Афанасьєв М.В., Гончаров А.Б. Економіка підприємства

Подождите немного. Документ загружается.

'1 де А — сума нарахованої амортизації.

2. Коефіцієнт оновлення фондів

3. Коефіцієнт вибуття фондів

4. Коефіцієнт приросту фондів

Щоб забезпечити інтенсивне оновлення фондів коефіцієнт оновлення фондів

повинен бути рівний коефіцієнту вибуття фондів.

У промисловості спостерігається падіння фондовіддачі. Всі чинники, що обумовлюють зниження

фондовіддачи, можна розділити на суб'єктивні і об'єктивні.

1. Чинники не залежні від галузі:

> погіршення сировинної бази;

> підвищення вимог до охорони навколишнього середовища, в результаті зростає вартість

природоохоронного обладнання;

> підвищення рівня механізації і автоматизації виробництва.

2. Чинники, залежні від галузі:

> зниження ефективності використання фондів.

Чинники підвищення ефективності використання фондів наступні.

1. Впровадження заходів НТП:

> укрупнення потужностей і технологічних лінії, що сприяє зниженню питомих капіталовкладень або

зниженню вартості одиниці истаиовленої потужності;

> вдосконалення технологічних, процесів, впровадження безперервних і малостадійних процесів, що

сприяє збільшенні часової продуктивності обладнання, а значить і зростанню фондовіддачі.,

2. Прискорення освоєння потужностей

Причини тривалого терміну освоєння потужностей:

> некомплексне введення в дію передпускових виробничих об'єктів;

> постачання пусковим об'єктам обладнання в некомплексно-му вигляді;

> проектні недоробки;

> будівельні недоробки;

3. Ліквідація диспропорцій між окремими стадіями виробництв, тобто ліквідація вузьких місць.

4. Вдосконалення виробничої структури ОВФ, тобто збільшення частки активної частини фондів.

5. Поліпшення фізичного стану фондів за рахунок прискорення їя

оновлення, поліпшення організації проведення ремонтів.

6. Поліпшення використання обладнання у часі, тобто зменшення;; простоїв обладнання в зв'язку з

проведенням ремонтів і по ДІІШИИ організаційних причинах.

7. Поліпшення якості машин і обладнання, тобто підвищений' надійності, довговічності,

ремонтопригодності.

Тема 6. НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ І АКТИВИ

6.1 Нематеріальні ресурси

Нематеріальні ресурси — це складова частина потенціалу під-^ приємства, що здатна забезпечувати

економічну користь протягом віднсн сно тривалого часу. Для цієї складової характерними є нематеріальна

основа і невизначеність величини майбутнього прибутку від її викорие» тання в процесі виробництва.

Термін «нематеріальні ресурси» застосову-і ється для характеристики сукупності об'єктів інтелектуальної

власності;

Інтелектуальна власність є юридичною категорією* що використовується для:

> визначення результатів творчої праці людини;

> позначення належності таких результатів відповідним суб'єк-там творчої діяльності;

> закріплення за цими суб'єктами особистих немайпових і май нових прав на розробку та використання

створених ними інтелекту»' льних продуктів. і

Об'єкти інтелектуальної власності поділяються ні

три групи.

І Група І. Об'єкти промислової власності

Винахід — це результат творчої діяльності людини в будь-якії галузі технології. Об'єктами винаходу можуть

бути продукти (присЦ рій, речовина, штам) і способи (дії над матеріальними об'єктами зі допомогою інших

матеріальних об'єктів). Для визначення патенти спроможності винаходу використовують конкретні критерії:

а) новизна винаходу; І

б) наявність винахідницького рівня; І

в) промислова придатність винаходу. Я Корисна модель — це результат

творчої діяльності людини, об'єкї

том якої може бути конструктивне вирішення пристрою або йогн

складових. Це означає, що речовини, штами мікроорганізмів, а також способи не можуть бути визнані

корисними моделями. Корисна модель відповідає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою та

промислово придатною.

Промисловим зразком вважається результат творчої діяльності людини в галузі художнього

конструювання. Об'єктом такої діяльності може бути форма, рисунок, кольори, що визначають зовнішній

вигляд промислового виробу й призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб.

Промисловий зразок може бути об'ємним (модель), плоским (рисунок) або комбінованим. Не визнаються

промисловими зразками: об'єкти архітектури, промислові гідротехнічні та інші стаціонарні споруди;

друкована продукція; об'єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких і подібних речовин. Вони

повинні мати новизну та бути промислове придатними.

Знаками для товарів і послуг (в інших країнах — товарними знаками й знаками обслуговування) є

оригінальні позначення (символи), за допомогою яких товари та послуги одних фірм відрізняють від

однорідних товарів і послуг інших фірм. Головне завдання таких знаків полягає в ідентифікації товару. Тому

їх розміщують па самому товарі або на його упаковці. Основними вимогами до знаків і послуг є:

> їхня новизна стосовно сфери використання та часу дії;

> оригінальність, тобто істотна відмінність від уже зареєстрованих і відомих позначень.

До позначень (символів), які не підлягають реєстрації як знаки для товарів і послуг, належать:

а) державні герби, прапори, офіційні назви держав, найменування міжнародних організацій, печатки тощо;

б) позначення, що не забезпечують миттєвого розпізнавання товару, або такі, що є надто подібними до

раніше зареєстрованих знаків.

