Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики 2010

Подождите немного. Документ загружается.

1

проработанные меры по их устранению. В своей работе мы попытаемся

осветить основные явления теневой экономики, как в нашем государстве,

так и на примере других стран мира, сравнивая ее проявления в различных

регионах.

Термин «теневая экономика» в целом относится к финансово-хозяй-

ственным операциям, направленным на получение материальной выгоды.

Определения «теневая», «скрытая» иногда уточняются с помощью понятия

«незаконная». Таким образом, возникает необходимость четкого разграни-

чения понятий законной и незаконной деятельности.

Применительно к действующему законодательству, к незаконной (или

нелегальной) экономике, прежде всего можно отнести незаконное изготов-

ление оружия, незаконное изготовление, приобретение, хранение, перевозку,

пересылку либо сбыт наркотических средств или психотропных веществ,

организацию или содержание притонов для занятий проституцией, а также

выпуск или продажу товаров, выполнение работ либо оказание услуг, не

отвечающих требованиям безопасности, и др. В эту же группу деяний входит

мошенничество, если оно совершается с помощью финансово-хозяйственных

операций. Итак, с правоохранительной точки зрения структуру экономики

можно представить следующим образом.

Под теневой (неконтролируемой) экономикой (теневым бизнесом) в таком

случае будет пониматься совокупность в принципе легальных, но не выяв-

ляемых открытыми проверочными методами финансово-хозяйственных опе-

раций. Отметим, что выделять теневую экономику из легальной, видимо,

имеет смысл лишь применительно к определению степени вмешательства в

экономику правоохранительных органов.

Причины теневой экономики различны для всех регионов мира, однако,

комплекс причин существования теневого бизнеса при свободном рынке

является более разнообразным, в особенности, если иметь в виду не самые

устоявшиеся отрасли рыночной экономики.

Наиболее распространенными причинами возникновения данного явления

являются: высший уровень налогообложения, незащищенность прав собс-

твенности, неблагоприятный социальный фон, политическая нестабильность.

В зависимости от развития рыночных отношений, состояния экономики в

целом причин существования теневой экономики будет больше или меньше,

степень влияния разных из них будет варьироваться. Также на развитие

теневой экономики влияют экономическая свобода, граничащая со вседоз-

воленностью деформация морально этических требований [2,34].

Если сравнивать показатель по Украины с аналогичными по ряду других

стран, то выясняется: он значительно выше, чем в наиболее развитых

странах, но ниже, чем в ряде развивающихся, в частности, латиноамери-

канских стран.

По оценкам Контрольной группы по борьбе с легализацией незаконно

приобретенных денежных средств (Великобритания), доля теневой эконо-

мики в Германии составляет 9% ВВП, в США — 10% ВВП, в Италии,

2

Греции, Испании — 25% ВВП. В самой же Великобритании этот показатель

оценивается на уровне 7% ВВП.

Что касается экономики ряда латиноамериканских стран (Колумбия и

др.), то специалисты склонны оценивать долю теневого сектора в их эконо-

мики 70% ВВП [3,16].

Следует заметить, что для ликвидации подобных тенденций в различных

регионах нужно разрабатывать меры конкретные для каждого государства.

В развитых странах, в том числе и в Украине, будет продолжаться кор-

румпирование власти и высших правительственных кругов. Подобные тен-

денции, разумеется, неизбежны, однако, особое опасение вызывает наше

государство, где доля теневого сектора экономики продолжает стремительно

расти. Тем не менее, есть и относительно благополучные регионы мира, где

теневая деятельность не превышает 8 — 15% ВВП (Великобритания, США,

Германия, Австралия). Опираясь на опыт именно этих стран необходимо

проводить экономическую политику, как в Украине, так и в других эконо-

мически нестабильных государствах мира.

ЛИТЕРАТУРА:

1. Макаров Д. Рыночной экономике — правовое государство. // Воп-

росы экономики. — 1998. — №3. — с.45.

