Андрющенко А. Економічна теорія

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

посередником в актах купівлі-продажу, то кількість сплачених грошей завжди буде

тотожна сумі цін реалізованих товарів і послуг, тобто це рівняння становить тотож-

ність, де рівень цін прямо пропорційний кількості грошей та швидкості їх обертан-

ня й обернено пропорційний обсягу торгівлі. Прагнучи довести нейтральність таких

факторів, як V і Q, Фішер приймає посилку неокласичної теорії про те, що виробни-

цтво перебуває в точці максимально можливого обсягу, а швидкість обігу грошей є

постійною величиною. Ці припущення дали Фішеру можливість стверджувати, що

в довгостроковому плані розвиток економіки визначається реальними факторами

(факторами пропозиції), а гроші впливають тільки на рівень цін.

Варто підкреслити, що теорія монетаризму, як і всі варіанти кількісної теорії гро-

шей, базується на таких основних посилках:

• кількість грошей, які є в обігу, визначається автономно;

• швидкість обертання грошей жорстко фіксована;

• зміна кількості грошей справляє однаковий вплив на ціни всіх товарів;

• виключається можливість впливу грошової сфери на реальний процес відтво-

рення.

Кількісна теорія грошей лягла в основу політики, яка проводилася центральними

банками майже всіх країн Західної Європи у 20-х роках XX ст. Ця політика не прине-

сла бажаних результатів, чим деякою мірою й пояснюється поворот від неокласичної

теорії грошей до кейнсіанської, в якій гроші впливають насамперед не на ціни, а на

зайнятість і обсяг виробництва. Однак у 70-ті роки знову намітилося повернення до

неокласичних теорій, одним із варіантів яких з’явився «монетаризм», безпосередньо

пов’язаний з ім’ям американського економіста М. Фрідмена.

Мільтон Фрідмен (нар. 1912 р.) — американський економіст, світову популяр-

ність якому принесла книга «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей» (1956 р.).

Фрідмен є прихильником класичної школи, поділяючи одну з головних її тез —

про невтручання держави в економіку. Причому на відміну від представників нео-

ліберального напряму, що захищають ринок з ідеологічних і моральних позицій,

Фрідмен захищає його з утилітарних позицій. Аргументація така: ринок є гарантом

вільного вибору, а самий вільний вибір — умовою ефективності й життєздатності

системи. Життєздатної, насамперед, тому, що вільний обмін, на якому вона ґрунту-

ється, здійснюється тільки тоді, коли він вигідний обом сторонам. Іншими словами,

кожна угода або приносить вигоду, або взагалі не укладається; отже, загальна вигода

в ході обміну зростає. Механізмом, який забезпечує реалізацію економічної волі й

взаємозв’язок дій вільних індивідів, є механізм цін.

Фрідмен звертає увагу на те, що ціни одночасно виконують три функції: інфор-

маційну, стимулюючу і розподільну. Інформаційна функція пов’язана з тим, що ціни,

вказуючи на зміни попиту та пропозиції, несуть у собі інформацію про потреби в тих

чи інших товарах, про дефіцит чи надлишок ресурсів і т. ін. Ця функція має надзви-

чайно важливе значення для координації економічної активності. Друга функція по-

лягає в стимулюванні людей ефективно використовувати наявні ресурси для того,

щоб одержати якнайбільше високооцінюваних ринком результатів. Третя функція

показує що і скільки одержує той чи інший економічний суб’єкт (оскільки ціни одно-

часно є і чиїмись доходами). Усі ці функції цін тісно взаємозалежні, і спроби виклю-

чити одну з них негативно позначаються на інших. Тому прагнення соціалістичних

урядів відокремити останню функцію від інших і змусити ціни сприяти реалізації

Частина І. Вступ до економічної теорії

соціальних цілей Фрідмен вважав абсурдним, оскільки, на його думку, ціни нада-

ють спонукальні мотиви тільки у зв’язку з тим, що беруть участь у розподілі доходів.

