2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

519

8 КЛАС

Влада та Сила — слуги Зевса — приводять Прометея в пустелю, де Ге

фест заковує його. Із розвитком подій з’ясовується, що Прометей не тільки

передав вогонь людям, а й започаткував людську цивілізацію: навчив об

робляти дерево й будувати житло, показав цілющі трави, першим запряг

биків, звільнивши людей від найважчої роботи, привчив коней ходити

запряженими, і кораблі — теж його винахід, навчив людей визначати зірки,

лічити й писати, показав скарби землі: мідь, залізо, срібло, золото.

Образ Прометея відбиває етичну проблему, що хвилювала Есхіла про

тягом його творчого шляху: власна відповідальність особи за прийняте

рішення. Прометей — бог, який має хист передбачення, він заздалегідь

знав про страждання, що випадуть йому на долю, але не ухилився від них.

Більш того, вже прикутий, він має засіб, що може позбавити його мук:

щоб одержати свободу, йому достатньо назвати ім’я жінки, яка народить

Зевсу дитину, що повалить Зевса, як той колись повалив свого батька

Крона. Та Прометей відмовляється відкрити таємницю й готовий до ще

більш жорстоких катувань. Скеля разом із прикутим Прометеєм від ударів

блискавок і грому, що насилає Зевс, провалюється в страшне підземне

царство Тартар. Образ Прометея — це образ людини, яка не зраджує своєї

долі, яка відповідає за свої рішення і вчинки. Есхіл вірить у можливості

людини, як і його герой.

Трагедія Есхіла відзначається вірою у прогрес та розвиток людства.

ЩО Я ВІДКРИВ ДЛЯ СЕБЕ

В ДАВНЬОКЛАСИЧНІЙ СХІДНІЙ ПОЕЗІЇ?

(На прикладі творів Омара Хайяма та Нізамі Гянджеві)

Справжнім відкриттям для мене в цьому році стало знайомство з тво

рами персидського вченого та віршописця Омара Хайяма й азербай

джанського мислителя і поета Нізамі Гянджеві. Відкриттям, тому що в їх

творчості відбивається особливий менталітет східних народів, особлива

духовність, особлива атмосфера. Усе це незвично для нашої європеїзова

ної свідомості. Крім того, завжди приємно розширити свій світогляд, своє

знання про світ.

«Схід — справа тонка»,— фраза, що добре запам’яталася нам по фільму

«Біле сонце пустелі». Дійсно, тут, на Сході, цінують витонченний смак

і тонку роботу, тонкий одяг і витончену мудрість. Саме поети — Фірдо

усі та Навої, Сааді та Нізамі, Гафіз і Хайам — змогли у своїх творах

визначити роль людини в навколишньому світі, оспівати силу розуму та

почуттів. Їх лірика посправжньому філософська, внутрішній зміст її спря

мований від споглядання до мислі. Століттями шліфувалося уміння

східних поетів у короткій, але точній фразі висловлювати глобальну за

значущістю та переконливістю мисль.

Цікава постать Омара Хайяма (1048—1131). Ось яку яскраву

характеристику йому дає його ж сучасник: «Хайям був мудрець, що

520

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

глибоко знав філософію й особливо ж математику, у якій не було і немає

йому рівних». Ці слова свідчать про різнобічність і талановитість ученого

та поета. Омар Хайям був дуже життєлюбною і діяльною людиною. Він

багато подорожує: Багдад, Нішапур, Дамаск... Він зустрічається з різними

людьми, і ці зустрічі сприяють його розумінню добра і зла, жорстокості

і милосердя. Зі спостережень за життям народжувалися поетичні рядки,

датувати які ХI—ХII століттями іноді просто відмовляється свідомість —

так сучасно вони звучать:

Для друга гідного душа на все готова:

І в ноги вклониться, не вимовивши й слова.

Дізнатися хочеш ти, чи є на світі пекло?

