Буроменський М.В. (ред.) Міжнародне право

Подождите немного. Документ загружается.

Поняття й особливості міжнародного публічного права

Саме в цьому аспекті слід розуміти положення Статуту ООН

про те, що прийом у члени Організації відкритий для всіх

миролюбних держав, які беруть на себе зобов’язання за Ста

тутом, можуть і бажають ці зобов’язання виконувати.

§ 6

Система міжнародного права

Сучасне міжнародне право є окремою правовою систе

мою, яка складається з принципів, договірних і звичаєвих

норм, що регулюють відносини між державами, міжурядо

вими організаціями й іншими суб’єктами міжнародного

права. Компоненти системи — принципи, договірні та зви

чаєві норм, рішення міжнародних судових органів тощо —

залежно від предмета регулювання об’єднуються в галузі

міжнародного права, якот: право зовнішніх зносин, право

міжнародних організацій, міжнародне морське право, кос

мічне право, міжнародне економічне право тощо. Міжна

родне право охоплює величезні складні сфери транснаціо

нального значення, як традиційні (статус держави, право

наступництво держав, закони та звичаї війни, право

міжнародних договорів тощо), так і нові (міжнародні орга

нізації, ядерна енергія, повітряне право, навколишнє сере

довище, захист прав людини тощо). Компонентами систе

ми міжнародного права слід вважати також такі правові

інститути, як міжнародне визнання, міжнародна відпові

дальність і санкції, правонаступництво тощо. Компоненти

системи міжнародного права в умовах реальних міжнарод

них відносин постійно взаємодіють. Протиріччя окремих

норм і принципів в умовах взаємодії не руйнують один од

ного, а дають змогу добиватися оптимальних результатів в

інтересах забезпечення головної мети системи — співробіт

ництва держав в умовах міцного миру та надійної безпеки.

Система міжнародного права — це порядок розташуван

ня принципів і норм у логічній послідовності або за предме

том регулювання. Систему міжнародного права слід

відрізняти від системи науки міжнародного права. Систе

ма науки міжнародного права створюється науковцями з

Розділ 1

метою вивчення, кодифікації, забезпечення методів тлума

чення, вірного розуміння сутності міжнародного права. Такі

підрозділи науки міжнародного права, як історія міжнарод

ного права, предмет і сутність міжнародного права, вивча

ють міжнародне право загалом, а не його окремі галузі.

Наука міжнародного права — суттєва частина загальної

науки права — юриспруденції. Система науки міжнарод

ного права здатна забезпечити знання, розуміння та засто

сування його принципів і норм.

§ 7

Державні інтереси, політика

та міжнародне право

Поняття зовнішньої політики обіймає як завдання та цілі,

які переслідують держави у відносинах з іншими держава

ми, міжнародними організаціями, так і методи та засоби, які

вони використовують для забезпечення своїх особистих інте

ресів. Інтерес можна визначити як усвідомлену потребу. По

треби ж визначаються конкретними для кожної держави

внутрішніми та зовнішніми умовами їх існування, такими,

наприклад, як особливості географічного положення, розмір

території, забезпеченість сировиною, рівень індустріалізації,

продуктивність сільського господарства, національний склад

населення, історичні традиції, місце в системі міжнародних

відносин тощо. Усі ці чинники об’єктивно детермінують по

треби держави та визначають її інтереси.

Слід, однак, розрізняти:

а) державний інтерес (raison d’etat) як достеменно виві

рену модель реальних потреб держави, тобто інтерес, який

визначається в результаті достовірного наукового аналізу

сучасної міжнародної ситуації й екстраполяції на цій основі

майбутнього курсу держави;

б) підміну державного інтересу вузьким інтересом, що

випливає з тимчасових потреб політичної партії опозиції,

якій для захоплення влади потрібна військова поразка своєї

власної країни в непопулярній війні або інші зовнішньопо

літичні провали партії влади.