Якщо ціни не виконують третю функцію — розподілу доходу, то людині немає сенсу

турбуватися щодо інформації, яку несе в собі ціна, і немає сенсу реагувати на цю ін-

формацію. Ефективність економічної системи і її гнучкість залежать від можливості

індивідуального вибору, тому Фрідмен є прихильником вільного ринку. Разом із тим,

він визнає, що «ринкова модель» не повинна безроздільно панувати в суспільстві.

Якщо для окремого підприємця характерна орієнтація власних зусиль на збільшення

прибутку, то для суспільства в цілому може бути далеко не байдуже, якою мірою всі

його члени мають доступ до цілої низки благ, що у цьому суспільстві — з погляду па-

нівних у ньому культурних, моральних, релігійних та інших підвалин — вважаються

безумовно необхідними для життя людини. До таких благ (із середини XX ст.) нале-

жать насамперед освіта і медичне обслуговування, а також механізм матеріальної за-

безпеченості громадян незалежно від результатів їхньої конкретної діяльності. Тому

Фрідмен, допускаючи державне втручання для забезпечення всім громадянам до-

ступу до цих благ, підкреслює необхідність пошуку компромісу між неминучими за

будь-якого втручання елементами диктату й індивідуальним волевиявленням. Фрід-

мен допускає державне втручання тільки в таких формах, які мінімально обмежують

свободу людини, у тому числі свободу витрачати гроші. Звідси випливають і реко-

мендації Фрідмена щодо надання допомоги незаможним у грошовій, а не натураль-

ній формі і введення замість безпосередніх виплат малозабезпеченим людям (доходи

яких не досягають установленого мінімального рівня) системи податків на особисті

доходи, що не знижує активності людей щодо поліпшення їхнього матеріального ста-

новища, так званої системи негативних податків. Однак у цілому Фрідмен є супро-

тивником надмірного розширення сфери надання соціальних благ, вважаючи, що це

породжує «інституціональне безробіття» і «нову бідність».

Однак світову популярність Фрідмену принесли не його світоглядні погляди,

а розробка сучасної версії кількісної теорії грошей. За духом вона близька до нео-

класичної, тому що припускає гнучкість цін і заробітної плати, обсяг виробництва,

що прагне до максимуму, й екзогенний (тобто зовнішній стосовно системи) характер

пропозиції грошей. Своїм завданням Фрідмен поставив пошук стабільної функції по-

питу на гроші за сталої швидкості їх обертання.

Функція попиту на гроші близька до кембриджського варіанту і має такий вигляд:

M = f(Y, x),

де: Y — номінальний дохід;

х — інші фактори.

Запропонована Фрідменом функція попиту на гроші є ключовим моментом його

грошової теорії: знаючи параметри цієї функції, можна визначити ступінь впли-

ву зміни грошової маси на динаміку цін чи на відсоток. Це, однак, можливо лише в

тому разі, якщо функція стійка. Фрідмен вважає, що за інших рівнянь попит на гроші

(утримуваний населенням грошовий запас) становить стійку частку номінального

валового національного доходу. Якщо дохід родини не досягає мінімуму, нарахову-

ється негативний податок за єдиною ставкою на «недоотриману» частину доходу,

після чого отримана величина «податку» фактично додається до того доходу, який

фактично одержала родина. За такої системи людям стає вигідніше більше заробля-

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

ти, а не «сидіти» на утриманні держави, оскільки чим більший зароблений дохід, тим

більшим буде дохід після «сплати» податків. Рівняння має такий вигляд:

M = Y + P,

де: М — довгостроковий середньорічний темп зростання пропозиції грошей;

Y — довгостроковий середньорічний темп зміни реального (у постійних цінах)

сукупного доходу;

Р — рівень цін, за якого грошовий ринок перебуває в стані короткострокової рів-

новаги.

