Буроменський М.В. (ред.) Міжнародне право

Подождите немного. Документ загружается.

291

Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

з питань, віднесених до її компетенції. Спори в межах орга

нізацій вирішуються переважно політичними засобами, а

рішення мають рекомендаційний характер. Утім органі

зації інтеграційного типу зазвичай мають розвинуті меха

нізми вирішення спорів за участю постійних судових

органів з обов’язковою юрисдикцією.

Вирішення спорів у межах ООН. Організація Об’єднаних

Націй створювалася як єдина універсальна організація,

покликана «підтримувати міжнародний мир і безпеку і з

цією метою… здійснювати мирними засобами, відповідно до

принципів справедливості та міжнародного права, владнан

ня або розв’язання міжнародних спорів чи ситуацій, що

можуть призвести до порушення миру» (ст. 1 Статуту ООН).

У Статуті ООН основні норми щодо врегулювання міжна

родних спорів зосереджені в розділі VI «Мирне вирішення

спорів» (статті 33—38), який починається з переліку мир

них засобів, що їх спірні сторони за своїм вибором повинні

насамперед використати для вирішення спору, продовжен

ня якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного

миру та безпеки (ч. 1 ст. 33).

Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання «може

привести до міжнародних ускладнень або викликати спір»

(ст. 34), тобто має місце, коли зіткнення інтересів держав

не супроводжується явним висуванням претензій, хоча і по

роджує певні тертя між ними і напруженість. За Статутом

ООН повноваження Організації та її органів залежать від

того, до якого виду належить спір або ситуація, а саме чи

загрожує їх продовження підтриманню міжнародного миру

та безпеки. Здійснювати кваліфікацію спору або ситуації

уповноважена Рада Безпеки (ст. 34). За загальним прави

лом ООН має право втрутитися у процес мирного врегулю

вання, коли така загроза має місце, а сторони не здатні са

мостійно вирішити спір. Брати участь у вирішенні спорів

мають чотири органи ООН: Рада Безпеки, Генеральна Асам

блея, Генеральний Секретар і Міжнародний Суд.

Рада Безпеки, на яку відповідно до ст. 24 Статуту ООН

покладена головна відповідальність за підтримання міжна

родного миру та безпеки, посідає центральне місце у вирі

шенні спорів. Відповідно, цей орган має широкі повнова

ження з цього питання: вимагати від сторін вирішення

292

Розділ 18

їхнього спору за допомогою мирних засобів, перелічених у

Статуті (ч. 2 ст. 33); розслідувати будьякий спір або ситуа

цію для визначення того, чи не може продовження цього

спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародно

го миру та безпеки (ст. 34); на будьякій стадії спору або

ситуації рекомендувати належну процедуру чи методи вре

гулювання (ч. 1 ст. 36); надавати в будьякий час сторонам

спору, на їх вимогу або за власною ініціативою, рекомен

дації з метою його мирного вирішення (ст. 37, 38) та ін. При

виконанні своїх повноважень Рада Безпеки може викону

вати функції добрих послуг, посередництва, обслідування

або примирення.

Генеральна Асамблея також має право давати рекомен

дації щодо вирішення спорів або ситуацій, доведених до її

відома державами або Радою Безпеки (статті 11, 14, 35). Але

її повноваження є факультативними: коли Рада Безпеки

виконує свої функції щодо будьякого спору або ситуації,

Генеральна Асамблея не може давати будьякі рекомен

дації, що стосуються цього спору або ситуації, якщо Рада

Безпеки не запитає про це (ст. 12).

Нерідко важливу роль у врегулюванні спорів відіграє

Генеральний Секретар. Статут ООН уповноважує його до

водити до відома Ради Безпеки про будьякі питання, які,

на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжна

родного миру та безпеки (ст. 99). Генеральний Секретар за

дорученням Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї надає

добрі послуги та здійснює посередництво.

