Демиденко Г.О., Петришина О.В. (ред) Історія вчень про державу і право

Подождите немного. Документ загружается.

засновану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує

насамперед законного порядку; закон, влада закону в полісі — поєднан-

ня права і сили.

Серед давньогрецьких мудреців виділявся і Піфагор (бл. 580–

500 до н. е.)

, «найбільший еллінський мудрець», за словами Геродота.

Піфагор називав себе філософом, можливо, першим використав поняття

філософії (любові до мудрості) на відміну від самої мудрості (софії).

Сутність справедливості, за філософом, полягає у віддаванні рівним за

рівне (добром — за добро, злом — за зло). Рівність, найістотніше понят-

тя для права, у піфагорійців є загальним

принципом справедливості,

«мірою належного». Людина повинна провести своє життя гідно, прагну-

чи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорій-

ців — поліс із пануванням справедливих законів. У своїх бесідах Піфа-

гор учив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, під-

коряючись їм за переконанням, а не

удавано; законослухняність — висока

чеснота; закони — велика цінність. Мета виховання й управління —

в упорядкуванні індивідуальних і загальних справ, у гармонізації людських

відносин, оскільки «порядок і симетрія прекрасні і корисні, безлад й аси-

метрія ж потворні і шкідливі».

Піфагорійці були прихильниками аристократії — правління кращих,

знаючих, тих, хто править на підставі законів. Їх аристократичні

симпатії

й антипатії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до

«думки натовпу». Значний вплив їх погляди справили на грецьких мис-

лителів, у тому числі Сократа, Платона.

Філософи-досократики звернулись до людського розуму і досвіду,

утвердили віру в раціоналізм, тобто в ідею, що світом управляють розум-

ні закони, підвладні пізнанню людиною

, у можливість встановити раціо-

нальні принципи управління поведінкою людини як члена суспільства.

Геракліт (бл. 530 — бл. 470 до н. е.)

— знаменитий філософ-діалек-

тик. Згідно з його філософією у світі панують необхідність і

закономірність — світовий закон — «логос», голос космічної

справедливості. Світ — ціле, що вічно змінюється і розумність людини

полягає у свідомій підлеглості «логосу».

І життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу.

Цей загальний закон — джерело людського закону

(номосу), його розумної

Піфагор – математик, філософ-ідеаліст. На рідному о-ві Самос натерпівся від

влади тирана. Багато мандрував, жив у полісі Кротон з аристократичним правлінням.

Заснував піфагорійський союз, що став одночасно і релігійним братством, і філософ-

ською школою, і політичною партією. Вважав число суттю речей, а Всесвіт – гармоній-

ною системою чисел та їх

відносин.

Геракліт з Ефесу (звідси – Геракліт Ефеський) походив із аристократичного

роду. Першоосновою сущого вважав вогонь (душа і розум) – логос. Сформулював ідею

безперервних змін, становлення. Своє вчення виклав у тв. «Про природу», з якого до

нас дійшло бл. 130 фрагментів.

природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід

гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Логосу,

якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих

і гірших. Соціально-політична нерівність — правомірний і справедливий

результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і

немає

місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристократії.

«Один для мене — десять тисяч, якщо він — найкращий», «І покора волі

одного — закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у тому

числі їх державного життя, законів з веліннями Логосу, зберігає свою силу

у всіх формах і типах політичного правління.

Аристократичні погляди

Піфагора і Геракліта істотно відрізнялися

від демократичних поглядів Демокріта (бл. 460 — бл. 370 до н. е.)

З раннього дитинства і до глибокої старості його не полишала пристрасть

до пізнання, він був енциклопедичним ученим і плідним автором.

