Буроменський М.В. (ред.) Міжнародне право

Подождите немного. Документ загружается.

221

Міжнародно2правове регулювання питань юрисдикції

ти відносини з охорони суспільної безпеки. Конвенція жор

стко обмежує сферу свого застосування, що має значення

для цілей міжнародного співробітництва з її виконання, але

не перешкоджає державі розширити в національному зако

нодавстві об’єктивний бік злочину. З об’єктивного боку

злочинними є незаконні дії, визначені у ст. 6 Конвенції.

Суб’єктом злочину Конвенція називає будьяку особу. Із

суб’єктивного боку злочин може бути скоєно лише навмис

но. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спря

мованими проти безпеки морського судноплавства, містить

також норми про правову допомогу в боротьбі із зазначени

ми в ній злочинами.

Використання ядерних матеріалів зі злочинною ме

тою. У сучасному світі злочини з використанням ядерних

матеріалів трапляються досить рідко. Але побоювання зло

чинного використання таких матеріалів настільки великі,

що в 1980 р. було укладено Конвенцію про фізичний захист

ядерного матеріалу (набула чинності для України 05 серп

ня 1993 р.)

. Це один із небагатьох прикладів, коли перед

міжнародним договором було поставлено завдання відвер

нути потенційну небезпеку внаслідок незаконного захоп

лення та використання ядерного матеріалу. Конвенція пе

редбачає обов’язок державучасниць розробити ефективні

заходи для фізичного захисту ядерного матеріалу, відвер

нення та виявлення правопорушень щодо ядерного матері

алу та покарання за них.

Щодо заходів задля фізичного захисту ядерного матері

алу Конвенція зобов’язує державиучасниці не експортува

ти (імпортувати) або не дозволяти експортувати (імпорту

вати) ядерний матеріал, а також не дозволяти транзитне

перевезення по своїй території ядерного матеріалу, якщо ця

державаучасниця не одержала гарантії того, що такий

матеріал під час міжнародного перевезення буде захищено

відповідно до вимог Конвенції.

Щодо заходів для відвернення та виявлення правопору

шень щодо ядерного матеріалу та покарання за них Конвен

Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Бу

роменського. — С. 259—262.

222

Розділ 14

ція визначає загальні риси складів злочинів, які підляга

ють уніфікації в національному законодавстві. З об’єктив

ного боку злочинними є незаконні дії, визначені у ст. 7 Кон

венції. Суб’єктом злочину Конвенція називає будьяку осо

бу. Із суб’єктивного боку злочин може бути скоєно лише

навмисно.

Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу міс

тить також норми про правову допомогу в боротьбі із зазна

ченими в ній злочинами. Правопорушення, перелічені в

Конвенції, розглядаються як правопорушення, пов’язані з

видачею правопорушників. Державиучасниці максималь

но сприяють одна одній у зв’язку із кримінальним судовим

розглядом справ щодо злочинів, зазначених у Конвенції,

включаючи надання наявних в їхньому розпорядженні до

казів, необхідних для такого судового розгляду.

Піратство. Міжнародноправові норми про піратство спо

чатку виникли та розвивалися як звичаєвоправові. Піра

ти здавна були віднесені міжнародним правом до розряду

hostis humani generis – ворогів усього людства, що давало

право позбавити пірата життя та потопити судно. Такі су

ворі заходи не завадили піратству зберегтися до наших днів

і залишатися розповсюдженим злочином

. Особлива небез

пека сучасного піратства в тому, що воно перетворюється

на промисел міжнародних злочинних організацій.

Пропозиції з кодифікації норм про злочинність піратства

та боротьби з ним виникали з початку ХІХ ст., але реалізо

вані були значно пізніше — у Конвенції про відкрите море

1958 р. і в Конвенції з морського права 1982 р. Піратство —

це «будьякий неправомірний акт насильства, затримки чи

грабежу, що вчиняється з особистими цілями екіпажем чи

пасажирами якогонебудь приватновласницького судна чи

приватновласницького літального апарату та спрямований:

а) у відкритому морі проти будьякого іншого судна чи літаль

У світі щорічно реєструється більше тисячі піратських актів, втрати

від яких сягають 16 млрд дол. на рік. Деякі регіони у світі офіційно ви

знані небезпечними саме через піратів. Наприклад, морський шлях з Ав

стралії до ПівденноСхідної Азії патрулюють спеціальні підрозділи катерів

із боротьби з піратами. Подібна служба діє в архіпелажних водах Філіппін.

