Безродний Є. Ф., Уткін О. Історія політичних вчень

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ VІІІ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В РОСІЇ В ХV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ СТОЛІТЬ

101

Москва нараховує в ХVІ ст. уже більше 100 тис. жителів. Нов-

город, Псков, Смоленськ, Казань, Астрахань, Нижній Новгород,

Ярославль, Вологда, Великий Устюг, Калуга, Тула, Рязань відігра-

ють велику роль в економічному і політичному житті держави. І в

політичній літературі поширюються ідеї станового представництва.

Так, в документі «Інше сказання», автор захищає думку про необхід-

ність періодичного скликання Земського Собору. Цар, вирішуючи

питання війни і миру, розробки і зміни законодавства, повинен, на

думку автора, скликати «однодумну вселенську раду». Для залучен-

ня кращих сил суспільства до участі в законодавчій діяльності і до-

помоги радою цар повинен щорічно скликати «кращих» людей від

всіх міст своїх від повітів тих» і брати їх до себе в раду. Скликавши

Земський Собор з представниками дворянства, цар повинен ради-

тись з ними «Про всяку справу світу цього».

На кінець ХVІ ст. зовнішньополітичне становище Російської

держави було дуже складним. 25-річна Лівоська війна посилила біди

і страждання народних мас. Загострення класової боротьби вилилося

в громадянську війну, що почалась повстанням Івана Болотнікова.

Повстання пройшло під захистом прав царевича Дмитрія. Похід са-

мозванця на ненависного селянам царя Бориса Годунова був прийня-

тий селянами і міськими низами як похід справжнього «мирського

царя» проти Бориса Годунова, який порушив право селян на від’їзд

від поміщика.

У військових загонах Болотнікова до останніх днів облоги Тули

знаходився самозванець Лжепетро, який обіцяв селянам вольність і

правління «доброго царя». Повалення Василя Шуйського і заняття

Москви польськими військами поставили Російську державу в до-

сить складне становище. Спасіння російської землі стало справою

широких народних мас. Народні меншини, очолені Кузьмою Міні-

ним і Дмитром Пожарським розгромили інтервентів, звільнили

Москву. Історичні повісті того часу — «Временник» диякона Івана

Тимофеєва, «Нова повість про преславну російську державу»,

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

102

«Сказання Авраамія Поліцина», «Плач про полонення і кінцеве розо-

рення Московської держави» — викривають недостатність грома-

дянської відповідальності, вказують на слабку національну самосві-

домість феодальних верхів.

Іван Тимофеєв вважав, що в усіх нещастях насамперед винні

«самі». Він звинуватив росіян в небажанні голосно протестувати

проти зловживання влади і в мовчанні, тобто в недостатку грома-

дянської мужності. Подібні звинувачення висував публіцист почат-

ку ХVІІ ст. Келар Троїцько-Сергієвого монастиря Авраамій Полі-

цин. На його думку, польські війська одержали успіх і дійшли до

центру Російської держави лише тому, що бог покарав за гріховне

життя. Він жорстоко засуджував Василя Шуйського головним чи-

ном за те, що той допустив втручання шведів у внутрішні справи

Росії і тим самим сприяв посиленню інтервенції. Авраамій — при-

хильник могутньої царської влади.

Піклування про вибори «всією землею» царя лунає і в грамоті

Мініна і Пожарського містам. Вибір нового царя на трон в 1613 році

був представлений політичною літературою того часу насамперед як

продовження династії Рюріковичів, хоч нові царі мали дуже віддале-

не родство з нею. В той же час підкреслюється факт обрання царя

«всією землею». Абсолютна монархія була потрібна дворянству для

здійснення зовнішньополітичних завдань, що стояли перед Росією.