Поняття й особливості міжнародного публічного права

На реальну зовнішню політику держав суттєво вплива

ють суб’єктивні й ідеологічні чинники: релігія, революційні

та консервативні доктрини тощо. Як результат цих впливів

складаються політичні доктрини, які певною мірою віддзер

калюють стратегічні напрями зовнішньої політики окремих

держав. Згадаємо англійську політичну доктрину «блиску

чої ізоляції», європейську доктрину рівноваги сил, політи

ку легітимізму, сучасну доктрину загальнолюдських цінно

стей. Широко відомі численні американські доктрини:

«доктрина Монро» (1823), «політика великої дубини»

(1907), «політика відчинених дверей», «політика Ейзенха

уера». З практики Радянського Союзу назвемо «доктрину

Брежнєва», за допомогою якої радянська дипломатія нама

галася виправдати військові інтервенції країн Організації

Варшавського договору проти Угорщини (1956) та Чехос

ловаччини (1968).

Зовнішню політику держав визначають їхні інтереси.

Інтереси держав неминуче співпадають і зіштовхуються. У

світі немає двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні.

Безумовно, політика чинить суттєвий вплив на міжнародне

право, міжнародне право — на зовнішню політику. Міжна

родне право — результат компромісу, погодження волі ок

ремих держав, його норми та принципи мають застосовува

тися незалежно від доцільності, вигоди для тієї чи іншої дер

жави

. Політику кожної держави формують її інтереси.

Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від

сфери міжнародного права чітко визначив ще Гуго Гроцій:

«Предмет юриспруденції — питання права та справедли

вості, предмет політичної науки — доцільність і користь».

Зовнішня політика є загальною орієнтацією держави в

міжнародних справах. Найважливішим способом здійснен

ня зовнішньої політики є дипломатія. І зовнішня політи

ка, і дипломатична практика мають відповідати міжнарод

ному праву, яке встановлює певні правила. Міжнародне

Надійним і тривалим може бути лише справедливий договір, тобто

ґрунтований на компромісі, який досягнуто не на основі співвідношення

сил, а на умовах взаємних поступок, врахування нагальних інтересів один

одного. Поступки, нав’язані силою однієї зі сторін, неминуче породжу

ють в іншої бажання реваншу, який раніше чи пізніше відбудеться.

Розділ 1

право відчуває на собі вплив державної політики. Дипло

матія є одним з інструментів створення норм міжнародно

го права. Але ні зовнішня політика держави, ні дипломатія

не повинні суперечити загальновизнаним принципам

міжнародного права.

Міжнародне право безпосередньо впливає на зовнішню

політику держави, зобов’язуючи останню узгоджувати її дії

із зобов’язаннями за міжнародним правом.

Розрізняють зовнішню політику захоплення чи посту

пок, агресії чи миролюбності, очікувальну та раптову, ре

акційну, революційну та ліберальну. Її можна класифіку

вати і за галузями управління (фінансова, митна, промис

лова, аграрна тощо). Бісмарк називав політику мистецтвом

можливого. Але історія дає немало прикладів, коли політи

ки ставили перед своєю державою, народом, партією цілі,

досягти яких було неможливо, але енергія, вдача, талант

разом із обставинами давали можливість отримати владу

(Олександр Македонський, Микола І, Ленін, Сталін).

§ 8

Право та справедливість

У повсякденному житті досить часто плутають поняття

права та справедливості. Але з юридичного погляду це різні

поняття, досить близькі за своєю суттю. Справедливість не

є ні якоюсь особливою формою права, ні явищем, протилеж

ним праву.

Справедливість можна визначити як критерій

оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи

міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотвор

чості, тлумачення договорів та їх застосування. Саме кри

терій справедливості дозволяє відокремити рівноправні до

говори від нерівноправних.

При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як і за

конів у національному праві, справедливість полягає в об

міркуванні та взятті до уваги особливостей кожного конкрет

ного випадку на відміну від правових принципів і норм, які

завжди визначають лише загальний бік відносин і не охоп

люють особливості кожної конкретної ситуації або спору.