Участь Міжнародного Суду у вирішенні спорів, як зазна

чалося, залежить від ініціативи спірних сторін і їхньої згоди

прийняти його юрисдикцію. Але Статут ООН наголошує, що

спори юридичного характеру повинні, як загальне правило,

передаватися сторонами до Міжнародного Суду (ч. 3 ст. 36).

Вирішення спорів у межах регіональних міжнародних

організацій. У ч. 1 ст. 33 Статуту ООН серед засобів вирі

шення спорів названо «звернення до регіональних органів

або угод». При застосуванні цієї норми слід брати до уваги

розділ VIII «Регіональні угоди» Статуту ООН.

Прикладом регіональних угод є Європейська конвенція

1957 р. про мирне вирішення спорів і Американський до

говір 1948 р. про мирне вирішення спорів, а регіональних

293

Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

органів — Ліга арабських держав, Організація американсь

ких держав, Африканський союз, Рада Європи, Асоціація

держав Південносхідної Азії, Організація з питань безпе

ки та співробітництва в Європі.

Статут ООН надав регіональним структурам відносну са

мостійність у мирному врегулюванні спорів. Критерієм роз

межування повноважень є характер міжнародних спорів.

Компетенція ООН охоплює спори, продовження яких може

загрожувати або в дійсності загрожує міжнародному миру

та безпеці. Сфера дії регіональних організацій обмежена

місцевими спорами, під якими прийнято розуміти спори між

державами певного географічного району, продовження

яких не загрожує підтриманню міжнародного миру та без

пеки всередині або поза межами цього району.

§ 10

Вирішення міжнародних спорів

між державами та юридичними

і фізичними особами

Донедавна міжнародний спір вважався синонімом спо

ру між державами. Ідея запровадження міжнародних ме

ханізмів вирішення спорів між державами та приватними

особами розглядалася як втручання у сферу виключної

внутрішньої компетенції держави і тому принципово не

приймалася державами. Утім ситуація кардинально зміни

лася у другій половині ХХ століття, коли надзвичайно зрос

ли кількість і розмаїття міжнародних контактів і, відпові

дно, нових типів суперечок. Це потребувало запроваджен

ня адекватних механізмів вирішення спорів.

Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів

діє відповідно до положень Вашингтонської конвенції 1965

р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між держа

вами й іноземними особами

. Центр вирішує спори між дер

жавами та приватними іноземними інвесторами шляхом

Станом на березень 2003 р. Конвенція набула чинності для 139 дер

жав. Україна ратифікувала Конвенцію 2000 р.

294

Розділ 18

примирення або арбітражу. Досить часто двосторонні дого

вори про взаємний захист інвестицій надають Центру юрис

дикцію щодо спорів про їх тлумачення та застосування. Про

ти України до Центру було подано три позови.

Постійна палата третейського суду в 90х роках ХХ ст.

була уповноважена вирішувати спори між державами або

міжнародними організаціями та приватними особами.

Трибунал із позовів між Іраном і США був створений 1981 р.

для розгляду, зокрема, позовів американських громадян і

компаній проти Ірану та громадян і компаній Ірану проти

США. Трибунал вирішив близько 4 тисяч справ.

Окремо слід відзначити діяльність Європейського Суду

із прав людини, що розглянув тисячі позовів фізичних та

юридичних осіб проти держав — учасниць Європейської

конвенції 1950 р. про захист прав людини й основних сво

бод. Аналогічний йому Міжамериканський суд із прав лю2

дини розглядає позови про порушення Американської кон

венції 1969 р. з прав людини.

У рамках багатьох міжнародних організацій інтеграцій

ного типу фізичні та юридичні особи мають право оскаржу

вати дії органів цієї організації. Наприклад, в рамках Євро

пейського Союзу Суд Європейських співтовариств розгля

нув тисячі позовів приватних осіб проти Європейської

Комісії, Ради Союзу та Європейського Парламенту.

Позитивний результат діяльності цих органів полягає

насамперед у тому, що спори вирішуються на якомога ниж

чому рівні, не дозволяючи їм набути класичного міждержав

ного характеру. У результаті держава не використовує пра

во дипломатичного захисту приватних осіб, які знаходять

ся під її владою.

