Демиденко Г.О., Петришина О.В. (ред) Історія вчень про державу і право

Подождите немного. Документ загружается.

ня з якого-небудь правового питання, ґрунтуючись тільки безпосередньо

на Корані й Суні. Їх діяльність обмежилася тлумаченням правових книг,

визнаних окремими школами як авторитетні джерела.

У сучасному мусульманському праві вирішальну роль відіграє єдина

погоджена думка авторитетних релігійних діячів, оскільки вона остаточно

визначає, яку норму Корану чи Суни конкретно або за аналогією

слід засто-

сувати як чинне право. Саме у формі доктрини була створена більша части-

на чинного мусульманського права. Необхідно відрізняти мусульманське

право від національного права окремих мусульманських держав, що ство-

рено на основі шаріату, але міститься в інших джерелах (законах, звичаях,

прецедентах) та має багато нових положень, не передбачених ним.

Завдяки переважно доктринальному характеру в мусульманському

праві ніколи не існувало єдиних поглядів на його сутність. Поступово,

починаючи з середини VІІІ і до ІХ ст., сформувалися чотири основні

толки (школи) мусульманського права. Їх засновниками були най-

більш видатні діячі ісламу Абу Ханіфа (699–767), Малік Ібн Анас (715–

795), Аш-Шафія (772–820), Ахмад Ібн Ханбал (780–855).

Ханіфська

школа є найліберальнішою з усіх. Із Абу Ханіфа поча-

лася письмова традиція в мусульманському праві. Вважається, що його

перу належить перша праця з ісламської догматики «Найважливіше

знання». Він і його послідовники першими розробили метод судження

за аналогією (кійас). Вони визнавали правове значення місцевих звичаїв,

які доповнювали мусульманське право. Засновник Малікської школи

Малік Ібн Анас одним із перших склав збірку хадісів «аль-Мутава»,

поділивши їх за певними правовими темами. Він розробив особливий

метод незалежного вирішення правових спорів, змістом якого було вста-

новлення користі від певного вирішення для всієї мусульманської гро-

мади. Вважається, що засновник Шафійської школи Аш-Шафія сфор-

мулював учення про

чотири джерела («чотири корені») мусульмансько-

го права, яке стало загальновизнаним в ісламі, і першим обґрунтував

іджму як одне з основних джерел права. Ханбальська школа є найбільш

консервативною. Її засновник Ахмад Ібн Ханбал прагнув очистити іслам

від нововведень, які викривляють його, підвищив значення Суни майже

до рівня Корану — за його вченням вона

прямо тлумачить Коран. Він

вважав можливою політико-правову боротьбу та насильницьке відсто-

ронення правителя від влади за недотримання постулатів віри.

§ 2. Вчення Томи Аквінського про державу

і право

Тома Аквінський (Аквінат) (бл. 1226 — 1274) народився поблизу

містечка Аквіно у сім’ї дрібного феодала. Здобув освіту в кращих євро-

пейських університетах — Неаполя, Кельна та Парижа, де отримав ступінь

магістра теології. Перу Томи Аквінського належать близько дев’яноста

праць із філософії, теології та політики. Серед праць, в яких розглядають-

ся державно-правові проблеми, слід назвати трактати «Сума проти язич-

ників» (більш відома як «Сума філософії»), «Сума теології», «Про владу»

(відома

як «Про правління царів»). Він написав також коментарі до голов-

них праць Арістотеля, зокрема до «Політики».

У головних своїх працях Тома здійснив систематизацію католицької

теології в такому масштабі, як це до нього не вдавалося нікому. Завдяки

цьому він був визнаний провідним теологом, а його доктрина — офіцій-

ною доктриною Римської католицької церкви

. Головною особливістю

його методології було обґрунтування віри в Бога (надприродне явище)

на основі раціональних і логічних аргументів, відповідно до здобутків

античної філософії. Згідно із загальноприйнятою у середньовічних уні-

верситетах методикою Тома викладає своє вчення у вигляді критичного

дослідження, в якому наводяться аргументи «за» і «проти» певної тези.