Іншими словами, цим рівнянням Фрідмен хотів показати, що в довгостроковому

плані зростання грошової маси не позначиться на реальних обсягах виробництва і

втілиться лише в інфляційному зростанні цін, що цілком укладається в кількісну те-

орію грошей і в більш широкому плані відповідає уявленням неокласичного напряму

економічної теорії.

Стабільність руху грошової маси Фрідмен розглядає як одну з найважливіших

умов стабільності економіки в цілому. Він пропонує відмовитися від спроб викорис-

тання кредитно-грошових важелів для впливу на реальні змінні (рівень безробіття і

виробництва) і як мету цієї політики визначає контроль над номінальними змінними,

насамперед цінами. Досягнення цієї мети Фрідмен бачить у дотриманні «грошового

правила», яке допускає стабільне і помірне зростання грошової маси в межах 3–5%

у рік. Ці рекомендації прямо пов’язані з розробкою так званої проблеми запізнюван-

ня. Ще Фішер визнавав, що наслідки кредитно-грошової політики держави виявля-

ються із затримкою. Фрідмен показав, що таке запізнювання становить від 12 до 16

місяців, і це було дуже тривожним висновком, тому що надійно пророкувати стан

ринку економісти вміють, як вважається, не більше ніж на рік уперед. У цьому разі

рекомендації економістів щодо теперішньої політики будуть мати сумнівну цінність.

Тому Фрідмен запропонував відмовитися від гнучкої кредитно-грошової політики,

узявши за правило постійно нарощувати грошову масу невеликими і досить рівними

(за роками) порціями. При встановленні розмірів таких збільшень, Фрідмен запро-

понував орієнтуватися на два показники, отримані на основі обробки статистичних

даних: середньорічний приріст обсягу валового національного продукту (у фізично-

му виразі) за багато років і середньорічний темп зміни швидкості обертання грошової

маси. Виконавши необхідні обчислення, Фрідмен й одержав темп зростання грошо-

вої маси в 3–5%. Неважко припустити, що Фрідмен виступив за обмеження надмір-

ної свободи дій центральних кредитно-грошових органів, вважаючи, що будь-який

різкий захід центрального банку може спричинити непередбачувані наслідки.

Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань»

Теорія «економіки пропозиції»

Багато хто з економістів розчарувався у спробах пояснити і розв’язати проблему

економічної стабільності методами попиту. Традиційна політика попиту не дуже доб-

ре спрацьовує в сучасній змішаній економічній системі. Прихильники теорії «еко-

номіки пропозиції» виходять з того, що головним є пропозиція товарів і послуг, а не

попит на них. Тому вони вважають за важливе створювати якнайсприятливіші умо-

ви для розвитку підприємницької діяльності: зменшувати податки, послаблювати

Частина І. Вступ до економічної теорії

державне регулювання. Єдиний спосіб, у який уряд може стимулювати економіч-

ний розвиток, — це поліпшити для фірм перспективи одержання прибутків. У 80-ті

роки у багатьох країнах світу (особливо в США) податкова політика стала головним

інструментом державного стимулювання економічного розвитку. Характерною осо-

бливістю була лібералізація ставок оподаткування. Здавалося б, що вона мала при-

звести до втрати доходів державного бюджету. У ринковій економіці це можливо,

але лише в короткостроковому періоді. У довгостроковій перспективі лібералізація

ставок податків збільшує надходження до бюджету, скорочує його дефіцит, стримує

інфляцію. Прихильник теорії «економіки пропозиції», відомий американський еко-

номіст Артур Лаффер вважає, що нижчі ставки податків можуть дати вагоміші по-

даткові надходження коштів до державного бюджету, ніж високі.

Ефект Лаффера виявляється не завжди. Для того, щоб він став реальністю, необ-

хідні розвинуті ринкові відносини, вільне перетворення заощаджень в інвестиції, на-

дійний контроль за інфляцією, добре організована податкова служба тощо.

