Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни

Подождите немного. Документ загружается.

Між війною й миром... 361

22 червня 1918 р. українське посольство у Берліні отримало

дві ноти за підписом міністра закордонних справ Грузії А. ЧхенB

келі, які негайно були передані до Києва і з дозволу глави зовB

нішньополітичного відомства гетьманату оприлюднені у пресі.

В одній ноті повідомлялося про саморозпуск Закавказького сейB

му і припинення існування ЗДФР та причини ухвалення цих

рішень. А в іншій ноті йшлося про проголошення незалежності

Грузинської Демократичної Республіки та формування її уряB

ду. Усамостійнення Тифліса від Москви пояснювалося тим, що

«об’єднана з Росією політичними договорами, заключеними на те,

щоби забезпечити Грузії певну внутрішню свободу і незайманість

її території, Грузія швидко побачила свої права потоптаними,

свою свободу загроженою і свої вольності заміненими режимом

повної анексії». А після виведення російських військ із ЗакавказB

зя «ніякий зв’язок не зв’язує більш Грузії з Росією, вона вільна

однині од всіх обов’язків щодо другої держави». (Тут варто

відмітити просто вразливу подібність історикоBправової аргуменB

тації грузинського МЗС до положень відомої «Самостійної УкраB

їни» М. Міхновського. — Авт.).

Найголовніше в ноті А. Чхенкелі містилося наприкінці докуменB

та: від імені уряду міністр закордонних справ прохав українськоB

го посла в Берліні Ф. Штейнгеля представити Раді міністрів УкB

раїнської Держави «факт існування Грузинської Республіки, щоб

Україна могла признати якнайскоріше незалежність Грузії»

776

Не чекаючи на офіційну відповідь із Києва, 17 липня 1918 р.

грузинський прем’єр Н. Жорданія звернувся до Д. Дорошенка

з листом, у якому зазначалося, що уряд Грузинської ДемокраB

тичної Республіки «в цілях зміцнення дружніх відносин» між

обома державами «призначив своїм представником при УкраїнB

ському Уряді громадянина Віктора Васильовича Тевзая і заступB

ником його — громадянина Давида Вісаріоновича Вачейшвілі,

котрим і надані особливі повноваження»

777

. Юрист за освітою,

В. Тевзая був депутатом грузинського парламенту й членом ЦК

правлячої меншовицької партії, по прибутті до Києва місія ГруB

зинської Демократичної Республіки розташувалася по вул. КаB

раваєвській, 9 (нині — вул. Льва Толстого).

Через тиждень після листа Н. Жорданія до МЗС Української ДерB

жави, 25 липня 1918 р., до Ф. Штейнгеля прибули голова особливої

362 Розділ 6

делегації Грузії в Німеччині князь Авалов і член делегації Є. ГеB

гечкорі. Вони підтвердили вищезгадану ноту А. Чхенкелі від

22 червня й знову просили український уряд в особі посла «про

визнання Грузії, як самостійної держави». Причому, як телеграB

фував Ф. Штейнгель Д. Дорошенку 30 липня, грузинські дипломаB

ти «від імені свого Правительства заявили.., що Грузія не зустріB

чає ніяких перешкод щодо визнання України». Зі свого боку,

український посол прохав Д. Дорошенка «представити ЯсновельB

можному пану Гетьману питання про визнання Грузії»

778

Але офіційний Київ так і не пішов на формальне визнання неB

залежності Грузинської Демократичної Республіки. До 27 серпB

ня 1918 р. це, певною мірою, пояснювалося небажанням П. СкоB

ропадського дратувати Берлін порушенням німецькоBросійського

Брестського мирного договору, де оминалося питання права наB

родів Кавказу на самовизначення. Однак традиційної дипломатичB

ної процедури визнання Грузії Українською Державою не сталося

й після підписання вищезгаданого додаткового договору до БреB

стського миру, за яким РСФРР змушена була погодитися на саB

мостійне державне існування Грузії.