У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним із перших

в історії античної думки розглядав становлення людини і людського

суспільства як частину світового розвитку. У ході цього процесу,

вважав він, люди

поступово під впливом нестатків, наслідуючи природу

і спираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння,

необхідні для громадського життя. Поліс, законодавство створені штуч-

но. Звідси — недосконалість полісного життя, законів. Відповідність

природі, «правді» (справедливості) філософ розцінює як критерій для

етики, політики, законодавства. «Те, що вважається справедливим, — не

є справедливе

: несправедливе ж те, що противно природі».

Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян

і служить їх «опорою». «Справи державні, — підкреслював він, — слід

вважати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб дер-

жава була упорядкована, не домагаючись більших почестей, ніж йому

личить, і не захоплюючи більшої влади, ніж це

корисно для загальної

справи. Тому що держава, яка йде вірним шляхом, — найбільша опора.

Демократія — співтовариства вільних людей із правовим порядком.

Єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство — ознаки іс-

тинної демократії. Їй не суперечить і «правління кращих»: «Пристой-

ність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Філософ був

противником безправ’я

і рабства людей.

Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою»,

яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він рекомендує

його ретельно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається

у цій справі, має відповідні знання і достоїнства.

Демокріт – давньогр. філософ-матеріаліст. Походив із знатного роду в Абдерах.

Разом із своїм учителем Левкіппом створив атомістичну теорію світу. Автор численних

творів з фізики, математики, техніки, поезії, із яких залишились лише фрагменти.

Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити упорядковане життя

в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян,

їх покора закону: «Закон прагне допомогти життю людей. Але він може

цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для

слухняних закон — тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчесність

сама

по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для

прилучення до чеснот. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб

приборкати властиві їм заздрість, розбрати, потяг до заподіяння шкоди

іншому. Звідси — необхідність покарань. Саме покарання повинне спира-

тися на писаний закон чи усталений правовий звичай.

Погляди Демокріта одержали широке

поширення серед античних

мислителів уже при його житті і вплинули на наступну політико-право-

ву думку.

§ 2. Період розквіту давньогрецької

політико-правової думки

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особливо афінської де-

мократії, у другій половині V ст. до н. е., ускладнення суспільного жит-

тя обумовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань,

підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі канди-

датів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи

софістів — платних

учителів мудрості, що готували слухачів до полі-

тичної діяльності, учили вмінню керувати приватними і загальними

справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ора-

торського мистецтва. Вже тоді розрізняли два покоління софістів:

старших — Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт й ін.; молод-

ших — Фрасімах, Каллікл, Лікофрон та ін. Що

нового, найбільш приміт-

ного було в політико-правових поглядах софістів?

1) Для них характерна ще більша увага до проблеми людини, її сус-

пільного буття, пошуку природних основ права і закону. Засновник

школи софістів, який мав славу освіченого софіста і блискучого оратора,

Протагор (481 — 411 до н. е.)

основну тезу багатьох софістів сформулю-

вав так: «Людина є мірою всіх речей». Так заявила про себе, про рівність

усіх людей епоха розквіту демократії: не лише людина для поліса, але

і поліс для людини. Ніяка держава не встоїть, якщо політикою, політич-

ним мистецтвом не будуть займатись всі його громадяни.

Що насправді

істинно, ми не знаємо, заявляв Протагор. А про те, що

для нас корисно, нам говорять природне право і державні закони. Зако-

Протагор – філософ-софіст з Абдер, політичний діяч, прихильник рабовласни-

цької демократії. Твори не збереглись.

ни так само плинні, як і все існуюче. Але поки існує даний закон, йому

необхідно коритися. Тому він надавав важливого значення вихованню

громадян у дусі законів. Кожен громадянин, вважав цей мудрець, повинен

мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя.

2) І старшим, і молодшим поколінням софістів розроблялася концеп-

ція особистих прав людини.

Людина має право жити для себе. Держа-

ва, закони — гарантії, політичний і юридичний механізми їх реалізації.