Теорія «раціональних очікувань»

У 70-ті роки професор Чиказького університету Роберт Лукас разом із колегами

піддав сумніву багато кейнсіанських і монетаристських ідей. Вони обстоювали думку

про те, що люди можуть раціонально передбачити майбутнє і реагувати відповідно до

власних інтересів. Це означає, що люди формують свої очікування, зокрема і щодо

інфляції, на підставі слушних уявлень про функціонування економіки.

Засновники теорії «раціональних очікувань» вважають, що лише ринок, а не дер-

жава, може оперативно реагувати на раціональні очікування людей. Якщо ринкова

економіка і система цін мають риси досконалої конкуренції, то ринки адаптуються

швидко і ніяка політика стабілізації не зможе результативно впливати на виробни-

цтво та зайнятість. Усі заходи держави негайно нейтралізуються поведінкою індиві-

да на ринку, тому державне втручання в економіку є неефективним. Але за теорією

«раціональних очікувань» неефективність політики зумовлена не політичними по-

милками або нездатністю урядовців приймати своєчасні рішення, а реакцією людей

на очікувані наслідки цієї політики. Висновок полягає в тому, що найкраще дати рин-

ковій економіці свободу, але вже на основі нових аналітичних методів.

Теорія «раціональних очікувань» привернула до себе увагу багатьох економістів,

по-перше, тим, що вона намагається встановити зв’язок між макро- і мікроекономіч-

ними теоріями, а по-друге, прагне з’ясувати, чому інфляція і безробіття можуть існу-

вати водночас, і через суб’єктивні дії людей вирішити цю проблему.

Нині більшість економістів не погоджуються з основними положеннями теорії

«раціональних очікувань». Перш за все висловлюються сумніви щодо того, що люди

добре поінформовані й обізнані в ситуаціях. Далі критикують тезу, що ринковий ме-

ханізм діє негайно й досконало, бо насправді ринки не є суто конкурентними, отже,

вони не можуть оперативно пристосовуватись до мінливих умов функціонування

економіки.

Як бачимо, світова економічна наука розробила кілька теоретичних концепцій ви-

ходу національної економіки з кризи і досягнення макроекономічної стабільності. Ре-

алізація їх на практиці — це справа і мистецтво політиків та їх економічних радників.

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Контрольні запитання

1. Які основні тенденції визначали розвиток економічної теорії ХХ ст.?

2. Визначіть зв’язок між основними категоріями в економічній теорії Дж. М. Кейн-

са.

3. Які основні елементи містить процес так званого неокласичного відродження в

країнах розвиненої ринкової економіки?

4. Які твердження покладено в основу теорії раціональних сподівань?

5. Яке місце займає теорія економіки пропозиції в структурі сучасної економіч-

ної думки?

6. У чому полягає неоднозначність суджень вчених щодо нинішньої класичної

ситуації?

Контрольні тести

1. Хто в ХХ столітті розвинув теорію ефективного попиту Т. Мальтуса?

а) Дж. Кейнс;

б) М. Фрідмен;

в) Л. Ерхард;

г) Ф. Хайєк.

2. Термін «економікс» одержав загальне визнання після того, як його вперше ви-

користав у заголовку праці:

а) Жан Батіст Сей;

б) Джон Стюарт Мілль;

в) Альфред Маршалл;

г) Джон Мейнард Кейнс

3. Як Дж. М. Кейнс сформулював «закон Сея»:

а) закон економічної рівноваги;

б) закон попиту і пропозиції;

в) попит породжує відповідну йому пропозицію;

г) пропозиція створює відповідний їй попит.

4. Згідно з «основним психологічним законом» Дж. М. Кейнса зі зростанням до-

ходів темпи приросту споживання:

а) залишаються на попередньому рівні;

б) випереджають темпи приросту доходів;

в) зростають, але не тією ж мірою, що й доходи;

г) зменшуються порівняно з попереднім рівнем.

5. Термін «соціальне ринкове господарство» належить:

а) Дж. М. Кейнсу;

б) М. Фрідмену;

в) А. Мюллеру-Армаку;

г) П. Самуельсону.