Очевидно, не варто підходити до формування системи міжнаB

родних відносин на постросійському просторі у період революB

ційних 1917

–

1921 рр. з погляду сучасних усталених норм і принB

ципів світової дипломатичної практики. Уже сам факт прибуття

до Києва дипломатичної місії на чолі з В. Тевзая й надання їй відB

повідного посольського статусу свідчив про фактичне визнання

Українською Державою Грузинської Демократичної РеспубліB

ки. Не випадково, В. Тевзая 24 жовтня повідомив Д. Дорошенка

про призначення Гаврила Хундадзе повноважним представниB

ком Грузії при ленінському Раднаркомі й висловив впевненість,

що Українська Держава «в особі правомочних органів полегшить

роботу громадянина Хундадзе при виконанні ним своїх диплоB

матичних обов’язків»

779

. А вже через два місяці МЗС УНР, зі свого

боку, «мало честь висловити щиру подяку» грузинському дипB

ломатові й прохало його «і далі продовжувати охорону інтересів

громадян України» на території РСФРР

780

Однак налагодженню взаємовигідного товарообміну між УкраїнB

ською Державою й Грузинською Демократичною Республікою чиB

мало шкодила відсутність українського державного торговельного

Між війною й миром... 363

представництва у Закавказзі. Між тим, за даними Української

крайової ради на Закавказзі, досить місткий регіональний риB

нок міг щомісячно забезпечити Києву прибутків лише від ексB

порту цукру й хліба на 325,5 млн крб.

781

. А браком державного

контролю з боку України над торгівлею із Закавказзям спритно

користувалися з величезною вигодою для себе місцеві комерсанB

ти, українське ж населення регіону залишалося без продовольB

чого постачання з історичної Батьківщини. Тому Українська

крайова рада у вересні 1918 р. звернулася до Ради міністрів

Української Держави з пропозицією «утворити хоч би тимчаB

сово в осередку Закавказзя у Тифлісі Торговельне агентство

Українського уряду усього Закавказзя з тим, щоб надалі, коли

буде утворено дипломатичне представництво, це агентство

підлягало би йому»

782

27 листопада 1918 р. з аналогічною пропозицією до міністра заB

кордонних справ Г. Афанасьєва звернувся Комітет з товарообB

міну Міністерства торгу і промисловості Грузії. Комітет вважав,

«що було б доцільно заснувати при Українському Консульстві

в Грузії... комісію, котра дозволяла б ввезення в Україну товарів,

дозволених до вивозу Комітетом з Товарообміну Грузинської

Республіки, і, навпаки, дозволяла б вивезення з України товарів,

допущених до ввозу в межі Грузії»

783

Певною мірою зазначені проблеми були урегульовані з уклаB

денням у Києві 5 грудня 1918 р. повномасштабного українськоB

грузинського двостороннього договору, який з українського боку

підписав товариш міністра торгу і промисловості С. БородаєвB

ський, а з грузинського — В. Тевзая. Договір складався із 6Bти

розділів і 22Bх статей, що стосувалися загальних прав громадян

обох держав на території іншої, налагодження консульських зноB

син, організації двосторонньої торгівлі, мореплавства, транзиту

та Змішаної комісії. Угодою передбачалося надання громадянам

договірних сторін повного обсягу політичних і цивільноBмайноB

вих прав на території іншої держави «при захованні ними законів

краю». Водночас вони увільнялися «від всякої офіціальної служB

би в суді, адміністрації, або громадської», а також військової

784

Сторонам надавалося право «по принципу взаємності» визнаB

чати місцевості на території іншої держави для заснування своїх

консульських і торговельних представництв. А двосторонній

364 Розділ 6

торгівлі надавався статус найбільшого сприяння, до того ж товаB

ри при ввозі з території однієї сторони до іншої не мали обкладаB

тися подвійним митом. Виняток становили товари, «які підлягаB

ють, або можуть підлягати державній монополії» (ст. 9)

785

Взаємний пільговий режим установлювався також для українB

ських і грузинських суден та їхніх вантажів (ст. 14). Ст. 18Bта заB

значала, що «всякого роду товари, які перевозяться через териB

торію одної із сторін для другої сторони, мають бути звільнені

від всякого транзитного мита». Для розроблення ж «питання про

мита, про можливий митний союз» українськоBгрузинський доB

говір передбачав створення Змішаної комісії з 4Bх членів на паB

ритетних засадах (ст. 20). Угода набувала чинності з моменту її

підписання

786

Паралельно налагоджувалися двосторонні відносини УкраїнB

ської Держави з Вірменською Демократичною Республікою, що

опинилася у катастрофічному становищі після турецької агресії

взимку

–

навесні 1918 р. Вже 29 червня 1918 р. Вірменська наB

ціональна рада повідомила МЗС Української Держави, що вона

продовжила «повноваження Вірменського Комісаріату на УкраB

їні стосовно представництва вірменського народу». А 1 липня

у зв’язку з розширенням функцій представництва (фактично

до дипломатичного рівня. — Авт.) Вірменський комісаріат був

перейменований на Комісаріат Вірменії при Уряді Української

Держави

787

7 жовтня 1918 р. Комісаріат Вірменії (по суті — посольство)

для захисту інтересів громадян країни «визнав необхідним приB

значити своїх представників: у Херсонщині члена... колегії підB

полковника Макара Богдановича Попова і на Харківщині доктора

Мкртича Соломоновича Мелікянца»

788

. У свою чергу, вірменський

уряд визнав повноваження представника Комісаріату УкраїнB

ської крайової ради Закавказзя В. Гірченка, й 1 серпня 1918 р.