Отже, не завжди відповідає сучасним реаліям тверджен

ня, що всі без винятку спори в міжнародній сфері мають

розглядатися виключно в рамках принципу мирного вирі

шення спорів, як він сформульований у Статуті ООН. Утім

мова не йде про те, щоб звільнити процес вирішення міжна

родних спорів за участю приватних осіб від обов’язку дот

римання стандартів, встановлених міжнародним публічним

правом. Натомість є потреба у врахуванні специфіки зазна

чених спорів і, відповідно, збагачення цих стандартів.

Розділ 19

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

В ПЕРІОД ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

§ 1

МіжнародноOправове регулювання

збройних конфліктів

Відповідно до основних принципів міжнародного права

та положень Статуту ООН держави повинні вирішувати

міжнародні спори мирними засобами. Але сучасне міжна

родне право припускає можливість правомірного застосу

вання збройних сил (самозахист від агресії, застосування

збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).

Діяльність держав під час війни регулюється принципа

ми та нормами, що відносяться до міжнародного права, яке

застосовується в період збройних конфліктів і визначає при

пустимість засобів і методів ведення збройних конфліктів,

забезпечує захист їхніх жертв, встановлює взаємовідноси

ни між державами, що воюють, і такими, що не воюють,

тощо. До кінця ХІХ ст. основну роль у регламентації права

збройних конфліктів відігравали міжнародні звичаї – «за

кони і звичаї війни». Про це йдеться, зокрема, у так звано

му «застереженні Мартенса», викладеному у Преамбулі до

Гаазької конвенції ІІ 1899 р.: «Поки не буде видано повнішо

го зводу законів війни, високі договірні Сторони вважають

доречним заявити, що у випадках, не охоплених ухваленою

конвенцією, населення та воюючі сторони залишаються під

охороною та верховенством принципів міжнародного пра

ва, якими вони викарбувалися зі звичаїв, встановлених між

цивілізованими націями, законів людяності та вимог гро

мадської свідомості».

Міжнародні звичаї мають значення і зараз, але більшість

норм права збройних конфліктів містять міжнародні дого

296

Розділ 19

вори, а саме: Петербурзька декларація про скасування за

стосування вибухових і запалювальних куль 1868 р.; Гаазь

ка декларація про заборону застосовувати кулі, що легко

розгортаються або сплющуються в тілі людини, 1899 р.;

Гаазька конвенція про закони і звичаї війни на суходолі 1899 р.;

Конвенція про положення ворожих торговельних суден на

початку воєнних дій 1907 р.; Конвенція про встановлення

підводних мін, які автоматично вибухають від дотику, 1907 р.;

Конвенція про бомбардування морськими силами під час

війни 1907 р.; Конвенція про деякі обмеження використан

ня права захоплення у морській війні 1907 р.; Женевський

протокол про заборону застосування на війні задушливих,

отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних за

собів 1925 р.; Правила про дії підводних човнів щодо тор

говельних суден у воєнний час 1936 р.; Ніонська угода 1937 р.

про заходи боротьби з піратськими діями підводних човнів;

Женевські конвенції про захист жертв війни від 12.08.1949 р.

(про покращення долі поранених і хворих у діючих арміях;

про покращення долі поранених, хворих і осіб, що постраж

дали від аварії корабля, зі складу збройних сил на морі; про

поводження з військовополоненими; про захист цивільно

го населення під час війни); Додаткові протоколи І та ІІ 1977 р.