Є пекло: з підлою людиною розмова.

Певного простору і часу для людей — немає. Вони ладні догоджати

тільки тому, хто вище їх за посадою, за чином, за родинними зв’язками.

Такі люди завжди викликали зневагу, але поки є ті, яким лестять прини

ження та плазування підлеглих, будуть і такі, хто готовий принижувати

ся і плазувати.

Омар Хайям писав у жанрі рубаї — однієї з класичних форм східної

поезії. У чотиривірші римуються 1, 2 і 4 рядки, іноді й усі чотири. Вони

мають однакову кількість складів і пронизані єдиним музичним ритмом:

Всі таємниці пильно зберігай,

Щоб не дізнався нелюд і шахрай.

І зваж: як з іншими ти поведешся,

Того від інших і собі чекай.

Самотність... У цьому є своя драма. Однак є самотність вищої проби,

коли людина, не бажає уподібнюватися до тих, яким за їх моральними

якостями можна відмовити у званні людини. І ця самотність викликає

повагу. Тільки мужня, горда і незалежна людина здатна не опуститися до

рівня юрми ціною добровільного самовідчуження від неї. В унісон цим

рядкам Хайяма звучать рядки сучасного російського поета, який нині

мешкає в Ізраїлі, Ігора Губермана:

Когда кругом кишит бездарность,

кладя на жизнь свое клише,

в изгойстве скрыта элитарность,

Весьма полезная душе.

Інший жанр, інший час, інші швидкості й ритми, але — на жаль! —

внутрішньо людина змінюється дуже повільно, і знов і знов виникає не

обхідність абстрагуватися від сірості, недоумства, обмеженості заради

збереження власного «я» і душевного здоров’я.

Іноді, спостерігаючи за життям і часто бачачи торжество несправед

ливості, філософпоет дозволяє собі різкі й навіть зарозумілі оцінки:

Кульгава старість, юність бистронога —

Все товпиться до вічного порога.

521

8 КЛАС

Недовго світом тішаться живі:

Всі підем геть, у всіх — одна дорога.

Хайям розуміє, що причина соціальної нерівноправності — у нерозум

ному устрої суспільства, але оскільки усе у світі створено Аллахом, поет

звертається з викликом і докором саме до нього.

Майстром іншого віршувального жанру, дуже поширеного на Сході,—

газелі,— був азербайджанський поет і мислитель Нізамі Гянджеві (близько

1141—1209). Газель — невеликий ліричний вірш, який складається

з 3—12 двовіршів. Основний зміст газелей — оспівування кохання до жінки,

туга і сум з приводу нерозділеного почуття. У творах Нізамі ми знаходимо

і виявлення життєвого досвіду, глибокої людської мудрості:

Скрізь, друже, таїна, куди не глянь,—

І де ключі до потаємних знань?

Не йди лихій судьбі наперекір!

Ось час прийшов — і ти знайшов шафір.

Крізь століття долинають до нас слова азербайджанського мудреця,

виховуючи в нас життєву стійкість і горду незалежність.

Перу Нізамі належать і декілька поем, найвідомішою з яких є «Лей

ла і Меджнун» (1188). Ця поема, заснована на стародавній арабській ле

генді, розповідає про нещасне кохання юнака Кейса (на прізвисько «Ме

джнун» — «Пройнятий коханням») до красуні Лейли. Події розгортаються

навколо обставин виникнення пристрасних ліричних віршів змученого

коханням Кейса:

Покіль живе душа в мені, потіль

Не прийдеш ти,— і мій не згасне біль.

Ти безліч маєш на землі рабів,

Я ж сам себе твоїм рабом зробив.

Покіль про тебе пам’ятаю я,

Спокійна й радісна душа моя.

Тебе забуду — тую ж мить моє

У грудях серце каменем стає.