Аквінат досліджував державну

владу через поділ її на три головні

елементи: 1) походження, 2) сутність; 3) використання.

Походження та сутність держави. Тома Аквінський сприйняв погля-

ди Арістотеля на людину як «політичну істоту», дещо видозмінивши їх

відповідно до християнської доктрини. Наділення людини розумом, на

його думку, спричиняє потребу існування соціальних організацій. Водно-

час держава розглядається не лише як

наслідок раціональної діяльності

людини, а й як частина універсальної імперії, творцем і правителем якої

є Бог. Призначення держави він бачить у створенні прийнятних умов життя

людини в економічних і культурних сферах як передумови її духовного

розвитку, пізнання Бога та здобуття після смерті небесної благодаті.

Проблема співвідношення церковної та світської влади.

Врахо-

вуючи, що Тома був представником католицької церкви і деякий час

займав офіційні посади в ній, його вчення продовжувало традицію

обґрунтування верховенства церкви над світською владою. Логіка була

такою. Усвідомлюючи, що кінцевою метою будь-якої особи є досягнен-

ня небесної благодаті, виконання цієї мети є покликанням не земної,

а божої влади

. «Служіння його царству, оскільки духовне відділено від

земного, вручено не земним правителям, а священикам, особливо Папі

Римському, якому всі царі християнського світу повинні підкорятися, як

самому Господу». Таким чином, верховним сувереном над усіма людьми,

зокрема над правителями, проголошувався лише Папа, який володарює

відповідно до Божого закону. Але правитель має керувати

державою

відповідно до законів, які мають бути справедливими. Якщо дії прави-

теля не відповідають законам, піддані мають право на опір.

Класифікації форм правління. Відповідно до античної традиції

Тома виклав учення про «добрі» й «погані» форми правління. Критерія-

ми поділу запропонував кількість правлячих (один, декілька або багато)

і мету правління (багатство, чеснота або свобода). Таким чином, добри-

ми формами є монархія, аристократія та політія, поганими — тиранія,

олігархія та демократія. З-поміж добрих форм монархію Тома вважав

найдосконалішою: «адже і у бджіл один цар, і у всьому всесвіті єдиний

Бог

, творець усього і правитель. І це розумно». Монархії він поділяв на

абсолютні та політичні, в яких велику роль відіграють крупні феодали

та церковні ієрархи. Саме політичні монархії він вважав найдосконалі-

шими. Серед поганих форм він більш терпимою вважав демократію,

а найгіршою — тиранію. Водночас Тома визнавав наявність недоліків

у всіх, навіть

у правильних форм, а тому для практичного втілення слід

завжди шукати «змішаний» тип правління.

Доктрина права та закону. Аквінат безумовно визнавав потребу

права, зокрема законів, які створюються людьми, для регулювання сус-

пільних відносин. Вони, на його думку, є елементом виховання для осіб,

схильних до поганого. Більш загальну мету Тома визначав таким

чином:

«Закони потрібно встановити для миру між людьми та чесноти». Закон

він визначає як певне установлення розуму з метою загального блага, що

приймається та обнародується тим, хто має піклуватися про суспільство.

Тома Аквінський розробив оригінальну концепцію системи права

і закону, який є водночас і божественним проявом, і людським творінням.

Усі

закони він ділив на чотири групи: 1) вічний закон, під яким розумів

загальний задум Бога щодо управління Всесвітом; від нього походять усі

інші закони; 2) природний закон як втілення вічного закону в людській

природі; 3) людські (позитивні) закони, які формулюються зусиллями

людського розуму з природних законів для вирішення практичних справ;

4) божественний (також позитивний

) закон, який втілений у Біблії та

є необхідним орієнтиром для пошуку людиною справедливості.

