Андрющенко А. Економічна теорія

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

§ 2. Інституціоналізм

Причина виникнення інституціоналізму полягає, насамперед, у переході капіта-

лізму в монополістичну стадію, який супроводжувався значною централізацією ви-

робництва і капіталу, що й породило соціальні суперечності в суспільстві.

Інституціоналізм — напрям економічної думки, який сформувався у 20–30-ті роки

XX ст. для дослідження сукупності соціально-економічних чинників (інститутів) у

часі, а також для запровадження соціального контролю суспільства над економікою.

Інститути — це первинні елементи рушійної сили суспільства, що розглядаються

в історичному розвитку. Серед інститутів виділяють:

• суспільні інститути — сім’я, держава, правові норми, монополія, конкуренція;

• поняття суспільної психології — власність, кредит, прибуток, податок, звичаї,

традиції.

Інституціоналізм характеризується такими основними рисами:

• основа аналізу — метод опису економічних явищ;

• об’єкт аналізу — еволюція соціальної психології;

• рушійна сила економіки поряд із матеріальними чинниками — моральні, етичні

та правові елементи в історичному розвитку;

• трактування соціально-економічних явищ з позицій суспільної психології;

• обмежене застосування абстракцій, властивих неокласицизму;

• прагнення до інтеграції економічної науки із суспільними науками;

• необхідність детального кількісного дослідження явищ;

• захист ідеї підтримки антимонопольної політики держави.

У розвитку інституціоналізму виділяють три етапи.

Перший етап — 20–30-ті роки XX ст. — характеризується формуванням основних

положень інституціоналізму; родоначальниками цього етапу є Т. Веблен, Дж. Ком-

монс, У. Мітчелл.

Другий етап — середина XX ст. — досліджуються демографічні проблеми, соці-

ально-економічні суперечності капіталізму, була розроблена теорія профспілкового

руху; типовими представниками є Дж. М. Кларк, А. Берлі, Г. Мінз.

Третій етап — 60–70-ті роки XX ст. — цей етап називають неоінституціоналізмом.

Тут економічні процеси ставляться в залежність від технократії, а також пояснюється

значення економічних процесів у соціальному житті суспільства; видатними ідеоло-

гами цього етапу є Дж. Гелбрейт, Р. Коуз.

Після Другої світової війни вплив чистого інституціоналізму пішов на спад, але

цей напрям у дещо іншій формі відродився у творах Джона Кеннета Гелбрейта (нар. у

1909 р.). Його основна праця «Нове індустріальне суспільство» (1961 р.) присвячена

аналізу й ролі в економіці «техноструктури» — суспільного прошарку, що включає

вчених, конструкторів, фахівців з технологій, управління, фінансів і взагалі всього,

що потрібно для забезпечення нормальної діяльності великих корпорацій.

На думку Гелбрейта, поведінка сучасної ринкової економіки все більше визнача-

ється великими корпораціями (олігополіями), що виробляють складну техніку: авто-

мобілі, літаки, системи зв’язку, комп’ютери і програмне забезпечення. Вони мають

частковий контроль над ринковою ціною.

Формування нової моделі надто складних виробів вимагає наукових пошуків

і конструкторських розробок, створення нових технологій і нових матеріалів, а це

Частина І. Вступ до економічної теорії

потребує значного часу. Тому необхідно не тільки ретельно вивчати ринок, а й про-

гнозувати попит, ціни на сировину тощо. «Не тільки ціни і витрати виробництва, а й

споживчий попит стає об’єктом управління».

Необхідна для цього інформація може бути тільки результатом колективної ді-

яльності кваліфікованих фахівців, які здатні достовірно визначити що, як і в яких

обсягах виробляти. Саме управління капіталом стає одним із різновидів складної

професійної діяльності.

Роздумуючи над цими особливостями сучасної економічної поведінки, Гелбрейт

дійшов таких висновків:

1. У корпораціях реальною владою володіють не власники, а інфраструктура. На

думку Гелбрейта, влада завжди «переходить до того фактора виробництва, який най-

важче замінити». Спочатку це була земля, потім капітал, а тепер — це «сукупність

людей, що володіють різноманітними технічними знаннями, досвідом і здібностями,

в яких мають потребу сучасна промислова технологія і планування».