Позначення походження товару може бути двох видів: ііросте і кваліфіковане. Просте позначення — це

будь-яке словесне чи графічне позначення, яке прямо або опосередковано вказує на географічне місце

походження товару (країну, її регіон, населений пункт, місце-иість тощо). Словосполучення «кваліфіковане

позначення походження товару» об'єднує в один термін назву місця та «географічне позначення походження

товару». Поряд з назвою певної місцевості основними ознаками походження товару можуть бути:

> географічне середовище зі специфічними природними умовами та (або) людськими чинниками;

> наявність у товарі особливих властивостей, які виділяють його і поміж інших однорідних товарів;

> обов'язкова об'єктивна залежність особливих властивостей товару від географічного середовища.

Фірмове найменування — це стале позначення підприємства (фірми, компанії) або окремої фізичної особи,

від імені якої здійсню-; ється виробнича чи інша діяльність. Воно використовується для ідентифікації

підприємств (окремих підприємців) і виділення їх з-поміж інших, а також для загальної характеристики

їхньої репутації на ринку.

Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії, щоі суперечать правилам, торговельним та іншим

чесним звичаям у підприємницькій діяльності. До недобросовісної конкуренції відносять дії, які

пов'язані з:

а) неправомірним використанням ділової репутації суб'єкта госі подарювання (використання чужих

позначень, рекламних матеріалів,! упаковки; копіювання зовнішнього вигляду виробу тощо);

б) створенням перешкод суб'єктам господарювання в процесі кон« куренції та використанням

неправомірних переваг у конкуренції (дискредитація суб'єкта, купівля-продаж товарів і надання послуг з

примусовим асортиментом; підбурювання до бойкоту суб'єкта господарювання; підкуп постачальника або

покупця);

в) неправомірним збиранням, розголошенням та використання^ комерційних таємниць інших підприємців

(фірм, компаній).

Група 2. Об'єкти, що охороняються авторським правом і суміжними правами.

До об'єктів, що охороняються авторським правом, належать творі в галузі науки, літератури та мистецтва,

які існують в таких об'єктивнш формах: письмовій, усній, образотворчій, об'ємно-иросторовій та іві

Авторське право не поширюється на: офіційні документи; державні символі та знаки; твор народної

творчості; прес-іцформацію; винаходи; корисн, моделі промислові зразки; знаки для товарів і послуг,

раціоналізаторсьі пропозиції. <

Під комп'ютерною програмою розуміють об'єктивну форму пщ дачі сукупності даних і команд, призначених

для забезпечення фунй ціонування ЕОМ (набір інструкцій; операційні системи та приклади програми,

виражені у вихідному чи об'єктовому коді). Варто знати; що поняття «комп'ютерна програма» не

поширюється на бази даних

Базою даних заведено називати сукупність даних, матеріалів чш творів, систематизованих у формі, яку

«читає» машина. Усі бази даниЯ охороняються авторським правом. Проте правова охорона не ноширки

ється на ідеї та принципи, що їх покладено в основу бази даних. 1

Топологією інтегральної мікросхеми визнається зафіксоване на мате ріальному носії просторово-

геометричне розміщення сукупності елементів

інтегральної мікросхеми та зв'язків між ними. При цьому обов'язковою умовою правового захисту даного

об'єкта є його оригінальність.

Суміжні права — це права, які примикають до авторського права та є похідними від нього. Вони

розділяються на три групи (види):

1) права виконавців;

2) права продуцентів фонограм;

3) права організацій мовлення. Права виконавців охороняються, якщо виконання:

а) уперше мало місце на території України;

б) зафіксоване на фонограмі, що охороняється законом;

в) включене в передачу організації мовлення, права якої охороняються законом.

Права продуцентів фонограм охороняються, якщо:

а) продуцент є громадянином України чи юридичною особою із місцезнаходженням в Україні;

б) фонограму вперше озвучено на території України. Права організацій мовлення охороняються за умови,

що вони перебувають офіційно на території України та здійснюють передачі з передавачів, розміщених на

території України.

Група 3. Інші (нетрадиційні) об'єкти інтелектуальної власності.

Раціоналізаторська пропозиція -технічне рішення, яке є новим і корисним для' підприємства.

Раціоналізаторськими вважаються пропозиції щодо вдосконалення техніки, яка використовується, продук-

ції, яка виготовляється, способів контролю, а також пропозиції, котрі сприяють підвищенню продуктивності

праці та ефективнішому використанню матеріалів, енергії, устаткування.

Ноу-хау — (від англ. знати як) — не захищені охоронними документами але не відомі господарникам

знання і досвід технічного, виробничого, управлінського, комерційного та фінансового характеру, які

можуть бути практично використані в наукових розробках, у процесі виготовлення конкурентоспроможної

продукції. До ноу-хау також відносять не запатентовані з різних причин винаходи.

Комерційну таємницю фірми (підприємства, організації) становлять відомості, що безпосередньо зв'язані з її

діяльністю і розголошення яких може зашкодити суб'єкту господарювання. Комерційною таємницею

вважається сукупність науково-технічної, виробничо-гос-подарської та фіпаисово-екоиомічної інформації

про діяльність підприємства, розголошення якої може спричинити економічні збитки. Охорона комерційної

таємниці є важливою складовою забезпечення і'кономічної безпеки суб'єктів господарювання.

6.2. Нематеріальні активи І

Нематеріальні активи це це вартість об'єктів промислової і інтелек- Я туальної власності і інших майнових

прав, що використовуються Я підприємством протягом довгострокового періоду в господарській дія-

льності і приносять прибуток. До нематеріальних активів відносяться Я права користування земельними

дільницями, природними ресурсами, Я патенти, ліцензії, ноу-хау, програмне забезпечення, авторські права,

Я монопольні права і привілеї (включаючи права на винахід, патент, Я ліцензію на певні види діяльності,

промислові зразки, моделі, викори-стання художньо-конструкторських рішень), організаційні витрати Я

(включаючи плату за державну реєстрацію підприємств, брокерське місце і т. п.), торгові марки, товарні і

фірмові знаки. І

По характеру застосування нематеріальні активи схожі па основні кошти. Вони використовуються тривалий

період, приносять прибу-ток, і з течією часу велика частина їх втрачає свою вартість. І

Особливістю нематеріальних активів є відсутність материально-речовинної структури, складність

визначення вартості, велика неви-зпаченість при виявленні прибутку від їх застосування. Оцінка нема- 1

теріальних активів проводиться по узгодженню сторін при їх внеску в статутний капітал на основі цін

світового або внутрішнього ринку. У вартість нематеріальних активів входять купована ціна; витрати, ]

пов'язані з придбанням і приведенням в етап готовності цих активів. Вартість нематеріальних активів

включається в собівартість продукції шляхом нарахування зносу.