Особисті права людини, свобода трактувалися як невідчужуване природ-

не право, для гарантії якого і встановлюється угода про державну спіль-

ність. Так, Лікофрон вважав закон простим договором, «просто гаран-

тією особистих прав». В основі його

концепції лежить уявлення про

природну рівність людей, їх особистих прав. Деякі софісти, як Гіппій,

поширювали ці права і на рабів: «Божество створило усіх вільними,

а природа нікого не створила рабом».

3) Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрунтовну розроб-

ку природно-правової теорії. Природне право перший трактував як

неписані закони, «які однаково

виконуються в кожній країні». Істинне,

природне право втілює справедливість. Він аргументував це тим, що

писані закони — умовні, плинні, залежать від зміни законодавців. Но-

мос — результат угоди між людьми, а не прояв божественної волі,

і в цьому його соціальне призначення.

Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані

закони поліса,

вважаючи їх досягненням людської культури, результатом

«законодавчого мистецтва». За Протагором, «закон є вираз узгодженої,

взаємної справедливості». Горгій вважав «писані закони, ці стражі спра-

ведливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справед-

ливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою

написали, встановивши, що належить робити і від чого слід

утримувати-

ся». Таким чином, софісти першими визначили критерії критики позитив-

ного права з позицій теорії природного права, соціальне призначення,

поняття і цінність закону, стверджували, що закони по суті є тією вищою

справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

4) Мислителі Давньої Греції й особливо софісти дали в принципі на-

укове

пояснення походження суспільства, держави, природи влади

і політики. Протагор, Лікофрон трактують походження «взаємного союзу»

як результат угоди для захисту особистих прав, прагнення людей до миру

і благозаконня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил

і інтересів, сфера людських, а не божественних діянь. Він картав насильства

в діяльності держави, авторитарний характер політики

і законів.

Таким чином, софісти, яким була притаманна незвичайна широта мислен-

ня, зробили істотний внесок у теоретичну розробку проблем держави, права,

політики, у політичне і правове виховання громадян грецьких полісів.

Багато положень софістів про право, державу, політику розвив і перегля-

нув Сократ

(469–399 до н. е.), який дав моделі вирішення багатьох філо-

софських і політико-правових проблем. Він не писав трактатів, формою

пізнання, дослідження суспільних явищ і фактів були його міркування, бесіди,

методом — іронія, сумніви в прописних істинах, пошук дійсної істини.

Виділимо у політико-правових поглядах Сократа найсуттєвіше для нас.

1. В умовах затяжної

політичної і суспільної кризи після закінчення

Пелопоннеської війни цей безкорисливий шукач істини дійшов виснов-

ку: ніяка реформа неможлива без оздоровлення особистості, без мо-

рального єднання суспільства. Пошук і визначення позитивного сенсу

життя, покликання людини, шляхів і способів її самореалізації, досяг-

нення високого морального ідеалу — головне в сократівському вченні

про людину.

Він вірить у можливість досягнення людиною такого ідеалу

через розум, знання, доброчинність. У цьому зміст його, хай навіть не

нового, заклику: «Пізнай себе!». Людина щаслива, якщо вона моральна,

доброчесна і опанувала знаннями. Творити добро можна, лише знаючи,

в чому воно полягає. Діоген Лаертський згадував про Сократа: «Він

говорив, що є

тільки одне благо — знання, одне тільки зло — неуцтво».

Оволодіння знаннями без моральної підготовки шкідливе і недоцільне.

Люди без моралі несправедливі і здатні робити зло іншим. Суспільству

потрібні щасливі люди, вважав Сократ. Щасливі, доброчесні люди — бла-

гополучне суспільство. Тому що суспільство — це сукупність індивідів,

єдине «Ми», в якого одна мораль і мета

. Досягти індивідуального щастя

всупереч суспільству неможливо.

2. Держава. У Сократа, як і в етиці, в політиці, знання є критерієм

правління і законодавства. Правити і законодавствувати повинні знаючі.