2. Влада техноструктури безлика, оскільки всі рішення виробляються поступово

і колективно, приймаються поетапно, шляхом складних узгоджень. Найвище керів-

ництво лише координує цей процес. Техноструктура змушена планувати роботу кор-

порації на роки вперед. Тільки за цієї умови можна заздалегідь укладати контракти

на наукові й конструкторські розробки, постачання сировини і комплектуючих.

3. Техноструктура зацікавлена не стільки в максимізації прибутку на капітал,

скільки у забезпеченні міцних позицій корпорації на ринку, в створенні умов для того,

щоб власник потребував послуг інфраструктури. «Як тільки інфраструктурі вдається

забезпечити себе за допомогою мінімального рівня прибутку, в неї з’являється певна

свобода у виборі цілей. У переважній більшості випадків мета полягає в тому, щоб

досягти максимально можливого темпу зростання корпорації, а це вимірюється, го-

ловним чином, обсягом продажу. Таке зростання означає збільшення персоналу, під-

вищення відповідальності і, отже, забезпечує додаткові можливості для кар’єрного

просування й отримання більш високої платні».

4. Планування вимагає стабільності, щоб можна було передбачати майбутній ре-

зультат прийнятих рішень. Це не достатньо поєднується з вільною конкуренцією.

Тому в сучасній економіці формується безперервна і всеохопна мережа міжкорпо-

раційних договорів, яка робить ринок керованим, стабільним і передбачуваним. Сти-

хійний ринок і вільна конкуренція, на думку Гелбрейта, залишилися тільки в підруч-

никах, а економіка сучасних розвинутих країн керується техноструктурою на основі

довгострокового прогнозування.

Позиція Дж. Гелбрейта багато в чому нагадує позицію пізнього Й. Шумпетера,

про яку вже йшлося. Тому обмежимось лише одним зауваженням. Перелічені пункти

1–4, швидше за все, справедливі. Однак з їх справедливості зовсім не випливає спра-

ведливість останнього пункту, що заперечує конкуренцію і вільний ринок у сучасних

умовах. Справа в тому, що поряд із тенденціями, названими Гелбрейтом, є й проти-

лежні тенденції, що посилюють конкурентність ринку. Одна з них — непередбачува-

ність середньо- і довгострокових наслідків запровадження масових новинок. Резуль-

тат — посилення темпів несподіваних змін економічної кон’юнктури й економічної

структури, кращим способом пристосування до яких якраз і є конкурентний ринок

(не абсолютна конкуренція і не чиста монополія у значенні Е. Чемберліна). Корпора-

ція, яка ігнорує пристосувальну функцію ринку і покладається тільки на власні пла-

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

ни або на особливий таємний зв’язок з урядом, приречена на поразки в конкурентній

та інформаційно прозорій економіці.

Інша справа, що на мікроекономічному рівні потрібно більше приділяти уваги

поведінці різного роду організацій, спосіб дії яких не можна повністю спрогнозува-

ти, але він зрозумілий у рамках граничних співвідношень маржиналістів. Гелбрейт

також був переконаний у тому, що сучасна економіка надто залежить від коливань

попиту і від використання значних за обсягам заощаджень. Але звідси випливає не

стільки зростаюча залежність економіки від держави, скільки посилення ролі номі-

нального сектору в економіці.

Рональд Коуз (нар. у 1910 р. в Англії) — американський економіст, професор Чи-

казького університету, лауреат Нобелівської премії 1991 р. Він вважає, що, хоч еко-

номісти і вивчають ринок, але їх хвилює лише встановлення рівноважних цін, а не

інституціональна основа ринку. Тим самим ігнорується роль, яку відіграє право та

інші соціальні інститути в поведінці фірм і функціонуванні ринків.

У статті «Природа фірми» (1937 р.) Коуз відповідає на такі запитання: «Чому

якась частина економічної діяльності протікає всередині фірми, де мають місце вер-

тикальні економічні структури, що діють на основі прямих наказів, а інша здійсню-

ється на ринку, де функцію наказів виконують ціни, що вільно встановлюються?

Чому економіка не може існувати у вигляді «суцільного ринку»?