Поняття й особливості міжнародного публічного права

Між тим відносини виникають за різних обставин і бага

то в чому різняться між собою. Внаслідок цього виникає

потреба вжити принципи справедливості як елемент по

м’якшення суворості загальної правової норми й індивіду

альної оцінки становища сторін спору або обставин конк

ретної ситуації. Проте на основі справедливості арбітраж або

суд, який розглядає міжнародну суперечку, не може на свій

розсуд ні заповнити прогалини в міжнародному праві, ні

відмовитися застосувати належні статті конвенції, яка без

посередньо регулює відносини, що є предметом суперечки.

Але в деяких випадках міжнародне право дозволяє чи навіть

приписує сторонам суперечки або арбітрам приймати рішен

ня, керуючись принципом справедливості (так, п. 3 ст. 2

Статуту ООН встановлює, що члени ООН «вирішують свої

міжнародні спори мирними засобами, так, щоб не піддава

ти загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість»).

§ 9

Міжнародне право та процес глобалізації

Сучасний світ характеризує, поперше, деідеологізація

міжнародних відносин (насамперед в умовах виникнення

небезпеки для всього людства внаслідок розвитку зброї ма

сового знищення), що сприяє глобалізації процесів на еко

номічному рівні. Подруге, припинення конфронтації двох

систем, холодної війни. Здавалося б, глобалізм мав би спри

яти об’єднанню сил для врегулювання нових конфліктних

ситуацій, але більшість їх розвивається на внутрішньодер

жавному, а не міждержавному рівні. Зокрема, глобаліст

ський підхід, що виражається в захисті прав людини та прав

національноетнічних меншин, стикається із завданням

зберігання територіальної цілісності держав. Глобалістські

тенденції можна простежити й у зростанні наднаціональ

ної релігійної солідарності.

Глобалізм не має спонукати до бездумного застосування

економічних санкцій щодо країн, залучених до конфлікту,

і навіть тих, що протиставили себе світовому співтовариству

(наприклад, санкцій, які не мали успіху в разі їх застосу

вання до Куби з боку США).

Розділ 1

Глобалізація — процес, без врахування якого неможли

во прогнозувати, визначати та здійснювати зовнішню по

літику будьякої держави. Вона не є чимось новим,

вона є

процесом, що розвивається із поступовим прискоренням.

Вона об’єктивно зменшує значення національних урядів,

але прогнозувати розмив національного суверенітету було

б необачно. Глобалізація відчуває на собі вплив політичних

і міжнародних подій і в той же час впливає на рівень міжна

родних відносин.

Формується новий світовий порядок. Економічна та

фінансова дипломатія з метою впливу на певну державу,

стабілізація або дестабілізація ринків, формування регіо

нальних економічних блоків, усунення митних бар’єрів на

шляху розвитку світової торгівлі, боротьба із трансгранич

ними загрозами допомагають ефективніше вирішувати

складні проблеми, ніж застосування сили однією державою

(як, наприклад, бомбардування Бєлграда під прикриттям

«гуманітарних цілей»)

Зараз прискорюється процес обмеження суверенних

прав держави та зміцнення суверенітету індивіда. Держав

ний суверенітет вже не може служити ліцензією на пору

шення прав людини, він передбачає відповідальність, а не

просто владу. Багато проблем, пов’язаних із правами лю

дини, мають глобальний характер і можуть бути ефектив

но вирішені тільки спільними зусиллями держав. Недар

ма багато науковців висувають як інструмент врегулюван

ня цих і багатьох інших проблем міждержавних відносин

ідею «глобального управління», дещо схожого на світовий

уряд

. Таке управління сприятиме розвитку співробітниц

тва, протидії тенденції посилення поляризації життя як у

державах, так і у відносинах між ними, висуне на перший

план цінності демократії.

