Буроменський М.В. (ред.) Міжнародне право

Подождите немного. Документ загружается.

261

Право Європейського Союзу

змогу безпосередньо користуватися правами, закріплени

ми в установчих договорах, незалежно від виконання дер

жавамичленами та інститутами ЄС зобов’язань із законо

давчого забезпечення їхньої дії.

§ 7

Перша опора Європейського Союзу:

економічне та соціальне співробітництво

в рамках Європейського співтовариства

На сьогодні перша опора охоплює два співтовариства.

Зважаючи на обсяг питань, що належать до компетенції

кожного з них, зазвичай першу опору ототожнюють з Євро

пейським Співтовариством.

Завдання Європейського Співтовариства визначені у

ст. 2 Договору про його створення: шляхом створення єди

ного ринку, економічного та валютного союзу, а також шля

хом здійснення спільної політики та діяльності у визначе

них галузях сприяти гармонічному, збалансованому та ста

більному розвитку економічної діяльності, високому рівню

зайнятості та соціального захисту, рівності між чоловіка

ми та жінками, стійкому та безінфляційному росту, висо

кому рівню конкурентоспроможності та конвергенції еко

номічних показників, високому рівню захисту та покращен

ню якості навколишнього середовища, підвищенню

життєвого рівня та якості життя, а також економічному та

соціальному згуртуванню і солідарності державчленів.

Стаття 3 Договору визначає питання, які охоплюються

компетенцією Європейського Співтовариства: скасування

митних зборів і кількісних обмежень на імпорт і експорт то

варів у торгівлі між державамичленами, а також інших по

дібних заходів; спільна торговельна політика; внутрішній

ринок, що характеризується скасуванням перешкод для

вільного руху товарів, осіб, послуг та капіталу між держава

мичленами; візи, притулок, імміграція та інші заходи щодо

в’їзду та переміщення осіб; спільна політика у сфері сільсько

го господарства та рибальства; спільна транспортна політи

ка; забезпечення конкуренції на внутрішньому ринку; збли

262

Розділ 16

ження національних законодавств державчленів до межі,

необхідної для функціонування спільного ринку; сприяння

координації політик зайнятості державчленів; політика в

соціальній сфері; посилення економічної та соціальної

єдності; політика у сфері навколишнього середовища; поси

лення конкурентоспроможності промисловості Співтовари

ства; сприяння дослідженням і технологічному розвитку;

заохочення створення та розвитку транс’європейських кому

нікаційних мереж; внесок у досягнення високого рівня охо

рони здоров’я; внесок в освіту, професійне навчання та куль

турний розвиток державчленів; політика співробітництва з

питань сприяння розвитку; створення асоціацій з іншими

країнами та територіями з метою розширення торгівлі та

спільного сприяння економічному та соціальному розвитку;

внесок у зміцнення захисту прав споживачів; заходи у сфе

рах енергетики, соціального захисту та туризму.

§ 8

Друга опора Європейського

Союзу: спільна закордонна

та безпекова політика

Правовою основою співробітництва в цій галузі є розділ V

Договору про ЄС (статті 11—28). Цілями співробітництва

визнано: захист спільних цінностей, основоположних інте

ресів, незалежності та єдності Союзу відповідно до принципів

Статуту ООН; посилення безпеки Союзу; збереження миру

та посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Ста

туту ООН, принципами Гельсінського заключного акта

НБСЄ, цілями Паризької Хартії НБСЄ; сприяння міжна

родній співпраці; розвиток і консолідація демократії, верхо

венства права, поваги до прав людини й основних свобод.

Співробітництво з питань безпекової політики передба

чає поступове запровадження спільної політики з питань

оборони, що в будьякому разі не повинна зашкоджувати

зобов’язанням держав — членів ЄС у межах НАТО. У ме

жах міжнародних організацій і конференцій державичле

263

Право Європейського Союзу

ни повинні координувати свої дії, дотримуватися спільних

позицій, здійснювати обмін інформацією.