Відповідь Коуза проста: ринок вимагає надмірно високих трансакційних вит рат

(витрат на укладення угод). Тією мірою, якою механізм прямого директивного управ-

ління дає можливість економити трансакційні витрати, фірма витісняє ринок. Разом із

тим, економіка не може функціонувати у вигляді однієї гігантської фірми, бо коорди-

нація економічної діяльності за допомогою наказів з єдиного центру також пов’язана з

витратами, які експоненційно зростають зі збільшенням розмірів організації.

Таким чином, виникає проблема оптимальних розмірів фірми. Оптимум визна-

чається межею, де витрати ринкової координації дорівнюють витратам централізова-

ного контролю. До досягнення цієї межі вигідна централізація, після — ринок. Опти-

мум залежить також від структури галузі, технологій, що застосовуються, і характеру

конкуренції.

Коуз зробив значний внесок також у дослідження проблеми зовнішніх ефектів —

впливів результатів господарської діяльності на об’єкти, не пов’язані з цією діяльніс-

тю. Витрати і вигоди від певних видів економічної діяльності можуть поширюватися

на людей, які не несуть речових або грошових витрат на її здійснення.

У 50-ті роки Коуз займався проблемою державної монополії в засобах зв’язку.

Вважалося очевидним, що без державного контролю в цій сфері пануватиме хаос —

конкуруючі станції почнуть працювати на однакових хвилях, створюючи перешкоди

одна одній. Коуз показав, що якщо продати в приватну власність хвилі різної частоти,

то виникає ефективний ринок і потреба в державному контролі відпадає.

У 1961 р. він опублікував статтю «Проблема соціальних витрат», в якій виступив

проти спроб знайти скрізь, де тільки можливо, «невдачі» ринку і вимагати на цій під-

ставі державного втручання в економіку. Як приклад можна взяти шум від роботи

аеропорту або фабричний дим, що отруює повітря. Вважалося, що держава повинна

вводити спеціальний податок на тих, хто породжує такі зовнішні несприятливі чин-

ники, і встановити контроль за їхньою діяльністю. Тим часом зовнішні ефекти мають

обопільний характер. Фабричний дим заподіює шкоду фермерам, але заборона на

Частина І. Вступ до економічної теорії

викид обертається збитком для споживачів продукції цієї фабрики. Тому має йтися

про те, як мінімізувати величину сукупного збитку.

Виявляється, якщо права власності чітко визначені й трансакційні витрати (з ве-

дення переговорів тощо) малі, то ринок може самостійно усувати зовнішні ефекти:

зацікавлені сторони в змозі самостійно досягти прийнятного вирішення проблем.

При цьому не матиме значення, хто саме володіє правом власності — фермери на чис-

те повітря або господар фабрики на його забруднення. У будь-якому регіоні можна

встановити прийнятні рівні забруднення навколишнього середовища, а потім від-

крити вільну торгівлю правами на законне забруднення. Учасник, здатний здобути

з володіння таким правом більшу вигоду, просто викупить його у того, для кого воно

становить меншу цінність. Це положення (незалежність оптимального рішення від

розподілу прав власності) є основою «теореми Коуза».

Ідеї Коуза заклали основу інституціоналізму, що пояснює структуру та еволю-

цію соціальних інститутів, виходячи з поняття трансакційних витрат. Зазначимо, що

саме у відсутності ринкових інститутів, що забезпечують мінімізацію трансакційних

витрат, Коуз бачить головне лихо колишніх соціалістичних країн.

§ 3. Еволюція неокласичної теорії

Вчення Й. Шумпетера: теорія підприємництва і

теорія ефективної конкуренції

Йозеф Апоіз Шумпетер (1883–1950) — австрійський економіст, професор Гар-

вардського університету. Народився в Моравії в сім’ї дрібного фабриканта. Закін-

чив Віденський університет, де одним із його вчителів був О. Бем-Баверк. У 1908 р.

він публікує першу працю «Сутність і зміст теоретичної політичної економії», а в

1912 р. — одну з найвідоміших праць — «Теорія економічного розвитку». З 1925 по

1932 р. Й. Шумпетер очолює кафедру державних фінансів Боннського університету.

