Головченко В.І., Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни
Подождите немного. Документ загружается.
Між війною й миром... 341
Європі була сприятливою для українців, не обіцяючи у найB
ближчій перспективі нічого хорошого для польської державності.
Тому цілком закономірною стала визначена статтею 2Bю БресB
тського мирного договору лінія кордону УНР на північному заході:
Білограй — Шебрешин — Красностав — Пугачів — Радин — МеB
жиріччя — Сарнаки — Мельник — ВисокоBЛитовськ — Кам’яB
нецьBЛитовськ — Пружани — Вигонівське озеро
727
. Однак керівB
ник Польського кола в австроBугорському парламенті барон Герц
висунув претензії ще неіснуючої польської держави на всю ХолмB
щину й Підляшшя до Західного Бугу та висловився за вирішенB
ня всіх спірних питань між українцями й поляками на двостоB
ронніх переговорах без участі третіх сторін
728
.
Саме під тиском спровокованих поляками урядових кіл
АвстроBУгорщини й Німеччини голова української делегації на
Брестських мирних переговорах О. Севрюк змушений був підпиB
сати 4 березня 1918 р. заяву, що поBновому інтерпретувала доB
говір у питанні щодо проведення українського кордону в ХолмB
щині та Підляшші. У ній ішлося про визначення останнього
східніше від зазначеної в мирному договорі лінії й принципи
комплектування на паритетній основі узгоджувальної комісії за
участю представників Центральних держав, УНР і Польського
королівства
729
.
Як згадував Д. Дорошенко, «ще уряд Центральної Ради приB
значив на Холмщину і Підляшшя крайовим комісаром відомого
українського діяча Олександра СкорописаBЙолтуховського. Він
залишився на своїй посаді і за гетьманського уряду як крайовий
староста. СкорописBЙолтуховський оселився з своїми урядовцяB
ми серед спустошеного краю, в Бересті... Німці допустили його до
урядування, обмеживши, одначе, його компетенцією справами
економічної допомоги населенню і культурноBпросвітніми. АвстB
рійська влада не тільки не допустила його до урядування, але дала
полякам усі можливості спішно полонізувати край, звозити туди
польських колоністів, нищити українські школи, церкви і взагалі
всі ознаки українського життя»
730
.
Уже 6 червня 1918 р. голова Холмського губернського виконB
кому Антон Маніюк повідомляв Д. Дорошенка, що додаткова угоB
да до Брестського договору від 4 березня 1918 р. «не заспокоїла
польських шовіністів. Вони, мріючи про відбудування Польщі від
342 Розділ 6
моря і до моря, першим кроком до осягнення цеї мети ставлять
прилучення Холмщини до Королівства Польського. В тім напрямі
роблять всякого роду заходи в вищих сферах Відня та Берліна,
а на території Холмщини в австрійській окупації, за допомогою
австроBпольської окупаційної влади, ведеться завзята полонізаB
ція позоставшого українського населення. Біженців з ХолмщиB
ни, які бажають якнайскоріше, поки ще літо, вернуться на свої
рідні місця, не пускають»
731
.
Таким чином, в остаточному варіанті Брестська система юриB
дично визнавала більшу частину Холмщини і Підляшшя у складі
Української Держави, залишаючи остаточне проведення польB
ськоBукраїнського кордону в цьому регіоні на розгляд змішаної
комісії. При цьому АвстроBУгорщина, не ратифікувавши мирний
договір з УНР, залишилася при особливій думці. Фактично ж
більша частина Холмщини, яка входила до австроBугорської
зони окупації, опинилася під управлінням польської адміністраB
ції, що користувалася підтримкою Відня й підпорядковувалася
Регентській раді у Варшаві. Остання була створена ЦентральB
ними державами в жовтні 1917 р. й очолювалася князем Янушем
Радзивіллом (1880
–
1967), 21 листопада того ж року вона сфорB
мувала уряд Януша Кухаржевського (1876
–
1952), повноваження
якого на практиці поширювалися лише на освіту й судочинство.
Я. Радзивілл обійняв у цьому уряді посаду міністра закордонних
справ.