Є нерідкими напади на кораблі в ПівденноКитайському морі.

223

Міжнародно2правове регулювання питань юрисдикції

ного апарата, проти осіб чи майна, що знаходяться на їх бор

ту; б) проти будьякого судна чи літального апарата, осіб чи

майна в місці, що знаходиться за межами юрисдикції будь

якої держави» (ст. 15 Конвенції про відкрите море 1958 р.,

ст. 101 Конвенції ООН з морського права 1982 р.). Піратством

є також добровільна участь у використанні піратського суд

на, а також підбурювання, свідоме сприяння здійсненню дій,

кваліфікованих як піратство.

З конвенційного визначення піратства випливають два

висновки, винятково важливі для його кваліфікації. По

перше, піратство не може бути здійснене за наказом органу

державної влади на підставі наданих державою повнова

жень; піратство не може бути здійснене військовими чи

іншими урядовими суднами, за винятком випадків, коли

«екіпаж підняв заколот і захопив владу над цим судном чи

літальним апаратом»

. Піратство може бути здійснене лише

в особистих цілях. У противному випадку вчинене діяння

слід кваліфікувати як каперство

. Подруге, піратство не

може бути здійснене в межах державної території. Якщо ж

такі дії мали місце, вони не можуть бути кваліфіковані на

підставі міжнародного права як піратство, але можуть бути

кваліфіковані відповідно до національного законодавства.

Не можуть бути віднесені до піратських дії, вчинені екіпа

жем чи пасажирами хоча б і у відкритому морі, але на бор

ту свого судна, — такі діяння не виходять за межі юрис

дикції держави прапора

. У той самий час діяння, вчинені

в межах виняткової економічної зони, слід кваліфікувати

як піратство, оскільки вона не є територією прибережної

держави.

Боротьба з піратством є обов’язком усіх держав. У відкри

тому морі чи в якомунебудь іншому місці, що знаходиться

за межами юрисдикції держави, будьяка держава може

захопити піратське судно, піратський літальний апарат чи

Ст. 16 Конвенції про відкрите море 1958 р.

Саме так воно визначене в Ліонській угоді про засоби боротьби з

піратськими діями підводних судів фашистських держав 1937 р. (Ligue

Nations Treaty Series. — Vol.181. — P. 135—137.)

Пор.: Оппенгейм Л. Международное право. — Т. 1. — П/т 2. — М.:

ИЛ., 1949. — С. 179—180.

224

Розділ 14

судно, захоплене за допомогою піратських дій і таке, що

перебуває під владою піратів, заарештувати осіб і захопити

майно, що знаходиться на цьому судні чи літальному апа

раті. Судові установи держави, що зробила це захоплення,

можуть винести постанови про призначення покарань і ви

значати, які заходи мають бути вжиті щодо таких суден,

літальних апаратів чи майна, не порушуючи прав сумлін

них третіх осіб. Захоплення піратського судна може бути

здійснене тільки військовим кораблем.

Незаконний обіг наркотиків і психотропних речовин.

Виникнення міжнародного співробітництва в боротьбі з не

законним обігом наркотиків і психотропних речовин пов’я

зане з безпрецедентним поширенням цього виду злочинів і

з його особливою соціальною й економічною небезпекою для

людства. Конвенційне закріплення зобов’язання уніфіку

вати кримінальне законодавство пов’язане з висновком

Єдиної конвенції про наркотичні засоби 1961 р. і Конвенції

про психотропні речовини 1971 р. Подальші міжнародні

зусилля в цій області привели до підписання Конвенції про

боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і пси

хотропних речовин 1988 р. Прикладом регіонального

співробітництва може служити підписана в рамках Ради

Європи Угода про незаконний обіг на морі на здійснення

ст. 17 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про бороть

бу проти незаконного обігу наркотичних коштів і психо

тропних речовин 1995 р.

Основними цілями міжнародних договорів із боротьби з

незаконним обігом наркотиків і психотропних речовин є, по

перше, суворий державний контроль за їхнім виробництвом

і розподілом, подруге, боротьба зі зловживанням наркоти

ками. Психотропні речовини більш поширені, ніж наркоти

ки. Такі речовини широко застосовуються в медицині, і дос

туп до них має значне коло людей. Тому Конвенція про пси

хотропні речовини встановлює більш складний правовий

режим їхнього виробництва, розподілу й використання.