Відносини державчленів та ЄС у межах другої опори ре

гулюють такі види актів: принципи та загальні керівницт

ва – політичні акти, що ухвалюються Європейською Радою

та визначають пріоритети співробітництва; спільні стратегії

— правові акти загального характеру, що ухвалюються Євро

пейською Радою з метою встановлення цілей і засобів їх до

сягнення. Вони потребують імплементації Радою ЄС, зокре

ма шляхом прийняття спільних дій і спільних позицій;

спільні дії — обов’язкові для державчленів правові акти, що

ухвалюються Радою ЄС для регулювання конкретних ситу

ацій, коли Союзу необхідно оперативно діяти; спільні позиції

— правові акти, що ухвалюються Радою ЄС і визначають став

лення Союзу до конкретного питання географічного або те

матичного характеру; інші види правових і політичних актів,

випадки прийняття та специфіка яких визначаються конк

ретними положеннями розділу V Договору про ЄС.

Співробітництво в рамках другої опори має інституційні

особливості. Головним політичним органом є Рада ЄС, що

забезпечує єдність, послідовність і ефективність дій Союзу.

З питань, що охоплюються другою опорою, Союз представ

ляє Президентство, тобто державачлен, що головує в Раді

ЄС. Високий представник із питань спільних зовнішньої пол

ітики та політики безпеки, функції якого виконує генераль

ний секретар Ради ЄС, повинен надавати допомогу Прези

дентству. Повноваження Європейського Парламенту та Євро

пейської Комісії набагато менші, ніж в рамках першої опори.

§ 9

Третя опора Європейського

Союзу: співробітництво

в галузі кримінальної юстиції

Правовою основою співробітництва в цій галузі є розділ VІ

Договору про ЄС (статті 29—42). Метою діяльності Союзу

в межах третьої опори є забезпечення громадянам ЄС висо

кого рівня безпеки в рамках простору свободи та правосуд

264

Розділ 16

дя шляхом розвитку співробітництва між державамичле

нами в галузі сприяння поліції та судовим органам із кри

мінальних питань, а також через попередження та бороть

бу з расизмом і ксенофобією.

Поліцейське співробітництво охоплює такі спільні за

ходи: оперативне співробітництво між правоохоронними

органами державчленів щодо попередження, виявлення та

розслідування кримінальних злочинів; збір, зберігання,

обробку, аналіз та обмін відповідною інформацією; співро

бітництво в навчанні й обміні персоналом, використанні об

ладнання, здійсненні судових експертиз; спільну оцінку

методик розслідування небезпечних форм організованої

злочинності. Для посилення співробітництва з цих питань

було створене Європейське поліцейське бюро (Європол).

Судове співробітництво у кримінальних справах перед

бачає такі спільні заходи: посилення співробітництва між

відповідними міністерствами та судовими органами держав

членів із процесуальних питань і примусового виконання

рішень; спрощення здійснення екстрадиції між державами

членами; посилення сумісності правових норм, що застосо

вуються в державахчленах; попередження конфліктів

юрисдикцій державчленів; запровадження мінімальних

стандартів складів злочинів у галузі боротьби з організова

ною злочинністю, тероризмом і незаконним обігом нарко

тиків. Деякі форми співробітництва здійснюються через

Підрозділ з питань європейського судового співробітницт

ва (Євроюст).

Для досягнення цих завдань Рада ЄС ухвалює такі види

актів: спільні позиції – визначають ставлення Союзу до

конкретних питань; рамкові рішення — мають за мету гар

монізацію законодавства державчленів (вони є обов’язко

вими для державчленів лише щодо цілей, які необхідно до

сягти); рішення – ухвалюються з усіх інших питань; кон

венції – пропонуються державамчленам для ратифікації.

Договір про ЄС прямо встановлює, що норми рішень, у тому

числі рамкових, не можуть мати прямої дії.