Русла річок, що протікали через територію Російської держави, зна-

ходились в руках шведів і турок, що ускладнювало збут продукції

сільського господарства на зовнішніх ринках. Єдиний порт, що зв’я-

зував Росію із Заходом — Архангельськ — був далекий від центрів

країни і незручний. Росія не мала виходу до морів, не мала свого

морського флоту. Все це вимагало проведення державних реформ і

подолання відсталості Росії, стало в кінці ХVІІІ ст. в центр уваги. В

цей час серед діячів виділявся головний управитель Посольського

наказу, царської великої печатки і державних посольських справ

оберігатель, при царі Олексії Михайловичу Афанасій Лавретійович

Розділ VІІІ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В РОСІЇ В ХV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ СТОЛІТЬ

103

Ордин-Нащокін. Він критикував старі порядки і вважав, що росіяни по-

винні багато що у себе перебудувати, а для цього зобов’язані придив-

лятись до того, що є на Заході, але «не все слід брати без розбору».

Ордин-Нащокін висловлювався за розширення прав місцевого

самоуправління, сприяв розвитку мануфактури і торгівлі, був одним

з авторів Новоторгового статуту 1667 року, по якому російським

торговцям надавалося ряд пільг. Іноземні купці були позбавлені

права роз’їзду з крамом по Московському царству без особливого на

те дозволу царя. Виходячи з особистого досвіду в якості учасника

війн з поляками і шведами він вважав необхідними зміцнення війсь-

ка і заміну кінного дворянського ополчення постійною армією.

Йому належить перша спроба побудови корабля на Каспійському

морі і встановлення регулярного поштового зв’язку з сусідніми краї-

нами. В галузі зовнішньої політики А. Л. Ордин-Нащокін був прихиль-

ником найтіснішого союзу Росії з слов’янськими країнами. Він не-

одноразово вказував на необхідність відновлення дружніх відносин

з Польщею та укладення договору з нею проти Швеції, що захопи-

ла береги Балтики та гирла Неви, цим він випередив ідею, котру

Петро І здійснив, прорубавши «вікно у Європу». Розбіжності

А. Л. Ордин-Нащокіна з його найближчим оточенням з ряду полі-

тичних питань привели до його відставки, а потім постриження в

ченці в 1672 році.

Великою політичною подією в Росії ХVІІ ст. було повстання

Степана Разіна в 1667 році. Центром повстання став Дон. Флот Разі-

на вирушив вгору по Волзі у супроводі натовпу селян. Він обіцяв

позбавлення від боярсько-дворянської та монастирської кабали. Для

більшого успіху повстання Разін поширював чутки, що царевич

Олексій Олексійович, який нібито помер 17 січня 1670 року, живий і

знаходиться при ньому, а сам цар знаходиться в неволі у бояр-зрад-

ників, і тому він прагне визволяти його. І народ переходив на бік Ра-

зіна. Повстання мало велике значення для пробудження самосвідо-

мості російського народу.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

104

1. Передумови суспільнополітичної боротьби

В суспільно-політичній історії України у вказаний період харак-

теризується розвитком прогресивного політичного руху, пов’язаного

з соціально-економічним життям і боротьбою українського народу за

свої права і свободи. Саме в цей час посилився наступ польських маг-

натів на життєві основи народу України. Підготовка і прийняття цер-

ковної унії 1596 р. ще більшою мірою посилила й ускладнила бороть-

бу українського народу. «Укладена з метою більш політичною й адмі-

ністративно-дисциплінарною, ніж догматично-релігійною, Брестська

унія внесла розкол серед українців, сприяла пожвавленню, інтелекту-

ального руху, жвавим диспутом, викликала з однієї і другої сторони

гарячою дискусії, що відображені в політичній літературі.

Процес відродження державотворення України почався із само-

оборони проти татарських нападів, появою козацтва як збройної

сили. Організовувало й очолювало цю боротьбу українське шляхетство,

що мало велике значення у формуванні державницьких тенденцій.

Повстання, що відбулися на терені України, проти польських магна-

тів, сприяли козацькій самоорганізації, особливо під час діяльності

Б. Хмельницького, його перемог, становлення козацької держави аж

до прийняття Конституції Пилипа Орлика.

Розділ ІХ

ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ

КІНЦЯ XVI — ПОЧАТКУ XVII СТОЛІТЬ

Розділ ІХ

ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI — ПОЧАТКУ XVII СТОЛІТЬ

105

2. Політичні ідеї в «Апокрисисі»

Христофора Філалета

В історії розвитку української полемічно-публіцистичної літе-

ратури ХVІ–ХVІІ століть найбільш значним і плідним було перше

десятиліття після офіційного проголошення Брестської церковної

унії 1596 р. саме в цей час відбувалася гостра церковно-політична

боротьба не на життя, а на смерть, за збереження від поневолення

Ватиканом українсько-білоруського православ’я, за незалежність

України і Білорусії.