Тому форми правління для Сократа несуттєві: існуюча державно-право-

ва практика не відповідає розумним і справедливим началам держави. Її

благополуччя прямо залежить від

діяльності правителів і законодавців.

З усіх достоїнств правителя головне — робити щасливими тих, кого він

веде. Некомпетентність, неуцтво афінської демократії викликали в ньо-

го саркастичні зауваження, їдку іронію.

Сократ першим запропонував критерії оцінки форм правління: царська

влада — влада за згодою народу і на основі законів. Тиранія — влада про-

ти волі народу і

на беззаконні, сваволі правителя. Аристократія — де по-

садові особи обираються із «знаючих» і вони дотримуються законів. Плу-

тократія (олігархія) — правління на основі майнового цензу, багатих

Сократ – давньогр. філософ-ідеаліст, один з основоположників діалектики. За

життя був проголошений у Дельфах наймудрішим серед людей. Народився в сім’ї

скульптора, сам рано почав ваяти. Учасник Пелопоннеської війни, входив до складу

афінської «Ради 500». Виступав в Афінах з усним викладом свого вчення. Його діяль-

ність була визнана небезпечною для афінської

демократії, і він був засуджений до

смертної кари.

в угоду багатим. Демократія — правління всіх громадян на основі законів.

Таким чином, критеріями тут є воля народу, компетентність правлячих, за-

конність. У теоретичному плані це плідна спроба виявити і сформулювати

морально-розумну природу і сутність держави, її правову природу.

3. Закони і законність. За Сократом, моральна організація полісно-

го життя (політики) неможлива без законів. Закони — устої полісу. Як

і софісти, він розрізняв природне право і закон поліса, але на відміну від

них вважав, що і те, й інше походить від розумного начала. Далось взна-

ки його прагнення відобразити і сформулювати саме цю розумну приро-

ду моральних, політичних і правових явищ.

Право — загально-

обов’язковий мінімум моралі. На його думку, і неписані божественні

закони, і писані мають одну мету — справедливість. Законне і справед-

ливе — одне і те ж. Сократ не погоджувався з Гіппієм у тому, що не-

досконалість законів їх знецінює: закон — цементуюча суспільство

норма. Закони обов’язкові, оскільки не скасовані,

інакше неминуче

беззаконня і хаос у суспільстві. І патріотичний обов’язок громадяни-

на — виконувати закони поліса. На посилання про несправедливість

закону чи суду відповідав: їх волю, навіть несправедливу, потрібно тер-

піти так само, як терплять волю батьків. Відданість громадян поліса

законам — це й є однодумність, договірний і правовий зв’язок громадя

нина і держави. Законослухняність — громадянський обов’язок пер-

шорядної ваги, умова існування законності і правопорядку.

Отже, Сократ був принциповим прихильником законослухняності.

Його положення про збіг законного і справедливого, похвала законності,

зрозуміло, мали на увазі ідеальне, а не реально існуюче. Основні пороки

афінської демократії він бачив у схильності громадян до корисливості,

у некомпетентності, корупції можновладців, що викликали в нього їдку

іронію. Сімдесятирічний Сократ був звинувачений у безбожництві, по-

рушенні законів, розбещенні молоді своїми бесідами. Засуджений на

смерть, він залишився вірний своїм принципам — не порушувати законів,

підкорятися їм і рішенням суду і … спокійно випив отруту з рук ката.

Благотворний вплив Сократа відчув на

собі його учень Платон

(427–347 до н. е.)

, прозваний так, мабуть, жартома Сократом за могутню

фігуру (Платон — «ширина»). Розправа над його вчителем уразила Пла-

тона, викликала в нього відразу до демократії. Вона показала, що полі-

тична кар’єра, до якої він себе готував, стала неможливою.

Аристократ за походженням і духом Платон не сприймав усі види

тиранії, аристократичні в’

язниці, кари демократії за інакомислення. Під

Платон (справжнє ім’я Арістокл) – внучатий племінник Солона, учень Красіла

і Сократа, філософ-ідеаліст. Після страти Сократа покинув Афіни, багато мандрував.

