням у Києві
716
.
Тим часом уже 7 грудня 1918 р. більшовицька Західна дивізія
увійшла в Мінськ, а 31 грудня в Смоленську за участю колишніх
членів лівого крила БСГ — Д. Жилунович, О. Дило, Дмитро ЧерB
нушевич (1882
–
1938), Олександр Червяков (1892–1937), Фабіян
Шантир (1887
–
1920) — був сформований Тимчасовий робітничо
селянський уряд. Наступного дня він проголосив утворення
Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки, а Раду БНР,
що встигла евакуюватися під захист польських військ до Гродно,
оголосив поза законом. Така ж політична доля півмісяцем раніB
ше спіткала П. Скоропадського внаслідок перемоги антигетьманB
ського повстання під проводом Директорії.
І все ж семимісячна історія українськоBбілоруських взаємин
за гетьманату П. Скоропадського дала чимало матеріалу для конB
цептуального осмислення засад вітчизняної політики щодо наB
ціональноBдержавних утворень на території колишньої РосійB
ської імперії. З перших кроків керівництво Української Держави
опинилося перед надзвичайно складною й делікатною дилемою
в білоруському питанні. З одного боку, незалежно від того, які поліB
тичні сили перебували при владі, офіційний Київ принципово мав
підтримувати утворення білоруської національної державності
та її самоствердження на міжнародній арені. До того ж існування
повноцінної Білоруської Народної Республіки на північних корB
донах Української Держави істотно поліпшило б геополітичне
Національно-регіональні виклики... 335
становище останньої, особливо враховуючи загрозу силового поB
новлення «єдиної і неділимої» Росії, червоної чи білої. З іншого
боку, дійсне, а не суто формальне сприяння білоруському націоB
нальному державотворенню за тих умов вимагало від українB
ського керівництва відчутних поступок на ниві власних націоB
нальноBдержавних інтересів (зокрема, у справі визначення лінії
проходження державного кордону), які могли мати позитивні наB
слідки лише в далекій перспективі, та й то за сприятливих зовB
нішньополітичних обставин — у разі остаточної перемоги БНР,
що була б вдячною Україні за вчасну підтримку.
Однак реальна, а не уявна й бажана БНР надто нагадувала
П. Скоропадському та його оточенню недавню Українську НародB
ну Республіку за найгірших часів Центральної Ради аморфну,
беззахисну, непривабливу як зовні, так і для власних громадян,
із керівництвом, зануреним у нескінченні політичні суперечки
й боротьбу за владу. Будувати з таким партнером відносини на
рівноправній та довгостроковій основі гетьманський уряд не наB
важувався, чим і пояснюється зволікання Києва у справі офіційB
ного визнання БНР.
Звичайно, доводилося враховувати й негативне ставлення
Берліна до конституювання білоруської державності, зумовлене
Брестською угодою з Москвою, але все ж не воно було вирішальB
ним. Адже дипломатичне невизнання Німеччиною Держави ВсеB
великого Війська Донського не перешкодило встановленню офіB
ційним Києвом з нею повномасштабних політичних, військових
і економічних відносин. Ставлення ж гетьманату П. Скоропад%
ського до БНР у багатьох відношеннях схоже на партнерство
Польської Республіки і УНР за доби Директорії: об’єктивно із
взаємним зацікавленням у співпраці, але на ділі з позицій сили
та пріоритетності власних національно%державних інтересів.
На нашу думку, найефективнішою моделлю українськоBбілоB
руських взаємин за тогочасних умов могла стати федеративна
(конфедеративна) спілка двох держав. Авторам вдалося виявити
досить цікавий документ у цій справі — подання «Київської нара
ди білоруських громадських діячів» щодо заснування в Мінську
газети, яка мала «слугувати набатом... возз’єднання Білорусі
з Україною на засадах вільної й найтіснішої федерації». Учасники
наради були вкрай скептично налаштовані стосовно «невизнаної
336 Розділ 5
«республіки», очолюваної самочинним Народним секретаріатом»,
і побоювалися, що «ніжний і слабкий паросток білоруської са(
мостійності не перенесе безкарно для себе палючих променів
ленінського сонця». Не менша загроза на Білорусь насувалася,
на їхню думку, і з боку Польщі з її великодержавницьким гаслом
«від моря до моря»
717
.
«Політично(самостійна Білорусь серед трьох могутніх
сусідів: України, Польщі й Совдепії була б політичним непо(
розумінням», — з гіркотою зізнавалися «білоруські громадські
діячі». Тому романтично налаштовані соціалістичні керівники
БНР були для них «шовіністами, що не враховують інертності
білоруських народних мас у питаннях національності». Лише
федерація з таким сильним і дружнім сусідом, як Україна, «могB
ла б надати Білорусі необхідної стійкості й послужити забезпеB
ченням для внутрішнього спокійного зростання і міцним фунB
даментом для споруджуваного будинку мирного національного
існування»
718
.