2. Николаев И. Теневая экономика: причины, последствия, перспек-

тивы. // Общество и экономика. — 1997. — №6. — с.43.

3. Елисеева И. И. Оценка масштабов теневой экономики // Эконо-

мика, политика, инвестиции. — 1999. — №2. — с. 19

ШколЫ мусульмАнского ПрАвА

Мусульманское право возникло в период становления феодального обще-

ства в Арабском халифате в YII — X веках новой эры и составляет часть

ислама. За время своего существования это право оказало глубокое вли-

яние на развитие государственных образований и правовых систем целого

ряда стран Востока. Причем более чем в 120 странах мира, где имеются

мусульманские общины, почти в 40 из них — последователи ислама состав-

ляют большинство населения, а в ряде других стран — меньшинство, но

весьма влиятельное, во многом именно благодаря положениям этого права.

Возможно утверждать, что в целом роль, которая в настоящее время отво-

дится мусульманскому праву в правовом развитии, политике и идеологии

стран Востока, подтверждает, что это право сохраняет значительные воз-

можности активно действовать и в современных условиях. Все это требует

от исследователей постоянного обращения к мусульманскому праву, как к



идейно-политическому фактору и нормативному регулятору социально-по-

литической, экономической и правовой жизни многих стран. Это, в свою

очередь предполагает, необходимость понимания теоретических основ этого

права, его характеристик, отличие его от других крупнейших правовых

систем современности и др.

В целом, специалисты выделяют две группы взаимосвязанных источ-

ников мусульманского права. К первой относятся Коран — священная

книга, содержащая высказывания пророка Мухаммеда и сунна — предания

о решениях пророка, а ко второй — нормы, сформулированные мусуль-

манско-правовой доктриной на основании иджмы (единогласного мнения

наиболее авторитетных знатоков ислама) и кияса (суждения по аналогии).

Источники первой группы называют первоисточниками, они представляют

собой идейно-теоретическую базу мусульманского права, а источники второй

группы — рациональными, которые содержат значительное большинство

разработанных норм права.

Понимание исторических тенденций развития мусульманского права,

социально-экономических основы современного мусульманского права, его

источники позволяет специалистам выделять ряд школ (толков) мусульман-

ского права, В первую очередь — суннитских (ханифитская, маликитская,

шафиитская, ханбалитская), также и шиитских (джафаритская, исламитская,

зейдитская), которые при всей схожести общих положений, имеют и сущес-

твенные отличия в учениях. Принято считать, что такое деление началось

примерно с середины XI в., когда мусульманское право стало практически

разделяться на толки той или иной школы.

Следует отметить, что, несмотря на то, что в XIX — XX веках во многих

мусульманских стран начались процессы замены основных положений му-

сульманского права, европейскими правовыми нормами и институтами

(Судан, Йемен, ОАЭ и др.), мусульманские правовые школы продолжают

оставаться главенствующими в целом ряде крупных стран, в том числе:

Египта, Саудовской Аравии и др. Мусульманское право действует здесь

прежде всего в своем традиционном виде — судьи основывают свои решения

на признанных произведениях представителях школы определенного толка.

Например, королевские указы 1926—1928 гг. Саудовской Аравии обязывают

судей следовать положениям ханбалитской школы мусульманского права.

В совокупности с шариатом действуют также нормативные акты, принятые

государственными органами (законы в Саудовской Аравии об ответствен-

ности за употребление спиртных напитков, о половых извращениях и др.).

Все это подчеркивает, что происходящие изменения как бы раздваивают

мусульманское право: одна его часть становится составным элементом за-

конодательства, а другая продолжает действовать в традиционной форме

правовой доктрины.