Німеччина, виходячи зі своїх геополітичних інтересів, намаB
галася не допустити надмірного посилення польського елементу
на окупованих територіях. Убачаючи в незалежності України
противагу російському та польському впливам у Центрально%
Східній Європі, Берлін підтримав Київ щодо визначення лінії
кордону в українсько%польському конфлікті. На всі прохання
офіційного Відня вчинити спільними зусиллями тиск на Україн%
ську Державу, щоб добитися згоди на зміну майбутнього поль%
сько%українського кордону, визначеного Брестським мирним
договором, Німеччина давала негативну відповідь.
Однак австроBугорська дипломатія не припиняла спроб учиниB
ти тиск на українське МЗС, неодноразово надсилаючи меморанB
думи й ноти з пропозиціями провести польськоBукраїнський корB
дон по Західному Бугові. Але кожен раз такі кроки зустрічалися
Між війною й миром... 343
з твердою позицією української сторони, яка, відчуваючи за соB
бою підтримку Німеччини, намагалася всіма засобами добитися
реалізації Брестського мирного договору.
12 червня 1918 р. тимчасовий представник Української ДерB
жави у Відні — відомий дослідник історії українського права
А. Яковлів вручив міністру закордонних справ АвстроBУгорщини
графові С. Буріану ноту у справі державної належності Холмщини
й Підляшшя. Того ж дня цей документ отримав і австроBугорB
ський посол у Києві граф Форгач. У ноті йшлося про проведення
на початку квітня у ряді повітів Холмської губернії виборів до
варшавської Регентської ради та поширення її судової компеB
тенції на Білограйський, Грубешівський, Замостський і ТомашівB
ський повіти.
«Маються відомості, — зазначалося в ноті, — що австроB
угорські власті, видаючи пашпорти мешканцям Холмщини, виB
значають державну приналежність цих мешканців, яко підданих
Польщі. Нарешті, мешканців Холмщини, котрих під час війни
вивезено з Холмщини, до цього часу не повернено додому, а на їх
місце польські урядники переселяють людність польської націоB
нальності». МЗС Української Держави очікувало, що Відень «неB
гайно поробить рішучі заходи для того, щоб відкинуто й скасоваB
но все те, що заведено Польщею на території Холмщини»
732
.
С. Буріан порадив Й. Форгачу залишити українську ноту без
відповіді й узагалі залишити на якийсь час справи Холмщини та
Підляшшя у спокою з огляду на проукраїнську позицію Берліна.
Трохи згодом, у другій половині серпня 1918 р., прем’єрBміністр
Української Держави Ф. Лизогуб під час візиту до Німеччини доB
бився від імперського уряду офіційної підтримки Києва в його теB
риторіальних суперечках із сусідами. Німецька сторона тоді заB
явила, що твердо стоятиме на ґрунті Брестського договору, тобто
«уважає справу Холмщини вже вирішеною і тільки деталі в проB
веденні границі має вирішити передбачена протоколом 4 березB
ня мішана комісія»
733
.
Коли Ліквідаційна комісія в справах Королівства Польського
(створена Тимчасовим урядом у Петрограді 15 березня 1917 р.)
звернулася 31 липня 1918 р. до ВолинськоBХолмського управлінB
ня землеробства і державного майна із запитом щодо «відомосB
тей про місцезнаходження, склад і стан рухомого й нерухомого
344 Розділ 6
майна Холмської губернії», департамент чужоземних справ МЗС
зазначив у офіційному поданні від 9 вересня, що «Холмщина не
тільки не входить в склад Польщі, а навпаки по Берестейському
договорові має відійти до України. Через те ніяких пропозицій
Ліквідаційної Комісії не треба виконувати»
734
.