Розділ 17

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ

БЕЗПЕКИ МІЖНАРОДНОO

ПРАВОВИМИ ЗАСОБАМИ

§ 1

Проблема міжнародної військової

безпеки та міжнародноOправові

принципи її забезпечення

Забезпечення миру та міжнародної безпеки залишають

ся основною проблемою сучасності. Минув той час, коли

держави сподівалися захистити себе тільки шляхом ство

рення власної оборони. Характер сучасної зброї не залишає

жодній державі надії забезпечити свою безпеку лише

військовотехнічними засобами, нарощуванням озброєнь і

збройних сил, оскільки не тільки саму ядерну війну, а й

гонку озброєння виграти не можна. Стало очевидним, що

безпека держав може бути забезпечена за допомогою не

військових, а політичних і міжнародноправових засобів.

Шлях до гарантій безпеки кожної окремої держави лежить

через всесвітнє зміцнення загальної безпеки. Усеосяжна

система міжнародної безпеки становить новий підхід до

проблеми забезпечення миру та безпеки на планеті. У ство

ренні всеосяжної системи міжнародної безпеки особлива

роль належить праву міжнародної військової безпеки.

Роль права міжнародної безпеки у створенні всеосяжної

системи миру та безпеки полягає у вирішенні двоєдиного

завдання: забезпеченні ефективного функціонування меха

нізму підтримки миру, який світове співтовариство вже

має, максимального використання потенціалу, закладено

го в діючих нормах, зміцнення існуючого міжнародного

правопорядку; виробленні нових міжнародноправових зо

бов’язань, принципів, норм.

266

Розділ 17

Міжнародноправові засоби забезпечення миру та запобі

гання війни – це сукупність правових і інших способів і ме

тодів, що відповідають основним принципам міжнародного

права, спрямованим на забезпечення миру та запобігання

війні, а в разі потреби застосування державами колективних

заходів проти актів агресії та військових ситуацій, що загро

жують миру та безпеці народів. Міжнародні правові засоби

забезпечення міжнародної безпеки можна умовно розділити

на три групи: нормативні, організаційні та матеріальні.

§ 2

Нормативні засоби забезпечення

миру та безпеки

Знадобився невдалий досвід Ліґи Націй, Статут якої пе

редбачав створення механізму «колективної безпеки» при

збереженні в держав «права на війну», а потім укладення в

1928 р. Паризького договору, щоб визнати той факт, що

міжнародне право тільки тоді здатне стати засобом забезпе

чення безпеки держав, коли застосування сили, крім права

на самооборону, буде заборонено. Чинне міжнародне право

покликане служити миру. Тому всі його норми повинні мати

«світозберігаючий» потенціал. Насамперед це стосується ос

новних принципів міжнародного права, що спрямовані на

забезпечення співробітництва та міжнародного захисту на

родів, причому ці принципи тільки тоді досягають мети, коли

діють взаємозалежно. Юридичну основу права міжнародної

військової безпеки складають насамперед такі основні прин

ципи міжнародного права, як принцип незастосування сили,

принцип мирного вирішення спорів, принцип роззброєння.

Принцип заборони агресивних війн (ненападу), що ви

пливав із Паризького договору 1928 р., із прийняттям Ста

туту ООН трансформувався в більш широкий за обсягом за

борони принцип незастосування сили чи погрози силою: «Усі

члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від

погрози силою чи її застосування як проти територіальної

цілісності чи політичної незалежності, так і будьяким іншим

чином, несумісним з цілями ООН» (п. 4 ст. 2 Статуту ООН).

267

Забезпечення міжнародної безпеки...

Правовий зміст цього принципу був розкритий у низці Резо

люцій Генеральної Асамблеї ООН, спрямованих на зміцнен

ня правових основ та підвищення ефективності механізму

ООН із підтримки миру (Декларація про зміцнення міжна

родної безпеки 1970 р.; Декларація про запобігання й усу

нення спорів і ситуацій, що можуть загрожувати міжнарод

ному миру та безпеці, і про роль ООН у цій області 1988 р.)