Генеральний секретар ООН у доповіді Асамблеї тисячоліття зазна

чив: «На національному рівні ми повинні керувати краще, а на міжна

родному рівні ми повинні навчитися керувати краще спільно».

Хоча й існують противники ідеї глобалізації: Мартин Г.П., Шу

манн Х. Западня глобализации: атака на процветание и демократию /

Пер. с нем. — М.: Издат. Дом «Альпина», 2001. — 335 с.; Герст П., Том

сон Г. Сумніви в глобалізації / Пер. з англ. — К.: К.І.С., 2002. — 306 с.

Поняття й особливості міжнародного публічного права

Ще більше свідчень глобалістських процесів пропонує

світова економіка. Сучасне світове господарство набуває ха

рактеру єдиного, цілісного механізму (у сфері торгівлі,

трансграничного руху інвестицій, фінансів, робочої сили

тощо). І ці процеси створюють передумови для появи відпо

відної політикоправової надбудови, частиною якої є право

(деякі науковці навіть пропонують термін «глобальна пра

вова система»

Об’єктна сфера міжнародного права постійно розши

ряється за рахунок питань, які традиційно належали до

внутрішньої юрисдикції держав, а зараз передані для

міжнародноправового регулювання (так, до СОТ перейшли

питання застосування тарифних і нетарифних бар’єрів,

інтелектуальної власності, інвестиційних заходів, екологі

чних нормативів тощо; до компетенції МВФ держави пере

дали питання, пов’язані із валютними курсами та платіж

ними балансами тощо).

Посилення взаємовпливу між національною та міжна

родною правовими системами, залучення до цього процесу

транснаціонального та наднаціонального права дозволяє

констатувати, що світовий ринок товарів, послуг, інвес

тицій, робочої сили, увесь глобальний соціум ХХІ ст. по

требують відповідної регулюючої правової системи. Її ста

новлення відбуватиметься майже так само, як і становлен

ня правопорядку ЄС, який складається з кількох частин:

міжнародного права, права ЄС, національного права дер

жавчленів («наднаціональність» у ЄС уособлює сполучен

ня індивідуальних національних інтересів державчленів і

співтовариства загалом, причому міжнародне право прева

лює над правом співтовариств).

Глобалізація має стати інструментом створення сприят

ливих можливостей для всіх, а не явищем, яке викликає

жах і підриває підвалини безпеки.

Див.: В. Шумилов. Концепция глобальной правовой системы //

Юристмеждународник. — 2003. — № 3. — С. 46—52; Петровский В.

Возможен ли гуманистический подход к глобализации? // Московский

журнал международного права. — 2001. — № 5. — С. 10—16.

Розділ 2

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

§ 1

Періодизація історії

міжнародного права

Питання про періодизацію історії міжнародного права

пов’язане з вирішенням найважливіших проблем теорії

права, таких як поняття права, його походження, система

права. Тому в міжнародноправовій доктрині існує чимало

підходів до того, яким чином слід представляти історію

міжнародного права. Великий інтерес викликало питання

про періодизацію розвитку міжнародного права у держав

них ідеологіях, що взагалі розглядали вчення про право як

найважливішу арену ідеологічної боротьби. Саме в такій си

туації опинилася вітчизняна наука міжнародного права.

Ідеологічний тиск тривалий час змушував її залишатися в

рамках марксистськоленінського вчення про формаційну

періодизацію загальної історії, у тому числі й історії роз

витку міжнародного права, у якій виокремлювали міжна

родне право рабовласницької формації, феодалізму, капі

талізму, перехідного періоду, соціалістичне міжнародне

право. До того ж формаційний підхід навіть в історичній

науці є дискусійним. Що ж стосується міжнародного пра

ва, то становлення й розвиток багатьох із його принципів і

норм ніяк не може бути пов’язаний із так званими форма

ціями. Більше того, як свідчать авторитетні дослідження,

формації в чистому вигляді в історії ніколи не існували.

Тому було б помилкою шукати джерела чи особливості

міжнародноправових норм у тих чи інших формаціях і при

в’язувати періодизацію до формацій.