він був запрошений як делегат Української Держави на відкритB

тя вірменського парламенту, зайнявши «місце в дипломатичній

ложі нарівні з представниками Німеччини, Австрії, Туреччини

й Персії»

789

Про місце Української Держави в зовнішньополітичній страB

тегії Вірменії красномовно свідчить звертання її повноважного

представника у Німеччині Аванеса Оганджоняна до українського

Між війною й миром... 365

посла Ф. Штейнгеля 11 вересня 1918 р. У ньому викладалася істоB

рія турецької агресії в Закавказзі, змальовувалося спричинене

нею трагічне становище вірменського народу. Вихід із катастроB

фічної ситуації він бачив лише у «строгому виконанні умов БрестB

Литовського договору, особливо в частині, що стосується кордонів

турецького володіння в Закавказзі. За цих умов Вірменія могла б

сконструюватися у державу в межах 25 000 кв. верст, і тим саB

мим огородити вірменський народ від повної гибелі політичної

й фізичної»

790

Тому вірменський уряд запрошував Українську Державу до

участі в Стамбульській конференції державBучасниць Брестського

договору, яка скликалася Німеччиною й АвстроBУгорщиною, що

не визнавали анексіоністських Батумських угод Туреччини

з Вірменією й Грузією від 17 червня. Цим кроком, наголошувалося

в меморандумі вірменського посла, «Українська Держава надасть

дружню підтримку заново створеній вірменській державності

й закладе міцний камінь у фундамент дружби цих двох народів,

що так недавно відродилися до нового життя».

А. Оганджонян також прохав в України дозволу «закупити

хліба і вивезти у Вірменію через Поті — Тифліс для голодуючоB

го населення в кількості 3 мільйонів пудів за твердими цінами

і з правом вивозу протягом 5

–

6 місяців». А. Оганджонян повідоB

мив Ф. Штейнгеля, що «600

000 біженство Вірменії, знаходячись

під відкритим небом, у горах і лісах Закавказзя дослівно голодуB

ють, харчуючись лише травою. З настанням осені воно втратить

і цю «їжу» й зовсім загине від голоду».

Незадовго до цього, 30 серпня 1918 р. у Києві штабсBкапітан

Павло Цір за дорученням Комісаріату Вірменії звернувся до МЗС

Української Держави з клопотанням «дозволити закупити і виB

везти з України 2000 пудів борошна на Кавказ для приютів

вірменських дітейBсиріт біженців, котрі буквально голодують

ізBза відсутності продовольства». П. Цір отримав згоду на переB

везення борошна від командира німецького транспорту, що мав

за тиждень відбути із Севастополя до Поті, тому прохав міністерB

ство якомога швидше вирішити питання, аби встигнути закупити

борошно у Мелітополі та Катеринославській і Херсонській губерB

ніях

791

. Директор Департаменту чужоземних зносин А. Яковлів

розпорядився «негайно написати до Міністерства продовольчих

366 Розділ 6

справ, що з боку МЗС немає перешкод на вивіз 2000 пудів борошна

для армянських приютів на Кавказі».

А 25 вересня 1918 р. до Ради міністрів Української Держави

з клопотанням звернулися вже міністр закордонних справ ВірB

менії О. Хатісов і голова вірменської делегації на Стамбульську

мирну конференцію А. Агаронян. Вони повідомили, що перегоB

вори відносно остаточних умов миру з Туреччиною ще не почаB

лися, й не відомо, чи відбудуться взагалі, до того ж існування неB

залежних Вірменії й Азербайджану було обійдене при укладенні

додаткової німецькоBросійської угоди від 27 серпня. Зазначивши,

що для Вірменії «надзвичайно важливо добитися якнайшвидшого

визнання її незалежності й визначення її кордонів», дипломати

писали: «Ми звертаємо наші погляди на молоду державу Укра(

їни в надії, що вона краще інших держав може зрозуміти наше

становище та визнати нашу незалежність і одночасно з цим

здійснити, по можливості, вплив на уряд Росії в тому смислі,

щоб він не перешкоджав визнанню нашої незалежності Німеч(

чиною й іншими державами Почвірного Союзу»

792

. Вірменські

керівники прохали український уряд призначити свого диплоB

матичного представника до Єревана й висловили готовність у разі

визнання Києвом незалежності Вірменії «негайно призначити

свого представника при Уряді України».