Тверда позиція Києва в обстоюванні реалізації умов БрестB
ського мирного договору щодо північноBзахідних кордонів УкраїнB
ської Держави змусила Регентську раду ініціювати встановленB
ня двосторонніх дипломатичних відносин. До Києва прибув її
представник у ранзі надзвичайного посланника і уповноваженоB
го міністра Станіслав Ванькович (1860
–
1937), який 7 жовтня предB
ставив українському МЗС список членів польського дипломатичB
ного представництва: Богдан Кутиловський (радник), Едмунд
Соболевський (1Bй секретар) і Чеслав Пружинський (2Bй секреB
тар). 27 листопада до них приєднався консульський радник при
посольстві ПетроBЗемовіт Маріян Хойновський, військовим атаB
ше польської держави у Києві став майор Клесберг, його заступB
ником — капітан Зиховський, а керівником рееміграційного відB
ділу — Роман Бнінський
735
.
Рада міністрів Української Держави, зі свого боку, ухвалила поB
станову про створення з 20 жовтня 1918 р. дипломатичного предB
ставництва у Варшаві, яке було зараховане до 2Bго розряду поB
сольств, і асигнувала на його утримання до кінця року 31
222 крб.
736
.
Головою дипломатичної місії до польської столиці було призначеB
но уродженця Холмщини, члена ради МЗС соціалістаBфедераB
ліста Олександра Карпинського (1869–1929). Високий урядовий
статус посла (до роботи в МЗС він узимку 1917 — навесні 1918 рр.
був товаришем генерального секретаря внутрішніх справ УНР)
мав засвідчити дружнє й поважне ставлення Української ДерB
жави до відновленої Речі Посполитої.
26 листопада 1918 р. українське МЗС призначило Сергія Нілуса
віцеBконсулом у Лодзі з дорученням захищати інтереси українB
ських громадян у місті та його околицях, а через три дні міністр
Георгій Афанасьєв (1848
–
1925) зобов’язав С. Нілуса тимчасово
виконувати обов’язки генерального консула у Варшаві
737
. У свою
чергу, С. Ванькович 2 грудня 1918 р. звернувся до МЗС УкраїнB
ської Держави з проханням дозволити відкриття польського геB
нерального консульства у Києві й консульств в Одесі, Харкові та
Між війною й миром... 345
Єлизаветграді
738
. Г. Афанасьєв у резолюції на подання польськоB
го посла висловив принципову згоду, проте успішне розгортання
антигетьманського повстання під проводом Директорії унеможB
ливило практичну реалізацію цього клопотання.
О. Карпинський також не зміг виїхати з Києва до Варшави, але
С. Ванькович устиг вручити П. Скоропадському вірчу грамоту,
підписану 26 жовтня 1918 р. у варшавському Королівському замB
кові членами Регентської ради Олександром Каховським (1962
–
1938), графом Юзефом Островським (1850
–
1923), князем ЗдисB
лавом Любомирським (1865
–
1943) і Я. Радзивіллом. Українська
Держава в ній визначалася як «Велика», а призначення до неї
польського посла мотивувалося наміром, щоб «два великі наB
роди, віддані праці для добра людства, в мирній приязні жити
могли»
739
.
Головну увагу С. Ванькович зосередив на урегулюванні проB
блем польських біженців та військових формувань на території
Української Держави. 21 листопада 1918 р. український уряд
під головуванням міністра фінансів А. Ржепецького розглянув
прохання С. Ваньковича щодо асигнування 1,5 млн крб. «на наB
дання допомоги польським біженцям». Після з’ясування умов,
на яких зазначена допомога могла бути надана, 25 листопада
Рада міністрів ухвалила «виділити в розпорядження міністра
фінансів 1 млн карб. на видачу безпроцентної позики надзвиB
чайному посланнику»
740
.
Поляків, які висловили бажання переселитися на історичну
батьківщину, за угодою з урядом Української Держави звільниB
ли від служби в армії П. Скоропадського
741
. А щодо тих польських
військових формувань, які створювалися на Волині й передисB
локовувалися на батьківщину з Новоросійська та Миколаєва,
Рада міністрів на своєму засіданні під головуванням Сергія ГерB
беля (1856
–
?) 3 грудня 1918 р. уповноважила МЗС і начальника
генштабу української армії укласти із С. Ваньковичем угоду, яка
передбачала б їхнє забезпечення «обмундируванням і спорядженB
ням від Українського Уряду»
742
.