У 1932 р. Шумпетер переїжджає до США, де до кінця життя залишається професо-

ром Гарвардського університету. Саме в ці роки він пише такі відомі праці, як «Еко-

номічні цикли» (1939 р.) і «Капіталізм, соціалізм, демократія» (1942 р.).

Початковим пунктом у теорії корисності Шумпетера є поняття додаткової вар-

тості — різниця між цінностями двох товарів, один з яких не був вироблений вна-

слідок витрати ресурсів на виробництво іншого товару. Чим більше виробляється

товарів певного типу, тим сильніше зростає тиск невироблених товарів і тим менший

приріст вартості. У стані рівноваги сума додаткової корисності всіх вироблених то-

варів дорівнює нулю.

Теорія підприємництва за Й. Шумпетером

Підприємці займаються здійсненням нових комбінацій факторів виробництва за

допомогою вкладання коштів. Шумпетер виділяє кілька видів нових комбінацій фак-

торів виробництва:

• створення нового блага;

• використання нової технології виробництва;

• освоєння нового ринку збуту;

• відкриття нових джерел сировини;

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

• використання нової технології виробництва.

Підприємництво, за Шумпетером, становить властивість людського характеру,

що не залежить від класової і соціальної належності.

Підприємця характеризують такі якості:

• прагнення до нововведення;

• уміння ризикувати;

• віра у власні сили;

• відчуття власної незалежності.

Стимул підприємництва як новаторства полягає у зростанні прибутків або в

зменшенні витрат внаслідок інновації. Новаторська діяльність (безперервно прогре-

суючи зсередини) сприяє переходу економіки з однієї рівноваги в іншу. Цей процес

Шумпетер назвав економічним розвитком.

Одержання грошей є свідченням завершеного процесу виробництва і збільшено-

го сукупного продукту.

Кредит Шумпетер вважав важливою умовою отримання новаторами засобів ви-

робництва. Відсоток за кредит — це ціна, сплачена за придбання нових продуктивних

сил.

Шумпетер визнавав лише грошову форму капіталу — платіжні кошти, які в руках

підприємців змінюють структуру виробництва.

Шумпетеру належить динамічна концепція циклу, де циклічність розглядається

як закономірність економічного зростання. Згідно з цією концепцією, рушійна сила

процвітання — масові інвестиції в основний капітал, які слугують втіленням певних

новацій. Найважливіша роль у теорії циклів відводиться кредиту, який створює мож-

ливість залучення до економічного обороту додаткових економічних ресурсів і тим

самим реалізації нововведень.

Ділові цикли проходять дві фази:

• у першій фазі економіка вийде зі стану рівноваги завдяки масовій інноваційній

діяльності підприємців;

• у другій фазі економіка рухається до стану рівноваги з урахуванням нових умов

її функціонування; цей рух зберігається до поновлення інноваційних процесів.

На відміну від традиційного, сприйнятого й марксистами, протиставлення моно-

полії і конкуренції, Шумпетер бачить можливість їх позитивної взаємодії. Не будь-

яка конкуренція ефективна для економічного зростання. Ефективною Шумпетер

вважає тільки конкуренцію, що ґрунтується на зниженні витрат виробництва і підви-

щенні якості продукції за рахунок технічних, організаційних і управлінських новацій.

Найкращі умови для здійснення таких новацій мають найбільші компанії і їх моно-

полістичні об’єднання. Саме монополії, що володіють величезними ресурсами, мають

можливість проводити дослідницькі роботи, упроваджувати нову техніку і техноло-

гію, що пов’язано найчастіше з гігантськими капіталовкладеннями та з тривалими

термінами окупності інвестицій. Якщо раніше монопольний прибуток базувався на

особливих правах і привілеях, наданих владою, або на виключній власності на дефі-

цитні ресурси і невідтворювані блага, то тепер він є породженням нововведень. Цей

надприбуток для кожної конкретної монополії — справа тимчасова. Вона зникає вна-

слідок здійснення інших нововведень конкурентами — монополіями-суперниками.

Кожна монополія дбає про приватні інтереси, але кінцевим результатом є виграш

усього суспільства.

Частина І. Вступ до економічної теорії

За Шумпетером, ефективна монополія — джерело позитивного динамізму еконо-

міки. У цьому відношенні його теорія прямо протилежна марксистській, що бачить у

монополіях причину господарського застою і регресу.