до зазначених Женевських конвенцій 1949 р.; Гаазька кон

венція про захист культурних цінностей 1954 р.; Конвен

ція про заборону виробництва та накопичення запасів бакте

ріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення

1972 р.; Конвенція про заборону або обмеження використан

ня конкретних видів звичайної зброї, яка може вважатися

такою, що завдає надмірних ушкоджень чи має не вибірко

ву дію, 1980 р., та чотири протоколи до неї (про невідшуку

вані осколки; про заборону чи обмеження застосування мін,

мінпасток й інших пристроїв з поправками, внесеними 3

травня 1996 р.; про заборону чи обмеження застосування

запалювальної зброї; про засліплюючу лазерну зброю); Кон

венція про заборону розробки, виробництва, накопичення

та застосування хімічної зброї і її знищення 1993 р.; Кон

венція про заборону застосування, накопичення запасів,

виробництва та передачі протипіхотних мін і про їх знищен

ня 1997 р. тощо.

297

Міжнародне право в період збройних конфліктів

Міжнародне співробітництво у сфері збройних

конфліктів зараз розвивається у таких напрямах: запобіган

ня збройним конфліктам; правове положення у конфлікті

держав, що беруть і не беруть у ньому участь; обмеження

засобів і методів ведення війни; захист прав людини під час

конфліктів; забезпечення відповідальності за порушення

норм міжнародного права.

§ 2

Види збройних конфліктів.

Учасники збройних конфліктів

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти та збройні

конфлікти неміжнародного характеру.

Згідно з положеннями Женевських конвенцій 1949 р.

міжнародними визнаються такі конфлікти, коли один

суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти

іншого суб’єкта. Сторонами в такому конфлікті можуть бути

держави, нації і народи, що борються за незалежність,

міжнародні організації, що здійснюють заходи з підтрим

ки миру та міжнародного правопорядку. Стаття 1 Додатко

вого протоколу І також до міжнародних відносить конфлі

кти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального

панування й іноземної окупації та проти расистських ре

жимів за здійснення свого права на самовизначення.

Збройний конфлікт між повстанцями та центральним

урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Повстанці

можуть визнаватися стороною, що воює, якщо вони: мають

свою організацію; мають на чолі відповідальні за їхню по

ведінку органи; встановили свою владу на частині території;

дотримуються у своїх діях «законів і звичаїв війни». Виз

нання повстанців такою стороною, що воює, виключає за

стосування до них національного кримінального законодав

ства про відповідальність за масові безладдя тощо. На за

хоплених у полон поширюється статус військовополонених.

Повстанці можуть підтримувати правовідносини із третіми

державами та міжнародними організаціями, отримувати

від них припустиму міжнародним правом допомогу. Влада

298

Розділ 19

повстанців може створювати на контрольованій нею тери

торії органи управління та видавати нормативні акти. Та

ким чином, визнання повстанців стороною, що воює, як

правило, свідчить про набуття конфліктом статусу міжна

родного і є першим кроком до визнання нової держави.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі

збройні конфлікти, які не підпадають під дію Додаткового

протоколу І, що відбуваються на території будьякої держа

ви між її збройними силами чи іншими організованими

збройними групами, які, знаходячись під відповідальним

командуванням, здійснюють такий контроль над частиною

її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні й

узгоджені військові дії та застосовувати положення Прото

колу ІІ. Збройні конфлікти неміжнародного характеру ма

ють такі ознаки: застосування зброї й участь у конфлікті

збройних сил, у тому числі поліцейських підрозділів; ко

лективний характер виступів (дії, що спричиняють обста

новку внутрішнього напруження, внутрішні безладдя не

можуть вважатися такими конфліктами); певний ступінь

організованості повстанців і наявність органів, відповідаль

них за їхні дії; тривалість і безперервність конфлікту (ок

ремі спорадичні виступи слабоорганізованих груп не мо

жуть розглядатися як збройні конфлікти неміжнародного

характеру); здійснення повстанцями контролю над части

ною території.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід

віднести всі громадянські війни та внутрішні конфлікти, що

виникають зі спроб державних переворотів тощо. Вони

відрізняються від міжнародних конфліктів передусім тим,

що в останніх обидві сторони, що воюють, є суб’єктами

міжнародного права, у той час як у громадянській війні сто

роною, що воює, визнається лише центральний уряд. Дер

жави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на те

риторії іншої держави. Але на практиці здійснюються певні

збройні заходи, що отримали назву «гуманітарні інтер

венції», які вживаються для зупинення конфліктів, що суп

роводжувалися масовими людськими жертвами.