Знос нематеріальних активів нараховується щомісяця по нормах амортизації до первинної вартості

нематеріальних активів. Норми! амортизації нематеріальних активів визначається виходячи з терміну І їх

корисного використання, але не більше за термін діяльності госпо-

дарюючого суб'єкта.

Патент являє собою документ, що видається компетентним орга-иом держави і що засвідчує визнання

пропозиції винаходом, пріоритет винаходу, авторство і виняткове право володаря патента на винахід, його'

використання або продаж нового винаходу. Патент дає власнику право і власності на винахід. Патентним

захистом користуються лише принципово нові технічні винаходи, що застосовуються у виробництві і що

до--і зволяють досягнути якісно нового технічного результату. Різного роду? поліпшення і удосконалення, а

також технічні знання і досвід патентно-му захисту не підлягають, і контроль над ними зберігається шляхом

засекречення. У міжнародному торговому обороті основне значення додається вказаному винятковому

праву, при наявності якого виникає можли-

іін її) в межах терміну дії патенту проводити і збувати продукцію, що втілює ИІДІ м шідний винахід, на

монопольній основі. Тим самим виключається доступ І фірм конкурентів до запатентованої новинки і

забезпечується умова для І тримання додаткового прибутку, поки нова техніка не стане надбанням І піп

атьох підприємстві галузі. Термін дії патенту, так само як і інші питання І Ціно видачі, визначаються

національним законодавством і складає в серед-I цьому 15-20 років. Однак реальний термін дії патенту в

сучасних умовах І.ііі.ічію менше (6-9) років. Це пов'язано передусім з швидким науковому нічним

прогресом і появою у фірм-копкурентів більш сучасних технічних Ьішепь, знецінюючих старий винахід.

Більшість володарів патентів, особливо великі фірми, самі вико-I рік говують запатентовані винаходи

шляхом виробництва і реалізації ииробів, що втілює винахід. Однак в сучасних умовах різкого загострення

конкурентної боротьби па ринку патент виступає не тільки і не [(тільки як засіб охорони виробничої і

господарської діяльності воло-,даря патента, скільки як самостійний об'єкт комерційних,

особливо ;і<жпішньоторгівельних операцій.

У сучасних умовах практично всі винаходи в розвинених краї-ІІіах патентуються, тому всі нові товари, що

випускаються на ринок, є І.І патентованими.

Патентоспроможність розуміється як заснована на законі можливість отримання правової охорони

винаходів. Для визначення такої можливості необхідно насамперед враховувати специфіку об'єкта, що

Патентується. Для визнання за об'єктом патентоспроможності в біль-[ шості розвинених країн необхідна

наявність ознак патептоспроможно-гті: моральна новизна, промислова застосовність і неочевидність. По-I

иеіодною вимогою є відсутність попередніх заявок, публікацій, що розкривають суть винаходу і доступних

невизначеному колу осіб. 11 ромисловим застосуванням в багатьох країнах признається використання

нмпаходу в будь-якій області економіки, включаючи сільське господарство І І торгівлю. Неочевидність

признається за тими об'єктами, розробка яких означає певний «винахідницький крок» уперед, по

відношенню до досягнутого в даній області техніки рівню.

Ліцензія — дозвіл на використання іншою особою або органі-иіціею винаходу, технології, технічних знань і

виробничого досвіду, секретів виробництва, торгової марки протягом певного терміну за І (умовлену

винагороду.

У сучасних умовах в розвинених країнах нові технічні рішення, міпіаходи і товари, як правило,

патентуються, тобто володарю патента представляються виняткові права па їх використання. Ліцензія на

передачу права використання патенту без відповідного ноу-хау називається

патентною ліцензією. У останні роки все більше поширення отримують ліцензії на використання ноу-хау

без патентів па винахід — безпатентні ліцензії.

Розрізнюють три вигляду ліцензій: невиняткова (проста), виняткова і повна. Основою для такого розподілу

служить обсяг прав, що передаються по використанню науково-технічних прав ліцензіара.

При продажу невиняткової ліцензії ліцепзіар дозволяє ліцензіату на певних умовах використати винахід або

секрет виробництва, залишаючи при цьому за собою право як на їх самостійне використання, так і надання

аналогічних прав іншим зацікавленим особам.

При продажу виняткової ліцензії ліцепзіар надає ліцензіату виняткове або монопольне право на

використання винаходу або секрету виробництва в межах обумовлених в йому умов і на певній географіч-*

ній території, вказаній в угоді.