Касается это и положений уголовного права. Источником мусульманс-

кого уголовного права в большинстве случаев являются религиозные пред-

писания. Поэтому, сохраняется первоочередная охрана ценностей, связанных



с религией Поэтому и законодательные нормы или положения, исходящие

из мусульманского права, либо объединены в самостоятельные акты, либо

вписаны в общие уголовные законодательные акты. Например, в уголовные

кодексы ряда стран включены нормы мусульманского права, применяемые

только к мусульманам : об ответственности за распитие спиртных напитков

(ст. 403 УК Северной Нигерии, ст.ст. 411-412 УК Сомали и т.д.), за нару-

шение поста во время рамадана (ст. 222 УК Марокко, ст. 274 УК Иордании),

о применении специальных видов наказаний и некоторые другие.

С начала 70-х гг. XX века начинается процесс пересмотра и исламизации

законодательства, т.е. такой, при котором все вновь создаваемые законы

должны основываться на принципах шариата, а старые, соответственно,

реформироваться.

Например, новая Конституция Ирана 1980 г. провозгласила, что уго-

ловные законы страны должны соответствовать принципам ислама (ст. 4),

и при установлении ответственности за уголовные преступления следует

применять нормы шариата (ст. 156). А стать 1 УК Объединенных Араб-

ских Эмиратов 1987г. закрепляет положение о том, что ответственность

за преступления худдуд, кисас и дийя определяется по шариату. Такое

восстановление действия норм мусульманского уголовного права, можно оха-

рактеризовать как определенный возврат к традиционным ценностям в праве

(вера — жизнь — разум — продолжение потомства — собственность) и,

как следствие, специфическим регулированием институтов уголовного права.

Все это практически снова оживляет дискуссию о том, чего должно быть

больше в праве: жестокости или терпимости, формы или содержания и др.

Поэтому, более детальное изучение школ мусульманского права, их срав-

нений с правовыми школами, которые существуют в других странах, должно

способствовать более глубокому пониманию действительного содержания

этого права.

ЮриДиЧнА ПрироДА сПеціАльного

ЗвільненнЯ віД віДПовіДАльності

Спеціальне звільнення від кримінальної відповідальності, що передба-

чено у 18 приписах Особливої частини Кримінального кодексу України (далі

— КК), а саме у: ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4

ст. 212-1, ч. 5 ст. 235-4, ч. 5 ст. 235-5, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 258-3, ч. 6

ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч.

5 ст. 321, ч. 6 ст. 369 КК, є яскравим прикладом реалізації у кримінально-

правовій матерії принципів гуманізму та економії примусових заходів щодо



осіб, які вчинили злочин. На відміну від загальних видів звільнення, які

можливі у випадках вчинення злочинів невеликої або необережних злочинів

середньої тяжкості (ст.ст. 45, 46 КК), а також будь-яких злочинів невеликої

та середньої тяжкості (ст.ст. 47, 48 КК), спеціальні види звільнення мають

своїми передумовами вчинення особливо тяжких (ч. 1 ст. 111, ч. 1 ст. 114,

ч. 1 ст. 255, ч. 3 ст. 258-3, ч. 3 ст. 289 КК), тяжких (ч. 4 ст. 235-4, ч. 4

ст. 235-5, ч. 2 ст. 260, ч. 2 ст. 289, ч. 1 ст. 307, ч. 3, ч. 4 і ч. 5 ст. 369 КК),

середньої тяжкості (ч. 1 і ч. 2 ст. 175, ч. 2 і ч. 3 ст. 235-4, ч. 2 і ч. 3

ст. 235-5, ч. 1 ст. 260, ч. 1 ст. 263, ч.1 ст. 289, ч.1 ст. 309, ч. 1 ст. 321,

ч. 2 ст. 369 КК), а також злочинів невеликої тяжкості (ч. 1 і ч. 2 ст. 212,

ч. 1 і ч. 2 ст. 212-1, ч. 1 ст. 235-4, ч. 1 ст. 235-5, ч. 1 ст. 311, ч. 1 ст. 369

КК). Підставою звільнення від кримінальної відповідальності є вчинення

особою позитивної посткримінальної поведінки, що містить склад право-

мірної поведінки. Зазвичай, вона пов’язуються з припиненням злочинної по-

ведінки у визначений законом спосіб, наприклад, здачею суспільно-небезпеч-

ного предмету — вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин

і пристроїв (ч. 3 ст. 263 КК), наркотичних засобів, психотропних речовин

або їх аналогів (ч. 4 ст. 307 КК), отруйних чи сильнодіючих речовин або

отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів (ч. 5 ст. 321 КК); фактичний

вихід із злочинних організацій (ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 258-3, ч. 6 ст. 260 КК);

здійснення відповідних виплат, податків, повернення майна, відшкодування

завданої шкоди (ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212-1, ч. 4 ст. 289 КК).

