2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

8–9 КЛАСИ

засоби зв’язку в реченні, правильно будувати фрагменти тексту, вико

ристовуючи різні способи вираження типового значення «даного»

і «нового».

Наприклад, у творіописі місцевості «дане» — місце розташування,

«нове» — предмети та об’єкти; в описі предмета «дане» — предмет чи його

частини, «нове» — ознаки предмета; при описі стану «дане» — особа, еле

менти середовища, «нове» — ознаки стану. При розповіді «дане» — осо

би, час, місце дії, «нове» — події, які змінюють одна одну; при оцінюванні

дійсності (у творахроздумах на суспільну чи моральноетичну тему)

«дане» — предмети, дії, «нове» — їх оцінка.

«Нове» розвиває думку й поєднує речення, може послідовно чергу

ватися з «даним» або бути з ним паралельним.

Починаючи писати твір, необхідно чітко визначити:

а) тему (про що писати);

б) тип мовлення (розповідь; опис місцевості, пам’яток історії та

культури; лінгвістичний твір; роздум (у творах на суспільні та

моральноетичні теми); інколи різні типи мовлення можуть по

єднуватися і взаємодоповнювати один одного;

в) стиль мовлення (художній — в оповіданні, науковий — у лін

гвістичному творі, публіцистичний або художньопубліцистич

ний у творах на моральноетичні та суспільні теми).

Після визначення теми твору, типу і стилю мовлення, в якому викла

датиметься матеріал, необхідно зробити такі кроки:

1. Скласти план висловлювання (простий, складний чи цитатний,

але з урахуванням того, що перший пункт у простому й цитатному пла

нах має характер вступу, а останній — висновку).

2. Підібрати цікавий фактичний матеріал, докази; з’ясувати значен

ня термінів, які будуть використовуватися.

3. Написати вступ (приблизно 1/5 від усього обсягу твору). У вступі

називається і характеризується тема, котрій присвячений твір, доводиться

її важливість та актуальність. Наприклад, при описові улюбленого куточ

ка міста (села, селища) можна сказати про свою любов до рідного міста

(села), про захоплення природою, про необхідність кожній людині знати,

поважати й оберігати свою «малу батьківщину», про свої спогади й асо

ціації, що викликає це місце; при описові пам’ятника архітектури вступом

може бути розповідь про людину чи подію, на честь якої споруджено па

м’ятник, про історичні події, що передували створенню пам’ятника, архі

тектурного ансамблю, про архітектурний стиль чи напрям, призначення

будови, місце її знаходження, і роль значення; у творах на моральноетичні

та суспільні теми у вступі можна вказати на проблему, яка зацікавила, на

різні думки в суспільстві з приводу даної проблеми (теза й антитеза);

у творіоповіданні вступу може й не бути: тут найбільш цінним є оригі

нальний, несподіваний початок, який одразу зацікавлює читача. Традиц

ійно оповідання починається експозицією (де, коли і що відбувається),

УКРАЇНСЬКА МОВА

потім іде зав’язка (виникає конфлікт, проблема, відбувається якась подія);

у лінгвістичному творі вступом є сформульовані загальні положення (пра

вила), які потім пояснюються, ілюструються прикладами.

4. Написати основну частину, в якій виділяються мікротеми (підтеми)

відповідно до пунктів плану, наявних ілюстративних матеріалів, фактів і до

казів, прикладів, робляться абзаци. Матеріал розміщується в логічній по

слідовності: події і факти взаємопов’язані, наступне пояснює, обґрунтовує

попереднє, висновок є лаконічним завершенням усього сказаного.

Необхідно прослідкувати, щоб зберігалися протягом усього твору за

соби зв’язку в тексті (спільнокореневі слова, синоніми, займенники, спо

лучники, прислівники), щоб не було повторів однакових виразів, слів;

не варто повторювати одну й ту ж думку в різних мікротемах (абзацах).

5. У висновку підсумовується, узагальнюється все сказане, з’ясовується

його значення для автора твору, для суспільства; тут доречне вживання та

ких слів: отже, на мою думку, на мій погляд, на моє глибоке переконання;

складається (складає) враження, виникає ... настрій, коли я бачу ..., у мене

виникає почуття, викликають ... емоції і под.