Незвичайні для європейської поезії образи, особливо вишукані і тонкі,

заворожують читача й відтворюють екзотичну ауру Сходу. Знайомлячись

з творами давньокласичної східної поезії, відкриваєш для себе світ, зна

йомий до цього часу лише за казками про Шахерезаду та Синдбада

мореплавця: яскравий, витончений, але при цьому глибокий та мудрий.

Кожний твір являє собою розкішний коштовний камінь у барвистій мо

заїці світової літератури.

ГУМАНІСТИЧНИЙ ПАФОС ПОЕМИ Ш. РУСТАВЕЛІ

«ВИТЯЗЬ В ТИГРОВІЙ ШКУРІ»

Поема Шота Руставелі «Витязь в тигровій шкурі» — найвидатніша па

м’ятка грузинської літератури доби Середньовіччя. Учені вважають,

що вона була створена наприкінці ХІІ — початку ХІІІ століття за часів

522

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

правління цариці Тамари, «золотого періоду» в історії Грузії. Поема відби

ває типові риси середньовічного епосу, але й відзначається глибоким гума

ністичним пафосом.

Гуманізм поеми проявляється уже в обраному сюжеті. Цар Аравії Ро

стеван — у похилому віці, та він не має спадкоємця. На престол він ста

вить свою дочку, розумну і гарну Тінатін, яка кохає славного лицаряпол

ководця Автанділа. Одного разу Автанділ і Ростеван під час полювання

зустріли витязя у тигровій шкурі, вони спробували заговорити з ним, та

даремно, витязь безслідно зник. Смуток таємничого лицаря не дає спо

кою Ростевану, і Тінатін, щоб заспокоїти батька, доручає своєму обран

цю Автанділу розкрити таємницю витязя. Автанділ охоче погоджується

виконати доручення цариці. Пошуки тривають довго, і нарешті у гірській

печері він знаходить загадкового витязя на ім’я Таріел, який розповідає

свою сумну історію. Таріел — нащадок царського роду, воєначальник

індійського царя, палко закоханий у царівну НестанДаріджан. Доля не

сприяла закоханим: цар вирішив віддати НестанДаріджан заміж за хо

резмського царевича, ще й оголошує його своїм спадкоємцем. Таріел обу

рюється, він не тільки кохає царівну, а й має право на царську спадщину.

Нестан умовляє Таріела вбити суперника й захопити владу, її звинувачу

ють у зраді і в коханні до зрадника та суворо карають: після жорстоких

побоїв царівну таємно вивозять з Індії. Таріел кидається на пошуки ко

ханої, та марно. Втративши будьяку надію, він залишає рідну країну, сам

себе прирікає до самотності й оселяється у печері, де його і знаходить

Автанділ. Вони стають побратимами і разом вирушають на пошуки Нестан–

Даріджан. Герої знаходять царівну у недоступній фортеці, визволяють її і по

вертаються у рідні краї. Дві закоханих пари грають весілля в один день.

Середньовічний автор вибирає для свого епосу не історичну подію,

а приватне життя героїв, тим підкреслюючи важливість звичайних людсь

ких стосунків, що було нехарактерним для героїчного епосу Середньові

ччя. Саме в цьому насамперед і виявився гуманізм автора.

Руставелі змальовує героїв, що попри всі перешкоди домагаються сво

го щастя. І читач усвідомлює думку автора — людина може здолати все,

що заважає їй на шляху до особистого щастя. Автанділ і Таріел сприйма

ються як уособлення вірності, відваги, мужності. А жіночі образи вража

ють цілісністю характерів, здатністю до самопожертви заради щастя інших.

У середньовічній літературі не багато творів, в яких би внутрішній світ,

переживання героїв займали таке важливе місце, як в поемі «Витязь в тиг

ровій шкурі». Розкриття психології героя було недоступним літературі того

часу, і Руставелі на цьому шляху випередив багатьох своїх сучасників.

Поема торкнулася ще однієї проблеми, яка знайшла своє рішення

у світовій літературі лише через кілька століть,— рівноправ’я жінки і чоловіка.