При цьому ліцепзіар відмовляється від самостійного використання, даного винаходу і тим більше від

продажу аналогічних ліцензій третім особам на тих же умовах і на тій же території. Це, однак, не позбавляє

ліцензіара права на самостійне використання даного винаходу і на видачу ліцензій іншим особам па інших

умовах і поза обумовленою територією. і

При наданні виняткової ліцензії ліцензиар дуже часто вносить в угоду різного роду обмовки, що обмежують

права ліцензіата. Така ліцензія називається обмеженою винятковою ліцензією. Найбільше поширення в

практиці ліцензійної торгівлі отримали наступні обмовки:

;

позбавлення права ліцензіата на самостійну

реалізацію продукції, що

ліцензується (збут її в цьому випадку проводиться через збутові органи ліцензіара

або якої-небудь іншої фірми, призначеної ліцензіаром або! вибраної по угоді сторін); заборона експорту

продукції або обмежений його певною територією; обмеження сфери використання предмета уго^ ди суворо

певною областю; обмеження кількості продукції, що випуск кається і встановлення максимального рівня її

виробництва і інше. !

При продажу повної ліцензії ліцензіату надається виняткове право; па її використання протягом всього

терміну дії угоди. На цей період ліцепзіар позбавляється права на використання винаходу або секрету

виробництва як самостійно, так і шляхом видачі ліцензії іншим особам.*

Промислові фірми для здійснення безпосередніх операцій по! продажу ліцензій створюють у себе ліцензійні

(патентні) відділи, від-| діли закордонного ліцензування і дочірні компанії по закордонному; ліцензуванню.

Ліцензійні відділи (сектори) створюються у великих? компаніях розвинених країн, що здійснюють у

великому обсязі науково-' дослідні роботи і патентуючі свої винаходи. Функції цих відділів обширпі.,

І Іи перше, вони включають вивчення торгівлі патентами і ліцензіями, іСир і надання підрозділам, відділам,

службам інформації про нові технічні досягнення, про нові патенти конкурентів, про стан попиту на ринку

мипаходів, про умови ліцензування в різних країнах. Вони також вивчають фірми, що виявляють цікавість

до купівлі ліцензій, видають рекомендації про доцільність продажу ліцензії в порівнянні з організацією

товарного ніпюрту в країну передбачуваного ліцензіата. По-друге, ці відділи убезпечують патентну охорону

результатів наукових досліджень і технічних досягнень своєї фірми.

Вони проводять патентування винаходів в своїй країні і за кордоном, реєстрацію товарних знаків і

промислових зразків, спостерігають ,іл випадками порушення іншими фірмами патентних прав відносно

своєї фірми, ведуть судові і інші процеси у патентним справах фірми.

Ліцензійні угода — договір, відповідно до якого власник винаходу або технологічних знань, досвіду і

секретів виробництва видає гмоєму контрагенту ліцензію на використання в певних межах своїх прав на

патенти, ноу-хау, товарні знаки і т. д.

За способом передачі технології ліцензійні угоди діляться на самостійні, супутні.

Ліцензійні платежі — винагорода продавцеві за надання права покупцеві на використання предмета

ліцензійної угоди.

Практикується два основних види ліцензійних платежів: І 1) періодичні відрахування від

прибутку покупця протягом пері-

I оду дії угоди;

2) одноразовий платіж, не пов'язаний у часі з фактичним використанням ліцензії, а що встановлюється

зазделегідь на основі експертних оцінок.

До першого виду відносяться платежі у вигляді ройялті, а також обумовлена участь в прибутку ліцензіата.

До другого — виплата пау-шального платежу, передача частини цінних паперів ліцензіата, зустрічна

передача технологічної документації.

Періодичні відрахування (ройялті) на практиці встановлюються у вигляді фіксованих ставок, які

виплачуються ліцензіатом через узгоджені проміжки часу протягом дії ліцензійної угоди. Ставка ройялті

встановлюється у відсотках від вартості чистого продажу ліцензійної продукції, її собівартості, валового

прибутку або визначається з розрахунку на одиницю продукції, що випускається. Найбільш поширеним

методом г обчислення ройялті в відсотках від вартості продажу продукції:

■■■■■■ .■. ■ ' . '''І. і . .;',-. Ц^МР >

де /?

— ставка ройялті;

/? — річна сума ройялті;

5 річна сума чистого продажу за вирахуванням непрямих податків; зборів, мита.

Формування ставки ройялті визначається, на практиці численними чинниками. До них відносяться:

> чинники міри ризику (виробничого і комерційного);

> конкуренція з боку альтернативних технологій;

> монополізація ринку продукції, у виробництво якої впроваджується нова технологія, і ряд інших.

Рівень ройялті в сучасній ліцензійній торгівлі варіює в межах від 2 до 10% нри що найчастіше зустрічаються

ставках 3-5%.

Участь в прибутку ліцензіата передбачає відрахування на ко»! ристь ліцензіара певної частки прибутку,

отриманої внаслідок використання предмета ліцензій. Частка ліцензіара коливається від 10% по простій до

20-30% прибутку по винятковій ліцензії.

Паушальиі платежі є твердо зафіксованою в ліцензійній угоді! сумою винагороди, здійснюваною одноразово

і що не залежить від обсягу виробництва або збуту ліцензійної продукції. Паушальний платіж являє собою

по суті фактичну ціну ліцензії.

Паушальний платіж може бути визначений по формулі:

де П — паушальний платіж;

л — термін дії ліцензійної угоди;

(д

— дисконтована вартість передбачуваних ройялті в рік Ь;

— ставка ройялті в відсотках від вартості чистого продажу; і

5ї — річна вартість чистого продажу в рік;

г — ставка дисконту. Паушальний платіж практикується при передачі супутніх ліцей зій разом з

постачанням технологічного обладнання, нри продажу лі цеизій маловідомій фірмі, небажанні ліцензіата

допустити контролі над*виробництвом ліцензійної продукції, при можливих ускладненнях в процесі

перекладу прибутку і в деяких інших випадках. Як правило; у виплаті иаушальної винагороди більше

зацікавлений продавець (ліцензіар).