6. У творі бажано вживати цитати. Це можуть бути висловлювання

великих людей щодо порушеної проблеми, народні прислів’я, уривки

з віршів. Цитати мають бути невеликими, точними за змістом, розділо

вими знаками та авторством, вони не повинні переобтяжувати твір.

Закінчувати творчу роботу цитатою не прийнято.

7. Написаний твір перечитується, редагується (перевіряється на

відповідність темі, точність слововживання, відсутність фактичних поми

лок, дотримання стилю) та коригується (з’ясовується орфографічна та пунк

туаційна грамотність, звертається увага на переноси, чергування ув, ій.

8. Твір переписується на чистовик і ще раз ретельно перевіряється.

ТВІР)ОПИС МІСЦЕВОСТІ

МОЯ ВУЛИЦЯ

План

І. Моя вулиця — найдорожче місце.

ІІ. Загальний вигляд вулиці:

1. Історія забудови.

2. Житлові будинки.

3. Державні установи та громадські заклади.

4. Моя школа.

ІІІ. Я люблю свою вулицю.

У кожної людини є найпам’ятніші, найдорожчі місця в житті. Для

мене — це моя рідна домівка, мій дім, моя вулиця. Коли я була зовсім ма

ленькою, мої батьки одержали квартиру в новому районі на вулиці Друж

би Народів. Я вважаю, що ця назва символічна, адже саме дружба між

людьми є запорукою найкращих почуттів: дружба перетікає в любов, без

дружби немає вірності, з дружби починається людяність.

8–9 КЛАСИ

Дванадцять років тому на місці кукурудзяного поля і колгоспних ферм

«виріс» молодий житловий масив. Білі багатоповерхівки височіли над зем

лею, ніби торкаючись хмар рогачами телеантен, і самі нагадували хмари. Я і мої

ровесники зростали разом із цим районом, тут нам усе близьке і знайоме.

Наша вулиця пряма і широка. Улітку тут багато зелені, адже на один бік

припала лісосмуга, перетворена на затишну алею. З іншого, сонячного боку,—

завжди багато квітів, проте і дерева за дванадцять років вже встигли підрости.

Край вулиці виходить у поле. Із вікон верхніх поверхів відкривається чудо

вий краєвид — неосяжні зелені поля, які на початку літа золотяться соняшни

ковим сяйвом. Інший край вулиці впирається у широку автомобільну магіст

раль, за якою починаються приватні забудови. Хоча одноповерхові будиночки

і претендують на оригінальність архітектури, я люблю багатоповерхівки. Особ

ливо приємно дивитися на дев’ятиповерхівки з візерунками біля дахів — це

будинки поліпшеного планування. Вони виділяються своєю оригінальністю.

Вулиця дуже довга, а з обох її країв розташувалися «Універсами». Їх спроек

товано майже однаково, тому вулиця набуває своєрідного обрамлення.

Для обслуговування жителів на території нашого мікрорайону за

плановано необхідні громадські та державні заклади. Більшою мірою вони

розташовуються на перших поверхах багатоповерхових будинків, за ви

нятком хіба що магазинів і кафе. Кафе «Лотта» стало улюбленим місцем

відпочинку молоді. А між будинками у затишних дворах розташувалися

дитячі садочки та школи. В оточенні житлових будинків — моя школа.

Ця триповерхова споруда побудована так, що багато її вікон вихо

дять у внутрішній дворик із клумбою посередині, на якій росте велика

ялина. Перед центральним входом полум’яніють на клумбах квіти, а бе

резова алея, яка веде до школи, створює затишок, підносить настрій.

Я люблю свою вулицю будьякої пори, але особливо восени. Це час,

коли все залите золотом, яке перемежовується з багрянцем.

Із вікна мого будинку добре простежується увесь мікрорайон, а лег

кий вітерець ранньої осені сповнює кімнату пахощами зів’ялого листя.

РІДНА ДОМІВКА

План

І. Там, де пройшло дитинство.

ІІ. Острівець краси і гармонії.

1. Квітуче подвір’я.

2. Бузковий цвіт дитинства.

3. Старий сад.

4. Минуле не повертається.

ІІІ. Залишивши часточку себе.