Усе це і наповнює поему гуманістичним пафосом, вірою середньовіч

ного поета в можливості людини, в її право на щастя. Ці загальнолюдські

цінності близькі і сучасному читачеві.

523

8 КЛАС

КРАСА І ЩИРІСТЬ ЛЮДСЬКИХ

ПОЧУТТІВ У ЛІРИЦІ ПЕТРАРКИ

Як дивно усвідомлювати, що кожна епоха не була величною сама по

собі. Цю велич створювали люди. І саме їх внесок в історію і складав епоху.

А людям, малим чи великим, властиво в чомусь помилятися, в чомусь пе

реконуватися. Тільки так з’являються нетрадиційні рішення, тільки так

вершаться великі справи. Мабуть, поіншому не буває. Адже світ гармонії

одночасно є і світом протиріч. І цей світ накладає свій відбиток на люди

ну, проте кожне століття має своїх геніїв, іноді їх імена залишаються в за

бутті, а іноді зоряно сяють на небосхилі ще багатьом і багатьом поколін

ням. Таким є ім’я Франческо Петрарки, який вважається першим

письменником епохи Відродження.

Підґрунтям цієї визначної епохи стала творчість Данте. А оскільки Пет

рарка висвітлював загальні історичні протиріччя, що характеризували се

редньовічну Італію в цілому, то саме це і визначило його провідну роль

у формуванні нової, національної культури італійського Відродження.

Я думаю, що роль Петрарки визначається ще й тим, що він став першим

великим ученимгуманістом, і саме тому утвердився як перший великий

лірик італійського Відродження. Його постать уособлювала реальне втілен

ня нового письменника і новий тип взаємовідносин людини і суспільства.

Що допомогло Петрарці повністю присвятити себе світській куль

турі європейського гуманізму? Парадоксально, але саме прийняття ду

ховного сану. Адже цей факт дозволив йому входити в різні суспільні кола

й бачити життя різних верств. Невдовзі до нього прийшла слава кращого

лірика сучасності.

Духовний сан не завадив Франческо Петрарці покохати жінку, яку

у квітні тисяча триста двадцять сьомого року він зустрів у церкві святої

Клари. Хто вона? Про це, напевно, ми ніколи не дізнаємося. Але вона

існувала, і Петрарка дійсно кохав її. Навіть після смерті Лаури це кохан

ня не покинуло поета:

Лет трижды семь повинен был гореть я,

Амуров раб, ликуя на костре.

Она ушла,— я дух вознес горе.

Продлится ль плач за грань десятилетья?

Що допомогло Петрарці створювати свої шедеври, сповнені щирості

і простоти? Можливо, вплив античної літератури, яка прославляла всі

позитивні людські якості. А може, такою була його вдача — шанувати

дружбу, зберігати вірність коханню. І що найважливіше, він ніколи не

втрачав друзів. А це вже більше ніж вдача, це — божий дар.

У багатьох сім’ях він був не просто капеланом, він був другом. Про це

свідчить листування поета. Але в той же час Петрарка шанував і години

самотності. Самотність була його природнім станом, можливістю відчу

ти внутрішню свободу. А свобода була для нього ще й можливістю вільно

ставитися до навклишнього світу.

524

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

От мысли к мысли, от горы к другой

нехоженными я иду путями:

душа когдато отдохнуть должна

над тихою пустынною рекой

или в долине меж двумя горами…

Отже, краса і щирість людських почуттів — це не просто провідна

думка лірики Петрарки. Це світосприйняття вільної людини.

Навіть у першому своєму вірші Франческо Петрарка на перший план

ставить щирість людських почуттів. Цей твір був посмертною посвятою

його матері, де автор поклявся їй у вічній пам’яті і вічній любові.