Через 12 років повернувся до Афін, де заснував знамениту Академію (проіснувала до

529 р. н. е.), яка стала центром еллініст філософії, правової і політичної думки. Автор

знаменитих діалогів «Держава», «Закони», «

Апологія Сократа», «Тімей» та ін.

впливом Сократа він захопився осягненням істини, діалектикою, полі-

тичними і правовими проблемами.

Платон у діалогах «Держава» розвиває ідею Сократа про взаємозв’язок

особистості і суспільства і доходить висновку: ідеальній, моральній,

справедливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і зако-

нодавство. «Справедлива держава і справедлива людина... нічим не

відрізняються». Вони схожі у

своєму єстві, в меті досягнення блага. Спра-

ведливість, як і законодавство, має природне походження. З потреб людей

у справедливості (а отже у праві) він виводить і походження держави, її

сутність: «…Зазнавши нужди, багато людей збираються воєдино, щоб

жити спільно і подавати один одному допомогу: таке спільне поселення й

одержує в

нас назву держави. …Її створюють наші потреби».

Нинішні типи державного ладу, вважає Платон, недосконалі, як

недосконала людина, правителі держави. Властивостям людської душі,

на його думку, відповідають п’ять типів державного ладу. Людині доб-

рочесній і справедливій відповідає аристократичне правління кращих.

Інші типи державного устрою — наслідок прогресуючої хвороби держа-

ви (недотримання справедливості

і розумності). Тімократія своєю по-

явою зобов’язана розбратам і переродженню аристократичного ладу

і держави. У ній вже бояться ставити мудрих людей на державні посади.

Тут панує честолюбство, розбрат. Така держава вічно воюватиме. Її хво-

роба призводить до олігархії, ладу, заснованому на майновому цензі, при

владі там стоять багаті, які

мало зважають на закони, а бідняки не беруть

участі в управлінні, там цінується прагнення до наживи і не цінується

доброчесність. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, здійснивши

переворот, усіх зрівняють у громадянських правах. Демократію Платон

розцінював як лад приємний і різноманітний, але без належного управлін-

ня. Тут закінчать тим, що перестануть поважати

справедливість і закони.

Надмірна свобода обертається надмірним рабством — тиранією, найбільш

тяжкою хворобою держави. Головною її причиною філософ вважав псу-

вання людських нравів, видужання пов’язував з поверненням до правлін-

ня мудрих, дотриманням справедливості разом із розумністю.

У діалозі «Політик» Платон продовжив аналіз цієї проблеми. Крім

зразкової держави, правитель якої керується

істинними знанням, він

виділяє тут ще три типи правління — монархія, влада небагатьох

і влада більшості, кожний з яких залежно від наявності чи відсутності

законності, поділяється надвоє. Законна монархія — це царська влада,

протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія,

незаконна — олігархія; демократія із законами і без законів. Критерієм

цього разу є знання і

законність. Політика, відповідно до Платона, —

царське мистецтво, що вимагає знання й уміння керувати людьми. Якщо

такі дані є в правителів, буде вже неважливо — правлять вони за законами

чи без них. У всіх інших державах, на чолі яких немає істинних правителів-

філософів, правління повинне здійснюватися через закони, накреслені

мудрими законодавцями. Законність, за Платоном, — покірність правиль-

ним законам. Інша справа — ідеальна держава.