Згадуючи дитинство, проймаєшся дивними відчуттями. Якось щемно

стає у грудях, коли згадуєш подвір’я, на якому зробив перші кроки. Неве

лике, затишне, повите виноградною лозою, воно ледве пропускало сонячні

промені. Улітку захищало від спеки, взимку — від сніговіїв. Восени падо

лист застеляв землю пухким килимом, на якому бурюкалися ми,

УКРАЇНСЬКА МОВА

діти. А піднімеш голову вгору — налиті кетяги винограду. Ледь прибиті ран

ковою памороззю, яка стікала вдень прозорою краплею, виноградні грона

здавалися прозорими, навіть насіння проступало крізь блідорожеву обо

лоночку і манило дитячу уяву. Тоді татко брав мене на руки, підіймав угору

і я діставав губами стиглі виноградинки. А на дверях, притулившись до од

вірка, стояла мама й удавано сердилася, побачивши моє замурзане личко.

А потім ми всі весело сміялись. Навесні батько обрізав лозу — і подвір’я

світлішало, щоб уже в травні зазеленіти знов.

Наш будинок був розташований на околиці селища й одним боком

дивився на байрак. А на іншому боці яру височіли багатоповерхові бу

динки. Наш невеликий провулочок складався з одноповерхових буди

ночків приватної забудови і був невеличким острівцем краси і гармонії

посеред великого гамірного міста.

Нашій сім’ї належала одна частина будиночка, з іншого боку височів

сусідський паркан. Бабуся вважала, що цей паркан псує красу, і засаджу

вала його плетючими квітами. Коли зацвітала червона красоля та різно

кольорові чашечки кручених паничів — паркан зникав, перетворюючись

на барвистий яскравий килим.

Невеличкий штахетник огороджував бабусин палісадник перед вікна

ми від вулиці. Чого там тільки не було! Квіти змінювалися залежно від сезо

ну, наповнюючи подвір’я пахощами літа, але бабусиною гордістю завжди вва

жалися троянди. Вона вирощувала їх із пагінців, захищала від негоди, а коли

вони зацвітали — не могла намилуватися ними. А одного разу вона вирос

тила трояндуплетючку, колючуколючу, але невимовно прекрасну.

Мені найдужче подобався білий бузок, який ріс під вікном моєї кімна

ти. Бабуся посадила його на честь мого народження, але він обігнав мене

в рості. Щороку на День Перемоги ми з бабусею ламали бузок і йшли до

Меморіалу Слави. Бабуся підіймала мене на руки, і я клав білий букет до

вічного вогню. А повертаючись додому, я бачив, як біліли бузкові квіти

на фоні червоного цегляного будинку і ледь торкалися мого вікна.

Навесні наш будинок змінювався, бо змінювався сад за ним. Спочатку

він вирував білою завірюхою яблуневого і вишневого цвіту, трохи згодом

потопав у зелені, а ще пізніше — у багрянці налитого плоду. Невеличкі

віконця блищали чистими шибками, що зоріли і вабили різним теплом.

Звідти я пішов у перший клас, а коли батьки одержали квартиру у ба

гатоповерховому будинку в іншому районі міста, я відмовився з ними пе

реїжджати, залишившись жити у бабусі.

А тепер, коли бабусі не стало, я ходжу до школи в новому районі, де

живуть мої батьки. Мені подобається і мій дім, і нова школа, і мої нові друзі.

Але там, в старому районі, залишилося не тільки моє дитинство, а й час

точка мене самого. Іноді навіть уявляю, що відчиняю хвіртку, а там на по

розі стоїть бабуся і чекає на мене. Знаю, що чудес не буває, що минуле не

повертається. Але в серці на все життя залишаться спогади про старень

кий чепурний будиночок, огорнений серпанком саду,— моя рідна домівка.

8–9 КЛАСИ

ТВІР)ОПИС ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ І КУЛЬТУРИ

ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЕВІ

План

І. Особливі ознаки Харкова.

ІІ. Пам’ятник на центральній вулиці.

1. Усі алеї ведуть до Кобзаря.

2. Вдивімося в обличчя великої людини.

3. Постаті, знайомі з дитинства.

4. Автори пам’ятника виконали своє завдання.

ІІІ. Пам’ятник Т. Г. Шевченкові — невід’ємна частина Харкова.