Усталеною є позитивна динаміка приписів про спеціальне звільнення від

кримінальної відповідальності. Тільки по одній такій нормі було у Особливих

частинах КК УРСР 1922 р. та 1927 р. (0,2-0,3%), у КК 1960 р. вже нарахо-

вувалося 6 подібних норм (1,8%), КК України 2001 р. у Особливій частині

мав 14 заохочувальних приписів (2,7%). Наразі розвиток спеціальних видів

звільнення сприймається криміналістами неоднозначно. Одні дослідники

пропонують йти саме цим шляхом, поступово замінюючи норми Загальної

частини про звільнення від кримінальної відповідальності на змістовні по-

ложення Особливої частини, оскільки це значно полегшує реалізацію норм

закону у точній відповідності до їх соціального і юридичного призначення.

Інші, навпаки, заперечують перспективу розвитку спеціальних видів звіль-

нення в Особливій частині КК та виступають за їх уніфікацію шляхом уза-

гальнення спеціальних підстав і закріплення їх у Загальній частині КК. На

наш погляд, обидві точки зору є занадто категоричними і тому не можуть

бути сприйнятими ані теорією, ані практикою. З одного боку, недоцільно

спеціально відзначати в Особливій частині КК звільнення від кримінальної

відповідальності у разі вчинення злочинів невеликої або середньої тяжкості

при дійовому каятті чи примиренні з потерпілим. З іншого, — встановлюючи

спеціальні види звільнення, законодавець переслідує різні, іноді, суто праг-

матичні цілі, як це має місце при звільненні від кримінальної відповідаль-

ності, якщо особа сплатила податки, збори (обов’язкові платежі), а також

відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові



санкції, пеня) до притягнення її до кримінальної відповідальності (ч. 4

ст. 212 КК). Майже недосяжною виглядає мета уніфікувати всі різновиди

спеціального звільнення від кримінальної відповідальності в рамках Загальної

частини КК. Це призведе до невиправданого і недоцільного збільшення спе-

ціальних норм в Загальній частині КК, їх непомірної деталізації і не буде

відповідати вітчизняним традиціям кримінального законотворення. Відтак,

тільки в органічній єдності загальних і спеціальних різновидів, взаємозв’язку

і взаємодоповненні уявляється звільнення від кримінальної відповідальності

у разі позитивної посткримінальної поведінки особи.

Немає одностайності серед правників у розумінні правової природи спе-

ціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності. Раніше деякі

фахівці пов’язували їх із «спеціальними випадками добровільної відмови».