Теорія монополістичної конкуренції Е. Чемберліна

Едвард Чемберлін (1899–1967) — американський економіст. Народився у штаті

Вашингтон у сім’ї священика. Закінчив Айовський університет. У 1922 р. Е. Чембер-

лін вступає до докторантури Гарвардського університету і, закінчивши її, залишаєть-

ся тут викладати. У 1933 р. вчений публікує працю «Теорія монополістичної конку-

ренції», яка стала згодом класичним твором.

«Теорія монополістичної конкуренції» Чемберліна була викликом традиційній

економічній науці, згідно з якою монополія і конкуренція існували як взаємовиключ-

ні поняття.

Чемберлін у своїй праці показав існування спеціального виду монополії, яка є

необхідною складовою конкурентної ринкової системи. Він вказав на два способи по-

єднання монополії з конкуренцією:

• створення ринку ймовірно рідкісних товарів — цей варіант можливий за наяв-

ності двох або невеликого числа продавців;

• ринок диференційованих продуктів — контроль продавців над товарами, що

мають особливі ознаки.

За технічне й організаційне новаторство, монополію, що забезпечує надприбуток

за рахунок новаторської діяльності, Чемберлін іменує ефективною монополією. За-

пропонований ним варіант монополістичної конкуренції має такі характерні ознаки:

• число продавців досить велике;

• кожна фірма діє на ринку, не враховуючи свого впливу на поведінку конкурентів;

• товар якісно різнорідний, тому покупці віддають перевагу товарам із торговою

маркою конкретних продавців;

• вхід у виробництво близьких груп продуктів не обмежений. У результаті кож-

ний продавець має криву попиту за заданих цін.

Пропонуючи диференційований продукт, кожний продавець формує свій мікро-

ринок, на якому виступає як монополіст, але водночас його товар зазнає конкуренції

з боку більш довершених товарозамінників. Конкуренція при цьому розвивається в

трьох напрямках:

• маніпулювання ціною — через монополізацію ринку продавцем відбувається

порушення рівноважної ціни у бік збільшення; це призводить до зменшення

обсягів виробництва продукції, недовикористання виробничих потужностей,

зростання безробіття (негативний аспект теорії Чемберліна);

• внесення якісних змін у виготовлюваний продукт;

• впровадження реклами.

Останні два чинники належать до нецінових чинників конкуренції.

Пізніше до нецінових умов посилення монополістичної конкуренції Чемберлін

відніс технічне удосконалення й обслуговування покупців.

Теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінсон

Джоан Вайолет Робінсон (1903–1983) — англійський економіст. Закінчила

Кембриджський університет, а з 1965 по 1971 р. займала посаду професора в цьому ж

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

університеті. Світову популярність їй принесла книга під назвою «Економічна теорія

недосконалої конкуренції», що вийшла у 1933 р.

Загальний підхід до аналізу макроекономічних процесів Дж. Робінсон перейняла

у Дж. М. Кейнса, а підхід до основних категорій аналізу (відсотка, заробітної плати,

проценту, капіталу) — у Д. Рікардо і А. Маршалла.

У теорії недосконалої конкуренції Робінсон намагалася встановити механізм

формування цін в умовах, коли кожний виробник може бути монополістом своєї

продукції. Ця теорія, на відміну від теорії монополістичної конкуренції, не розглядає

конкуренцію всередині монополістичного сектору, а досліджує ціноутворення в міс-

цях зіткнення монополій торгово-промислового типу, що виникають, з немонополі-

зованими фірмами, тобто процеси утворення монопольного прибутку.

У недосконалій конкуренції Робінсон бачила порушення рівноважного стану

конкурентної господарської системи й експлуатацію найманої праці.

За недосконалої конкуренції продукції випускається менше, ніж за досконалої

конкуренції. У результаті відбувається зростання цін, яке є наслідком:

• домовленості між фірмами;

• обмеження доступу в галузь сторонніх фірм.

Зростання цін, на думку Робінсон, вимагає обов’язкового втручання держави в

економіку за допомогою заходів податкової і бюджетної політики.

Під монопсонією мається на увазі тип ринкової структури, за якої є монополія

єдиного покупця певного товару. Робінсон стверджувала, що монопсоністом може

бути велика фірма, яка використовує працю робітників за нав’язаними нею умовами.