Передача частини зустрічних паперів ліцензіата (акцій і облігацій! нерідко зустрічається в міжнародній

практиці, що пов'язано з прагненням ліцензіара встановити контроль над виробничою діяльністю ліцензіата.

Ик правило, ліцензіар отримує від 5 до 20% акцій, а в ряді випадків ця частка буває істотно вище.

Зустрічна передача технічної документації частіше за все використається нри перехресному ліцензуванні і

передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями і досвідом. На практиці часто

зустрічаються різні поєднання описаних форм винагороди.

Тема 7. ОБОРОТНІ КОШТИ ПІДПРИЄМСТВ (ОРГАНІЗАЦІЙ)

7.1 Загальна характеристика і нормування

Оборотні кошти підприємства здійснюють безперервний оборот, мри цьому вони послідовно проходять три

стадії (фази), приймаючи форму оборотних фондів і фондів звертання.

1 фаза Г — ВЗ,

2 фаза ВЗ - ВП - ГП.

3 фаза ГП - Д', де Г — гроші;

ВЗ — виробничі запаси; ВП — виробничий процес; ГП — готова продукція; ІД'—Д) — грошові

накопичення, які приймають форму прибутку.

1 фаза — стадія звертання. Оборотні кошти існують в формі фондів звертання.

2 фаза — оборотні кошти існують в формі оборотних фондів.

3 фаза — оборотні кошти існують в формі фондів звертання.

Оборотні фонди — це виражені в грошовій формі предмети Груда, які беруть участь у виробничому

процесі протягом одного виробничого циклу і переносять свою вартість на річний продукт повністю,

Відразу після його закінчення. До них відносяться сировина, основні і допоміжні матеріали, енергетичні

витрати, паливо і інші предмети труда, нкі цілком споживаються в кожному виробничому циклі і вартість

мких переноситься на готовий продукт повністю.

Оборотні виробничі фонди включають виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх

періодів.

Від оборотних виробничих фондів, що використовуються в сфері виробництва, необхідно відрізняти фонди

звертання, що використову-

ються для обслуговуваная сфери звертання, для проведення постачаль-|Н пицько-збутової діяльності.

Фонди звертання — це сукупність всіх коштів, що функціону- Я ють в сфері обігу. Вони включають готову

продукцію на складі; готову Я продукцію, відвантажену замовникам, але ще не оплачену ними; грошові|Я

кошти, що знаходяться на розрахунковому рахунку в банку, дебіторськуІЯ заборгованість.

Розрізнюють склад і структуру оборотних коштів. Під складоміЯ оборотних коштів розуміється сукупність

елементів, створюючих обо-|Я ротні кошти. Співвідношення між окремими елементами оборотпихЯ коштів,

виражені в відсотках, називається структурою оборотних™ коштів.

Угрупування оборотних коштів здійснюється у відпочШ відності з наступними ознаками.

1. За сферами обороту оборотні кошти діляться на оборотні фон-Я ди, обслуговуючі сферу виробництва, і

фонди звертання, обслуговуючіЯ сферу звертання.

2. За елементами оборотних коштів всі оборотні кошти ділятьсяЯ на 4 групи:

а) виробничі запаси — сировина, основні матеріал, купованіЯ напівфабрикати; допоміжні матеріали;

паливо; тара; запасні частинйЯ для ремонту; інструмент, інвентар і інші малоцінні і швидкозношуванЯ

предмети; Я

б) незавершене виробництво — незавершене виробництво і на^Я нівфабрикати власного виготовлення;

витрати майбутніх періодів; Я

в) готова продукція — готова продукція; відвантажена нродукціяЯ

г) грошові кошти — грошові кошти; дебіторська заборгованість Я інші розрахунки.

3. За джерелами формування оборотних коштів. Оборотні КОШТЇЯ підприємств промисловості формуються

за рахунок двох основнщЯ джерел: власних (виділених підприємству при створенні і надалі поЯ

повпювапих) і нрирівнеиих до них коштів, а також позикових коштівЯ

Для поповнення власних коштів використовуються так звані стійкЯ пасиви, які прирівнюються до власних

оборотних коштів. СтійкиміЯ називаються пасиви, які постійно використовуються підприємством ай

обороті, але не належать йому. До них відносяться перехідна заборгоЯ ваиість по заробітній платі з

відрахуваннями на соціальні заходи і іншшИ що утворюються внаслідок розриву в термінах нарахування і

винлатиЯ заборгованість по рахунках і т. д. Щ

4. За охопленням нормуванням — що нормуються і що ненормуя ються. Виробничі запаси, незавершене

виробництво, витрати майбутніЯ

тріодів, готова продукція відносяться до оборотних коштів, що нормуються. , До оборотних коштів,

що не нормуються, відносяться відвантажені

І 11 жари, грошові кошти, дебіторська заборгованість і кошти в розрахунках.

Переважаючу частину оборотних коштів промислових підприємств , складають оборотні кошти, що

нормуються.

Велику роль в скороченні оборотних коштів грає їх нормування. Нормування це процес розробки

економічно обгрунтованих пормати-ІІм, тобто визначення суми оборотних коштів, необхідних для створен-

ня мінімальних і в той же час достатніх запасів матеріальних цінностей.

До оборотних коштів, що нормуються відносяться виробничі запаси, Незавершене виробництво, витрати

майбутніх періодів, готова продукція.

Норматив оборотних коштів розраховується окремо по кожному елементу оборотних коштів. Загальний

норматив оборотних коштів підприємства рівний сумі нормативів по кожному окремому елементу.

Нормативи оборотних коштів розраховуються в днях або гривнях.

Нормування оборотних коштів виробничих запасів.

Загальна норма виробничого запасу складається з трьох частин -поточного, страхового, підготовчого.

Розмір поточного запасу визначається виходячи з добової потре-' йи (#

) і встановленої норми запасу в днях

(К).