Таким чином, гетьманський уряд свідомо йшов назустріч
відновлюваній польській державності в набутті нею атрибутів
суверенності, розраховуючи на приязну й конструктивну позицію
Варшави при вирішенні украй складної й делікатної проблеми
346 Розділ 6
демаркації міждержавного кордону. Водночас Київ виявляв твер%
дість своєї політичної позиції, коли йшлося про відстоювання
національно%державних інтересів України та її міжнародно%
правового статусу як самостійної держави.
Зокрема, 27 листопада 1918 р. український МЗС звернувся
до С. Ваньковича з протестом щодо відкриття «Київського»
відділу польського МВС. Зовнішньополітичне відомство УкраїнB
ської Держави зажадало його негайного закриття, тому вже наB
ступного дня польський посол повідомив Г. Афанасьєва, що реB
еміграційний відділ у Києві був створений ще до заснування
дипломатичного представництва, жодною мірою не є органом МВС,
а входить до складу консульського відділу посольства. «Якщо на
бланках відділу рееміграційного фігурує давній титул (МВС. —
Авт.), — пояснював посол, — то тільки з огляду на... запаси стаB
рих бланків»
743
.
Очікуване завершення Великої війни на користь країн АнтанB
ти кардинальним чином змінило розстановку сил у ЦентральноB
Східній Європі, позбавивши гетьманат П. Скоропадського війB
ськовоBполітичної й дипломатичної підтримки з боку Німеччини.
Ще 5 листопада 1918 р. гетьман особисто звернувся до командуB
вання німецьких військ в Українській Державі з проханням щодо
введення на територію південних повітів Холмщини, звідки еваB
куйовувалися австроBугорські частини, німецької армії та допуB
щення у Брест українського кадрового формування для охорони
адміністрації й місцевого населення. Через чотири дні Д. ДороB
шенко, який перебував із офіційним візитом у Берліні, домовивB
ся з імперським урядом про те, що до Південної Холмщини буB
дуть введені дві німецькі дивізії й допущена українська цивільна
адміністрація
744
.
15 листопада 1918 р. П. Скоропадський затвердив прийнятий
півмісяцем раніше Радою міністрів закон про включення управB
ління Холмського губерніального старости О. СкорописаBЙолB
туховського та управлінь повітів цього староства до загального
списку управлінь губерніальних та повітових староств України.
Він стосувався таких 11Bти повітів: Берестейського, БілограйB
ського, Більського, Влодавського, Грубешівського, ЗамостськоB
го, Кобринського, Костянтинівського, Пружанського, ТомасівB
ського й Холмського
745
.
Між війною й миром... 347
Але всі ці рішення не були реалізовані внаслідок ЛистопадоB
вої демократичної революції 1918 р. в Німеччині та її виходу
з Першої світової війни. Стався крах Брестської системи міжнаB
родних відносин у ЦентральноBСхідній Європі, яка з огляду на
відсутність українськоBнімецьких територіальних проблем,
у цілому, була сприятлива для утвердження самостійної УкраїнB
ської Держави як повноправного й важливого чинника регіональB
ної політики.
Члени Регентської ради, прагнучи не допустити революційB
ного хаосу й анархії на польських територіях, 7 листопада 1918 р.
звернулися до німецького канцлера принца Макса Баденського
(1867
–
1929) з проханням звільнити колишнього керівника війB
ськового департаменту Тимчасової державної ради 1916
–
1917 рр.
Юзефа Пілсудського (1867
–
1935), що перебував в ув’язненні
в Магдебурзі з кінця липня 1917 р. за небажання присягати на
вірність кайзерові. 10 листопада 1918 р. визнаний лідер польського
визвольного руху прибув до Варшави, а наступного дня (День
незалежності Польщі) Регентська рада передала йому військову
й цивільну владу. До кінця місяця польські частини генерала ВлаB
діслава Івашкевича окупували Північну Холмщину, все ПідляшB
шя й навіть частину Західної Волині.