У результаті заробітна плата може бути нижчою від граничного продукту, а це свід-

чить про наявність відносин експлуатації. Тому в цих умовах необхідно узаконити

мінімальний розмір заробітної плати. З іншого боку, якщо могутні профспілки до-

магаються значного збільшення заробітної плати, що зменшує нормальний прибуток

власників капіталу, то вже самі робітники експлуатують дрібних власників.

Чиста монополія — це ситуація, в якій одна фірма є єдиним виробником продук-

ту, для якого немає близьких замінників. Фірма-монополіст отримує повний конт-

роль над ціною. Виникнення чистої монополії пов’язане з утворенням бар’єрів для

входження в галузь, із монополією виробників сировини і т. ін. Для Робінсон чиста

монополія є явищем не тільки ринку, а й концентрованого виробництва. Останнє, на

думку автора, є економією фірми на масштабах, оскільки частка постійних витрат,

що припадає на одиницю продукції, зі зростанням обсягів виробництва знижується.

Олігополія — стан на ринку за невеликої кількості фірм-виробників. Існування

реальної олігополії Робінсон вважала більш поширеним, ніж існування досконалої

конкуренції й абсолютної монополії.

Особливістю монополістичної конкуренції є взаємозалежність між фірмами. Інши-

ми словами, олігополія існує, якщо число фірм у галузі настільки мале, що при форму-

ванні цінової політики одна з них повинна брати до уваги реакцію з боку конкурентів.

Робінсон досліджувала можливість використання ціни як інструменту впливу на

попит і регулювання збуту. Вона ввела поняття «дискримінація в цінах» — розподіл

монополією ринків на сегменти на основі еластичності попиту за ціною. Монополіст,

випускаючи новий товар, спочатку максимально завищує ціну, обслуговуючи най-

більш спроможну частину споживачів. Потім він, поступово знижуючи ціну, залучає

менш спроможних покупців, і при цьому, незважаючи на зниження ціни, прибуток

буде високий, оскільки попит збільшиться.

Частина І. Вступ до економічної теорії

§ 4. Неолібералізм

Неоліберальні концепції державного регулювання економіки

Неолібералізм — один з основних напрямів сучасної економічної теорії та еконо-

мічної політики, які ґрунтуються на визнанні необхідності поєднання державного ре-

гулювання економіки зі здійсненням принципів економічної свободи, максимально

можливим використанням ринкових механізмів і вільної конкуренції в умовах зрос-

таючої тенденції до монополізації господарського життя суспільства. Неолібералізм

прийшов на зміну класичному лібералізму, ідеї якого на початку XX ст. виявилися

недостатніми для розробки відповідної системи ефективних заходів, спрямованих на

запобігання монополізації ринкового господарства, соціальній поляризації суспіль-

ства, нарощуванню державного інтервенціонізму. Велика депресія 1929–1933 рр.

означала остаточний занепад класичного лібералізму, моделі вільного ринкового

господарства, що набуло відображення, з одного боку, в генезисі кейнсіанства як

ідеології макроекономічного регулювання, а з іншого — в суттєвому перегляді всієї

системи ліберальних поглядів, насамперед щодо проблеми співвідношення ринкових

і державних механізмів координації господарського життя суспільства. Саме в ре-

зультаті перегляду ортодоксальних ліберальних позицій у 30-ті роки XX ст. виникли

різні теоретичні школи економічного неолібералізму, який багато в чому є підсумком

тривалої ідейної полеміки навколо проблем, породжених системою природного по-

рядку і послідовним державним втручанням в економіку.

Вирішення цих завдань узяли на себе німецькі неоліберали, які в період між дво-

ма світовими війнами безпосередньо зіткнулися з гострими соціальними наслідка-

ми саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з

виникненням, розвитком і цілковитим крахом централізовано керованої примусової

економіки. У Німеччині на початку 30-х років було як мінімум три групи неолібера-

лів, кожна з яких зробила помітний внесок у з’ясування можливості антитоталітарної

і соціальної еволюції системи вільного підприємництва, в теорію і практику соціаль-

ного ринкового господарства.