Частина І. Вступ до економічної теорії

6. Назвіть представника раннього інституціоналізму з наведеного списку:

а) А. Маршал;

б) М. Фрідмен;

в) Т. Веблен;

г) Ф. Ліст.

7. Термін «соціальне ринкове господарство» уперше використовував:

а) Дж. М. Кейнс;

б) А. Мюллер-Армак;

в) М. Фрідмен;

г) К. Менгер.

8. Представники нової історичної школи аналізували:

а) економічний розвиток країни;

б) соціальний розвиток країни;

в) особливості соціально-економічного розвитку на новому етапі;

г) ринкове господарство.

9. Л. Брентано як виразник ідеї класового миру пропонував:

а) політичну боротьбу класів;

б) ідею «соціального миру»;

в) насильницькі методи боротьби;

г) немає правильної відповіді.

10. Монетаристи вважають, що швидкість обігу грошей :

а) непостійна;

б) постійна;

в) часом постійна;

г) часом непостійна.

Розділ 3. Процес суспільного виробництва, його фактори та фази

РОЗДІЛ 3.

ПРОЦЕС СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА,

ЙОГО ФАКТОРИ ТА ФАЗИ

§ 1. Сутність і структура суспільного виробництва

Виробництво — це процес взаємодії людини з природою з метою створення мате-

ріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично

воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до

виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змі-

нюється спосіб та вид виготовлення благ і послуг, але відбувається і моральне вдоско-

налення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним.

Суспільне виробництво — це сукупна організована діяльність людей із перетво-

рювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних

благ, необхідних для їх існування та розвитку.

Кінцевим результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Суспіль-

ний продукт — це синтезоване поняття, яке включає різноманітні матеріальні й не-

матеріальні блага та послуги, які створюються в різних галузях виробництва.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа.

Праця — це свідома доцільна діяльність людини, яка спрямована на створення

тих чи інших благ з метою задоволення потреб людей. Праця є процесом функціону-

вання робочої сили.

Робоча сила — це сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини,

які вона використовує у процесі праці. В процесі трудової діяльності людина може

удосконалювати свої трудові навички, набувати виробничий досвід, накопичувати

теоретичні і практичні знання, що поліпшує якість робочої сили. Робоча сила може

функціонувати лише в системі певних виробничих відносин і є головною продуктив-

ною силою суспільства, визначальним елементом продуктивних сил.

Виробничі відносини — це сукупність матеріальних економічних відносин між

людьми в процесі суспільного виробництва і руху суспільного продукту від вироб-

ництва до споживання. Виробничі відносини є необхідною стороною суспільного ви-

робництва.

В процесі праці виникають відносини, обумовлені потребами технології і органі-

зації виробництва, наприклад, відносини між працівниками різних спеціальностей,

між організаторами і виконавцями, пов’язані з технологічним розподілом праці все-

редині виробничого колективу або в масштабах суспільства. Тому існує певна класи-

фікація виробничих відносин.

Техніко-економічні відносини. Це відносини між людьми, що виникають з приводу

використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою

яких вони впливають на сили природи і створюють необхідні життєві блага. Техніко-

економічні відносини є матеріально-речовим змістом суспільного виробництва.

Організаційно-економічні відносини — це відносини між людьми з приводу за-

стосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом:

відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, кон-

центрація та комбінування виробництва.

Частина І. Вступ до економічної теорії

Соціально-економічні відносини — насамперед, це відносини власності в еконо-

мічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в еконо-

мічній системі — спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Крім того,

відносини власності зумовлюють історичну специфіку економічної системи, її соці-

альну структуру, систему влади.

Таким чином, соціально-економічні відносини, основою яких є відносини влас-

ності, займають визначальне місце у структурі економічних відносин та в економіч-

ній системі взагалі, виконуючи в ній системотвірну функцію.

