Демиденко Г.О., Петришина О.В. (ред) Історія вчень про державу і право

Подождите немного. Документ загружается.

доганнішим». Місто Сонця будується не лише на засадах спільності влас-

ності, а й спільності жінок та дітей. У місті Сонця є обов’язковими спільні

трапези. Закріплюється обов’язкова початкова та професійна освіта. Праця

визнається також обов’язковою, але вона займає не більше чотирьох годин на

день. Регламентованими є форма одягу, види

зачісок, статеві стосунки. Люди-

на має бути обов’язково віруючою і дотримуватися всіх релігійних обрядів.

Закони в Місті Сонця настільки нечисленні та короткі, що вміщаються

на одній мідній дошці біля дверей храму правосуддя. Безпосередні судівські

функції здійснюють головні майстри загонів, до яких зараховане населення

міста. Тут діє розгалужена система покарань —

од відлучення від спільної

трапези до смертної кари. Страта виконується руками народу, який убиває

засудженого камінням, причому перші удари завдають обвинувач та свідки.

Концепція Кампанелли містила окремі прогресивні ідеї — принцип

виборності посадових осіб, соціальний характер держави, безперервність

освіти, загальнообов’язковість праці тощо. Але все це значною мірою

знецінюється нівелюванням особистості в

суспільстві, де, як пише Кам-

панелла, перш за все мають «на увазі інтереси держави, а інтереси при-

ватних осіб — лише постільки, поскільки вони є частинами держави».

Ідея ранніх соціалістів про осуспільнення власності була зумовлена

бажанням досягти омріяної в Середньовіччі соціальної рівності людей.

Але в умовах тогочасного розвитку економіки ця ідея

зводилася лише до

уявлення про тотальну зрівняльність, регламентацію особистого життя

та побуту. Таким чином, запропонувавши людині рівність, утопісти по-

збавили її особистої свободи.

Отже, політичному мисленню Відродження притаманне звільнення

людини від ролі слухняного знаряддя божого промислу. Визнання за

людиною автономної волі та формальної рівності (принаймні в питаннях

віри) мало своїм

наслідком формування раціоналістичного підходу до

вивчення державно-правової практики. Відтепер головною причиною,

що обумовлює виникнення та функціонування держави, визнається

людська природа, особистий інтерес індивідуума.

У концепції Макіавеллі політика і держава перетворюються з дже-

рела релігійно-догматичного теоретизування на об’єкт наукового пізнан-

ня. Раціоналізм політичної науки звільняє практичну політику від етики

перетворюючи її на позаморальний інструмент здійснення влади. Розроб-

ка теорії суверенітету остаточно перетворює політична владу із засобу

конкуренції феодального суспільства на монополію абсолютного монар-

ха. Інтелектуальна опозиція утопічного соціалізму приватновласницько-

му суспільству, по суті, мислить у межах цієї парадигми, замінивши

абсолютного монарха на тоталітарне суспільство. Разом із тим, ідеї

фак-

тичної рівності, суспільної організації та споживання згодом отримають

друге життя в комуністичних ученнях.

Розділ 8

Вчення про державу і право

в Нідерландах періоду

антифеодальної революції

§ 1. Теорія природного права. Г. Гроцій

про право і державу

XVII ст. — час перших європейських антифеодальних революцій,

з якими пов’язані численні перетворення в різних сферах суспільно-полі-

тичного життя. Першими буржуазними революціями були Нідерландсь-

ка (1566–1609) і Англійська (1642–1649), що відбулися переважно під

гаслами протестантантської ідеології. Нідерландська революція не при-

звела до рішучого викорінення феодальних порядків, однак завоювання

незалежності і проголошення республіки

створювали умови для бурх-

ливого розвитку не лише економіки і культури, але й політико-правової

думки. Класичним утіленням нового світського юридичного світогляду

стала теорія природного права і суспільного договору.