Як згадував Д. Дорошенко, «українська адміністрація, що
з крайовим старостою О. СкорописомBЙолтуховським залишилась
на своїм посту, була заарештована й опинилась в польськім таборі
для інтернованих»
746
. Київ в оточенні антигетьманського повстанB
ня спромігся лише на дипломатичний протест, який за дорученB
ням Г. Афанасьєва був складений 2 грудня 1918 р. українським
послом у Відні В. Липинським і переданий до Варшави
747
.
Міжнародне становище Української Держави після завер%
шення Першої світової війни, порівняно з позиціями відновле%
ної Речі Посполитої, з оберненою пропорційністю змінилося на
гірше. Варшава претендувала на значну частину території пеB
реможеної Німецької імперії й у перспективі могла стати страB
тегічним союзником Франції — провідної держави антантівської
коаліції. Тому МЗС останньої в грудні 1918 р. розробив концепB
цію створення сильної Польщі, що мала, в разі потреби, замінити
Петербург як східна геополітична противага Німеччині й водноB
час бути санітарним кордоном із більшовицькою Росією.
348 Розділ 6
Меморандум французького МЗС, у якому містилася ця конB
цепція, передбачав, зокрема, включення до складу польської дерB
жави Холмщини, Підляшшя й усієї Галичини, з наданням східній
частині останньої автономії та збереженням польськоBукраїнB
ської двомовності. Проте, хоча позиції Варшави в міжнародній
політиці щодо визначення державного кордону з Україною на%
прикінці 1918 р. стали набагато міцнішими, ніж у Києва, вони
не були закріплені міжнародними угодами, що залишало певні
шанси українській стороні.
6.2. Українсько-фінляндське зближення
Історія фінського й українського національних державотворB
чих процесів першої чверті ХХ ст. в основних етапах і віхових
подіях, «дійових особах та виконавцях» часом зовні схожа до
дрібних деталей, але з прямо протилежними результатами. ПеB
редусім, у роки Першої світової війни частина радикально наB
лаштованої української (Союз визволення України) й фінської
(«активісти») інтелігенції зробила ставку на Центральні держаB
ви (зокрема, Німеччину), в справі здобуття національної самоB
стійності. Легіон Українських січових стрільців австрійської армії
й фінський «єгерський батальйон» — німецької навіть чисельно
були майже однакові — близько 2 тис. чол.
Формування новітньої фінської національної державності поB
чалося з руху за скасування загальноросійського законодавства
та поновлення автономних прав Великого князівства Фінлянд%
ського, задекларованих у 1809 р. під час приєднання регіону до
Російської імперії. Звертання до історикоBправової аргументації
в обстоюванні гасел національноBтериторіальної автономії й незаB
лежності України (наприклад, до умов ПереяславськоBМосковB
ського договору 1654 р.) було властиве й для вітчизняних ідеоB
логів і провідників національноBвизвольних змагань 1917–1921 рр.
(М. Грушевський, В. Липинський, М. Міхновський та ін.).
Абсолютна більшість у фінському Сеймі (принаймні, до парлаB
ментських виборів у середині вересня 1917 р.) належала соціалB
демократам, в Українській Центральній Раді — ідейно близьким до
них УСДРП і УПСР. Сейм ухвалив «Закон про верховну владу»,
Між війною й миром... 349
тобто суверенні права Фінляндії, за день після того як Центральна
Рада оприлюднила свій 2Bй Універсал. Центральна Рада задекB
ларувала «організацію найвищої крайової влади на Україні» 1 лиB
стопада 1917 р., фінський Сейм проголосив себе носієм верховної
влади в Гельсінкі наступного дня. Між прийняттям Декларації
незалежності Фінляндії та офіційною датою 4Bго Універсалу ЦентB
ральної Ради пройшло рівно півтора місяці.
Фактичне визнання Францією УНР і Фінляндської РеспубліB
ки відбулося з огляду на небезпеку їхнього потрапляння «в обійB
ми Німеччини» день у день — відповідно 21 і 22 грудня (ст. ст.)
1917 р. Член української делегації на Брестських переговорах
М. Любинський підписав заклик до німецького народу з проханB
ням надати військову допомогу проти більшовиків 30 січня 1918 р.