Найголовнішою ознакою мого трудового міста є його архітекту

ра. У минулому столітті центр Харкова уособлював розкіш та інди

відуальність, у тридцяті роки нашого століття — простоту і монумен

талізм пролетарської епохи. Але є у Харкова особливі ознаки — місця,

які уособлюють його самобутність: Держпром, «Дзеркальна течія»,

пам’ятник Кобзареві.

Особливо шанують харків’яни пам’ятник Тарасові Григоровичу Шев

ченку. Його встановлено в міському парку на вулиці Сумській. У минулі

роки парк належав університету, він так і називався університетським са

дом, а тепер він має ім’я Великого Кобзаря.

Пам’ятник розміщенний так вдало, що його видно з кожної алеї. До

того ж, шістнадцять фігур, які оточують постать Шевченка, розташовані

по спіралі навколо центрального пілона. Вони краще простежуються з бо

кових алей.

Постать Шевченка видно здалеку, вона гігантських розмірів, близько

шести метрів, тому перехожі мають змогу вдивитися в обличчя видатно

го поета. Скульптор так вдало передав риси його зовнішності, що, здаєть

ся, можна уявити його вдачу: сміливість, допитливість, рішучість. Від усієї

постаті віє бунтарством і непримиренністю.

Усі шістнадцять фігур, розташовані навколо трикутного граніт

ного пілона, здаються удвічі меншими за Кобзаря, проте теж добре

простежуються. Особливо мене вражає жінка з немовлям на руках —

Катерина. Оскільки цей пам’ятник я знаю з дитинства, то не уявляю

Катерину іншою. Навіть читаючи твір, я бачу її саме такою, як на па

м’ятнику. А далі, герої Шевченкових творів — гайдамаки, навіть по

вержені (одна постать лежача) вони дужі і вражаючі, бо вони — борці

за волю. І козакзапорожець, і миколаївський рекрут, і селяни пока

зані закутими, але нескореними.

Усі інші образи — уособлення більш пізньої доби — доби революцій

і пореволюційних перетворень. І лише одна постать може бути уособ

ленням усіх часів, це постать дівчини з книгою. Хоча в ній добре вга

дується епоха років тридцятих, проте я вважаю її сучасною, бо нинішній

молоді теж властивий потяг до знань, а Харків вважається

УКРАЇНСЬКА МОВА

найкрупнішим студентським містом в Україні. Символічно і те, що ком

позицію розпочато і завершено жіночими постатями, адже образ жінки

у творчості Т. Г. Шевченка — це образ України.

Скульптор М. Г. Манізер і архітектор І. Г. Лангбард ставили своїм зав

данням показати значимість Великого Кобзаря для минулого, сучасного

і майбутнього. І це в тридцяті роки, коли українська культура потерпала

від культу сталінізму! А українські актори Наталія Ужвій, Амвросій Буч

ма, Іван Мар’яненко, Олександр Сердюк залишили свій слід не лише в те

атральному мистецтві, а і в архітектурі, допомагаючи скульпторові у ство

ренні пам’ятника.

Пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Харкові було відкрито 24 березня 1935

року. Відтоді минуло багато часу, але кожний харків’янин пишається і тим,

що цей пам’ятник є одним із найкращих у світі, і тим, що він став не

від’ємною частиною нашого давнього і вічно молодого міста.

ХАРКІВСЬКА СВЯТИНЯ

План

І. Пам’ятки духовності і мистецтва в історії Харківщини.

ІІ. Озерянська ікона Божої Матері — святиня Харківщини.

1. Мистецька значимість ікони.

2. Особливості ікони.

3. Релігійна значимість ікони.

ІІІ. Чим вражає мене Озерянська ікона Божої Матері.

У кожного народу є свої святині, ті особливі ознаки, які виділяють

його, роблять значимим. І ці святині певною мірою відбивають світо

гляд, традиції, духовність. Я не помилюсь, якщо скажу, що святиня Хар

ківщини, Озерянська ікона Божої Матері, поєднала в собі значимість істо

ричну, мистецьку і релігійну.

До образу Божої Матері звертались і звертаються безліч худож

ників. Згадаймо прекрасні творіння митців епохи Відродження! Про

менисті і ніжні очі мадони… Вони ніби зазирають у душу і тамують усі

болі і печалі.