Отже, Тома одним із перших розробив концепцію системи права, яка

має певну ієрархічну внутрішню структуру на чолі з вічним законом.

У випадку відхилення або порушення цієї ієрархії людські (позитивні) закони

«по суті стають не законом, а насильством

певної особи». Право за Аквінатом

завжди є сферою правди та справедливості. Незважаючи на релігійну форму,

доктрина держави і права Томи Аквінського закладала теоретичне підґрунтя

формування в подальшій європейській політико-правовій думці концепцій

природного права та правового закону. Система ж канонічного права (права

Римської католицької церкви) стала однією з основ, на

якій пізніше були

сформовані всі національні правові системи країн Європи.

У 1323 р. римською католицькою церквою Тома Аквінський був про-

голошений святим, а в 1879 р. його вчення енциклікою Папи Лева ХІІІ

фактично було визнано офіційним ученням церкви. Папа Іоанн Павло ІІ

у 1998 р. в енцикліці «Віра та розум» також підтвердив неминаючу важ

ливість учення Томи Аквінського для сучасної католицької церкви.

§ 3. Теорія всесвітньої монархії Данте Аліґ’єрі

Данте Аліґ’єрі (1265–1321), італійський поет, юрист і державний діяч,

автор творів «Нове життя», «Бенкет», «Про народне красномовство», «Ко-

медія», «Монархія» та ін. У трактаті «Монархія» він обґрунтовує три головні

тези: 1) необхідність всесвітньої монархії для благополуччя миру; 2) належ-

ність римському народу місії утворення всесвітньої монархії; 3) авторитет

монархії дається безпосередньо від Бога, а

тому є незалежним від церкви.

Ідеї Данте цікаві новими, космополітичними поглядами на облашту-

вання світу: «мені Всесвіт є батьківщиною, як рибам море». Єдиний

вихід із кризи, яка охопила європейські держави, він вбачав у всесвітній

монархії, яка покладе край чварам і міжусобицям та встановить загаль-

ний мир і порядок. Прикладом цієї

монархії вважав Римську імперію, за

часів якої народ довів свою здатність збудувати універсальну імперію.

Підкорюючи інші народи, римляни намагалися досягти високої мети

справедливості — загального блага. Виникнення ж християнства саме

у Римській імперії — прояв божественного благовоління до неї.

Однією з причин розбрату в Італії Данте вважав втручання Римсько-

го Папи в компетенцію

світської влади. Церков порушила поділ влади,

який був установлений Богом: «церков Риму, дві влади в собі змішавши,

упала в бруд». Він — за розмежування повноважень церкви й монар-

ха. Завданням церкви можуть бути лише духовні справи, а методом їх

здійснення — лише переконання. Намагання затверджувати світську

владу не відповідає самій природі церкви.

Аргументами незалежності

монархії у Данте є також історичний досвід — світська влада виникла

набагато раніше християнства, а тому монарх одержує владу безпосе-

редньо від Бога, а не від церкви.

Погляди Данте можна вважати ідеалістичними. Однозначно визнаючи

шкоду від поєднання в одних руках світської та релігійної влади, він вва-

жав можливим знайти вільного

від корисливості монарха для керівництва

Всесвітом, який буде правити виключно заради загального блага.

§ 4. Політико-правове вчення

Марсилія Падуанського

Марсилій Падуанський (бл. 1275–бл. 1343), італійський політик,

релігійний діяч і науковець, розробив незвичну для Середньовіччя політико-

правову доктрину, яку виклав у праці «Захисник миру». За цю працю автор

був визнаний єретиком і примушений переховуватися від гоніння церкви.

Він першим із мислителів виступив за повну секуляризацію дер-

жавною влади. На відміну від

Данте, Марсилій Падуанський обґрунто-

вував не стільки розмежування їх повноважень, скільки майже повне

підпорядкування церкви державі. На його думку, причиною всіх бід

в Італії того періоду була негативна практика втручання церкви у світські

справи. Цьому потрібно, вважав він, покласти край. Церква повинна бути

позбавлена свого суверенного статусу та понижена до рівня державної

установи, підлеглої світській

владі. Канонічне право також має викорис-

товуватися лише з дозволу держави. Примус за невиконання певних норм

є монополією виключно держави.