Але найбільш повно розкриваються людські почуття у творах «Книги

пісень». Це своєрідна поетична сповідь зрілої людини. Тема «Книги

пісень» — юнацьке кохання, високе, чисте, але боязке й нерозділене. Автор

сподівається на розуміння читача, сподівається викликати співчуття.

Автор і герой у «Книзі пісень» об’єднані злиттям ліричного «я», хоча

між ними існує певна відстань. Для сприйняття «Книги пісень» ця

відстань необхідна, адже Петрарка згадує колишнє кохання. «Книга

пісень» — це книга спогадів, датованих самим автором, тому твори і прой

няті легким смутком: «Меня Любовь томила двадцать лет, но я был бодр

в огне и весел в боли; когда ж ушла мадонна из юдоли — десятый год душе

покоя нет». Але ні Лаура, ні кохання Петрарки не знають розвитку. Час

рухається повз них, і кохання не має історії. Образ Лаури є новаторсь

ким у літературі того часу, адже автор зобразив живу реальну жінку.

І основним у висвітленні її образу не стали побутові деталі, бо Лаура

розкривається через внутрішній світ поета, через сприйняття ним навко

лишньої дійсності.

Родник журчит, звенит листвою ветка,

Я слышу голос госпожи моей,

И ей лесная подражает птица.

Краса і щирість людських почуттів у ліриці Петрарки досягається ще

й близкістю до народних середньовічних пісень. Використовуючи їх мову,

порівняння, метафори, Петрарка відтворив образ нових взаємовідносин

людини і навколишнього, земного світу, людини і природи.

Благословен день, месяц, лето, час

И миг, когда мой взор те очи встретил!

Благословен тот край и дол тот светел,

Где пленником я стал прекрасных глаз.

Зображуючи свою тугу, Петрарка часто переносив її на природу, і тоді

його внутрішній світ, як і світ Лаури, ставав частиною природи й набу

вав надзвичайної пластики.

Уж хмурый воздух с въедливым туманом,

Клубящийся под набежавшим ветром,

Вотвот готов заморосить дождем,

525

8 КЛАС

Уже кругом кристаллом стали реки,

И вместо злаков, покрывавших долы,

Куда ни глянь — лишь изморозь да лед.

У творах Петрарки повністю відсутній середньовічний аскетизм,

а внутрішній конфлікт почуттів не переростає в конфлікт із дійсністю,

бо поет оцінює і життя, і власні відчуття з точки зору земної людини.

«Книга пісень» — перша в історії європейської поезії збірка, де обу

мовлено внутрішню єдність ліричних творів. Кожний сонет можна роз

глядати і як окремий твір, і як частину однієї великої цілісності, сповне

ної нового розуміння кохання, природи і суспільства, характерного для

нової людини Відродження.

ГРОТЕСК І ГІПЕРБОЛА В РОМАНІ

Ф. РАБЛЕ «ГАРГАНТЮА І ПАНТАГРЮЕЛЬ»

Епоха Відродження дала світові безліч славних імен: письменників,

скульпторів, художників, музикантів. Митцігуманісти вбачали об’єкт

своєї творчості в зображенні людини, її почуттів, розумових здібностей

і якостей, бо і самі митці цієї видатної епохи теж були неординарними

особистостями. Можна навіть сказати, що епоха створювала людину но

вого часу, а людина створювала епоху.

Франсуа Рабле — представник французького Ренесансу, хоча найвиз

начнішим представником цієї епохи його зробив одинєдиний художній твір.

Роман «Гаргантюа і Пантагрюель» став саме тим твором, завдяки яко

му ім’я відомого французького лікаря і вченогоенциклопедиста увійшло

у світову історію літератури шістнадцятого століття.

Фантастична країна Утопія, зображена в романі Ф. Рабле «Гарган

тюа і Пантагрюель», розташувалася десь у Франції. Про це свідчать опи

си Парижа і провінційних містечок, в яких живуть прості працьовиті ре

місники і селяни.