Православні ікони завжди писалися за певними канонами: релігія при

вносила в лики святих аскетичні риси, проте незнайомі іконописці вди

хали життя і в застиглі обриси. Ось чому очі святих так приваблюють

погляди. Озерянська ікона Божої Матері, створена невідомим майстром,

була у кожній оселі, будь то пишний маєток чи убога хатина. Бідні люди

оздоблювали ікону штучними квітами, багаті — обрамляли коштовними

кіотами, але всі вірили в чудодійну силу цієї ікони.

У Харківському історичному музеї поряд з етнічними експонатами

знаходяться і старенькі вилинялі образи, які прикрашали житло харкі

в’ян, серед них — харківська берегиня, Озерянська ікона.

Про чудотворну Озерянську ікону розповідали дива: вона зцілю

вала людські недуги, допомагала калікам, оберігала житло, робила

8–9 КЛАСИ

міцними сім’ї, стояла на сторожі миру. Та й сама приповість її появи

теж незвична. Говорять, що в невеличкому селищі Озерянка, побли

зу Мерефи, косив селянин жито. Не помітив, як розрізав косою ікону

Божої Матері, яка невідомо як там опинилась. Відчуваючи свою про

вину перед Богородицею, впав чоловік на коліна і почав молитись,

а потім приніс образ додому, не перестаючи молитися. На ранок ікона

зникла, збентежений селянин пішов закінчувати косовицю. А при

йшовши на поле, косар знайшов ікону на тому ж місці, тільки не по

шматовану, а цілу. Відтоді і говорять про дивну силу цієї ікони, яку

на честь місця події названо було Озерянською. Іменем Озерянської

ікони названо було два харківські храми, які містили в собі розписи,

що свідчили про подію. А сама храмова престольна ікона мала дуже

багате оздоблення. Крім дерев’яного або металевого обрамлення —

кіота,— ікона прикрашалася рушниками і паперовими квітами. Біля

ікони обов’язково знаходилася лампада, яка засвічувалася під час

служби. Іконопис виконувався на дерев’яній дощечці, фарби накла

далися рівними мазками, тому готовий витвір здається не намальо

ваним, а надрукованим. Дуже рідко траплялися вишиті образи — їх

виконували невідомі майстрині і приносили в дар храмові. Озерянсь

ка ікона Божої Матері свідчить про високу релігійність харків’ян як

у минулому, так і тепер.

Харківська святиня вражає мене історією своєї появи. Шкода, що вона

дійшла до нас лише в численних копіях, бо оригінал було втрачено. Ми

не можемо остаточно судити про її мистецьку цінність, але її значимість

у дослідженні традицій Слобожанщини не перевершена.

МАЙСТЕРНІСТЬ Т. ШЕВЧЕНКА)ЖИВОПИСЦЯ

(За картиною Т. Г. Шевченка «Почаївська лавра з півдня»)

План

І. Живописна спадщина Т. Г. Шевченка.

ІІ. Особливості акварелі Т. Г. Шевченка «Почаївська лавра

з півдня».

1. Великі можливості техніки акварелі у живописі.

2. Зображення архітектурного ансамблю Почаївської лаври.

Особливості архітектури храму, подвір’я та інших споруд

лаври.

3. Зображення інших споруд Почаєва.

ІІІ. Велич таланту Шевченкапейзажиста.

Живописна спадщина великого сина України Тараса Григоровича

Шевченка вражає своєю майстерністю. Серед творів видатного худож

ника безліч ілюстрацій до його поетичних творів, пейзажів, портретів.

Робота в археографічній комісії дозволила Тарасу Григоровичу відвіда

ти різні куточки України і донести до нас живописні спогади про красу

рідного краю.

УКРАЇНСЬКА МОВА

Мені ніколи не доводилося бути в Почаєві, але познайомившись із

живописним твором видатного майстра пензля, я була вражена його

красою.

Мабуть, дуже сильне враження справила на художника Почаївська

лавра, коли він так майстерно передав її величну архітектуру.

Твір виконано в техніці акварелі, яка дала змогу авторові передати

найменші відтінки не тільки пейзажу, але й власного настрою.