Найбільший внесок у розробку цих доктрин зробив нідерландський

мислитель і правознавець Гуго Гроцій (1583—1645)

. Продовжуючи

античну традицію, вчений ототожнює поняття права і справедливості

(«правом є те, що не суперечить справедливості») і поділяє право на

природне і волевстановлене. Гроцій розглядає право в трьох аспектах,

як суб’єктивне право, як систему відносин приватного і публічного

характеру і як систему загальнообов’язкових норм.

Джерелом природного права

є природа людини. На відміну від ін-

ших істот людина наділена розумом, мовою, прагненням до спілкування,

яке можливе лише за умов дотримання всіма учасниками суспільних

відносин певних правил поведінки. Отже, «мати природного права —

сама природа людини», яка породжує вічні, незмінні, незалежні від волі

людини норми поведінки: утримання від зазіхань на чуже

майно, по-

Гроцій Гуго де Гроот мав унікальні здібності: в 11 років від вступив до Лей-

денського університету, а в 15 років одержав ступінь доктора права в Орлеанському

(Франція) університеті, посідав державні посади в республіці, але став жертвою бо-

ротьби політичних партій і був засуджений до довічного ув'язнення. Емігрував до

Франції, де написав

відому книгу «Про право війни і миру, три книги, в яких пояс-

нюється природне право і право народів, а також принципи публічного права» (1625).

Пізніше вчений оселився у Швеції. Йому належить більше 90 робіт з юридичних, іс-

торичних і філологічних наук.

вернення чужої речі власникові, відшкодування отриманої з неї вигоди,

виконання зобов’язань, відшкодування збитків винною особою, а також

притягнення до відповідальності правопорушників. Існування природ-

ного права не суперечить волі Бога, оскільки він є творцем людини і всіх

її властивостей. Тому природне право «є велінням розуму, та або інша

дія якого, залежно

від його відповідності самій розумній природі, ви-

знається або морально ганебною, або морально необхідною». Гроцій

відмежовує юриспруденцію від політики, оскільки предметом права

є справедливість, а предметом політики — корисність і доцільність.

Волевстановлене право в свою чергу поділяється на божественне

і людське. Джерелом божественного права є воля Бога, але при цьому

воно

не збігається з природним правом. Бог, на думку Гроція, не вста-

новлює нічого, що суперечить природному праву, але може обмежувати

сферу дозволеної поведінки. Божественне право за своїм змістом збі-

гається з християнською моральністю, яка «встановлює для нас більш

високу чистоту, ніж може вимагати природне право». Отже, божествен-

не право як

система релігійно-моральних норм існує незалежно від по-

зитивного (людського) права.

Людське право — це право внутрішньодержавне і міжнародне (пра-

во народів). Його джерелом є угода між людьми, народами і державами,

яка надає йому загальнообов’язковості. Оскільки матір’ю природного

права є природа людини, то матір’ю «внутрішньодержавного права

є зобов’язання

, взяте за взаємною згодою, яке набуває сили від природно-

го права, тому природа може вважатися ніби прародителькою і внутріш-

ньодержавного права».

Людське право пов’язане з користю й інтересами тих, хто його встанов-

лює: «користь стала поштовхом для виникнення внутрішньодержавного

права, отже, ті особи, хто пропонує закони іншим, зазвичай тим

самим пе-

реслідують певну користь або, принаймні, повинні її переслідувати». Це

стосується і міжнародного права, норми якого встановлюються «в інтересах

не кожного об’єднання людей окремо, а в інтересах великої сукупності таких

об’єднань». Разом із тим, Гроцій не протиставляє природне право, що втілює

справедливість, людському праву, яке пов’язане з

корисністю, а, навпаки,

вважає, що вони взаємодоповнюють один одне і виступають як єдина нор-

мативна система, що втілює і корисність, і справедливість.