Виробничі відносини є соціальною формою продуктивних сил. Вони виникають

в залежності від характеру і рівня розвитку продуктивних сил як форма їх функ-

ціонування і розвитку. В свою чергу, виробничі відносини впливають на розвиток

продуктивних сил, пришвидшуючи чи гальмуючи їх розвиток. В ході цього розвитку

виникають протиріччя між зростаючими продуктивними силами і застарілими ви-

робничими відносинами, які можуть бути вирішені лише шляхом зміни виробничих

відносин і приведення їх у відповідність з продуктивними силами.

Продуктивні сили — це система суб’єктивних (людина) і матеріальних елементів,

які здійснюють «обмін речовин» між людиною і природою в процесі суспільного ви-

робництва. Продуктивні сили відображають активне відношення людини до природи,

що заключається в матеріальному та духовному освоєнні і розвитку її багатств, в ході

якого відтворюються умови існування людини і відбувається процес становлення і

розвитку самої людини. Кожній стадії розвитку продуктивних сил відповідають певні

виробничі відносини, які виступають в якості суспільної форми їх руху. Пород женням

розуму і праці людини є матеріальні елементи продуктивних сил — засоби виробницт-

ва і засоби споживання. Засоби виробництва складаються із засобів праці, за допомо-

гою яких людина діє на природу, і предметів праці, на які направлена праця людини.

Засоби праці — це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Засоби праці включають машини, верстати, інструменти, за допомогою яких людина

впливає на природу, а також виробничі будівлі, землю, канали, дороги тощо. Застосу-

вання і створення засобів праці — характерна риса трудової діяльності людини.

Предмет праці — речовина природи, на яку людина впливає в процесі праці з ме-

тою пристосування її для особистого або виробничого споживання. Предмет праці,

що зазнав вже дію людської праці, але призначений для подальшої обробки, назива-

ється сировиною. Деякі готові продукти також можуть вступати в процес виробни-

цтва як предмети праці (наприклад, виноград у виноробній промисловості, тваринне

масло в кондитерській промисловості). Визначальна роль у засобах праці належить

знаряддям праці. У міру їх розвитку і вдосконалення росте технічне озброєння праці,

міняється роль людини в процесі виробництва, зростає його панування над приро-

дою. Засоби праці є виробничою фундацією народного господарства, що використо-

вуються на користь всього суспільства. Переважне зростання виробництва засобів

праці в порівнянні з виробництвом предметів споживання — економічний закон роз-

ширеного відтворення, заснованого на великому машинному виробництві. Засоби

праці і, особливо, знаряддя праці є мірилом рівня розвитку робочої сили і, в певній

мірі, показником тих відносин, за яких здійснюється праця. Засоби виробництва

утворюють матеріально-технічну базу, виробниче багатство суспільства. Окремі за-

соби праці одночасно можуть виступати і предметом праці. Наприклад, земля в од-

них галузях використовується як засіб праці (сільськогосподарське виробництво), а

Розділ 3. Процес суспільного виробництва, його фактори та фази

в інших — як предмет праці (видобувна промисловість). Загальним предметом праці

людини є природа в цілому.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють

на три великі сфери, або блоки галузей:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо

виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспіль-

ного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне

виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.

Виробнича інфраструктура — це галузі, які обслуговують основне виробництво та

забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народ-

ному господарстві загалом. До них належать: транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-

фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних,

консультаційних).

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сфе-

ру матеріального виробництва.

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються не-

матеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють ви-

рішальну роль у всебічному розвитку працівників, примноженні їхніх розумових та

фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рів-

ня. Сфера соціальної інфраструктури включає охорону здоров’я та фізичну культуру,

освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв’язок, культуру, мисте-

цтво та ін. В сукупності виробництво матеріальних послуг (виробнича інфраструкту-

ра) і нематеріальних послуг становлять сферу послуг.

Співвідношення нематеріального та матеріального виробництва з розвитком

суспільно-історичного прогресу змінюється. В умовах високого рівня розвитку нау-

ки і техніки зростають роль і значення сфери нематеріального виробництва і особли-

во продукування духовних цінностей. Швидко розвивається сфера послуг, виробни-

ча і соціальна інфраструктура, сфера інформаційного обслуговування виробництва.