Найстаріша група німецьких неолібералів, яка склалася в еміграції у Стамбулі

після приходу нацистів до влади і яку очолили В. Репке і А. Рюстов, зазнала істотно-

го впливу ідей і поглядів Л. Мізеса. Найважливіша її заслуга — розробка загальних

основ і пріоритетів теорії і політики неолібералізму, аналіз його соціальних функцій

і специфіки на відміну від економічної платформи класичного лібералізму, зокрема

теорії природного порядку. Особливу увагу ці економісти приділяли питанням теорії

економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв’язку цих по-

нять. Економічний лад суспільства, за В. Репке, покликаний розв’язати дві головні

проблеми: по-перше, забезпечити господарський порядок, що надійно функціонує, у

межах якого правильно визначалося б, що, коли, в якій кількості та в який спосіб має

бути вироблене; по-друге, забезпечити економічні умови і стимули, які спонукали

б людей до продуктивної праці, до створення максимальної кількості благ і послуг

найвищого ґатунку. Саме на це має бути спрямована економічна політика держави,

яка, з одного боку, підтримувала б загальні принципи й умови господарювання, а з

іншого — за допомогою фінансово-податкових важелів стабілізуюче впливала б на

економічні процеси. Найадекватніше цим вимогам відповідає, на думку В. Репке,

конкурентний лад ринкового господарства і властива йому економічна політика.

Розділ 2. Основні напрями розвитку світової економічної думки

Друга група сформувалася навколо В. Ойкена і Ф. Бьома у Фрейбурзькому

університеті. На відміну від В. Репке і А. Рюстова, вони розпочинали як самостій-

ні дослідники, залучивши чимало наукової молоді. Так виникла фрейбурзька школа

неолібералізму, представники якої зуміли багато в чому подолати обмеженість ні-

мецької національної економіки, що характеризувалася прагматичністю, описовістю

в дослідженні конкретно-історичних форм розвитку окремих країн на шкоду теоре-

тичним узагальненням і висновкам. Водночас, теоретики фрейбурзької школи засво-

їли і розвинули найважливіші положення історичної школи в Німеччині середини

XIX ст., у межах якої, чи не вперше в економічній науці, розроблялися класифікації

національних господарств, було виділено спільні стадії господарського розвитку для

різних країн та ін. Принципи, покладені в основу цих класифікацій, критерії визна-

чення стадій історичного та економічного розвитку, трактування економічної систе-

ми й системоутворюючих факторів — такий основний зміст теорії та політики госпо-

дарського ладу В. Ойкена. По суті, В. Ойкену в його праці «Принципи економічної

політики» (Тюбінген, 1952 р.) вдалося поєднати два основні способи мислення, яким

він дав назву «мислення в історичних формах» і «мислення у формах ладу». Заслу-

гою В. Ойкена, на думку лібералів, є також трактування ним економічної науки як

теоретичної основи для визначення цілей, інструментів, форм економічної політики,

спрямованої на формування, підтримання і розвиток конкурентного ладу ринкового

господарства. Теоретики фрейбурзької школи, більш відомі як ордоліберали, досить

детально виклали свої уявлення про теорію і політику ладу.

Третя група німецьких економістів, репрезентована А. Мюллером-Армаком,

Л. Ерхардом та їх учнями, увійшла в історію як кельнська школа неолібералізму, в

межах якої було розроблено концепцію соціального ринкового господарства. Тоді

як В. Репке і А. Рюстов у 20-ті роки досліджували основні проблеми теорії ладу

і політики ладу, а В. Ойкен працював над «Принципами економічної політики»,

А. Мюллер-Армак розпочав розробку концепції соціального ринкового господарства,

використовуючи праці своїх попередників і спираючись на теоретичні підвалини ор-

долібералізму фрейбурзької школи, які в той час уже склалися.

Термін «соціальне ринкове господарство» запропонував А. Мюллер-Армак піс-

ля 1946 р. для характеристики форм переходу від воєнної, надцентралізованої еко-

номіки до мирної, і розглядав таке господарство спочатку як тимчасовий захід для

пожвавлення господарського життя і розв’язання проблем відбудови народного гос-

подарства. Відтак, це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на кон-

цепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно реалізовану ще у 50-ті роки в

економічній політиці міністра господарства, а згодом віце-канцлера і канцлера ФРН

Л. Ерхарда. У його праці «Добробут для всіх» (1956 р.) відображено узагальнений

досвід практичного здійснення концепції соціального ринкового господарства у по-

воєнній ФРН на основі ідей неолібералізму.