Усі міжнародноправові акти про боротьбу з незаконним

обігом наркотиків і психотропних речовин зобов’язують

держави співпрацювати та привести у відповідність із цими

актами своє кримінальне законодавство. Крім того, на дер

225

Міжнародно2правове регулювання питань юрисдикції

жави покладається обов’язок забезпечувати лікування та

відновлення працездатності осіб, що зловживають нарко

тиками та психотропними речовинами. Міжнародний кон

троль за дотриманням міжнародних договорів із боротьби з

незаконним обігом наркотиків і психотропних речовин по

кладений на Міжнародний Комітет з контролю над нарко

тиками, що був створений відповідно до Єдиної конвенції

про наркотичні засоби.

Підробка грошових знаків і цінних паперів. Підробка

грошових знаків є одним із найстаріших злочинів. Поча

ток міжнародноправового співробітництва у боротьбі з

фальшивомонетництвом пов’язаний з укладенням Міжна

родної конвенції з боротьби з підробкою грошових знаків

1929 р., що залишається єдиним універсальним договором

у цій галузі.

Конвенція передбачає співробітництво держав у боротьбі

з підробкою як паперових грошей, так і металевої монети

незалежно від того, чи є такі грошові знаки національними

чи іноземними (ст. 5). Держави зобов’язалися розглядати

як звичайний кримінальний злочин і карати: всі обманні

дії з виготовлення чи зміни грошових знаків у будьякий

спосіб, уживаний для досягнення цього результату; збут

підроблених грошових знаків; дії, спрямовані на збут, вве

зення у країну, одержання чи добування для себе підробле

них грошових знаків, за умови, що їхній підроблений ха

рактер був відомий; спроби цих правопорушень і дії з на

вмисної співучасті; обманні дії з виготовлення чи придбання

для себе знарядь чи інших предметів, призначених за своєю

природою для підробленння чи для зміни грошових знаків

(ст. 3). Підробка грошових знаків розглядається в Конвенції

як злочин, що спричиняє екстрадицію. У ст. 9 проголоше

ний принцип універсальної кримінальної юрисдикції.

Сучасна практика визнає, що деякі положення Міжна

родної конвенції з боротьби з підробкою грошових знаків

1929 р. застаріли. Крім того, вона не охоплює не менш не

безпечний злочин, ніж фальшивомонетництво — підробку

цінних паперів.

Організована злочинність. Боротьба з організованою

транснаціональною злочинністю стає останнім часом одним

226

Розділ 14

із пріоритетів у міждержавних відносинах, як у рамках

ООН, так і на рівні регіонального міждержавного співробі

тництва. Особлива небезпека організованої злочинності,

пов’язана з виникненням злочинних організацій і співто

вариств, їхнім швидким розвитком, структуруванням і пе

ретворенням на транснаціональні, виявилися причиною

розробки спеціальних міжнародноправових актів. В Еко

номічній і Соціальній Раді ООН був підготовлений проект

Рамкової конвенції ООН проти організованої злочинності

Міжпарламентською Асамблеєю СНД 2 листопада 1996 р.

прийнятий модельний Закон «Про боротьбу з організованою

злочинністю»

. Чинні міжнародні договори в ряді випадків

враховують факт здійснення злочину групою осіб.

§ 5

Міжнародна правова допомога

Міжнародна правова допомога є офіційною діяльністю

державних органів, яка здійснюється на підставі міжнарод

них договорів. Випадки надання міжнародної правової до

помоги без укладання договорів є рідкими та пов’язані з

прийняттям рішення у конкретній справі на рівні централь

ного органу виконавчої влади. Договори про правову допо

могу забезпечують найбільш повне здійснення національ

ної юрисдикції й уникнення конфлікту юрисдикцій — саме

з цією метою держави їх укладають. Останнім часом з по

явою міжнародних судових органів міжнародні договори

можуть передбачати можливість надання правової допомо

ги для здійснення міжнародної кримінальної юрисдикції.

Міжнародна правова допомога охоплює також правову до

помогу в цивільних і сімейних справах.

Міжнародні договори із правової допомоги в переважній

більшості є двосторонніми. В окремих випадках, за умови

наявності певних інтеграційних відносин, питання право

Резолюція ЭКОСОС 1997/22 (21/7/97). Додаток ІІІ.