Роман Ф. Рабле написаний у формі казкисатири. Автор саркастич

но змальовує кожного з представників схоластичної науки, релігійні чвари

і самих церковників, із життям яких був добре обізнаний ще з часу пере

бування в монастирях.

Рабле широко використовує алегорію для зображення як позитив

них, так і негативних суспільних явищ.

Спираючись на фольклорні джерела, автор створив образи людей,

жадібних до знань і до самого життя. Величезний зріст Грангузьє, Гар

гантюа і Пантагрюеля був уособленням їх безмежних знань, надзвичай

ної освіченості, шляхетності почуттів, щирості, доброти й здатності на

самопожертву заради скривджених.

Велетнікоролі створювали закони, направлені на добробут свого народу.

Сатира і гіперболи Рабле не абстрактні, вони спираються на реальне

підґрунтя. Навіть у найпримхливіших образах відбивається й тогочасна

дійсність, й історичні постаті.

526

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

У літературі періоду Відродження досить поширеною була тема подо

рожей, в основі яких лежали реальні події. Рабле використовує цю тему

для своїх сатиричних алегорій, які інколи змінюються суто фантас

тичними описами.

У розділі про Пухнастих котів автор викрив зажерливих і жорстоких

чиновниківсуддів, діяльність яких заснована на негативних людських

рисах: «У нас тут навчають того, чого самі ніколи не вчили!.. У нас тут

б’ють і навчають того, чого самі ніколи не вчили!.. У нас тут б’ють і нака

зують при цьому сміятись!.. У нас тут признаються в тому, чого ніколи

не чинили, не коїли і чинитикоїти не думали!».

Одним із найкращих викривальних епізодів книги, спрямованих про

ти схоластики, є епізод із дзвонами, в центрі якого стоїть гротескна по

стать немічного, старого схоласта, магістра Сорбони Янотуса Брагмардо.

Промова старця до Гаргантюа щодо повернення дзвонів — блискуча па

родія на красномовство сорбоністів.

Рабле у гротескній формі проводить думку, що основою усього існу

ючого є плоть, матерія, що найвищим критерієм в оцінці світу є близькість

до природи. Те, що протистоїть цьому судженню,— огидне і потворне.

Важливим епізодом твору є розповідь про перебування мандрівників

на острові цариці Квінтесенції, яка вживала в їжу лише абстракції, кате

горії, мрії, шаради, антитези і провіювала свій час через велике, красиве

решето. Франсуа Рабле висміяв лжезнання й цілковиту відірваність від

реального світу.

У боротьбі з середньовічною реакцією Франсуа Рабле використав усі

можливі форми комічного, серед яких — сатиричний гротеск. Письмен

ник завжди сміється, бо це — його випробувана зброя.

Дуже великим був вплив геніального французького сатирика на світо

ву літературу. У Рабле було чому вчитись, адже ерудиція письменника

вражала сучасників. Він був одним із найвидатніших гуманістів минуло

го. Найціннішим для нас є його судження про вільне суспільство, в яко

му буде можливим існування гармонійнорозвиненої особистості, бо ця

мрія була, є і буде актуальною для представників усіх часів і народів.

ТРАГЕДІЯ І ТОРЖЕСТВО КОХАННЯ

(За трагедією В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»)

Від часу створення трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» мину

ло не одне століття, але до цього часу глядачі хвилюються, стежачи за

долею закоханих із Верони, а актори, що отримали роль у трагедії, сприй

мають це як найяскравішу подію у своєму творчому житті.

«Ромео і Джульєтта» (1595) належить до першого етапу творчості ви

датного драматурга, коли письменник створює в основному ліричні ко

медії. У двох же трагедіях (друга, крім названої,— «Юлій Цезар»), незва

жаючи на велику кількість похмурих сцен, перемагає все ж світла основа,

перемогу святкують честь і справедливість.

527

8 КЛАС

Головні герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем, живуть відчут

тям величезної радості буття, а потім — безмежного щасливого почуття.

Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється сильнішим за

людиноненависництво і користолюбство.

Основний леймотив трагедії — розвінчання світу феодальних відно

син, ворожих людині, таких, що спотворюють її природні почуття. Во

рожнеча вельможних родин Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся

Верона, тому що вона розлючує жителів міста, робить загальне життя

нестерпним. Крім того, ця ворожнеча являє собою фікцію захисту родин

ної честі, яку немовби захищають обидва табори. Можливо, колись цей

конфлікт і мав реальну підставу, але зараз навіть пам’ять про нього щез

ла. Ця ворожнеча — пережиток давнього, проте воно ще має силу і здатне

заважати утвердженню нової моралі, нового порядку.

Таким чином, у трагедії стикаються дві суспільноморальні сили: дух

феодальної жорстокості й помсти і принципи кохання, гармонії прийдеш

ньої епохи Відродження. Але передусім «Ромео і Джульєтта» — найвиз

начніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили

одне одного. Їх кохання — не тільки пристрасне почуття, яке не визнає

ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір

дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття.

Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака:

Ее сиянье факелы затмило.

Она подобна яркому берилу

В ушах арапки...

Любил ли я хоть раз до этих пор?

О нет! то были ложные богини,

Я истинной красы не знал доныне!

Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про Ро

мео, а він стоячи внизу, чує її зізнання, і їх наступна бесіда, під час якої

вони порозумілися,— важко знайти у світовій літературі епізоди, що до

рівнюють цьому за силою виявлення почуттів.

Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній

Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає

терплячім. Кохання робить його розсудливим і посвоєму мудрим.

Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео

береться за зброю. Джульєтта подитячому безпосередня й відверта.

Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще ро

зумітися на людських взаєминах — краще, ніж її батьки, які бажають

бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. Адже ще деякий

час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо

б не сталася зустріч із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, до

сить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням

батьків. Але Джульєтта визнає за краще вмерти, ніж одружитися з не

любим. Дівчина першою починає розмову про одруження, у її

528

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

словах, звернених до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність

люблячої жінки:

Повір мені, і я вірніша буду,

Ніж ті, що хитро удають байдужість.

Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі по

чуття доступні й юним душам. «Любви все возрасты покорны»,— скаже

про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ро

мео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти — усе це робить Джуль

єтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття.

Герої боряться за право вільного вибору в коханні, однак вони ото

чені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою

Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,—

береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки,

бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю — у цьому вбачала

Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тількино зазнавши щастя ко

хання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя

втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо...

Кохання Ромео і Джульєтти — нестримне, чисте й героїчне — триває

лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньо

вічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі.

Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей

примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю

закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу — прин

ципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті

зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє.

У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші

й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки

живе людина.

ТРАГІЧНЕ І КОМІЧНЕ В ОБРАЗІ ДОН КІХОТА

(За романом М. де Сервантеса «Дон Кіхот»)

Лицарі минулого… Вони бентежать душі жіночої половини су

спільства уже протягом кількох століть. Чи, може, то живе в наших ду

шах туга за незнаною минувшиною, чи не вистачає сили і мужності в на

ших сучасниках. Юнакам же в обрисах попередніх епох увижаються

лицарські турніри і славні звитяги.

А славнозвісні кодекси честі! Чи й справді дотримувались їх воїни

минулого, чи це тільки вигадка? Навіть якщо вигадка, то така, яку варто

наслідувати. Недаремно ж епоху Відродження називають епохою титанів.

Одним із них був бідний ґідальго Міґель Сервантес, який увіковічив себе

багатством душі свого героя — лицаря сумного образу — Дон Кіхота.

Ми майже нічого не знаємо про Дон Кіхота, крім того, що його майно

складається з успадкованого давнього щита, списа, худої коняки та мис

ливського собаки. Як дворянин він має змогу бувати на полюванні. Ми