Виникнення права дає людям і народам відчуття спокою, безпеки

і впевненості в майбутньому, тому люди прагнуть жити відповідно до

загальних правил незалежно від їх безпосереднього джерела — розумної

природи

людини або угоди між людьми. «Немає такого суспільного

союзу, що міг би перебувати в безпеці без права», — вважає Гроцій. Отже,

здавалося б, що правові приписи повинні виконуватися без примусу,

оскільки, неможливо примушувати людей дотримуватися справедли-

вості. Водночас, позитивне право передбачає застосування примусу

і навіть неможливе без нього: «... право позбавлено сили для втілення своїх

приписів в життя», тому носієм такої сили повинна бути держава.

Договір про утворення держави є вихідним положенням теоретичної

концепції Гроція про сутність держави. Він передбачає існування до-

державного природного стану суспільства, що характеризується

простотою

відносин, спільністю майна, взаємодопомогою. Але з виникненням при-

ватної власності в суспільстві загострювалися протиріччя, і навіть укла-

дання договору про поділ власності не гарантувало порядок і безпеку, тому

люди дійшли згоди про утворення держави «не за божественним велінням,

а добровільно, переконавшись в безсиллі окремих роздрібнених сімейств

протидіяти насильству». Метою

держави є досягнення загального блага

і забезпечення дії права у спілкуванні між людьми, а не служіння корисли-

вим інтересам будь-кого. Держава є «досконалим союзом вільних людей,

який укладений заради дотримання права і загальної користі», вважає

Гроцій і характеризує її такими ознаками: «наявність власних законів, судів

і посадових осіб». Сфера

діяльності держави обмежена публічними спра-

вами, в приватні справи вона може втручатися «лише тією мірою, в якій

це необхідно для підтримання громадського спокою».

Державна влада є суверенною, тобто це «така влада, дії якої не

підпорядковані іншій владі і не можуть бути скасовані чужою владою на

її розсуд». На думку Гроція, існує

два носія суверенітету — у загальному

й власному розумінні. «Загальним носієм верховної влади є держава як

досконалий союз, а носієм верховної влади у власному розумінні є «одна

або кілька осіб, згідно із законами і вдачами того або іншого народу».

Суверенітет, як ознака верховенства і неподільності державної влади, не

залежить від зміни

правителів і форм правління, тому що джерелом

влади є народ, а носієм — правителі. «Адже римський народ був тим

самим при царях, при консулах і при імператорах», — пише Гроцій.

Правитель не має права відчуження влади і державної власності; його

влада обмежується присягою, яку він дає підданим, і законами держави, що

є обов

’язковими для правителя як для приватної особи; якщо государ позбав-

лений можливості виконувати свої обов’язки, то «регентство належить тим,

кому воно доручено основним державним законом, або згодою народу»,

а у разі смерті монарха або припинення династії влада повертається народу.

Г. Гроцій вважає, що будь-який народ вільний коритися кому

завгодно

і на будь-яких умовах. У зв’язку з цим «той або інший правопорядок доціль-

но оцінювати не з огляду на переваги його форми, у чому судження людей

можуть розходитися, відповідно до волі людей». Причому сам факт обран-

ня правителя народом не спростовує принцип верховенства його влади.

Гроцій ілюструє це

твердження зверненням імператора Валентиніана до

його солдатів: «Обрати мене вашим імператором, солдати, було у вашій

владі, але після того, як ви мене обрали, те, що ви вимагаєте, залежить не

від вашої, а від моєї сваволі. Вам як підданим слід коритися, мені ж слід

вирішувати, як діяти». Гроцій розглядає і той аргумент, що «всякий уряд

засновується заради тих, ким керують, а не заради тих, хто керує». Він по-

годжується з думкою, що метою держави є користь підданих, але «опіка,

встановлена заради

підопічних, є правом і владою над останніми».

Разом із тим суверен має діяти відповідно до природного права і Божих

заповідей, а піддані не повинні виконувати накази, які суперечать природ-

ному праву. Більш того, «усі за природою мають право на опір заподіяно-

му насильству». Проте краще переносити образи, що заподіяні верховною

владою, ніж опиратися їй. Опір можливий лише у виняткових випадках,

коли йдеться про життя і смерть. За загальним правилом, «громадянська

війна гірше незаконного правління». Тому краще, коли громадяни не пе-

реймаються загальними справами, а залишають це правителям.