Розширюється структура продуктивної праці — продуктивною стає праця у сфері не

лише матеріального , а й нематеріального виробництва.

Будь-яке виробництво має свої особливі форми. Серед дослідників немає єдності

думок з цієї проблеми. Все залежить від того, які класифікаційні ознаки беруться за

основу при визначенні соціальних форм виробництва. Якщо за основу класифікації

взяти етапи і рівень розвитку продуктивних сил, то на основі такого критерію виді-

ляються:

• доіндустріальне виробництво. Для такого виробництва характерними були

примітивні, ручні засоби праці; енергетична база у вигляді сили худоби і ро-

бітників. Такі роботи, як прядіння, ткацтво, підйом води, обробка деревини і

металу тощо, виконувалася вручну, і їм відповідала велика кількість ручних

знарядь праці, які досягли найбільшої диференціації в період панування ману-

фактурного виробництва;

• індустріальне виробництво. Індустріальне виробництво базувалося на механі-

зованій праці. Характерними ознаками періоду становлення індустріального

Частина І. Вступ до економічної теорії

способу виробництва були: спеціалізація праці і виробництва, тобто виділення

окремих операцій, видів, підвидів технологічних операцій тощо; концентрація

праці і виробництва та формування на цій основі так званого ефекту масштабу;

централізація власності і управління власністю; приватизація, тобто розши-

рення і поглиблення інституту приватної власності; капіталізація, яка сприяла

створенню умов для швидкого розвитку виробництва.

• постіндустріальне виробництво. Постіндустріальне виробництво базується на

автоматизованій праці. Формування постіндустріального виробництва поча-

лося у другій половині ХХ ст. Цей процес до сьогоднішнього дня є незаверше-

ним. Для сучасного постіндустріального виробництва характерним є розвиток

таких процесів, як посилення інтеграції праці і виробництва в умовах розви-

тку процесів диференціації; посилення диверсифікації виробництва, тобто на

одному підприємстві виготовляється продукція різних галузей; розвиток про-

цесів прямо протилежних конкуренції — деконцентрації, яка виражається у ро-

зукрупненні великих підприємств; поглиблення інформатизації виробництва;

зростаюча роль науки у процесі виробництва; посилення процесів соціалізації

виробництва, що виражається у підвищенні рівня соціальної направленості

розвитку виробництва, орієнтації його на максимальне задоволення потреб

членів суспільства.

Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів, або

фаз:

1) власне виробництво;

2) розподіл;

3) обмін;

4) споживання.

Виробництво — це вихідний пункт, в якому створюється продукт, а точніше, ма-

теріальні блага та послуги. Саме тому воно відіграє вирішальну роль в житті суспіль-

ства. Без виробництва неможливі інші фази. Водночас розподіл, обмін і споживання

здійснюють обернений вплив на виробництво. Розподіл залежить від безпосередньо-

го виробництва в трьох відношеннях: по змісту, адже розподіляти можливо лише те,

що вироблено; по кількості, оскільки розподіляти можливо лише стільки благ та по-

слуг, скільки їх створено; по формі, тому що характер виробництва визначає характер

розподілу. Відносини розподілу, знаходячись в залежності від відносин виробництва,

в свою чергу, прямо впливають на обмін і споживання і обернено — на виробництво.

Перед тим як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим

(пройти стадію розподілу). Розподіл — фаза суспільного виробництва, де відбуваєть-

ся розподіл, по-перше, результатів суспільного виробництва; по-друге, ресурсів або

факторів виробництва.

Розрізняють такі види розподілу:

1) розподіл засобів виробництва;

2) розподіл трудових ресурсів;

3) розподіл предметів споживання.

У процесі розподілу встановлюється частка кожного (трудового колективу чи

окремої особи) в одержанні суспільного продукту. Але щоб отримати саме те, що не-

обхідно для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного виробничого під-

розділу й окремої людини, продукт має пройти стадію обміну.