Але прем’єрBміністр ВДР О. Каджазнуні, не чекаючи офіційB

ної відповіді з Києва, тоді ж звернувся до представника закавB

казького українського комісара у Вірменії В. Гірченка з проханB

ням «з’ясувати шляхом особистих переговорів» із Д. Дорошенком,

чи «не зустрінеться перешкод до призначення Вірменським УряB

дом свого представника при Українському Урядові, заявивши,

що у випадку згоди Українського уряду негайно ж буде відрядB

жений представник до Києва»

793

Проте, як і у випадку з Грузією, П. Скоропадський не пішов на

офіційне визнання незалежності Вірменської Демократичної РесB

публіки, хоча й дав дозвіл на прибуття до Києва повноважного

представника цієї країни, що, фактично, означало визнання її суB

веренітету і встановлення дипломатичних відносин. 17 жовтня

1918 р. до Києва прибув представник уряду Вірменії при уряді

України доктор права Григорій Дзамоєв. Збереглося клопотання

МЗС до голови Позавідомчої реквізиційної комісії забезпечити

Між війною й миром... 367

для вірменського посла дві кімнати «в одному з кращих готелів

в центрі міста, через те, що це є справа політичної ваги»

794

Азербайджанська Демократична Республіка з причин нестаB

більності свого військовоBполітичного становища не встигла встаB

новити дипломатичні відносини з Українською Державою. Але

10 жовтня 1918 р. на загальному зібранні азербайджанців КиєB

ва був обраний комісаріат у складі Джеліла Садикова (голова),

Юсіфа Салехова (помічник) та Мір Джалала Мір Талієва (секреB

тар). До «встановлення зв’язку з Азербайджанським Урядом» він

мав здійснювати «захист інтересів громадян Азербайджану»,

знаходився комісаріат по вул. Прозоровській, 15. Невдовзі про

створення комісаріату Азербайджану в Україні було повідомлеB

не МЗС Української Держави

795

1 листопада 1918 р. комісаріат звернувся до МЗС з проханням

пояснити положення закону про реєстрацію та призов до українB

ської армії окремих категорій офіцерів запасу з тим, щоб під його

чинність не потрапили громадяни Азербайджану як «суверенB

ної держави». 10 грудня аналогічне прохання надійшло до МЗС

від комісаріату горців Північного Кавказу за підписом комісара

Бориса Примоєва і секретаря Григорія Туаєва

796

МЗС направило військовому міністерству і МВС роз’яснення,

за яким серед інших категорій не підлягали призову по мобіліB

зації колишні піддані Російської імперії, що отримали «націоB

нальні паспорти від відповідних Урядів чи повноважних предB

ставників при Українському Урядові Держав, які заново виникли

на території колишньої Російської імперії (Польща, Грузія,

Військо Донське, Кубань, Вірменія, Російська Радянська РеспубB

ліка), чи від визнаних Українським Урядом фактичних представB

ників подібних держав і національних організацій на Україні

(Чеський комітет, Латиський Центральний комітет на Україні,

Литовська національна Рада на Україні, Комісаріат АзербайB

джану на Україні, Головний Військовий Комісар Сибіру на УкраB

їні і його Представник у Києві, ГалицькоBБуковинський комітет

у Києві, Білоруський комітет і т. д.)»

797

З цього документу безперечно видно, що Українська Держава

фактично визнавала всі державні утворення, що виникли на той

час на постросійському просторі, оскільки їхні уродженці не підB

лягали мобілізації до українського війська.

368 Розділ 6

Таким чином, період гетьманату П. Скоропадського був часом

встановлення безпосередніх дипломатичних контактів УкраїнB

ської Держави з новоутвореними Грузинською й Вірменською

Демократичними Республіками. Якщо не рахувати Туреччини

(та Німеччини щодо Грузії), які більшою мірою облаштовува%

ли свої інтереси в регіоні з позиції сили, Україна виявилася єди%

ним рівноправним міжнародним партнером для закавказьких

республік, який де%факто визнав їхню незалежність і встано%

вив дипломатичні відносини, прийнявши повноважних пред%

ставників їхніх урядів. Антигетьманське повстання під провоB

дом Директорії перешкодило налагодженню взаємовигідних

торговельноBекономічних відносин України з кавказькими країB

нами та заснуванню там своїх дипломатичних представництв, ці

завдання довелося вирішувати в набагато складніших умовах за

доби «відновленої» УНР.