Марсилій не визнавав божественного походження держави. На його

думку, держава виникає внаслідок історичного розвитку та прогресу

суспільства, ускладнення форм його організації (сім’я, рід, плем’я, місто,

держава), як результат

раціонального розуму людини та розвитку її пот-

реб. Він розрізняє шість частин держави, кожна з яких виконує певну

суспільну роль — землеробство, ремесла, торгівля, військова справа,

священство та суд.

Принципово новою була його ідея про суверена держави. Марсилій

першим визнав сувереном, джерелом державної влади народ, під яким

розумів не всіх громадян, а

кращу їх частину — військових, чиновників,

священиків, що дбають про загальне благо. Одним із перших він обґрунту-

вав відмінності законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада нале-

жить виключно суверену — народу, а виконавча — монарху й уряду. Вико-

навча влада безумовно підпорядковується законодавчій. Найкращим спосо-

бом формування державного апарату він вважав вибори. Навіть

монархію,

прихильником якої він був, пропонував зробити не спадковою, а виборною.

Обраний монарх — завжди краще спадкового, а вся держава більш міцна.

Виключно народ як верховний суверен має видавати закони, під

якими він розумів «приписи, що мають примусову силу завдяки пока-

ранню або заохоченню». Найважливішою метою законів Марсилій вва-

жав установлення «громадянської

справедливості та загального блага»,

а додатковою — «безпеку та стабільність влади государів».

Таким чином, незважаючи на панування феодалізму в суспільних

відносинах, у Середньовіччі виникло багато нових ідей, які виходили

далеко за ідеологічні межі цього історичного періоду. Панування релігій-

ного світогляду не завадило появі нової теоретичної течії, яка вперше

обґрунтовувала світський характер

держави і права. Проблема співвідно-

шення світської й релігійної влади вирішувалася по-різному: в Європі

чітко простежується ідея їх відокремлення, а в мусульманському світі,

навпаки, — нерозривне поєднання. Спільною рисою більшості політичних

концепцій цього часу було їх формування на основі переосмислення здо-

бутків античності, насамперед праць Арістотеля. Нові політико-правові

ідеї, які

виникли в середньовічній Європі, заклали теоретичні підвалини

формування багатьох концепцій Відродження й Реформації, виникнення

національних держав і систем національного права сучасного типу.

Розділ 6

Початки вітчизняної правової

й політичної думки

§ 1. «Слово про Закон і Благодать» митрополита

Іларіона

Одним з центрів книжності, політичної і філософської думки на Русі

став Києво-Печерський монастир, де діяли «Ярославові книжники». Праг-

нучи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без

відома Константинопольського патріарха собором руських єпископів за-

твердив митрополитом єпископа Іларіона з Києво-Печерського монастиря.

Літописець у «Повісті временних літ», зафіксувавши цю

знаменну подію

1051 р., подав лаконічну характеристику першого київського митрополи-

та: «Ларіон муж благ, книжний і постник». Саме йому належить перший

на Русі релігійно-політичний трактат «Слово про Закон і Благодать».

На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті

й істини. Закон тут — теологічне і юридичне поняття, зміст якого змінюєть

ся в Новому Завіті. «Закон, через Мойсея даний» був символом Старого

Завіту, іудаїзму. Він суворо регламентував життя іудеїв і в його поняття

вкладено зміст вузьконаціональної правової норми. Новозавітний закон

Іларіон трактує як засіб подолання пороків людей, прилучення до «благодаті

й істини» — християнства, Бога. Ним людство рятується від ворожнечі

і взаємознищення,

воно як «сосуд поганий», омивається «начебто водою,

законом», щоб умістити «молоко благодаті». Отже, у Іларіона законослух-

няність, моральність поведінки — умова, шлях пізнання благодаті й істини.

Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Завіту, уже не

потребує закону, адже позбувся пороків і моральна досконалість дозволяє

йому вільно реалізувати свою волю. У

Іларіона закон — предтеча, умова

благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за

Іларіоном, народи перейшли від рабства до свободи, заміни закону (іудаїзму)

благодаттю й істиною (християнством).

«Слово про Закон і Благодать» утверджує ідею рівноправності всіх

народів: «Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу

руського дійшла». Час богообраності

одного народу (іудеїв) пройшов,

тепер народи «малі і великі славлять Бога». Прийняття Руссю христи-

янства, на думку Іларіона, поклало кінець «ідольському мороку»,

«служінню бісам», тобто язичництву. Руський народ став урівень з ін-

шими християнськими народами як рівноправний і не має потреби ні в

чиїй опіці, у тому числі Візантії. Руська земля — могутня і знана держа-

ва, «вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі».

У наступній частині «Слова» Іларіон славить великого князя Володи-

мира — хрестителя Русі. У трактаті стверджується законність влади вели

кого князя, шляхетність його походження — «славний від славних наро-

дився, шляхетний від шляхетних». Він названий «самодержцем землі своєї».

Очевидно, що автор «Слова» виступає за легітимність великокнязівської

влади, її династичний характер і централізм управління в державі.

Покрестивши Русь, Володимир здійснив, на думку Іларіона, «подвиг

благовір’я». У «Слові» виділяються такі благотворні

його наслідки: по-

перше, великий князь повелів «бути усім християнами — незнатним і

знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, ба-

гатим і бідним». Таким чином, стверджується християнська рівність

людей. По-друге, «не було жодного, хто став би проти його повелін-

ня», — пише автор. Очевидно, для Іларіона були важливими

єдність

«благовір’я» із владою, її силою. Єдиновладдя з погляду давньорусь-

кого мислителя служить опорою християнській вірі, що, у свою чергу,

нерозлучна з єдиновладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя пи-

тання про пріоритет духовної чи світської влади в державі, автор

«Слова» порівнює великого князя з римським імператором Костянтином,

що на

Никейському соборі оформив союз між імператорською владою

і церквою. Іларіон — за союз, співпрацю світської і духовної влади.

Він — прихильник їх спільної законотворчості, «симфонії» влади.

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на користь «са-

модержця» у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді й на інші, не менш

актуальні політичні

питання. На його думку, великий київський князь

відповідальний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов’язаний від-

повідати перед богом «за працю пастви людій його», забезпечувати мир

у державі. Рядки «Слова» звучать тут як головні пункти політичної

програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир — зразок для

київських князів. Він — «честен

муж», «в правду одягнений, міцністю

препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і милосердям, як гривнею

і золотою прикрасою красується». Іншими словами, розум і сила, управ-

ління «по правді», тобто за законом, милосердя і справедливість до

підданих — необхідні якості верховної влади. Такий акцент на соціаль-

ному аспекті влади був притаманний Ярославовим

книжникам.

Автор «Слова» вихваляє свого сучасника князя Ярослава: він не

порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів його

благовір’я, але ще більш преумножує, не говорить, але діє. Отже, Іларіон,

прославляючи Володимира Великого і Ярослава Мудрого, створює образ

ідеального християнського монарха.

Отже, за богословською риторикою в «Слові» ясно проступає оп-

тимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держави, народу.

Політичний трактат висвітлював надзвичайно важливі й актуальні для

Київської держави політико-юридичні проблеми: законність походжен-

ня верховної влади, єдиновладдя «самодержців», їх відповідальність за

управління країною, їх політичні і моральні якості, союз

світської і ду-

ховної влади, роль закону та ін. Міжнародний авторитет держави постав-

лений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.