Г. Гроцій визначає війну як стан боротьби за допомогою сили. На його

думку, війни

не заборонені правом ні божественним, ні природним, ні між-

народним. Кожна «жива істота після свого народження піклується про са-

мозбереження і власний добробут... і прагне уникнути загибелі або того, що

може призвести до її загибелі». Тому захист себе і свого права за допомогою

сили за певних обставин цілком виправданий. Беззастережно

забороняєть-

ся лише насильство, що порушує права інших осіб. Це стосується як держав,

так і приватних осіб. Державами ведуться публічні війни; приватними

особами — приватні, це виправдується тим, що «за природою кожен є за-

хисником свого права, для чого нам і надані руки». Однак право на ведення

приватної війни обмежується після

створення держави і встановлення су-

дової влади. Тоді набуває сили принцип, що ніхто не може бути суддею

у своїй власній справі. «І незважаючи на те, що державні суди встановлені

не природою, а людською волею, вони незрівнянно досконаліше утворень

природи і придатніше для спокою людей» — пише Гроцій. Лише у випадках,

коли неможливо

звернутися за судовим захистом, людина може використо-

вувати своє природне право на самозахист.

Публічні війни ведуться за рішенням верховної влади у відносинах, «де

відсутня або припиняється дія судової влади». Вони можуть вестися як проти

інших держав, так і проти приватних осіб. Справедливою причиною війни

може бути тільки правопорушення, що є

підставою для судового позову.

Справедливі війни ведуться для самозахисту, повернення майна

і покарання винних. Водночас Гроцій вважає, що «необхідно попереди-

ти можливість помилки, щоб ніхто не подумав, якщо є достатні правові

підстави, то необхідно негайно ж починати війну, або, що це, принаймні,

завжди дозволено. У більшості випадків набагато краще і вірніше

не

скористатися своїм правом. Узагалі мир завжди краще війни. А якщо

війна почалася, то потрібно пам’ятати що в будь-якому разі кінцева мета

війни — мир, тому і вестися вона повинна по можливості гуманними

способами при дотриманні меж «права і сумління».

Таким чином, Гроцій започаткував раціоналістичну філософію пра-

ва і послідовно розкрив теорію природного права, дію якого поширив не

лише на природні явища, але й на суспільство і державу.

§ 2. Розробка природно-правової теорії Б. Спінозою

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632–1677)

, нідерландський філософ

і політичний мислитель, запропонував оригінальне вчення про суспільство,

державу, право та інші соціальні інститути, що розвиваються за законами,

які походять від законів природи. Спіноза виходить з ідеї суворої законо-

мірності, причинної обумовленості явищ природи і вірить у величезні

можливості людського розуму, за допомогою якого людина набуває знан-

ня

про дійсність, що її оточує, в тому числі про право і дер жаву.

Нідерландський мислитель був прихильником доктрини природного

правової і договірного походження держави. Закон в абсолютному значен-

ні це те, що змушує кожного індивіда, всіх або кількох діяти певним чином

і залежить або від природної необхідності, або від людського бажання.

Природне право — це природна необхідність, яка визначається самою

природою або її частиною. Позитивне право залежить від волі людей,

які встановлюють його для того, щоб жити якомога безпечніше і краще.

Під правом, писав Спіноза, я розумію не що інше, як правила природи

для кожного індивідуума, згідно з якими ми розуміємо кожну

людину при-

родно-визначеною до її існування і діяльності. Природа, що розглядається

в абсолютному значенні, має верховне право на усе, що підпадає під її вла-

ду, тобто право природи поширюється так далеко, як далеко поширюється

її міць. Отже, «кожен індивідуум має стільки права, скільки міцності».

Люди прагнуть досягти благ або будь

-якої користі не за велінням

розуму, а керуючись переважно афектами. Тому жодне суспільство не

може існувати без сили і влади, а отже, і без законів, що зменшують

і стримують пристрасті і неприборкані поривання людей.