Див.: Михайлов В. И., Федоров А. В. Модельный закон СНГ «О борь

бе с организованной преступностью»: содержание и структура // Госу

дарство и право. —1998. — № 2. — С. 78—84.

227

Міжнародно2правове регулювання питань юрисдикції

вої допомоги вирішують на підставі багатосторонніх угод.

Україна, наприклад, бере участь у двох таких системах

міжнародної правової допомоги — СНД і Раді Європи. У

рамках СНД це один багатосторонній договір — Конвенція

про правову допомогу у правових відносинах із цивільних,

сімейних та кримінальних справ 1993 р.

. У рамках Ради

Європи укладено низку договорів: Конвенцію про взаємну

допомогу в кримінальних справах 1959 р.

, Конвенцію про

видачу правопорушників 1957 р.

, Конвенцію про репатрі

ацію неповнолітніх 1970 р., Конвенцію про передачу заяв

про правову допомогу 1977 р., Конвенцію про передачу про

вадження у кримінальних справах 1972 р., Конвенцію про

передачу засуджених 1983 р. тощо.

Договори про правову допомогу в основному регулюють

такі питання, як екстрадиція, виконання іноземного судо

вого рішення, виконання окремого процесуального доручен

ня, а також питання колізійного права. Інколи це можуть

бути інші питання, наприклад обмін інформацією

. Перелік

напрямів правової допомоги, які включено до конкретного

договору, залежить від домовленості між державами: це

може бути екстрадиція, причому окремої групи осіб, пра

вова допомога лише у цивільних справах, правова допомо

га і в цивільних, і у кримінальних справах. Питання пра

вової допомоги можуть бути включені до міжнародних до

говорів про уніфікацію кримінального законодавства.

Прохання про надання правової допомоги може бути відхи

лено, якщо надання такої допомоги може зашкодити суве

ренітету чи безпеці або суперечить законодавству держави,

що робить запит.

Екстрадиція. Екстрадицією називають видачу однією

державою іншій осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину

або яких засуджено за скоєння злочину. У міжнародній

практиці розповсюджені міжнародні договори про екстра

Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буро

менського. — С. 278—286.

Див.: Там само. — С. 273—275.

Див.: Там само. — С. 276—278.

Європейська Конвенція про інформацію відносно іноземного зако

нодавства 1968 р.

228

Розділ 14

дицію. Зазвичай у них вказують: правопорушення, скоєн

ня яких є підставою для екстрадиції; підстави для відмови

в екстрадиції; порядок направлення вимоги про екстради

цію; документи, які мають супроводжувати вимогу про ек

страдицію; організаційноправові засоби забезпечення ек

страдиції. Екстрадиція, як і інша правова допомога, є офі

ційною діяльністю, яку здійснюють лише спеціально

уповноважені органи держави. В Україні такими повнова

женнями наділена Генеральна прокуратура України.

У міжнародноправовій практиці відомі умови, за яких

екстрадицію, як правило, не здійснюють. Зазвичай на них

вказують в міжнародних договорах. У видачі відмовляють,

якщо: особа є громадянином держави, від якої вимагають

видачі

; злочин, який скоїла особа, розглядається державою,

яка робить запит, як політичний; закінчились строки дав

ності; правопорушення пов’язане з податками, митними збо

рами; правопорушення є злочином приватного звинувачен

ня; правопорушення не є злочином за законом держави, від

якої вимагають видачі; злочин скоєно на території держа

ви, від якої вимагають видачі; за правопорушення не пе

редбачено покарання у вигляді позбавлення волі; компетентні

органи держави, від якої вимагають видачі, прийняли оста

точне рішення не порушувати кримінальної справи або при

пинити кримінальне переслідування за те ж саме правопору

шення. Після одержання вимоги запитувана Договірна Сто

рона негайно вживає заходів для взяття під варту особи, видача

якої потрібна (за винятком тих випадків, коли видача не може

бути здійснена), та негайно повідомляє про це державу, що

запитує. Особа, узята під варту для забезпечення екстрадиції,

повинна бути звільнена, якщо вимога про її видачу не надійде

протягом одного місяця з дня узяття під варту.