З погляду міжнародного права законні учасники зброй

ного конфлікту, які належать до збройних сил сторін конф

299

Міжнародне право в період збройних конфліктів

лікту, діляться на комбатантів (тих, що воюють) і некомба

тантів (тих, що не воюють). До комбатантів відноситься

весь склад збройних сил (особовий склад сухопутних,

військовоморських, військовоповітряних сил), а також

ополчення, добровольчих і партизанських загонів, рухів

опору, які відповідають таким умовам: мають на чолі осо

бу, відповідальну за підлеглих, мають визначені та видимі

здалеку відмітні знаки; відкрито носять зброю; дотримують

ся у своїх діях правил ведення війни. Також до них відно

сяться члени екіпажів торгівельних суден і цивільних

літаків, які допомагають воюючим, населення, яке при на

ближенні ворога взялося за зброю. При взятті в полон вони

набувають статусу військовополонених.

До некомбатантів відносяться особи, які входять до

складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участь у

бойових діях: медичний персонал, духовенство, військові

кореспонденти, юристи, інтенданти. Вони можуть мати осо

бисту зброю для самозахисту.

Розвідники — це особи, які входять до складу збройних

сил сторін, носять військову форму та проникають на місце

розташування ворога з метою збирання інформації про ньо

го для свого командування. При захопленні в полон набу

вають статусу військовополонених. Від них треба відрізня

ти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємним спо

собом чи під неправдивими приводами, збирають відомості

в районі бойових дій. На цих осіб режим військового поло

ну не поширюється.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи,

які входять до збройних сил іншої держави, які відповідно

до міжнародних угод здійснюють допомогу в освоєнні бойо

вої техніки та навчанні особового складу збройних сил. Вони

не беруть участь у конфлікті, а тільки навчають веденню

бойових дій, в іншому разі вони прирівнюються до комба

тантів.

Найманці не є комбатантами (ст. 47 Додаткового прото

колу І). Це особи, які спеціально завербовані для ведення

бойових дій, фактично беруть участь у них із метою отри

мання винагороди, не є громадянами держави, що знахо

диться у конфлікті, не проживають на її території, не вхо

300

Розділ 19

дять до особового складу збройних сил сторін конфлікту.

Найманство кваліфікується як злочин.

Від найманців треба відрізняти добровольців, які є закон

ними учасниками конфлікту. Це особи, які через політичні

або інші переконання (не матеріальні міркування) вступа

ють на службу до армії воюючої сторони та включаються до

особового складу збройних сил.

§ 3

Початок війни та його правові

наслідки, театр війни

Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття військо

вих дій 1907 р. держави визнають, що військові дії між

ними не повинні починатися без попереднього та недвознач

ного попередження, яке матиме чи форму мотивованого ого

лошення війни, чи форму ультиматуму з умовним оголо

шенням війни. Стан війни без затримок доводиться до відо

ма нейтральних держав. Оголошення війни є початком

юридичного стану війни. Між державами перестають за

стосовуватися значна кількість норм міжнародного права

(зокрема, політичні, економічні, культурні угоди між во

юючими державами). Стан війни припиняє дипломатичні

та консульські відносини, співробітникам установ має бути

забезпечена можливість безперешкодного від’їзду до своєї

держави. Громадяни іноземної держави можуть бути

інтерновані.

Військові дії держави можуть вести у визначених про

сторових межах, які називаються театром війни: сухопут

на, повітряна та морська територія держав, а також відкри

те море та повітряний простір над ним. Не може перетво

рюватися на театр війни територія нейтральних держав,

нейтралізовані території та простори, правовий режим яких

встановлений спеціальними міжнародними угодами. З те

атру війни може також виключатися частина державної

території з метою розташування спеціальних зон, передба

чених міжнародним правом (право держав створювати са

нітарні зони та місцевості для захисту від військових дій