Однак до сприйняття такої перспективи облаштування взаєB
мин з Україною лідери білоруського національного руху, на відB
міну від значної частини підприємців, фінансистів, землевласників
і службовців, були ще не готові, а після оприлюднення 14 листопаB
да 1918 р. П. Скоропадським у грамоті «До всіх українських гроB
мадян» наміру «утворення Всеросійської федерації» з наступним
«відновленням Великої Росії» більшість українських політичних
партій з недовірою зустрічали будьBякі федералістські ідеї й плаB
ни гетьмана, розцінюючи це як зраду української державності.
Розділ 6
МІЖ ВІЙНОЮ Й МИРОМ:
УКРАЇНА В НАЛАГОДЖЕННІ
РЕГІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ
МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
6.1. Україна й відроджувана Польща
«Велика війна» тривала. Однак Українська Народна РеспубB
ліка, уклавши Брестський мирний договір з Центральними дерB
жавами, першою вийшла з неї. Встановивши дипломатичні
відносини з Німеччиною, АвстроBУгорщиною, Болгарією й ТуB
реччиною, Україна прагнула розширити власне міжнародне виB
знання, започаткувати нормальні взаємини і з іншими державаB
ми Старого світу.
Починати слід було, природно, з ближчих сусідів, зокрема
з Польщі, однак Центральна Рада не встигла на той час виробиB
ти скількиBнебудь конкретних планів. Разом з тим, унаслідок
підтриманого німцями державного перевороту 29 квітня 1918 р.
в Києві й усунення від влади Центральної Ради та встановленB
ня авторитарного режиму гетьмана П. Скоропадського у вітчизB
няній дипломатичній історії почався новий етап. Амбітний і саB
мовпевнений глава держави, на якому замикалися вертикалі
виконавчої й законодавчої влад, на відміну від попередніх ідеB
алістично налаштованих лідерів УНР, приділяв набагато більше
уваги проблемам міжнародних відносин і здійснював загальне
керівництво зовнішньою політикою країни та розбудовою її дипB
ломатичної служби.
За правління П. Скоропадського обрії зовнішньополітичної
активності Української Держави суттєво розширилися: за кордоB
ном функціонували 10 вітчизняних дипломатичних представництв
(у тому числі в Фінляндії, Всевеликому Війську Донському та
Кубанській Народній Республіці), а в Києві були акредитоB
вані більше десятка іноземних дипломатичних представництв
та місій (серед них Дону, Кубані, Польщі, Фінляндії, АзербайB
джану, Грузії та Вірменії), для переговорів до столиці України
338 Розділ 6
прибули білоруська, естонська, кримська, литовська, терська
й інші делегації.
Суттєво важливим для налагодження плідної дипломатич%
ної діяльності Української Держави було те, що, опанувавши
владу в Києві, П. Скоропадський офіційно підтвердив усі по%
передні міжнародні зобов’язання УНР, а також попри внутріш%
ньополітичні колізії намагався не допустити надмірної плинності
кадрів МЗС. У розмовах з іноземними громадськоBполітичними
діячами, численних інтерв’ю зарубіжній пресі він постійно нагоB
лошував, що Україна є миролюбною державою за змістом своєї
зовнішньої політики й прагне всіляко розвивати взаємовигідні та
рівноправні відносини з іншими країнами.
І все ж, прийшовши до влади за безпосереднього сприяння
німецької військової адміністрації, П. Скоропадський значною
мірою позбавив себе можливості маневру й вибору зовнішньоB
політичної орієнтації. Зрозуміло, що домінуючим напрямом дипB
ломатичних зносин гетьманату залишилися взаємини з ЦентB
ральними державами, крім того дипломатія Української Держави
доклала чимало зусиль для врегулювання відносин із більшоB
вицькою Росією та Румунією, а на останньому відтинку своєї
діяльності безуспішно намагалася переорієнтуватися на країни
Антанти. За таких украй складних міжнародних умов завершенB
ня Першої світової війни принципово важливого значення для
Києва набував подальший розвиток і поглиблення співпраці
з «рандштатами», передусім тими, що конституювалися на
західних околицях колишньої імперії Романових.
Хоча юридичне налагодження українськоBпольських диплоB
матичних стосунків сталося у жовтні 1918 р., проблема формуB
вання рівноправних і добросусідських взаємовідносин двох веB
ликих слов’янських народів постала відразу ж після Лютневої
революції й створення Центральної Ради. Уже на останньому
засіданні Українського національного конгресу 8 квітня 1917 р.
було прийнято резолюцію протесту щодо «претензій на землі
непольські, заявлені тимчасовою Польською державною радою
в декларації на заклик Тимчасового уряду російського до з’єднанB
ня польського народу з вільною Російською державою»
719
.