У генезисі німецького неолібералізму на прикладі трьох основних груп його

представників виразно виявилася тенденція до створення єдиної, спільної теорії

трансформації тоталітарного ладу з централізовано керованою, примусовою еконо-

мікою в демократичний лад на основі вільного господарювання з його орієнтацією

на вирішення соціальних проблем. Спільними зусиллями трьох груп німецьких не-

олібералів було розроблено дуже прагматичну й водночас ідеологічно привабливу

концепцію відбудови у ФРН зруйнованого за роки фашистської диктатури і війни

Частина І. Вступ до економічної теорії

вільного ринкового господарства, позбавленого недоліків класичної ліберальної мо-

делі та наділеного більш-менш надійними соціальними й антимонопольними стабі-

лізаторами. Методологічна основа і найважливіші елементи концепції соціального

ринкового господарства — це теорія і політика ладу Репке-Рюстова, ідеальні типи

господарства і принципи економіко-політичних заходів щодо адаптації ринкової еко-

номіки до розв’язання соціальних проблем Мюллера-Армака — Ерхарда.

Економічні концепції монетаристів. М. Фрідмен

З 30-х по 70-ті роки XX ст. в економічній теорії й економічній політиці панували

економічні погляди кейнсіанства. Однак у 70-ті роки відбувся поворот до неокла-

сичної теорії, пов’язаний з дискредитацією кейнсіанства внаслідок розвитку таких

процесів, як «стагфляція», тобто одночасного зростання безробіття і рівня цін, що

не могло бути пояснене в рамках економічної теорії Кейнса. Сучасний варіант нео-

класичної теорії представлений у вигляді теорії монетаризму. Теорія одержала назву

«монетаризм», оскільки у своїх основних ідеях спиралася на кількісну теорію гро-

шей. Слід зазначити, що кількісна теорія грошей — одна з найстаріших економічних

доктрин, зародження якої належить ще до XVI ст. — часу становлення першої еко-

номічної школи — меркантилістів. Кількісна теорія грошей була своєрідною реакці-

єю на основні постулати меркантилізму, зокрема на характерну для меркантилістів

доктрину про те, що гроші прискорюють торгівлю, збільшуючи швидкість обертання,

і тим самим впливають благотворно на виробництво.

Під сумнів тезу про позитивний вплив збільшення дорогоцінних металів у кра-

їні поставили англійські філософи Дж. Локк (1632–1704) і Д. Юм (1711–1776), які

прямо пов’язали кількість дорогоцінних металів (платіжних засобів) і рівень цін, зро-

бивши висновок про те, що товарні ціни є дзеркальним відображенням маси благо-

родних металів, наявних у країні. Вони стверджували, що рівень цін у середньому

змінюється пропорційно до зміни кількості грошей, і інфляція виникає всякий раз,

коли занадто багато грошей зустрічається із занадто малою кількістю товарів.

Найбільш чітку версію кількісної теорії грошей висунув американський еконо-

міст Ірвінг Фішер (1867–1947), який у праці «Купівельна сила грошей» (1911 р.), ви-

вів своє знамените рівняння, що ґрунтується на двоякому вираженні суми товарних

угод:

• як добуток маси платіжних засобів на швидкість їх обігу;

• як добуток рівня цін на кількість реалізованих товарів.

Рівняння Фішера має такий вигляд:

 V = P  Q,

де М — обсяг платіжних засобів;

V — швидкість обігу;

Р — середньозважений рівень цін;

Q — сума всіх товарів.

Рівняння обміну складається з двох частин. Права частина — «товарна» — пока-

зує обсяг реалізованих на ринку товарів, цінова оцінка яких задає попит на гроші.

Ліва частина — «грошова» — показує кількість грошей, сплачених при купівлі товарів

у різноманітних угодах, що відображає пропозицію грошей. Отже, рівняння Фішера

характеризує рівновагу не тільки товарного, а й грошового ринку. Оскільки гроші є