У «Державі» Платон пропонує свою модель ідеальної справедливої

держави. У ній усунуті багатство і бідність — порок усіх

звичайних

держав, де існує ніби «дві ворожі між собою держави: одна — бідняків,

інша — багатіїв». Чотирьом чеснотам людини відповідають чотири

чесноти ідеальної держави: вона мудра, мужня, розважлива і справедли-

ва. Мудра, тому що тут здійснюються розумні рішення на основі знань,

управляють нею «знаючі». Мужня — це громадянська властивість. Роз-

важлива — тут обмежені прагнення

правителів і підвладних. Справед-

лива — в ім’я цілого, коли сослов’я «роблять кожне свою справу», зна-

ючи обов’язки. Це — основа правопорядку. Його реалізують три ста-

ни — правителі, їх стражі (помічники-чиновники, воїни) і виробники

(хлібороби і ремісники). Вони діють в ім’я цілого — блага держави.

Справедливість повною мірою

може бути реалізована в ідеальній

державі, де правителями будуть філософи. Поки в державах не будуть

царювати мудрі (філософи) або нинішні царі і владики не стануть шля-

хетно і ґрунтовно філософствувати, доти державам не позбутися зла.

В ідеальній державі, де всі громадяни — брати, зберігається нерів-

ність занять, що відповідає нерівності здібностей.

Тут — гармонійне

сполучення занять і обов’язків. У ті з них, хто здатний правити, бог до-

місив при народженні частку золота, в їх помічників — срібла, а в хлі-

боробів і ремісників — заліза і міді. Придумана Платоном метафора

застерігає: держава загине, якщо керувати нею чи охороняти її буде будь-

хто. Тут правлять

кращі і шляхетні, діють закони, держава піклується

і переживає за своїх громадян («якщо один громадянин забив пальця —

всій державі боляче»), у стражів держави відсутня власність, тут спільність

дружин і дітей. Таким чином, правління філософів і дія справедливих

законів у Платона — дві сторони єдиного ідеального проекту.

У «Законах» він малює «другий

за достоїнством державний лад».

У ньому 5040 громадян, які мають будинки і земельні наділи, що належать

державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм

і однодумство. Правителі тут виборні, але чим менше осіб при владі, тим

вона міцніша. Суворі закони регламентують публічне і приватне життя

людей. Призначення людини — служити державі. Тому Платона

небезпід-

ставно вважають одним із основоположників теорії тоталітаризму.

Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради за-

гального блага всієї держави. Правильні (тобто правові) закони роблять щас-

ливими тих, хто ними користується, надаючи їм усі блага. Доповнює: «там,

де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок

держави». Треба щоб політичні й державні діячі стали «служителями закону».

Жодна посадова особа, жоден суддя не повинні діяти безконтрольно.

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства.

Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі пра-

вовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті.

У законах

необхідно закріпити шанування богів, держави і батьків. За-

конодавець повинен правильно оцінювати честь і безчестя, вищі цінності,

блага людини (душа, здоров’я, краса тіла) і нижчі (майно, статок). Зако-

ни не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі.

«Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана

держава була

вільною, внутрішньо дружелюбною і мала розум». Непра-

вильні ті закони, що встановлені не заради загального блага всієї держа-

ви в цілому. Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися

ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. Законодавцю не можна вис-

ловлювати дві різних думки щодо того самого предмета. Закони потріб-

ні непорушні, усякого роду

нововведенням він оголошує війну.

На стражі законів стоїть правосуддя. Будь-яка держава, зауважує

Платон, перестає бути державою, якщо суди в ній не улаштовані на-

лежним чином. Призначення суддів він порівнює з обранням правителів:

суддя стає рівним правителю своїм вироком. Мета законодавця і стра-

жа законів: людина повинна стати доброчесною, полюбити

справед-

ливість. За законом жодне покарання не має на меті заподіяти зло. Воно

робить покараного або кращим, або менш зіпсованим.

До найбільш тяжких злочинів Платон відносить злочини проти богів,

батьків і держави. Їх образа карається смертю. Платонівське вчення про

злочини і покарання розрізняє навмисні і ненавмисні «несправедливі

вчинки», міри адміністративної, кримінальної

і громадсько-правової від-

повідальності, формулює принцип невідворотності покарань. Усі пропо-

новані заходи спрямовані на те, щоб «змусити людину зненавидіти не-

справедливість і полюбити чи принаймні не відчувати ненависті до при-

роди справедливості — це і є задача найкращих законів».