Характеризуючи політичну природу унії, І. Я. Франко писав:

«Ідея унії, єдності всеї католицької церкви, єдності того, що ніколи

не було єдністю і що історичний розвій чим далі тим дужче розводив

у різні боки і на різні парості, — отож ідея, виплекана на ґрунті рим-

ського імперіалізму, була і є досі одною з найфатальніших ілюзій

людського духа, одною з тих маній «перти проти рожна», проти

природи і природного розвою, що причинили людству безмірну ма-

су страждань… оперта на римській гордості та самообожанню, на

таких доктринах, як Roma caput mundi, Roma locuta, cansa finita,

Unus pastor… ся ідея була запереченням самих основ християнства,

повернутим до римської державності, нібито на релігійнім, а власти-

во на політичнім полі, була здеградуванням релігії і думки людської

на послугу пустій, антикультурній фікції римського верховенства

над усім світом». Тому народ поставився до Брестської унії вкрай

вороже і непримиренно як до нового панського ярма соціального і

національного.

Брестська унія не принесла заспокоєння, не вгамувала пристра-

сті віруючих, а навпаки, ще більше загострила громадське та ідеоло-

гічне протистояння. І як реакція, в 1597 р. з’явилася православна

брошура, видана анонімно в Кракові польською мовою, під назвою

«Ekthesis abo krotkie zebranie spraw, ktore sis dzialy na partykultrnym,

to test, pomiastnym synodzie w Brescin Zitewskim». Автор її не відомий.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

106

У відповідь маститий католицький теолог і публіцист єзуїт Петро

Скарга видав полемічний трактакт або «Описанье и оборона събо-

ру руского берестейського», випущений друком у Вільні 1597 р.

польською мовою і в перекладі на українсько-білоруську мову.

П. Скарга не поставив своє ім’я і випустив анонімно. Проте на ав-

торство його вказує і манера, і стиль написання і вставки скороче-

них витягів із попереднього трактату «O Jednosci kosciola bozego».

Скарга вирішив прийняти унію, оскільки католицький Рим дбає про

унію лише в інтересах здійснення братерського єднання християн —

віруючих в інтересах душ пастирської опіки Ватикану над віруючи-

ми, а не для «стрижки» христових «овець» і осягання широкої влади

над народами.

Книга П. Скарги викликала законну реакцію в колах українсь-

ко-білоруського православ’я. І відповідь була дана блискучим публі-

цистом Христофором Філалетом в кінці 1597 р. в книзі «Апокри-

сис», польською мовою, а через рік в перекладі на українську мову.

Книга привернула увагу. Проте до наших днів ще не відоме справж-

нє прізвище автора книги. Про нього дізнаємося з самого тексту тво-

ру, що був людиною світською, дрібним шляхтичем, жив на Волині,

перебував у тісних стосунках з київським воєводою князем

К. Острозьким, який щедро подавав до рук письменника свою осо-

бисту кореспонденцію і деякі урядові матеріали. Освіту він мав до-

сить ґрунтовну, широко ерудований в галузі історичних, історико-

церковних, юридичних знань, був надзвичайно культурною людиною

свого часу з гуманістичним складом мислення, активний громадсь-

кий діяч, політик, який щиро переймається інтересами українсько--

білоруського народу в його боротьбі з Ватиканом за національно-ре-

лігійну незалежність. Автор «Апокрисису» в своєму творі відверто

підкреслює свою приналежність до «руського народу».