Так, А.А. Тер-Акопов визначав звільнення від кримінальної відповідальності

за зраду Батьківщині як «специфічну форму добровільної відмови від дове-

дення злочину до кінця». Інші дослідники заперечували як першу, так і другу

точки зору і вказували, що вони є «єдиним інститутом звільнення, спеціально

вказаним у законі». Всі зазначені точки зору базувалися на радянському

праві і не могли враховувати законодавчих новел у вигляді окремого розділу

Загальної частини КК «Звільнення від кримінальної відповідальності» (Розділ

IX Загальної частини КК), значного розгалуження спеціальних видів звіль-

нення у Особливій частині КК тощо. На сьогодні більшість криміналістів,

серед яких А.В. Єндольцева, О.С. Козак, В.В. Мальцев, О.З. Рибак — вва-

жають їх спеціальними різновидами (випадками) дійового каяття, Л.В. Го-

ловко визнає їх спеціальними підставами звільнення від кримінальної відпові-

дальності, М.В. Григор’єв і Р.О. Сабітов — спеціальними видами звільнення

від кримінальної відповідальності. Спеціальне звільнення, — на погляд

І.Л. Петрухіна, — це спосіб припинення, попередження та розкриття тяжких

злочинів, зовсім не обов’язково пов’язаний із дійовим каяттям. Законодавець

відступає від принципів невідворотності відповідальності за вчинений злочин

та рівності всіх перед законом задля порятунку людей, майна, захисту вищих

державних інтересів та розкриття тяжких злочинів.

Слід критично поставитися до розуміння під ними «спеціальних випадків

добровільної відмови». Як зазначає В.О. Навроцький, однією з обов’язкових

ознак такого звільнення є вчинення особою закінченого злочину, а, як відомо,

добровільна відмова можлива лише при незакінченому злочині. Не можемо

прийняти й концепцію «спеціального дійового каяття». Ст. 45 КК, на відміну

від ч. 2 ст. 75 КК РФ, не є загальною нормою до передбачених Особливою

частиною спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності.

По-перше, згідно з законами логіки, співвідношення загального і спеціаль-

ного видів будь-якого явища, у тому числі й правового, передбачає, що

спеціальний вид, зберігши всі риси та якості загального, додає специфічні,

притаманні тільки йому, риси і якості. По-друге, згідно п. 3 постанови Пле-

нуму ВСУ від 23 грудня 2005 р. № 12 «Про практику застосування судами

України законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності»



поставлено крапку у суперечці, — чи достатньо однієї з перерахованих

обставин, чи має встановлюватися їх сукупність, зазначивши, що дійове

каяття полягає в тому, що після вчинення злочину особа щиро покаялася,

активно сприяла його розкриттю та повністю відшкодувала завдані збитки

або усунула заподіяну шкоду. Відсутність хоча б однієї із зазначених скла-

дових дійового каяття виключає звільнення від кримінальної відповідальності

за ст. 45 КК. По-третє, визнання спеціальних видів звільнення різновидами

дійового каяття породжує нездоланну перепону, яка полягає в тому, що

жоден спеціальний вид звільнення не відповідає вищезазначеним критеріям,

прийнявши цю позицію, необхідно визнати наявність конкуренції загальних

і спеціальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності, що вини-

кають, передусім, у зв’язку з інститутом дійового каяття. Така конкуренція

має вирішуватися на користь спеціального звільнення від відповідальності у

зв’язку з універсальним правилом: якщо законодавець вважає, що ситуація

регулюється загальною нормою, то він не передбачає спеціальну норму, і

навпаки. Загальні види звільнення передбачають універсальні правові під-

стави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності. В той же час

спеціальні види в якості підстав звільнення не завжди передбачають дійове

каяття або його елементи. Так, нерідко достатньо відмовитися від предмету,

наявність якого зумовлює вчинення злочину, наприклад, добровільно здати

органам влади зброю, бойові припаси або вибухові пристрої (ч. 3 ст. 263 КК)

або наркотичні засоби, психотропні речовини і вказати джерело їх придбання

(ч. 4 ст. 307 КК), щоб набути право на звільнення від кримінальної відпові-

дальності. Натомість, заперечувати наявність деяких елементів, що тради-

ційно відносять до дійового каяття, у підставах застосування спеціальних

видів звільнення від кримінальної відповідальності було б неправильним.

Відтак, юридична природа спеціального звільнення від кримінальної від-

повідальності полягає у самостійному субінституті заохочувальних кримі-

нально-правових норм у Особливій частині КК, конструктивними ознаками

якого, на наш погляд, виступають: а) своєчасність, — здійснення позитив-

ного діяння після вчинення злочину але до притягнення до кримінальної від-

повідальності (порушення кримінальної справи щодо неї); б) добровільність,

— невимушене, вільне, за власною волею здійснення комплексу, визначеної

у відповідній нормі Особливої частини КК, позитивної посткримінальної

поведінки; в) відпадіння суспільної небезпечності особи винного внаслідок

позитивної посткримінальної поведінки; г) зникнення усього комплексу

кримінально-правових відносин, що виникли у зв’язку із вчиненням особою

певного злочину.