Отже, сократівська теорія благозаконня, правління «кращих», взаємної

відповідальності держави і людини,

додержання справедливості знаходить

подальший розвиток у платонівському вченні про державу і право.

Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення європейської

цивілізацій справив його учень Арістотель (384–322 до н. е.)

. У своїх

творах «Політика», «Афінська політія» він усебічно розробив еллінську

науку про політику.

Держава. Її сутність Арістотель трактує, як «політичне спілкування»

людей, що організуються заради загального блага. Держава — продукт

Арістотель – давньогрец. філософ-енциклопедист. Народ. в м. Стагір (Фракія). Був

слухачем, згодом викладачем платонівської Академії. Заснував філософ. школу Лікей (Афі-

ни). 343–340 рр. – вихователь Олександра Македонського. Автор численних філософ. творів,

з яких збереглись «Політика», «Афінська політія», «Нікомахова етика» та деякі ін.

природного розвитку, походить від первинних спілкувань — родини, се-

лищ, об’єднання яких і утворює державу. Спілкування відрізняє людину,

за природою своєю вона «істота політична» і не може існувати поза дер-

жавним життям, поза державою. Вона за своїм значенням для людини

стоїть вище природи родини, індивіда. Для Арістотеля держава — об’єд-

нання

вільних громадян (раби і «варвари» — не громадяни), спільно ке-

руючих справами полісу на основі справедливості. У «Політиці» її автор,

не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним: при прогресу-

ючій єдності держави вона перестає бути державою. Пропонованій Пла-

тоном спільності майна, дружин і дітей він протиставляє державу з без-

ліччю індивідів і родин, із приватною власністю при спільному її користу-

ванні. «Люди піклуються усього більш про те, — пише Арістотель, — що

належить особисто їм; менш піклуються вони про те, що є загальним».

Державний лад, учить Арістотель, те ж саме, що політична система,

де верховна влада в руках одного, кількох чи більшості

. Там, де правлять,

керуючись загальною користю, такі форми державного устрою правиль-

ні, а в тих, де маються на увазі особисті інтереси однієї особи, деяких чи

більшості — суть відхилення від правильних. Правильні — монархія,

аристократія, політія. Неправильні — тиранія, олігархія, демократія.

Замість загальної користі, доброчинності в них переважають багатство

або свобода (бідність). Найкращий

державний лад той, де помірність

і середній статок, «середній елемент» численний і має більше значення,

ніж інші. Така політія. Це змішана форма держави, де сполучаються

елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній»

формі держави «середній елемент» домінує в усьому: у нравах — помір-

ність, у майні — середній статок,

у володарюванні — середній шар.

Такий державний лад — найкращий і довговічний.

В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Арістотель,

основних елементів три: законодорадчий орган про справи держави,

другий — магістратури, третій — судові органи. Так лаконічно викладе-

не уявлення про важливість поділу влади в державі.

Арістотель у своєму праворозумінні слідує Сократу і Платону

У нього поняття справедливості пов’язане з уявленням про людину як

істоту політичну і державу як політичне утворення. Тому право, за Аріс-

тотелем, служить критерієм справедливості, регулюючою нормою полі-

тичного спілкування. Воно протистоїть насиллю і сваволі в суспільстві.

Право як політичне явище (неполітичного права не існує) поділяється

на природне й

умовне (волеустановлене). Природне право — те, що

скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання

його. Волеустановлене право — це установлення закону і загальних угод

на основі звичаїв. Право є державним благом, тобто тим, що служить за-

гальній користі, і, як і правосуддя, є законним, справедливим, добродіяль-

ним. Слідом за

Платоном Арістотель вважає, що закони повинні бути уз-

годжені з формою державного ладу. Закони, що відповідають правильним