«Апокрисис» за обсягом становлять 400 сторінок. На підставі

історичних документів, королівських грамот, сеймових рішень, лис-

тування Філалет доводить, що митрополит М. Рагоза з єпископами

Розділ ІХ

ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI — ПОЧАТКУ XVII СТОЛІТЬ

107

Іп. Потієм, К. Терлецьким та іншими вчинили тяжкий політичний і

моральний злочин, зрадили свою віру, свій народ. Вони зламали

церковне право, бо порушили присягу, дану ними константинополь-

ському патріарху під час єпископського посвячення. Єпископи

порушили «посполіте право», записане в постанові варшавської кон-

федерації 1573 р., у сеймових конституціях і королівських привіле-

ях, де стверджуються «вольность набожества» і забороняється чини-

ти кривду православній церкві та її віруючим. Владики також пере-

ступили «неписане право», давні звичаї і традиції руської церкви,

власні клятви і обіцянки присягатися вірі батьків, давані у своїх осо-

бистих листах. Деякі документи Філалет наводить для того, щоб

показати, що владики перебуваючи у послушності папі римському,

шукають тільки багатих «пожитків».

Для Філалета віра, церква — це насамперед національні свято-

щі, а тому він вважає сущим блюзнірством протиставляти православ’я

католицизму і говорити тенденційно про хорошу віру чи погану віру.

У автора «Апокрисиса» не викликає ніякого сумніву той факт, що

унія є лише тимчасовим заходом до повного окатоличення українців

і білорусів. З цією метою, аби викрити владик-ренегатів, «обися з

них зодрала тая машкара и тое одънье овечее, в которое ся убираю-

чи, не только люди простыя изводят, але и хлъбом собъ ненадлеж-

ным боки розтыкают».

Життя показує, говорить Філалет, що папи римські, завжди по-

спішають робити нововведення, щоб пам’ять про себе лишити. Один

папа зробить «позволеньє», а другий, його наступник, відмінить.

Якщо в першій частині «Апокрисиса» викривається Брестська цер-

ковна унія, як «овоч зради і гнобления», друга частина є в повній

мірі апологією православного Брестського собору, який, як відомо,

не визнав унію і викрив своїх владик-відступників. П. Скарга в своє-

му трактаті вважає православний Брестський собор незаконним і

некомпетентним вирішувати справи церкви на тій підставі, що

на ньому не була представлена більша частина єпископату на чолі з

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

108

київським митрополитом. Крім того, на соборі була більшість світ-

ських людей. Виходячи з єзуїтського вчення про невтручання світ-

ських людей у справи управління церквою, Скарга намагається

довести, що церковний собор «есть самых бискунов трибуная», а

миряни мусять повністю довіряти своїм архієреям і покладатись на

їх пастирський розум. Тому православний Брестський собор Скарга

розцінив як «схажку» світських людей, де крім того було багато

«єретиків» протестантського переконання. Філалет розбиває аргу-

менти Скарги.

Полеміка з Скаргою в питанні про право світських людей брати

участь у церковному соборі і вирішувати долю своєї національної

церкви легко переростає у Філалета в сувору критику церковної

ієрархії взагалі. Якщо сам папа римський далеко не є взірцем непо-

грішимості, то серед нижчих ступенів церковної ієрархії даремно

шукати порядних пастирів. Зате нерідко церковні посади займають

духовні отці, які, за характеристикою полеміста, «злодъйми, разбой-

никами, албо наемниками, а не пастирами власне моъли бы быть на-

званы». До таких і подібних «пастирів» відносить автор «Апокриси-

са» насамперед українських єпископів-зрадників, згадуючи саркас-

тично «о волебном нашем митрополите (sic!) и з владиками», що

піддались Ватикану.

Твір Христофора Філалета став вершиною публіцистичної май-

стерності, цілою школою для українських полемістів молодших ге-

нерацій. З лютою ненавистю ідеологи Ватикану скуповували примір-

ники «Апокрисиса» і знищували його фізично, що свідчило про

слабкість позицій католицько-уніатських прихильників.

3. Політичні погляди Івана Вишенського

Представник полемічної літератури Іван Вишенський (бл. 1550–

1620) родом із Судової Вишні, тепер місто Львівської області, помер

Розділ ІХ

ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI — ПОЧАТКУ XVII СТОЛІТЬ

109

в Афоні. Біографічні дані про Вишенського дуже скупі. Молодим

він проживав якийсь час у Луцьку, певний час посідав якесь стано-

вище при дворі князя Костянтина Острозького у місті Острозі.