Підсумовуючи зазначимо, заохочувальні норми Особливої частини КК

утворюють субінститут заохочувальних норм, своєрідність якого полягає у

жорсткому поєднанні з вчиненням певного закінченого злочину. Суспільна

корисність позитивної посткримінальної поведінки визначається: а) припи-

ненням злочинної поведінки; б) добровільним повідомленням про злочин;

в) самовикриттям у злочині; г) викриттям інших осіб, винних у вчиненні



злочину; д) нейтралізацією, мінімізацією або відшкодуванням суспільно-не-

безпечних наслідків (податки, збори, обов’язкові платежі, фінансові сан-

кції, пені тощо); е) вилученням з неконтрольованого обігу предметів зі спе-

ціальним статусом обігу (носіїв державної таємниці, наркотичних засобів,

психотропних речовин, зброї, бойових припасів тощо); є) загальним і спе-

ціальним запобіганням вчиненню нових злочинів; ж) виховним впливом на ін-

дивідуальну та суспільну правосвідомість з метою профілактики злочинів.

вЗАЄмоЗв’ЯЗок міЖнАроДниХ

Договорів тА кримінАльно-ПрАвовоЇ

Політики укрАЇни у сФері боротьби

Зі ЗлоЧинАми, Пов’ЯЗАними З

ПоруШеннЯм ЗАконоДАвствА Про

ПрАцЮ

Згідно з ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода

на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною на-

ціонального законодавства. В ст.3 ч.5 КК України зафіксовано, що закони

України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням,

що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких

надано Верховною Радою України. Тому деякі з міжнародних договорів є

джерелом кримінально-правової політики у сфері боротьби зі злочинами,

пов’язаними з порушенням законодавства про працю. Їх можна класифіку-

вати на дві групи:

— ті, які є частиною національного кримінального законодавства, тобто

такі, що визначають концептуальні підходи до боротьби зі злочинністю в

цілому;

— ті, які є частиною національного трудового законодавства.

Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере

участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законо-

давство України, то застосовуються правила міжнародного договору. При-

кладом переваги міжнародних договорів над законами України є співвід-

ношення вищевказаних конвенцій та закону України «Про основні засади

державного нагляду (контрою) у сфері господарської діяльності»[1]. Зокрема,

деякі положення цього закону не можуть застосовуватися державними інс-

пекторами праці у їх практичній роботі як такі, що не відповідають нормам,

ратифікованих конвенцій Міжнародної організації праці:

1) ч.11 ст.4 цього закону щодо здійснення контрольного заходу у при-

сутності керівника чи уповноваженої ним особи не відповідає п.2 ст. 12 Кон-



венції №81 [2], яка дозволяє інспекторам праці не повідомляти роботодавця

про свою присутність на підприємстві;

2) абзаци 2, 3 ч.1 ст.6 та ч.4 ст.5 вказаного закону щодо обов’язкової

наявності у державного інспектора праці посвідчення (направлення) на про-

ведення перевірки та необхідності надання суб’єкту господарювання копії

документа, який є підставою для проведення перевірки та щодо поперед-

нього повідомлення суб’єкта господарювання про проведення контрольного

заходу не відповідають вимогам підпункту «а» п.1 ст.12 Конвенції №81 щодо

права інспектора праці безперешкодно проходити на підприємство у будь-

яку годину доби без попереднього повідомлення;

3) ч.3 абзацу 4 цієї ж статті щодо права не допускати державного

інспектора праці до здійснення державного нагляду(контрою) у разі нена-

дання ним копії посвідчення (направлення) на проведення планового або

позапланового заходу не відповідають вимогам абзацу 1 п.1 ст.12 Конвенції

№81, яким встановлено, що інспектор праці має бути забезпечений лише

документами, що засвідчують його повноваження;