Поточний запас розраховується у вигляді максимальної і середньої величини. Максимальну величину (З

тм

)

поточний запас має тільки в момент завезення. За норму поточного запасу (5

) приймається половина

максимальної величини.

Страховий запас (3 ) створюється на випадок непередбаченої аатримки в постачанні чергової партії

матеріалу (порушення термінів ! постачання).

Підготовчий запас створюється в тих випадках, коли постунаю-•іл сировина, матеріали не можуть бути

використані відразу, а вимагають перед виробничим споживанням кількісного приймання. Підготовчий

запас (З

под

) визначається за формулою ЗПОД=П

хТ, де Т — час підготовки матеріалу до виробничого

споживання, днів. | При розрахунку норми запасу в днях враховується також час

шаходжеїшя матеріалів в дорозі після їх оплати (транспортний запас) (.її), час на доставку, вивантаження,

складування матеріалів (Д).

Розглянемо шляхи прискорення оборотності оборотних коштів її.і різних стадіях їх кругообігу.

На частку виробничих запасів в промисловості загалом доко диться 60% оборотних коштів. Основні

напрями прискорення оборої пості оборотних коштів на стадії виробничих запасів наступні.

і. Виконання підприємствами зобов'язань по постачанні відпові дно до укладених договорів. Внаслідок

невиконаная зобов'язань по постачанні па підприємствах у великих кількостях утворяться надію рмативні

запаси оборотних коштів.

2. Поліпшення організації служб матеріально-технічного поста чашія.

3. Впровадження прогресивних ресурсозберігаючих заходів, що дозволяють скоротити норми витрати

сировини, матеріалів, палива.

4. Заміна і дефіцитних видів сировини, що дорого коштують, матеріалів більш дешевими матеріалами і

відходами виробництва.

5. Поліпшення організації складського господарства, механізація вантажно-розвантажувальних робіт.

6. Вдосконалення нормування, обліку запасів і контролю за витрачанням матеріалів.

2 стадія — знаходження оборотних коштів в незавершеному виробництві, їх частка в промисловості 22%.

Заходи, направлені на прискорення протікання виробничих процесів, будуть сприяти і прискоренню

оборотності оборотних коштів: впровадження малостадійиих і безперервних процесів, високоефективних

каталізаторів, впровадження АСУ і т. д.

3 стадія — реалізація готової продукції. Частка готової продукції становить 12% в загальній сумі

оборотних коштів. Скороченню оборотності оборотних коштів на цій стадії сприяє:

1. виконання планів виробництва продукції заданої номенклатури.

2. поліпшення технічного оснащення складського господарства.

3. спрощення документообігу.

4. впровадження АСУ.

Її Тема 8. ІНВЕСТИЦІЙНІ РЕСУРСИ 8.1. Поняття, склад і структура інвестицій

Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції визнача-я як усі види майнових і інтелектуальних

цінностей, що вкладають-об'єкти підприємницької і інших видів діяльності, внаслідок чого зюється

прибуток або досягається соціальний ефект. Це визначення, повному, відповідає міжнародному підходу до

уявлень про тиційну діяльність як процес вкладення ресурсів (благ, майнових і ектуальних цінностей) з

метою отримання прибутку, доходу, дивіденду іального ефекту) в майбутньому. Іншими словами, інвестор

>вляється від задоволення насущних потреб в розрахунку на очікуване золения їх в майбутньому, але вже у

більших розмірах. Згідно з законом, до майнових і інтелектуальних цінностей, що даються в

підприємницьку діяльність, відносяться: > грошові кошти, цільові банківські внески, паї, акції та інші і

напери; > рухоме і нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання) і матеріальні цінності; > майнові

права, які витікають з авторського права, досвіду і х інтелектуальних цінностей; > сукупність

технологічних, технічних, комерційних і інших {ань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок

і вироб-кчого досвіду, які необхідні для організації того або іншого виду «робництва, але не запатентованих

(ноу-хау);

> права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спо-удами, обладнанням, а також іншими

майновими правами і цінностями. Сукупність указаних цінностей, які обертаються на ринку, нри-иято

відносити до об'єктів інвестиційної діяльності.

Фонд накопичення, як частина національного доходу, що збері-

ається, є основним джерелом інвестицій. Умовно він може бути поді-

іепий па фонд відшкодування і фонд оновлення. За рахунок цих фондів

ідійсшоються відповідно валові і чисті (в їх складі) інвестиції.

І Валові інвестиції характеризують загальний обсяг коштів, які

шгоямовуються у відтворювання: нове будівництво, реконструкцію і розширення,

Ійехпічпе переозброєння, а також підтримку діючих потужностей.

| Чисті інвестиції в такому контексті являють собою вкладення коштів

■у виробничі фонди, які знову створюються, і виробничий апарат, що

«(оновляється. Вони менше валових па величину коштів, які спрямовуються

р фонду відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань на повне

відновлення. Кошти, що інвестуються з фондів відшкодування і оновлення, характеризують в кінцевому

результаті співвідношення між простим і розширеним відтворюванням.

Фінансові інвестиції — це вкладення коштів у різні фінансо ві інструменти: фондові (інвестиційні) цінні

напери, спеціальні (цільові) банківські внески, депозити, паї і т. д.

Реальні інвестиції — це вкладення у виробничі фонди (осно вні і оборотні). В основному, це вкладення в

матеріальні активи -будівлі, споруди, обладнання і інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні

активи (патенти, ліцензії, ноу-хау, технічну, технологічну, проектно-кошторисну і іншу документацію).