Особливе місце серед них займає визначення агресії, прий

няте Резолюцією Генеральної Асамблеї 14 грудня 1974 р.

Визначення агресії та перелік агресивних актів, наведених

в цій резолюції, вважаються загальновизнаними та широко

застосовуються в міжнародноправовій практиці.

Агресія — це застосування збройної сили державою про

ти суверенітету, територіальної недоторканності чи політич

ної незалежності іншої держави чи будьяким іншим чином,

несумісним зі Статутом Організації Об’єднаних Націй. Про

факт агресії можуть свідчити такі акти, що не є вичерпни

ми та характеризують лише найбільш розповсюджені спо

соби застосування сили: вторгнення чи напад збройних сил

держави на територію іншої держави чи будьяка військо

ва окупація, який би тимчасовий характер вона не носила,

що є результатом такого вторгнення чи нападу, будьяка

анексія із застосуванням сили проти території іншої держа

ви чи її частини; бомбардування збройними силами держа

ви території іншої держави чи застосування будьякої зброї

державою проти території іншої держави; блокада портів

чи берегів держави збройними силами іншої держави; на

пад збройними силами держави на сухопутні, морські чи

повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил

однієї держави, що знаходяться на території іншої держа

ви, за згодою із приймаючою державою на порушення умов,

передбачених в угоді, чи будьяке продовження їхнього пе

ребування на цій території за припиненням дії угоди; дія

держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в

розпорядження іншої держави, використовувалася цією

іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої

держави; засилання державою чи від імені держави зброй

них банд, груп, іррегулярних сил чи найманців, що здійсню

ють акти застосування збройної сили проти іншої держави,

268

Розділ 17

які носять настільки серйозний характер, що рівносильні

перерахованим вище актам (ст. 3).

Принцип незастосування сили створив умови для фор

мування принципу територіальної недоторканності (непо

рушності кордонів). За рахунок принципу незастосування

сили досягається систематичність основних принципів і

їхня націленість на охорону міжнародного миру — підкрес

люється в Декларації про принципи міжнародного права

1970 р. Так, чинне міжнародного право передбачає мож

ливість застосування до порушника миру примусових за

ходів (розділ VІІ Статуту ООН). Але не менш важливими є

заходи попереджувального характеру, тобто мирні засоби

вирішення спорів (розділ VІ Статуту). Якщо спір не врегу

льовано, то Рада Безпеки вирішує, яких заходів вжити: пе

реривання економічних відносин, морських, повітряних

заходів, розриву дипломатичних відносин (розділ VII Ста

туту). Статут ООН також запровадив у міжнародне право,

хоча й у загальній формі, принцип роззброєння.

Міжнародне співтовариство зацікавлене в дотриманні ос

новних принципів міжнародного права як нормативної га

рантії безпеки держав. Удосконалювання цих принципів

здійснюється за допомогою практики їх підтвердження, роз

витку та конкретизації в різних за своїм юридичним харак

тером міжнародних документах. Це може бути досягнуто

різними шляхами: один із них — закріплення міжнародних

зобов’язань у внутрішньодержавному законодавстві. Інший

шлях — договірне підтвердження зобов’язань на двосто

ронній, регіональній, універсальній основі: укладення уні

версальних договорів про обмеження та заборону окремих

видів озброєнь, двосторонніх договорів між державами.

§ 3

Організаційні засоби забезпечення

міжнародної безпеки

(системи міжнародної безпеки)

Війна як найбільш небезпечний рівень міжнародного

конфлікту є такою формою міжнародних відносин, що хоча

і заборонена, але є реальністю, з якою міжнародне право має

269

Забезпечення міжнародної безпеки...