Деяку роль у його освіті і гуманітарному вихованні, мабуть відігра-

ла заснована тоді Острозька академія, де ректором був письменник-

гуманіст Герасим Смотрицький. В кінці 1580-х або на початку 90-х

років переселився на Афон, прийняв чернецтво; перебував у жвавих

зв’язках із Львівським братством. Літературну діяльність почав од-

ночасно з острозькою групою полемістів. Відомо 16 творів Вишен-

ського. В 1604 р. прибув на Україну, був у Львові, де розійшовся по-

глядами з керівниками братства, перебував в Унівському монастирі,

жив у Манявському скиті, 1606 р. повернувся на Афон.

Вишенський відіграв визначну роль у розвитку передової сус-

пільно-політичної й філософської думки. За словами І. Я. Франка,

Вишенський був «одним із батьків і творців народної південнорусь-

кої літератури». Він — демократ, палкий патріот, гуманіст. Життя і

творчість Івана Вишенського припадає на важку добу для українсь-

кого народу. Народ тяжко потерпав від нечуваного панського гніту і

безправ’я, а магнати і шляхта жили сито і розбещено коштом праці

«хлопів». Від світських панів намагалися не відстати князі церкви.

Вишенський дуже добре знав принади світського життя, був обізна-

ний в найтонших деталях побуту, звичаїв світської шляхти і просто-

народдя. Будучи людиною вразливою він боляче реагував на всіляке

зло в людських стосунках, почав пізнавати гострі соціально-класові

суперечності і несправедливості, бачив різні розбіжності між єван-

гельськими нормами життя і справжньою дійсністю. Шукання в

житті добра і правди озлобляло Івана Вишенського проти «власть

імущих» і формувало його як непримиренного протестанта, народного

бунтівника. Він взяв до рук перо бунтівника-викривача, оголосивши

бунт засобами публіцистичного слова і прикладом власного життя.

На Афоні Вишенський починає свою літературну діяльність, ши-

роко використовуючи відкриті листи-послання, які вважав обов’язком

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

110

посилати на Україну, відгукуючись на злободенні події і факти в рід-

ному краю. Приблизно за сорок років афонського життя Вишенський

залишив 17 послань. Його пафос публіцистики спрямований на

боротьбу проти феодалізму, на захист бідних і покривджених людей.

З особливою силою виступає він проти церковного феодалізму, розвін-

чує церковну унію, розгортає полеміку з католицько-уніатськими по-

слідовниками і насамперед з поглядами польського єзуїта-публіциста

Петра Скарги. Значна увага у посланнях звертається на питання куль-

тури, освіти і виховання молодого покоління. Одним із ранніх творів

Вишенського є «Писание до всъх обще, в лядской земли живущих»

(1588). В ньому письменник голосом всевидящого пророка таврує

тих, хто землю рідну осквернив гріхами єретичними, безбожним, не-

чесним життям і застерігає співвітчизників перед небезпекою повного

занепаду національної віри, справедливості і моральності.

Віра батьків на краю загибелі, бо люди не дбають про чесне і

праведне трудове життя. Папи і владики оскверняють землю «гноєм

миролюбія», кривдять підданих, «въмьсто зас суду и правды неспра-

ведливість, лъж, кривда, прехитреня», а простий народ в умовах за-

непаду церкви повертається до поганства, дичавіє і синіє в темряві.

Чесне, трудове життя, побожне — такі вимоги Вишенського. А

оскільки цим вимогам не відповідає життєва практика феодально-

церковної верхівки, попів і духовних пасторів, письменник обрушує

на них свій нещадний гнів і ненависть, доходячи до заперечення

всього феодального устрою. Вишенського обурює той факт, що па-

ни видають себе за земних божків. Це кощунство і злочин. Всі свої

уміння вони спрямовують на те, щоб церковні маєтки перетворити

на власні фільварки і збагатіти на духовних «хлібах». І. Вишенський

проголосив анафему владикам: «Да прокляты будут владыки, архи-

мандриты и игумены, которые монастиръ позапустъвали и фальвар-

ки собъ з мест святых починили».

І. Я. Франко, гідно оцінюючи цей ранній твір Івана Вишенсько-

го, зазначав: «Поодинокі уступи з огляду на силу вираження і величність