Становлення та розвиток міжнародного права

Будучи частиною всесвітньої історії, історія міжнарод

ного права має все ж таки власну періодизацію. Це пов’яза

но з особливостями виникнення та становлення його прин

ципів, інститутів, норм, що зробили вирішальний вплив на

розвиток міжнародного права загалом. З цього погляду особ

ливе значення для періодизації мають такі події всесвітньої

історії, які в історії людства виявилися поворотними або

спричинили кардинальну переоцінку людьми смислу сво

го існування на Землі та домінуючих у соціумі цінностей.

Аналіз історії міжнародного права під таким кутом зору

приводить до висновку, що подібних подій в історії людства

було небагато. У масштабах людської цивілізації всього

кілька разів відбувалася радикальна зміна світового право

порядку. Така періодизація далеко не завжди збігається із

формаційною періодизацією міжнародного права. При цьо

му етапи історії розвитку міжнародного права можуть істот

но відрізнятися за тривалістю, що пов’язано із прискорен

ням динаміки міжнародноправових відносин. Як свідчить

історія, розвиток міжнародного права лише у планетарно

му масштабі виявився поступальним. На окремих етапах

часто був очевидним регрес. Найбільш динамічно міжнарод

не право розвивалося починаючи з ХХ ст.

Найбільш прийнятною можна вважати таку періодиза

цію міжнародного права:

I. Від найдавніших часів до Вестфальського конгресу

(1648).

II. Від Вестфальського конгресу до епохи Великої фран

цузької революції (межа ХVІІІ—ХІХ століть).

ІІІ. Від епохи Великої французької революції до створен

ня Версальської системи (1919—1939).

IV. Від створення Версальської системи до наших днів

(сучасна епоха):

а) Версальська система (1919—1939);

б) міжнародне право періоду протистояння тоталітариз

му та демократії (1945 — кінець 80х років);

в) міжнародне право часів переходу до поліцентризму (з

кінця 80х років ХХ ст. до наших днів).

Розділ 2

§ 2

Розвиток міжнародного права

від найдавніших часів

до Вестфальського конгресу

Становлення міжнародного права, як і права загалом,

відбувалося з найдавніших часів. Уже на етапі родопле

мінних відносин стали формуватися норми, що мали

істотне значення для розвитку міжнародного права. Такі

положення, як обов’язок дотримувати слово, навіть дане

ворогові, чи рівність сторін у спорі, мають найдавніше по

ходження. Причому вже тоді виконання багатьох норм

спиралося на досить жорсткий соціальний примус. Без

глуздо було б проводити паралелі між стародавнім і су

часним правом і знаходити переваги останнього в наяв

ності державного примусу. Слід визнати безсумнівне

значення праправа й саме від нього вести відлік міжна

родного права

. Хоча, звісно, споконвічно не було ніяко

го розподілу права на міжнародне та внутрішнє (що зай

вий раз підтверджує наявність загальних соціокультур

них коренів). Саме в цей період виникли ті первинні

правові змісти, що згодом збереглися й у міжнародному,

і у внутрішньому праві й одержали назву загальних прин

ципів права.

Розвиток міжнародного права в перший і найдовший

період його історії відбувався на основі переважно недовго

вічних, хоча нерідко дуже активних зв’язків між держава

ми, чиї інтереси до міжнародного спілкування були обме

жені питаннями війни та миру. Більшість держав прагну

ли створити світові імперії, що робило для них безглуздою

побудову тривалих і стабільних міжнародноправових

відносин. Саме тому держави підтримували лише ті відно

сини, що обслуговували їхні тимчасові зовнішньополітичні

Такий підхід отримує все більше визнання в доктрині (див.: Курс

международного права. В 7 т. — М.: Наука, 1989. — Т. 1. — С. 31), у

тому числі у вітчизняній (Черкес М. Ю. Міжнародне право. — К.: Знан

ня, 2003. — С. 21—2).