рахуватися, протиставляючи їй організовані гарантії попе

редження та припинення. У зв’язку із цим міжнародне пра

во передбачає створення державами систем безпеки (інди

відуальної та колективної), що закликані попереджувати

війни, а в разі початку війни – як можна швидше її припи

нити, застосовуючи колективні заходи. Якщо в залежності

від стадії розвитку конфлікту можна говорити про підтрим

ку чи відновлення міжнародного миру, то за рівнем інте

ресів, що втягуються в конфлікт, можна говорити про інди

відуальну, групову або колективну безпеку.

Система індивідуальної безпеки держав — це сукупність

використовуваних державою індивідуальних гарантій за

безпечення своєї безпеки. Створивши норми міжнародно

го права, що визнають агресію міжнародним злочином,

держави не відмовилися від власних засобів забезпечення

своєї безпеки, а використовували міжнародноправові за

соби як додаткові гарантії останньої.

Фактична нерівність держав у можливості забезпечення

індивідуальної безпеки компенсується організацією ними

групових систем безпеки. Колективна безпека — система

спільних заходів держав усього світу чи визначеного гео

графічного району, що були запроваджені для підтриман

ня миру, усунення загрози миру та припинення актів аг

ресії. Правовою основою колективної безпеки є багатосто

ронній договір, конкретний зміст якого визначається

державами, що беруть участь у ньому. Існують три обов’яз

кові умови такого договору: не вдаватися до сили; вирішу

вати спори мирними засобами; співпрацювати. Розрізняють

універсальну та регіональну системи колективної безпеки.

Універсальна система колективної безпеки створена в рам

ках ООН, її головним завданням є підтримка та зміцнення

міжнародного миру та безпеки на основі спільних дій дер

жав. Відповідно до Статуту ООН підтримка міжнародного

миру та безпеки має будуватися на основі загальновизнаних

принципів і норм міжнародного права та здійснюватися Ге

неральною Асамблеєю та Радою Безпеки, компетенція яких

у цій сфері чітко розмежована. Генеральна Асамблея може

обговорювати будьякі питання чи справи, що стосуються

підтримки міжнародного миру та безпеки, у тому числі роз

глядати загальні принципи співробітництва в цій області,

270

Розділ 17

давати рекомендації державам і Раді Безпеки з цих питань.

На Раду Безпеки покладена головна відповідальність за

підтримку міжнародного миру та безпеки (ст. 24 Статуту

ООН). Рада Безпеки є єдиним органом ООН, що має право

починати дії, превентивні та примусові, від імені ООН, у тому

числі об’єднаними збройними силами держав — членів ООН.

Статут ООН передбачає за певних умов (розділ VIII) мож

ливість створення регіональних систем підтримки міжна

родного миру. Регіональні системи складають частину все

світньої системи безпеки. Головним їх завданням є підтрим

ка миру та безпеки у визначених регіонах. Відповідно в

регіональних системах безпеки можуть брати участь тільки

держави цього регіону; дії держав не повинні виходити за

рамки цього регіону; ці дії не можуть суперечити загальній

безпеці та повинні відповідати цілям і принципам Статуту

ООН. Щоб виключити можливість підміни, Статут Ради

Безпеки ООН чітко визначає положення регіональних

організацій. Рада Безпеки повинна бути цілком інформо

вана про дії не тільки розпочаті, а й ті, що плануються.

Примусові заходи із застосуванням сили можуть почи

натися тільки для відбиття нападу, що вже здійснився на

одного з учасників колективної безпеки. У даний час, зок

рема, такими регіональними організаціями є: Ліга Арабсь

ких держав, Організація Африканської Єдності, Організа

ція Американських держав, в установчих актах яких

містяться положення про колективні заходи в разі зброй

ного нападу на будьякого з їхніх членів.

§ 4

Матеріальні засоби забезпечення

міжнародної безпеки

Заходи з роззброєння й обмеження озброєння виступа

ють матеріальними гарантіями безпеки держав. Війну не

можна виключити міжнародним правом. Фактична військо

ва безпека сучасних держав ґрунтується на підтриманні

військового потенціалу, який є матеріальною основою

здійснення самооборони. Але відсутність загрози збройно