В умовах додержавного стану панувало індивідуальне свавілля,

через що люди не могли вважати себе в безпеці.

Поступово формували-

ся умови для переходу людей до державно-організованого суспільства.

Мотиви даного вибору були різними: безпека, прагнення до взаємодопо-

моги і добробуту, розподіл праці тощо.

Індивідуальна роздробленість погано забезпечувала природне право,

тому люди об’єдналися в державно-організоване суспільство (державу).

Спіноза Бенедикт (Барух), народившись у заможній єврейській родині,

з волі батька займався комерційною діяльністю, але за відхід від іудаїзму був відлучений

від Амстердамської єврейської громади і у 24 роки почав заробляти на життя важкою

фізичною працею, не полишаючи занять різними науками. Його політико-правові

погляди містяться в таких роботах, як «Богословсько

-політичний трактат», «Політич-

ний трактат», «Етика, доведена геометричним методом».

Держава, таким чином, є продовженням природного права, але вже іншої

якості — не окремого індивіда, а їх об’єднання, тому в державі природ-

не право не припиняється, а лише змінює форму вираження. При цьому

Спіноза застерігає: люди ніколи не передають державі абсолютно усі

права, відповідно всю силу і міць. У державі

кожен індивід зберігає за

собою багато своїх прав, що залежить тільки від його волі.

Поява держави не випадковість, а закономірний розвиток суспільства.

Для того щоб жити безпечніше і краще, люди повинні були укласти

угоду, відповідно до якої в державі вони набувають колективних прав.

Право верховної влади, за Спінозою, є природним правом

, що визна-

чається не міццю кожного окремого індивіда, а міццю народу, який ке-

рується єдиним духом, тобто як окрема людина в природному стані, так

само тіло і дух усієї верховної влади має стільки права, скільки міцності.

Через що кожен громадянин тільки тоді діє відповідно до права і володіє

будь-чим,

коли це схвалюється державою.

У державно-організованому суспільстві людям за велінням влади

доводиться робити те, що, здавалося б, суперечить їх розуму, але це

компенсується тими благами, що надаються людині в державі. Адже

вибирати з двох негараздів менше — це також один із законів розуму.

Сфера діяльності держави є значною, але не безмежною

. На думку

Б. Спінози держава повинна діяти в межах права. По-перше, та держава

буде найбільш правомочною, яка додержується приписів розуму і на-

правляється ним. Правомочність держави визначається міццю народу,

який керується єдиним духом, що можливо за умов, коли держава буде

прагнути до загальної користі.

По-друге, піддані настільки підлеглі

праву, наскільки вони бояться його

погроз або поважають громадянський стан. Отже, усе те, що не може вико-

нуватися за допомогою погроз і покарань, не належить до права держави.

Наприклад, людину не можна примусити повірити у те, що частина більше

цілого, що Бога не існує, що людина повинна свідчити проти себе тощо

По-третє, до права не належить те, що викликає обурення більшості.

Право і міць держави зменшуються настільки, наскільки вони виходять

за ці межі. Таким чином, інстинкт самозбереження, що властивий не

лише державі, але і будь-якій частині природи, є кращою гарантією

проти порушення соціальної рівноваги.

Спіноза раціонально підходить до визначення

закону, під яким ро-

зуміє свободу, рівну для усіх, яка повинна бути розумною і спрямованою

на загальне благо: «свобода і розум — одне й те саме. І тільки розумна

свобода може бути по справжньому вільною». Закони в кожній державі

повинні бути такими, щоб люди відчували не стільки страх, скільки

надію на будь

-яке благо, якого більше за все бажають. Тоді кожен охоче

виконуватиме свої обов’язки. Закон, на думку Спінози, повинен мати

межі своєї дії. Хто бажає усі суспільні відносини регулювати законами,

той скоріше збудить пороки, ніж виправить їх. Наприклад, розкіш,

скнарість, заздрість, пияцтво — є пороками, але забороняти їх законом

не можна. Це ж стосується і свободи думки.