Розділ 7

МІЖ РАДЯНСЬКОЮ

Й НЕРАДЯНСЬКОЮ

РОСІЄЮ

7.1. Українська Держава vs РСФРР

Як відомо, згідно зі ст. 6 Брестського мирного договору ЦентB

ральних держав із РСФРР

від 3 березня 1918 р., остання зобов’яB

зувалася підтвердити право українського народу на самовизнаB

чення й законність влади Центральної Ради на території України,

визнати мирний договір УНР з державами австроBнімецького

блоку, укласти з нею мир, негайно вивести з української території

формування Червоної гвардії й припинити будьBяку агітацію та

пропаганду проти її уряду й громадських установ. Ще в Бресті

делегація УНР поставила питання про негайне проведення таких

переговорів, але член колегії Наркомату фінансів Григорій СокольB

ніков (1888

–

1939), який очолював після самоусунення Л. ТроцькоB

го російську делегацію, відмовився, мотивуючи це відсутністю неB

обхідних повноважень.

Тому підготовка до проведення мирних українськоBросійських

переговорів стала головним завданням колишнього товариша міB

ністра освіти Тимчасового уряду й члена ЦК кадетської партії,

професораBісторика Миколи Василенка (1866

–

1935), який 30 квітB

ня був призначений т. в. о. голови Ради міністрів (до 8 травня),

2 травня — міністром народної освіти (до 18 жовтня) і водночас

3 травня (до 20 травня) — т. в. о. міністра закордонних справ і віроB

визнань.

Саме Берлін і Відень свого часу наполягали на підписанні ЦентB

ральною Радою мирного договору з ленінським Раднаркомом, наB

голошуючи, що лише такий крок засвідчить «повну державну неB

залежність України». При цьому офіційний Київ застерігався

стосовно врахування торговельноBекономічних інтересів НімечB

чини й АвстроBУгорщини на території України та висловлюваB

лося побажання залучити до підготовки договору представників

370 Розділ 7

Центральних держав. Ще 30 березня 1918 р. Рада народних

міністрів УНР надіслала Раднаркому РСФРР телеграму з проB

позицією «негайно приступити до переговорів про умови демоB

кратичного миру та вказати місце і час першої зустрічі... делеB

гацій»

798

. 3 квітня, коли спроби більшовиків зберегти контроль

хоча б над частиною України зазнали невдачі, й виникла загроза

перенесення бойових дій на територію власне РСФРР, ленінський

уряд нотою запропонував розпочати мирні переговори в СмоленB

ську, український, зі свого боку, нотою від 17 квітня погодився на

прикордонний Курськ.

27 квітня до міста відбула російська делегація у складі завідуB

вача румунським відділом НКЗС РСФРР Х. Раковського (голоB

ва), заступника наркома продовольства Дмитра Мануїльського

(1883

–

1959), наркома у справах національностей Йосипа Сталіна

(1879

–

1953) та члена виконкому президії Всеросійської центральB

ної ради профспілок Михайла Томського (1880

–

1936). НаступноB

го дня з Києва виїхала українська делегація, проте внаслідок

гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. зустріч у Курську не

відбулася, а В. Ленін і нарком закордонних справ РСФРР Г. ЧичеB

рін спершу відмовлялися мати справу з урядом П. СкоропадськоB

го, вважаючи його маріонетковим.

Єдиним позитивним зрушенням у двосторонніх українськоB

російських відносинах тоді стало підписання 7 травня 1918 р.

угоди про перемир’я на Курському напрямку, за якою між українB

ськоBнімецькими й більшовицькими військами встановлювалася

нейтральна смуга завширшки 10 км. Питання державної належB

ності Криму й Чорноморського флоту залишилися відкритими.

Після кількаденних переговорів Х. Раковського з В. Леніним

і Г. Чичеріним було вирішено, що до Києва з Курська виїде секреB

тар делегації Петро Зайцев із повноваженнями ведення перегоB

ворів з гетьманським урядом для припинення воєнних дій на всьоB

му українськоBросійському кордоні та узгодження часу й місця

повномасштабних мирних переговорів.

Вже 10 травня 1918 р. під головуванням М. Василенка в Києві

відбулася перша нарада щодо вироблення схеми мирних переB

говорів, які, на пропозицію української сторони, мали відбутиB

ся в столиці в будинку Педагогічного музею (де раніше засідала

Центральна Рада). Це виявилося великою політичною помилкою