Проблеми співвідношення влади, церкви і людини вирішувалися

й у «Повчанні» Володимира Мономаха.

§ 2. «Повчання» Володимира Мономаха

Ставши в 1113 р. великим київським князем, Володимир Мономах

зміцнив авторитет великокнязівської влади, домігся внутрішнього миру

в державі, зростання її міжнародного значення. Однак небезпека фео-

дальної роздробленості Русі проступала усе більш зримо, що тривожило

і лякало князя. Ця тривога відбилася в його «Повчанні» своїм синам.

На перше місце в «Повчанні» ставляться християнська

віра і доброчин-

ність. Вони розуміються князем як засади мудрого і справедливого правлін-

ня, турботи про людей. Він посилається на власний досвід: князь охороняв

християнських людей від усяких лих, не підтримував міжудільних розбратів

і воєн. Власний досвід підтверджував важливість слідування в управлінні

державою політичним і моральним принципам: «Не наслідуй лиходіїв,

не завидуй тим, що творять беззаконня», «уникай зла, роби добро, шукай

миру і йди за ним», «не лінуйся», «не давайте сильним погубити людини»,

«усього ж паче — убогих не забувайте». Мономах заповідає ці принципи

майбутнім князям. Слідування їм — запорука миру в державі.

Ці вимоги до верховної влади великий князь доповнює вимогою

її

правильної організації і здійснення. Він радить синам всі державні

справи вирішувати з радою бояр і дружинників, не допускати в країні

усобиць, зберігати єдність держави, чинити «по правді» (по закону)

правосуддя.

У «Повчанні» дається відповідь і на гостре питання в умовах нарос-

тання небезпеки феодальної роздробленості Русі — права на крово-

пролиття, смертну кару. На думку Мономаха, київський князь повинен

слідувати правосуддю в державі, як Бог на небі. «Ні правого, ні винного

не вбивайте і не повелівайте вбити його; якщо (хто) буде достоїн (навіть)

смерті, то не погубляй ніякої душі християнської». Таким чином, за Мо-

номахом, право князя на судову владу

безумовно виключає право на

кровопролиття, страту, помсту. Як відомо, саме при його князюванні була

створена поширена редакція Руської Правди, що спочатку обмежувала,

а потім узагалі скасовувала смертну кару. Заради миру і єдності держави

в «Повчанні» неодноразово підкреслюється необхідність для князів

слідувати доброчинності і справедливості.

Багатий власний досвід і логіка міркувань Мономаха приводять до

важливого політичного висновку: із владою зростає відповідальність

князя перед підданими. Посилаючись на

власний досвід, досвід своїх

великих попередників, цитуючи рядки зі Святого Писання, він переконує

синів слідувати династичному порядку спадкування престолу, зміцню-

вати великокнязівську владу, не відступати від найважливіших принци-

пів моралі, справедливої соціальної і зваженої зовнішньої політики.

Рішення кричущих політичних проблем, насамперед — зміцнення

єдності і миру в державі, Мономах пов’язував

з надією на співробітниц-

тво з церквою. При цьому питання про співвідношення держави і цер-

кви ним вирішується однозначно: церкві відводиться почесне, але явно

підлегле місце в співвідношенні світської і духовної влади. Церква висту-

пає важливою опорою великокнязівської влади.

Такі основні політико-правові аспекти «Повчання» Володимира

Мономаха, фактично політичної програми для

київських князів.

§ 3. Політико-правові проблеми в літописах

і літературі Київської Русі

Важливим джерелом наших знань про Русь є літописи. Серед них

насамперед виділяється така значна історична і політична пам’ятка, як

«Повість временних літ», створена у 1113–1117 рр. Її автором, принаймні

першої редакції, вважається києво-печерський чернець Нестор (бл. 1056–

1121). Які політико-правові проблеми зафіксовані в літопису?