Умовою життя в державно-оргнізованому суспільстві є повне підпоряд-

кування людини державі. Таке розуміння держави

засноване на тлумаченні

права, сутність якого, за Спінозою, полягає в тому, що право є ніби духом

держави, якому всі повинні слідувати. Тому тільки верховна влада має

право вирішувати, що добре, а що зле, що справедливо, а що ні. Виключно

верховній владі належить право видавати закони, тлумачити їх у кожному

окремому

випадку і вирішувати: чи відповідає певна подія праву.

На думку Спінози, держава обов’язково повинна нести відповідаль-

ність за свою діяльність. Якби держава не була підпорядкована ніяким

законам або правилам, то на неї варто було б дивитися не як на природ-

ну річ, а як на химеру. Отже, держава вчиняє злочин

, коли робить або

терпить те, що може бути причиною її загибелі. Держава, щоб бути пов-

ноправною, зобов’язана зберігати основи поваги і страху, а якщо ні, то

вона перестає бути державою.

Б. Спіноза віддає перевагу демократичній державі перед іншими

формами, оскільки вона є найбільш наближеною до свободи, яку приро-

да

надає кожному. У демократичній державі кожен переносить своє

природне право не на іншого, позбавивши себе права голосу у майбут-

ньому, а на велику частину всього суспільства, одиницею якого він є.

Демократія є найкращою формою правління, тому що, по-перше, в де-

мократії усі без винятку підпорядковані національним законам; по-дру-

ге

, демократія найбільш природно наближається до свободи; по-третє,

демократія найкраще забезпечує мир і безпеку громадян.

Мислитель критикує абсолютну монархію, де панують рабство, варвар-

ство і порожнеча, що не можна назвати миром. На його думку, воля монарха

повинна бути обмежена волею народу за допомогою системи установ на чолі

з урядом, через

яку народ може брати участь у реалізації влади.

Найбільш розумною формою держави, на думку Спінози, є респуб-

ліка, оскільки саме в ній «найменше можна чекати безглуздостей».

Держава створюється для вирішення конкретних справ, таких як видан-

ня нових законів, регулювання питань віри, вирішення спорів між гро-

мадянами, проблем війни і миру тощо

Таким чином, Спіноза і Гроцій розробили нові політико-правові

доктрини, засновані на раціоналізмі, — теорію природного права і сус-

пільного договору, послідовно розкриваючи ознаки народного суверені-

тету, правових основ міжнародних відносин, визначення меж державної

влади, гарантій природних прав людини, принципів парламентаризму і

демократії.

Розділ 9

Політичні і правові вчення

в Англії XVII ст.

§ 1. Основні напрямки англійської політико-правової

думки

Англійська буржуазна революція суттєво вплинула на різні верстви

суспільства, її учасниками були: міська буржуазія, джентрі, селянство,

дворянство, верхівка англійської церкви. Однією з вимог буржуазної

революції було «очищення» (англ. pure або лат. purus — чистий) англій-

ської церкви від залишків католицизму, тому її прихильників називали

пуританами. Поряд з релігійними ідеями популярності набули теорії

природного права

і договірного походження держави.

Провідною політичною силою революції були індепенденти (англ.

independence — незалежні). Їх релігійно-політичні гасла вимагали: пов-

ної незалежності і самоврядування для кожної громади віруючих, лікві-

дації централізованої і підпорядкованої монарху англійської церкви,

абсолютної віротерпимості і свободи совісті. Їх політичні вимоги відріз-

нялися помірністю: визнаючи переваги республіки, індепенденти

під-

тримували ідею встановлення конституційної монархії.