Інноваційна форма інвестицій — це, в основному, вкладен пя в нематеріальні активи, що забезпечують

розвиток НТП і успішну протидію конкурентам на товарних ринках. У промислово розвинених країнах з

високим рівнем техніки і технології інновації за своїм змістом і складом наближаються до реальних

інвестицій.

Інтелектуальні інвестиції — це вкладення в творчий потенціал суспільства, це об'єкти інтелектуальної

власності, що витікають з авторсь-кого права, винахідницького і патентного права, права на промислові

зразки і корисні моделі. Більша частина інтелектуальних інвестицій за своїм змістом і напрямком одночасно

є інноваціями.

Виходячи з джерел фінансування розрізнюють: власні кошти інвестора, позикові (державний кредит,

кредити комерційних банків і інших фінансово-кредитних установ), залучені кошти (кошти інших інвесторів

і вкладників).

За формами власності інвестиції діляться на:

> державні, що фінансуються з держбюджету, місцевих бюджетів, держпідприємствами;

> приватні — кошти населення (індивідуальних інвесторів), комерційних структур, колективних

підприємств;

> іноземні — позикові і кредитні ресурси міжнародних інвестиційних інститутів, зарубіжних корпорацій

і фірм, спільних підприємств.

У залежності від термінів освоєння інвестиції можуть бути довгостроковими, середньостроковими і

короткостроковими. Основне правило інвестування свідчить, що інвестиції повинні бути довгостроковими

(в зарубіжній практиці — більше 1 року).

Важливе значення має розподіл інвестицій на прямі і портфельні, особливо при експорті капіталу і створенні

транснаціональних корпорацій. Прямі інвестиції звичайно здійснюються в формі кредиту без інвестиційних

посередників з метою оволодіння контрольним пакетом акцій корпорації.

!Портфельні інвестиції, як правило, здійснює пасивний інвестор <ом придбання невеликої частки (паю)

компанії в надії па отри-ія нехай і невеликих, але стабільних прибутків. Такий інвестор айно не прагне до

управління компанією, її фінансове становище »ить його тільки в момент виплати дивідендів. До суб'єктів

інвестиційної діяльності Закон «Про інвестиційну шість» відносить інвесторів і учасників. Ними без всяких

обмежень /ть бути як громадяни і юридичні особи України, так і іноземні адяни, юридичні особи і самі

держави. Інвестор — суб'єкт інвестиційної діяльності, який приймає рі-ія про вкладення власних,

позикових і залучених майнових і іпте-уальиих цінностей в об'єкти інвестування. Існує безліч класифікацій

ринків. Найбільш розроблені класифікації псових ринків, однак єдиної принципової схеми не існує. У

спрощеному пінні фінансовий інвестиційний рийок капіталу — це місце, де громадяни ■анізації, які хочуть

взяти гроші у позику, зустрічаються з тими, •о є зайві гроші. Інвестиційна діяльність завжди починається з

рийку, іьки заощаджень і поточних прибутків потеицій-ному інвестору для ткового капіталу, як правило,

недостатньо. Після задоволення своїх насущних потреб потенційний інвестор вивчає юнктуру

інвестиційного ринку. Ринок реальних активів (іноді юовується термін матеріальних або фізичних активів)

пропонує тиційні товари і послуги: нерухомість, дільниці під забудову (іпотечний к); обладнання, будівельні

матеріали, дослідницькі, конструкторські, зельпі, монтажні, иусково-налагоджувальні і інші роботи і

послуги >ядиий ринок); нові технології, ліцензії, патенти на винаходи і відкриття, ід, знання, ноу-хау,

иижиииріигові послуги (рийок інтелектуальних остей). На цьому ринку реалізовується також робоча сила як

:тиційний товар, тобто здібність до праці за наймом. Реальні активи можуть реалізовуватися на умовах

«спот» (в пря-у значенні протягом декількох днів) або за ф'ючерсиими контра-и, тобто постачання товарів

здійснюється після закінчення певно-ісу, наприклад шести місяців або року. Ринок фінансових активів

поділяється па грошовий ринок (ри-цішшх паперів — боргових свідоцтв з термінами погашення меп-іа один

рік), ринок капіталів (довгострокових цінних паперів і оративпих акцій) і кредитний ринок (боргових

зобов'язань за остроковими кредитами). Ринок капіталів, в свою чергу, поділяється на первинний (торгівля

ми цінними паперами) і вторинний (торгівля між інвесторами раніше щепими і цінними паперами, що

знаходяться в оберті). «Я

Фондові біржі є вторинними ринками капіталів, оскільки па них котируються цінні папери, які вже

знаходяться в обігу. Корпорація, акціями якої здійснюється торгівля на фондовій біржі, не бере

участь в операціях на вторинному ринку і відповідно не отримує якого-иебудь прибутку від такого

продажу. Існують вторинні ринки для різних інших видів позик і інших фінансових активів.

Інвестиційна сфера економіки — це комплекс галузей і виробництв, фінансово-кредитних

установ і інших институціональиих суб'єктів інвестиційної діяльності, де обертається

довгостроковий ііі-) вестиційиий капітал з метою розширеного відтворювання основних фондів. У

державі з ринковою економікою це не тільки матеріальне, виробництво, а й ті галузі сфери

обслуговування, інвестиції в які даі ють реальний приріст національного доходу.

Інвестиційний клімат держави — це сукупність політичних, правових, економічних і

соціальних умов, що забезпечують і сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних і зарубіжних

інвесторів. ] Сприятливий інвестиційний клімат покликаний забезпечити за^ хист інвестора від

інвестиційних ризиків (непередбачених фінансовий втрат капіталу і прибутків). Сукупність

інвестиційних ризиків всебічно характеризує інвестиційний клімат від самого несприятливого д<

найбільш сприятливого. Чинники, що забезпечують подолання аб< зниження ризиків, формують

інвестиційний клімат {табл,).