Біла струнка споруда, розташована в лівому верхньому боці картини

відразу привертає нашу увагу своєю величчю і легкістю водночас. На фоні

глибокого неба лавра вражає нас правильністю архітектури і точністю

форм. Вона чимось нагадує казковий повітряний замок, а величезна біла

хмара у правому куті картини підсилює це враження. Художник писав

картину знизу, з долини, тому споруда лаври так добре простежується

і здається такою чаруючою.

А вдивляючись у твір пильніше, можна побачити і великий мурова

ний паркан, і невеликі, схожі на бійниці, віконечка валу. І тоді лавра ніби

втрачає свою легкість, стає міцнішою і приземкуватою, схожою на фор

тецю. На території лаври, крім головного храму, розташовано ще де

кілька приміщень, які складають єдиний архітектурний ансамбль, оскіль

ки мають схожі ознаки (бані над будинками і стрункі шпилі з хрестами).

І лише один двоповерховий будинок, розташований трохи правіше по

центру, більше походить на палац. Можливо, що він служить житлом

якійсь визначній особі, можливо архієрею. Усі будинки архітектурного

ансамблю Почаївської лаври спираються на високі колони і мають безліч

вікон. Основною в ансамблі є споруда собору, над яким височіють три

бані з хрестами, під якими, напевно, містяться дзвони. Легкі ковані по

ручні, мабуть, призначені для сходів, адже лавра знаходиться на пагорбі.

І вся ця краса потопає в зелені дерев, які ледьледь погойдуються

вітром. У тіні дерев розташувалися невеликі, мабуть, одноповерхові спо

руди, які можуть теж належати лаврі.

Можливо, акварель Т. Г. Шевченка мала б піднесений настрій, якби

не убогий будиночок на передньому плані і самотня чоловіча постать із

костуром. Цей будинок знаходиться за парканом церковної споруди, за

ним ще один, більше схожий на клуню, бо не має навіть димаря, і неве

личкий хлівець під усохлим деревом. Дах на будинку підпертий дерев’я

ними стовпами, які так контрастують із білими колонами храмових спо

руд. Маленькі віконечка будинку дивляться на вулицю, вони трохи скошені

і чимось схожі на дірки в стінах. Похилений тин і перекошене вориння

свідчать про малий достаток господаря, який, мабуть, попростував до цер

кви.

Майстерність Шевченкахудожника найбільшою мірою виявилась

у цілісності і художній довершеності твору. Перед нами не просто твір

великого майстра пензля, а й громадянина, який правдиво відтворив

життя і побут жителів Почаєва.

8–9 КЛАСИ

ТВІР)РОЗДУМ НА МОРАЛЬНО)ЕТИЧНУ ТЕМУ

ХЛІБ — НАЙБІЛЬШЕ БАГАТСТВО

План

І. Свідчення, яке не вимагає доказів.

ІІ. Хліб дорожчий за коштовності.

1. За історичними даними.

2. Блокадний хліб Ленінграда.

3. Всупереч народній мудрості.

ІІІ. Хліб — геніальний витвір людства.

Кожна епоха дає свої поняття про цінності. Для епохи середньовіччя

характерне матеріальне збагачення, для епохи Відродження — духовне

зростання, для епохи сорокових років XX століття — завоювання і за

гарбання. З цього прикладу можна багато сперечатись, можна наводити

докази і свідчення, але одне є незмінним, те, що не вимагає доказів, твер

дження, що найбільше багатство — хліб.

Коли хліба обмаль — його не може замінити ні золото, ні інші кош

товності. Матеріальні блага нічого не варті, коли голодні їх виробники.

Звернімося до історії: Радянський Союз у 1933 році продавав хліб за

золото, коли Україна гинула від голодомору. Недаремно старі люди такі

заощадливі, бо вони пережили це страхіття. Моя бабуся, даруючи мамі

свою каблучку, застерігала: «Бережи, може колись за неї виміняєш шма

ток хліба». У роки Великої Вітчизняної моя бабуся ходила на село вимі

нювати продукти за речі. А у 1947 році, коли в місті відмінили хлібні кар

тки, село вимирало від голоду. Божевільні від голоду люди здатні були на

вбивство заради шматка хліба.