Найбільш яскравим виразником ідеології індепендентів був англій-

ський поет, політичний діяч Джон Мільтон (1608—1674)

, який обсто-

ював природні права людини, наголошуючи, що народ, який на основі

«суспільної згоди з метою захисту загального блага створив державу,

є єдиним джерелом і носієм влади. Народ доручив владу правителям,

королям, сановникам і підпорядковує їх законам. І якщо вони порушують

законодавчі приписи і ухиляються від своїх обов’язків перед

народом,

то через своїх представників у палаті общин парламенту народ може

притягти таких правителів до відповідальності.

З погляду Мільтона, республіка з цензовим виборчим правом має без-

заперечні переваги порівняно з іншими політичними формами. У республіці

найбільше забезпечується право на свободу совісті, думки, слова, повніше

використовуються можливості впливати на управління державою.

Мільтон Джон – англ. поет, публіцист народився в Лондоні, після закінчення

Кембріджського ун-ту багато подорожував, займався самоосвітою. У період революції

присвятив низку своїх творів обґрунтуванню політичних програм індепендентів «Про

державу королів і сановників», «Захист англійського народу проти Салмазія» тощо).

Якщо індепенденти фактично домагалися для буржуазії і нового

дворянства влади, визволення від кайданів феодалізму, то левелери (від

англ. levelers — зрівняння) виступали за продовження революції, прий-

няття демократичної конституції і проголошення республіки.

Ідеологом левелерів був Джон Лільберн (1614—1657)

, який вважав,

що влада народу є первинною, верховною і суверенною. На його думку, «уся

влада споконвічно і за своєю сутністю походить від народу, і його згода, що

виражена через представників, — єдина основа всякого справедливого

правління». Левелери виділяли природжені права людини, ототожнюючи

їх з природним правом. Це — безпечні умови життя, свобода

особистості,

свобода слова, совісті, друку, торгівлі, рівність перед законом і судом, звіль-

нення від військової служби. До природного права Лільберн відносив

і приватну власність, але виступав проти станових відмінностей і привілеїв.

Держава створюється угодою людей «для доброї користі і блага

кожного». Отже, народ створює таку державу, де це благо гарантовано,

а правителі лише здійснюють управлінські функції за згодою народу.

Левелери розробили проект конституції Англійської республіки — «На-

родну угоду». Їх основними положеннями були: народне представництво,

надання виборчих прав англійцям з 21 року, закріплення права обирати

шерифів, суддів та інших посадових осіб. Відстоюючи принцип закон-

ності, Лільберн підійшов до ідеї поділу влади: «нерозумно,

несправед-

ливо і згубно для народу, щоб законодавці були одночасно і виконавцями

закону», парламент не може здійснювати і правосуддя.

У ході революції активно обговорювалося питання про співвідношен-

ня свободи і власності, радикальне вирішення якого запропонували дігери

(англ. digger — копач). Спочатку вони засуджували не тільки монархію,

але і весь суспільний устрій Англії

, заснований на майновій нерівності

і приватній власності. Сподіваючись на силу проповіді і власного прикладу,

вони в 1649 р. на пагорбі св. Георгія створили комуну і стали спільно

розкопувати общинні землі. Лідером руху був Джерард Уінстенлі (1609—

1660)

, який першим визначив, що справжня республіканська свобода

полягає у вільному користуванні землею. Справжня свобода існує там, де

людина одержує їжу і засоби для підтримання життя.

Лільберн Джон англ. політичний діяч, під час громадянської війни проходив

службу під командуванням Кромвеля в збройних силах парламентської армії. У своїх

памфлетах і петиціях висловлював ідеї левелерів. Після судового переслідування

емігрував до Ірландії, де продовжив публіцистичну діяльність з критикою непослідов-

ності дій Кромвеля. Найвідомішими його памфлетами були «Захист природженого

права

Англії», «Нові кайдани Англії».

Уінстенлі Джерард народився в невеликому містечку Ланкаширі, комерційну

освіту набув у Лондоні, де і розпочав власну торговельну діяльність, але з часом збан-

крутував і надалі працював за наймом. Широковідомий як автор конституційного

проекту «Закон свободи» та низки памфлетів про спільність майна, обов’язковість

праці та справедливий розподіл її результатів.