Йшлося про створену 6 грудня 1916 р. у Варшаві німецькою
окупаційною владою Тимчасову державну раду (Rada stanu) та
Між війною й миром... 339
відозву Тимчасового уряду від 16 березня 1917 р. про «відновлен(
ня незалежності Польської держави, утвореної з усіх земель,
заселених переважно польським народом», що мала бути пов’яB
зана з Росією «вільним військовим союзом». А під «землями неB
польськими» малася на увазі Холмська губернія, створена закоB
ном Державної думи Російської імперії від 23 червня 1912 р. із
заселених в основному українцями повітів Люблінської та СедB
лецької губерній Царства Польського (на 1 січня 1900 р. українці
й білоруси становили 51,76
% мешканців майбутньої Холмської
губернії, а поляки — лише 29,9
%
720
.
Проте в інтересах наукової об’єктивності варто зауважити,
що в деяких центральних і західних районах Холмської губернії
польське населення переважало над українським, тому етнічB
ний кордон міг проходити й дещо східніше її адміністративної
межі з рештою Царства Польського
721
. До того ж під час свого
відступу влітку 1915 р. російська армія провела насильницьку
евакуацію українського населення вглиб імперії, внаслідок
чого на Холмщині залишилося лише близько 30 тис. етнічних
українців.
Слід мати на увазі й те, що практично всі польські національні
партії, за винятком поліетнічної Соціалдемократії Королівства
Польського і Литви (з 16 грудня 1918 р. — Комуністична ро
бітнича партія Польщі), від моменту своєї появи перебували
на твердих самостійницьких позиціях у національноBдержавноB
му питанні. Не випадково представники провідних у визвольноB
му русі країни Польського національноBдемократичного центраB
лю та ППС Михайло Гордон, Ромуальд Кнолль, Казимир Кулеша,
Конрад Лукашевич, Валер’ян Рудницький та Ігнат Славінський
взяли участь у автономістськоBфедералістському З’їзді народів
Росії 8
–
15 вересня 1917 р. лише із дорадчим голосом.
І все ж націоналBдемократ Р. Кнолль тоді запевнив присутніх,
що «самостійна Польська держава не буде зазіхати на сусідське
добро, а буде жити в добрій злагоді та братерстві з своїми сусіB
дами... Де б не жили поляки між іншим народом, то вони завше
будуть дбати про добробут того краю і підпирати справедливі
змагання того народу, який в більшості жиє в даному краю»
722
.
А К. Лукашевич від імені київської групи ППС проголосив єднанB
ня з «революційним рухом української демократії — оскільки
340 Розділ 6
українська демократія майбутній федеративний зв’язок з Росією
ґрунтує на державності України»
723
.
Однак проблема національноBдержавної належності історичB
но українських Холмщини й Підляшшя швидко стала каменем
спотикання у налагодженні двосторонніх відносин між двома
країнами, які об’єктивно були покликані виступити гарантами неB
відновлення «єдиної й неподільної» Російської імперії в будьBякоB
му вигляді. 14 листопада 1917 р. Мала рада ухвалила протест щодо
намірів Центральних держав приєднати Холмщину, Підляшшя
і окуповану ними частину Волині до так званого Польського коB
ролівства. Тоді ж було вирішено «вжити всіх заходів до того, щоб
людності австрійської України дано було фактичну можність
вільно висловити свою волю щодо дальшого свого політичного
існування»
724
.
Чималої турботи для Центральної Ради завдали і 2Bй та окB
ремі частини 3Bго польських добровільних корпусів, що за згоди
військового міністра О. Жуковського наприкінці березня 1918 р.
були передислоковані на Поділля. З огляду на сутички із місцеB
вим українським населенням О. Жуковський і міністр внутрішніх
справ М. Ткаченко 19 квітня 1918 р. внесли на розгляд уряду пиB
тання про «повне обеззброєння польських легіонів».
Товариш міністра закордонних справ УНР у польських спраB
вах В. Рудницький тоді пояснив, що «в формуванні деяких партиB
занських відділів приймали участь польські поміщики для захисB
ту своїх класових інтересів. Ці відділи не мають нічого спільного
з ідеєю оборони Польської держави і за їх вчинки не може одпоB
відати ані польське військо, ані взагалі людність польська»
725
. На
запит прокуратора вінницького окружного суду до подільського
губерніального комісара стосовно статусу польських військ на
теренах УНР останній відповів, що вони «додержуються нейтраB
літету і зостаються на території до того часу, поки буде можлиB
вість піти в Польщу, або Український Уряд запропонує з політичB
них причин увільнення своєї території»
726
.
Наявність серйозних польсько%австрійсько%німецьких супе%
речностей дозволяла українцям на початку 1918 р. сподіватися
на позитивне вирішення на свою користь питань про спірні ук%
раїнсько%польські території — Холмщину і Підляшшя. Більше
того, загальна військовоBполітична ситуація у ЦентральноBСхідній