4) ч.2 та 2 ст. 5, ч.3 ст.22 даного закону щодо формування плану конт-

рольних заходів залежно від ступеня ризику господарської діяльності об’єкта

перевірки для безпеки життя і здоров’я населення не відповідають вимогам

ст.16 Конвенції №81, відповідно до якої контрольні заходи проводяться так

часто і так ретельно, як це необхідно для забезпечення ефективного засто-

сування відповідних положень законодавства.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю)

у сфері господарської діяльності» // http://zakon.rada. gov.ua /cgi-bin /laws/

main. cgi? nreg=877-16

2. Конвенція міжнародної організації праці про інспекцію праці у про-

мисловості й торгівлі № 81 від 1947 року, ратифікована законом України

від 08.09.2004 року №1985-IY // http://zakon.nau.ua/doc/?code=993_036





системА ПринциПов криминАлиЗАции

обЩественно оПАснЫХ ДеЯниЙ

в современном уголовном ПрАве

Криминализация общественной опасных деяний представляет собой про-

цесс установления необходимости введения уголовно-правового запрета кон-

0

кретной формы общественно опасного поведения и результат этой деятель-

ности, выражающийся в описании данной формы поведения в уголовном

законе в качестве преступления.

Исходя из данного определения криминализация представляет собой про-

цесс, протекающий в сознании законодателя, заключающийся в негативной

оценке определенной формы человеческого поведения, требующей мер уго-

ловно-правового противодействия, завершающийся в создании правовой

модели, наиболее соответствующей представлению законодателя о нуж-

дающемся в уголовно-правовом запрете поведении, которая получает свое

отражение с помощью средств юридической техники в тексте уголовного

закона. Как и многие другие виды юридической деятельности государства,

процесс криминализации должен основываться на определенных принципах.

Принципы криминализации, как указывается в юридической литературе,

— это прикладные принципы, в соответствии с которыми устанавливается

необходимый и эффективный уголовно-правовой запрет.

В уголовно-правовой науке отсутствует единство мнения относительно

как количества принципов криминализации, так и их содержания.

Так, по мнению одних авторов, следует выделять следующие принципы

криминализации: 1) выражающие объективную необходимость и полити-

ческую целесообразность установления уголовной ответственности (соци-

альные и социально-психологические принципы криминализации), 2) опреде-

ляемые требованием внутренней логической непротиворечивости норм права

(системно-правовые принципы). Первая группа принципов определяется об-

щественной опасностью, относительной распространенностью деяния, сораз-

мерностью положительных и отрицательных последствий криминализации,

уголовно-политической адекватностью криминализации. Вторая группа при-

нципов, в свою очередь, подразделяется на: а) общеправовые — принципы

конституционной адекватности, системно-правовой непротиворечивости,

международно-правовой необходимости и допустимости, процессуальной осу-

ществимости преследования; б) уголовно-правовые — принципы беспробель-

ности закона и неизбыточностн запрета, определенности и единства терми-

нологии, полноты состава, соразмерности санкции и экономии репрессии.

По мнению других авторов, можно выделить три группы принципов,

которые: 1) юридико-криминологические, определяемые степенью обще-

ственной опасности деяний, их относительной распространенностью и ти-

пичностью, динамикой деяний с учетом причин и условий, их порождающих,

возможностью воздействия на эти деяния уголовно-правовыми средствами

при отсутствии возможности успешной борьбы менее репрессивными средс-

твами, возможностью системы уголовной юстиции; 2) социально-экономи-

ческие, зависящие от причиняемого деяниями материального и морального

ущерба, отсутствия возможных побочных последствий уголовно-правового

запрета, наличия материальных ресурсов для реализации уголовно-правового

запрета; 3) социально-психологические, определяемые уровнем обществен-

ного правосознания и психологии и историческими традициями.