Участь у Конвенції про захист прав людини й основних

свобод 1950 р. накладає обмеження щодо екстрадиції з

України будьякої особи, яка знаходиться під її юрисдик

цією. Зокрема, заборонено видавати державам, в яких цю

Деякі держави не визнають такого обмеження. Згідно з ч. 2 ст. 35

Конституції України «Громадянин України не може бути… виданий

іншій державі».

229

Міжнародно2правове регулювання питань юрисдикції

особу може бути засудженно до смертної кари, та державам,

де існує практика застосування тортур, нелюдського або та

кого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Виконання іноземних судових рішень у цивільних спра2

вах. Забезпечення за допомогою міжнародного договору

виконання іноземного судового рішення є важливою гаран

тією права особи на судовий захист. Питання про умови та

процедуру виконання іноземного судового рішення є обо

в’язковою складовою міжнародних договорів про правову

допомогу в цивільних справах. Найбільш поширеним в

Україні є виконання іноземного судового рішення відпові

дно до процедур, передбачених у Конвенції про правову до

помогу у правових відносинах із цивільних, сімейних і кри

мінальних справ 1993 р. Клопотання про визнання та дозвіл

на примусове виконання рішень розглядаються судами дер

жави, на території якої має бути здійснене примусове ви

конання. Порядок примусового виконання визначається

згідно із законодавством держави, на території якої має бути

здійснене примусове виконання.

У визнанні судових рішень і у видачі дозволу на приму

сове виконання може бути відмовлено у випадках, визна

чених у міжнародному договорі.

§ 6

Міжнародне кримінальне право

Ідея міжнародного кримінального права широко обгово

рюється у правовій літературі з початку ХІХ ст.

. Але в неї

значно глибші корені. Ще в ХVІІ ст. Гуго Гроцій проголо

сив засади космополітичної юриспруденції: кожна держа

Під міжнародним кримінальним правом при цьому нерідко розуміли

будьяке вчення про міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинні

стю (Див.: Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизо

ванных народов. — Т. 2. — СПб.: Типография А. Бенке, 1900. — С. 386—

396). Це ж саме невірне судження зустрічається і в сучасних працях із

міжнародного кримінального права (Див.: Международное уголовное пра

во / Отв. ред. В. Н. Кудрявцев. — М.: Наука, 1995. — 172 с.; Панов В. П.

Международное уголовное право. — М.: ИНФРАМ, 1997. — 310 с.).

230

Розділ 14

ва зобов’язана або самостійно покарати злочинця, або ви

дати його державі, що його переслідує. Згодом ця ідея була

розвинена в теорії універсальної дії правових законів, яка

основну увагу зосередила на невідворотності покарання.

При цьому будьякий злочин розглядався як такий, що при

родно посягає на загальний світовий правопорядок. Тому

на перший план висувалася ідея повної уніфікації кримі

нального законодавства держав на основі міжнародного

кримінального кодексу.

На початку ХХ ст. пошуки в галузі теорії міжнародного

кримінального права досягли кульмінації. Були розроблені

проекти міжнародних кримінальних кодексів і винесені для

обговорення на міжнародні кримінальні конгреси. Жоден

із цих проектів не був прийнятий навіть у рамках декіль

кох держав. Приблизно та сама ситуація зберігається аж до

сьогодні, хоча існують авторитетні кримінологічні дослід

ження універсальних джерел злочинності

, а у світі укла

дено кілька десятків загальних міжнародних договорів про

уніфікацію кримінального законодавства. Однак існуючі

міжнародні договори про уніфікацію кримінального зако

нодавства не можна ототожнювати з поняттям міжнарод

ного кримінального права.

І все жтаки сьогодні виникає можливість говорити про

формування міжнародного кримінального права як сукуп

ності міжнародноправових норм, що встановлюють на цьо

му етапі його розвитку караність найбільш серйозних і та

ких, що викликають заклопотаність усього міжнародного

співтовариства, посягань на міжнародний мир, міжнарод

ну безпеку, людяність. З метою вирішення цього завдання

в міжнародному кримінальному праві визначені діяння, що

є злочинними, і встановлені покарання, що підлягають за

стосуванню до осіб, які скоїли такі злочини.

Становлення міжнародного кримінального права без

посередньо пов’язане із прийняттям статутів міжнарод

них кримінальних судових органів: Статуту Міжнарод

ного трибуналу з Руанди, Статуту Міжнародного трибу

Такі концепції знайшли відображення, наприклад, в матеріалах V

Конгресу ООН із запобігання злочинності, що проходив у 1978 р.