1. Насамперед він дає розгорнуту відповідь

на питання про похо-

дження руської держави — «Звідкіль є, пішла Руська земля і хто перший

поча в ній княжити». Якщо історію людства Нестор викладає відповідно

до Біблії, то історію Русі — з відомостей про розселення слов’ян і заро-

дження державності. Літописець спростовує візантійську концепцію про

виникнення Київської держави в результаті хрещення

Русі під впливом

Візантії. Хроніка історичних подій на Русі в «Повісті» пов’язана з іс-

торією європейських країн і підтверджує: «народ руський» — не без роду

і племені, має свою історію, якою може пишатися.

2. У центрі «Повісті» — драматична історія вітчизняного держа-

вотворення, утвердження династичної влади. Критеріями оцінки полі-

тичної діяльності київських

і удільних князів у літописі є її результати,

наслідки для держави і народу. Автор прагне до об’єктивності, уникає

ідеалізації навіть Володимира-хрестителя Русі. Не замовчує він і полі-

тичні помилки князів, у тому числі Ярослава Мудрого, Ярославичів, що

мали фатальні наслідки для єдності держави.

3. У християнському дусі Нестор-літописець трактує природу влади,

права. «…Бог дає владу кому хоче, постановляє царя і князя Всевишній

тому, кому хоче дати. Коли

яку землю уподобає Бог, то ставить їй царя

і князя праведного, котрий любить суд і правду, і право заводить через

суддю, що править суд. Коли ж правдиві князі на землі, то багато гріхів

прощається землі тій, а коли злі і лукаві бувають, то ще більше зло наводить

Бог на землю ту

, оскільки є главою землі тієї». Як і для Іларіона, ідеалом

для Нестора є союз, співпраця між світською і духовною владою. За

Нестором, у добрих справах київських князів їх радником є сам Бог.

4. Літопис проливає світло на правові звичаї, державні традиції

Київської Русі. У «Повісті» знаходимо відомості, зокрема, про дотри-

мання

традиції в час небезпеки скликати віче — орган прямого наро-

доправства. У всіх важливих питаннях великий князь «тримав раду

з бояри», забезпечував єдність держави.

5. Історія — арена постійної боротьби добра і зла. Як історик Нестор-

літописець добре розуміє політичне значення історичних уроків, їх

повчальний характер. Так, на прикладі братовбивчої політики Святопол-

ка

він ілюструє її наслідки для держави і самого князя, що закінчив своє

«зле життя» між Чеською і Лядською землею. «Се Боз явив на показ

князям Руським, — підкреслюється в літописі. — Нехай хто таке сотво-

рить, знають про це, і вони, коли зроблять подібне зле братовбивство,

таке ж приймуть покарання, але більше

цього, тому що вже знають, що

було». Такі уроки застерігали від міжусобиць. Тут — цілий гімн книгам

і знанням. «Велика-бо користь буває людині від науки книжної, — при-

страсно проповідує Нестор, — тому що книги вказують нам і вчать нас,

як йти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість добуваємо зі слів

книжних.

Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це дже-

рела мудрості. Книги — бездонна глибина, ми ними в журбі утішаємося,

вони — вузда для тіла і душі». Як бачимо, літописець добре розумів роль

освіти, знань для людини і держави.

В умовах наростання роздробленості Русі і зовнішньої небезпеки

наприкінці XII — на початку XIII ст. пристрастно

пролунало «Слово»

і «Моління» Данила Заточника. Напередодні татаро-монгольської навали

на Русь він із тривогою писав: «Не дай же, Господи, в полон землі наші

язиком (тобто народом), не знаючим Бога». Автор твору (у двох частинах)

знаходиться у в’язниці і звертається до великого князя з проханням за-

хистити його від

утисків і звільнити з ув’язнення. Лиха Данила і всіх

«сиріт» — від сваволі бояр, князівських слуг, багатіїв. Усі свої надії

він пов’язує з освіченим, мудрим єдиновладдям. Мудре правління —