Таблиц

Чинники, які формують інвестиційний клімат

Групи чинників Чинники 1

1 2

Політична воля

адміністрації

Створення загальних умов для притоку інвестицій Валютне

регулювання Досягнення стійкості національної валюти

Забезпечення інвестиційного рейтингу

Правове поле Законодавство про інвестиційну діяльність Регулювання

зовнішньоекономічної діяльності Створення земельного

законодавства Законодавство про підприємництво

Інвестиційна

активність

населення

Виконання державної програми приватизації

Зміна структури форм власності

Мотивація фізичних і юридичних осіб відносно процесів

приватизації

1 2

Сган

інвестиційного

ринку

Функціонування фондової біржі стан ринку капіталів і

інвестиційних товарів. Наявність інфраструктури тендерів

Сгатус

іноземного

Інвестора

Режим іноземного інвестування

Умови реєстрації іноземних інвестицій і підприємств

Наявність вільних економічних і офшорних зон

Стан Інвестиційна діяльність банків, її рівень. Діяльність банків як

фінансово-

кредитної

системи

інвесторів Рівень розвитку і функціонування банківскої

системи

Рівень

розвитку

продуктивних

сил

Структура виробничого потенціалу

Інвестиційна привабливість регіонів і галузей. Інвестиційна

діяльність міжгалузевих корпорацій

Рівень

розвитку

Інвестиційної

сфери

Рівень розвитку будівельного комплексу

Система матеріально-технічного забезпечення інвестицій

Умови комплектації галузі вітчизняним і імпортним

обладнанням

Закінчення табл.

8.2. Об'єкти і напрями інвестування

Інвестиційна діяльність підприємства характеризується такими основними особливостями:

1. Вона є головною формою реалізації економічної стратегії під-!цж-емства, забезпечення

зростання його операційної діяльності. Практично всі задачі економічного розвитку підприємства

вимагають розширеним обсягу або оновлення складу його операційних активів. Цей приріст йь ти

вів і їх оновлення здійснюються в процесі різних форм інвестиційної ■Іяльності підприємства.

2. Обсяги інвестиційної діяльності підприємства є головним вимірником темпів його

економічного розвитку.

Для характеристики цих обсягів використовуються два показники — обсяг валових інвестицій і

обсяг чистих інвестицій підприємства.

Валові інвестиції являють собою загальний обсяг інвестованих коштів у певному періоді,

спрямованих па розширення або оновлення виробничих основних фондів, придбання

нематеріальних активів, при-ІІІІ і іапасів сировини і інших товарно-матеріальних цінностей. Чисті

ІІїшч гиції є сумою валових інвестицій, зменшеною на суму амортизаційних відрахувань у

певному періоді.

Динаміка показника чистих інвестицій відображає характер еко-|ІІІ мічного розвитку

підприємства, потенціал формування його нрибут-

ку. Якщо сума чистих інвестицій підприємства складає негативну величину (тобто якщо обсяг валових

інвестицій менше суми амортизаційних відрахувань), це свідчить про зниження його виробничого

потенціалу і економічної бази формування його прибутку (така ситуація характеризує підприємство, яке

«проїдає свій капітал»). Якщо сума чистих інвестицій дорівнює нулю (тобто якщо обсяг валових інвестицій

рівний сумі амортизаційних відрахувань), це означає відсутність економічного зростання підприємства і

бази зростання його прибутку, оскільки його виробничий потенціал залишається при цьому незмінним (така

ситуація характеризує підприємство, яке «топчеться па місці»). І нарешті, якщо сума чистих інвестицій

складає позитивну величину (тобто обсяг валових інвестицій перевищує суму амортизаційних відрахувань),

це означає, що забезпечується розширене відтворювання иозаобігових операційних активів підприємства і

зростання економічної бази формування його прибутку (така ситуація характеризує «зростаюче

підприємство»),

3. Інвестиційна діяльність носить підлеглий характер по відно-шен-ню до цілей і задач операційної

діяльності підприємства. Незважаючи на те, що окремі форми інвестицій підприємства можуть приносити

на окремих етапах його розвитку більший прибуток, ніж операційна діяль-ність, головною стратегічною

задачею підприємства є розвиток опера-ційної діяльності і забезпечення умов зростання операційного

прибутку, що формується ним.

4. Обсяги інвестиційної діяльності підприємства характеризуються істотною нерівномірністю по окремих

періодах. Циклічність масштабів цієї діяльності визначається рядом умов — необхідністю попереднього

накопичення фінансових коштів (інвестиційних ресурсів) для початку реалізації окремих великих

інвестиційних проектів; використанням сприятливих зовнішніх умов здійснення інвестиційної діяльності;

поступовістю формування внутріш-ніх умов для істотних «інвестиційних ривків».

5. Форми і методи інвестиційної діяльності в набагато меншій мірі залежать від галузевих особливостей

підприємства, ніж операційна його діяльність. Механізм же цієї діяльності практично ідентичний на

підприємствах будь-якої галузевої спрямованості. Це визначається тим, що інвестиційна діяльність

підприємства здійснюється переважно в тісному зв'язку з фінансовим ринком (ринком капіталу і ринком

грошей), в той час як операційна діяльність здійснюється переважно в конкретних сегментах товарного

ринку.

6. Інвестиційній діяльності підприємства властиві свої специфічні види ризиків, що об'єднуються поняттям

«інвестиційний ризик».

7. Інвестиційний прибуток підприємства в процесі його інвестиційної діяльності формується звичайно зі

значним «лагом запізнення».

;. 8. У процесі інвестиційної діяльності грошові потоки істотно роз-

їрізняються в окремі періоди за своєю спрямованістю.