Одного разу в музеї я бачив шматочок блокадного хліба, одноденну

норму ленінградця. Я вжахнувся від побаченого, бо той сірокоричневий

шматочок швидше нагадував землю, змішану з половою, ніж хліб.

Пригадую фільм, побачений у дитинстві. Ішлося про дореволюційне

село: господиня крає хліб, наділяє ним усю родину, а крихти змітає у до

лоню і їсть. Але були часи, коли хлібом не дорожили ні в місті, ні в селі.

Тоді він був дешевим. Ним годували худобу, він лежав на смітниках. Це

жахливо, коли хліб не шанують у місті, але ще більш жахливо, коли не

шанують у селі. Мене дивує, як хлібороб може не цінувати хліб! Народна

мудрість навчає нас: «Хліб — усьому голова», «Є хліб — буде й пісня».

І дійсно, без хліба не буває смачною найвишуканіша страва, а пісню за

водить лише сита людина.

Хліб — це геніальний витвір людини, у якого немає конкурентів.

Хліб — це святиня. Не даремно хлібом і сіллю зустрічають бажаних гос

тей, хлібомсіллю благословляють матері своїх дітей. І це не тому, що хліб

і сіль — основні продукти, а тому що це уособлення рідної землі, символ

праці і надії на майбутнє. Хліб — це міра совісті і людяності.

УКРАЇНСЬКА МОВА

БРАТИ НАШІ МЕНШІ

План

І. Ми пишаємося дружбою тварин.

ІІ. Допомога представникам тваринного світу.

1. Підгодовуймо тварин!

2. Ми в боргу перед собакою.

3. Людина не має права бути жорстокою.

ІІІ. Тварини ввіряють нам життя.

Район, в якому я живу, достатньо молодий. У нас тут багато шкіл і ди

тячих садків. Щовечора як висипе дітлахів на вулицю — весело, гамірно.

Багато хто з жителів району виводять на прогулянку своїх четвероногих

вихованців. Подивишся, хтось веде породисту собаку у вишуканому на

шийнику на шкіряному поводку, а хтось маленьку дворняжку на моту

зочку, але з таким почуттям гідності, наче це представник найціннішої

собачої породи. І є чим пишатися, дружбою братів наших менших і дові

рою, яку вони нам виявляють.

Дивно, що в період економічної нестабільності держави, коли багато

хто з людей не може дозволити собі повноцінного харчування, люди підго

довують тварин. Недалеко від будинку, в якому я живу, є невеликий ста

вок. Навесні туди злітаються дикі качки. І жителі мікрорайону взяли над

ними опіку. Пташок ніхто не кривдить, вони стали майже ручними. А то

го року, коли наше місто було на грані екологічної катастрофи (злива за

топила очисні споруди і залишила місто без питної води), люди вистою

вали довгі черги до машин із водою, щоб забезпечити свої сім’ї, але не

забували і про безпритульних тварин.

Іноді я спостерігаю, як старенька бабуся, наша сусідка, підгодовує дво

рових собак. Спочатку мешканці будинку сварили її, мовляв, не прина

джуйте, на що вона відповідала незрозумілими для нас, дітей, словами:

«Собачу пайку їмо, дитинко». А потім розповіла нам старовинну легенду

про те, як Бог покарав людей за гріхи голодомором. І тільки виття голодної

собаки змусило його змилостивитись. Так що виходить, що ми в боргу

перед собакою.

Мені здається, що все одно ми замало добра робимо для тваринного

світу. Чи завжди ми чуйно ставимось до всіх тварин? Мабуть, що ні. Ча

сто ми любимо тільки своїх четвероногих друзів і без вагань ображаємо

чужих або безпритульних, нічиїх. Бувають випадки, коли батьки, вико

нуючи примху своєї дитини, приносять в дім кошеня, пташку, собача,

а потім, коли дитина натішиться, викидають безпомічну тваринку на ву

лицю. Мене вражає така безвідповідальність, стає соромно за людську

підступність і несправедливість.

Я переконана, що представники тваринного світу, брати наші менші,

дають нам значно більше, ніж ми їм. Вони дарують нам ласку і відданість,

свою приязність і любов. Вони ввіряють нам своє життя. І ми не маємо

права не виправдати їхню довіру.