без погодження з керівництвом Центральної Ради, до якого наB
лежав. Через два дні в Берліні представники фінського сенату
Едвард Ельт і Рафаель Еріх під власну відповідальність, без уряB
дових повноважень, передали німецькому командуванню клопоB
тання про відрядження до Фінляндії військ «для порятунку
вітчизни від загрози поразки».
Нарешті, майбутні регент Фінляндії (грудень 1918 — червень
1919 р.) генералBлейтенант Карл Маннергейм (1867
–
1951) і гетьB
ман України (також генералBлейтенант царської армії) Павло
Скоропадський у 90Bті рр. ХІХ ст. навіть були однополчанами,
а влітку 1917 р. командували корпусами на сусідніх РумунськоB
му й ПівденноBЗахідному фронтах. Такий перелік можна й далі
продовжувати та конкретизувати, але в тогочасній історії обох
народів була одна надзвичайно суттєва відмінність: у громадянB
ській війні на території Фінляндії перемогли «білі» (незважаюB
чи на всі потуги Кремля), а в Україні — «червоні». Тому ФінлянB
дія, попри три війни з більшовицькою Росією (СРСР), зберегла
своє незалежне існування й нині є одним із найрозвиненіших
членів Європейського Союзу, а Україна на сім десятиліть втраB
тила свою суверенність і сьогодні має не найкращі євроінтеB
граційні перспективи.
Об’єктивна спільність зовнішньополітичних національно%
державних інтересів Фінляндії та України у перші десятиліття
ХХ ст. неминуче зумовлювала їхнє взаємне визнання та збли%
ження на міжнародній арені. УкраїнськоBфінські контакти на
350 Розділ 6
рівні визвольних рухів започаткувалися ще навесні 1916 р. у СтокB
гольмі під час створення (за сприяння німецького МЗС) «Союзу
поневолених Росією народів». Тоді представник Делегації за виB
зволення Фінляндії доктор філософії й «активіст» Ґерман ҐумB
мерус (1877
–
1948) познайомився із членами місцевого інформаB
ційноBпропагандистського осередку СВУ.
Через півтора десятиліття Ґ. Ґуммерус згадував: «Лише тоді
я усвідомив етнографічні та історичні підстави прагнення укB
раїнців до незалежності і зрозумів, яке це має значення для
Фінляндії. Українські прибічники незалежності були нашими
очевидними та природними союзниками. Якби ця велика та баB
гата країна стала незалежною, це б послабило сили Росії і, таB
ким чином, сприяло б звільненню Фінляндії та збереженню її
свободи»
748
.
Тому влітку
–
восени 1917 р. фінські патріоти у Стокгольмі
увійшли у тісні стосунки й надавали комунікаційні послуги місцеB
вому Українському інформаційному бюро, очолюваному членаB
ми СВУ М. Залізняком і Бандрівським. Але спроба фінських діячів
безпосередньо зв’язатися тоді з Центральною Радою виявилася
безуспішною. Зате Ґ. Ґуммерусу вдалося наприкінці листопада
1917 р. таємно привезти до Гельсінкі підготовлений М. ЗалізняB
ком меморандум про державний устрій України й переговорити
щодо налагодження з нею дипломатичних відносин із щойно обB
раним головою фінського Сенату (уряду) Пером Евіндом СвінхуB
вудом (1861
–
1944) та відповідальним за зовнішню політику КарB
лом Енкелєм (1876
–
1959)
749
.
На підставі меморандуму М. Залізняка Сенат доручив профеB
сорові слов’янської філології Гельсінського університету Йосеппі
Юліусу Міккола (1866
–
1946) виробити проект акта про визнання
Фінляндією УНР
750
. А в перший день наступного, 1918 р., Сенат
прийняв рішення відрядити до Києва делегацію в складі Й. МікB
кола та доктора філософії Яло Лах’я Каліма, що мала повідомити
український уряд про проголошення Фінляндією незалежності.
Але на заваді візиту тоді постали громадянська війна у Фінляндії
й більшовицька агресія проти УНР.
З українського боку першим, щоправда, неофіційним предB
ставником національних інтересів безпосередньо в Фінляндії
став службовець російської інженерноBбудівельної установи