2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

509

7 КЛАС

Отже, роман В. Скотта «Айвенго» допомагає багато дізнатися про

старовинну Англію, зрозуміти й відчути історію. Він утверджує дум

ку про те, що необхідно об’єднати країну під рукою сильного і спра

ведливого короля.

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

АЙВЕНГО І РІЧАРДА ЛЕВОВЕ СЕРЦЕ

(За романом В. Скотта «Айвенго»)

У романі В. Скотта яскраво і різносторонньо змальовані образи бла

городних і відважних лицарів — Айвенго та Річарда Левове Серце. Оби

два вони — доблесні воїни з гарячими серцями, завжди готові виступити

на захист справедливості незалежно від того, хто потрапив у біду — бідний

чи багатий, знатний дворянин чи безславний раб. Образ Короля Річарда

у зображенні письменника дещо ідеалізований. Чорний Лицар, як його

називають, очолює атаку на замок Фрон де Бефа. Його безстрашність

і бойовий досвід викликають захоплення і повагу в усіх, хто спостерігає

за ним у бою. За його наказом споруджують плавучий міст, по якому вої

ни перебираються через рів і захоплюють фортецю. Король на руках ви

носить з палаючого замку Айвенго, рятує Ровену і Седрика, він же при

мирює Айвенго з батьком.

Річарду Левове Серце притаманні веселість, життєрадісність, вели

кодушність, вірність у дружбі. Він воліє бути краще мандрівним лица

рем, ніж королем, тому оточуючим інколи доводиться нагадувати йому

про обов’язок і відповідальність перед країною.

Айвенго — справжній лицар. Через любов і відданість прекрасній дамі

він позбавлений спадку і змушений мандрувати, завойовуючи собі багат

ство і славу мечем та списом. Він перемагає на турнірі, хоча це йому ледь

не коштувало життя, обирає королевою дня Ровену, наживши тим собі

багато ворогів. Він відданий королю, підтримує його, хоче бачити свою

країну без усобиць і війн.

Отже, в образах Айвенго та Річарда є багато спільного. Але, на мій

погляд, Айвенго більш поетичний, романтичний. Він же і розсудливіший,

далекоглядніший у політиці, розуміє, що Англії потрібен король — не хо

робрий мандрівний лицар, а сильна людина, яка змогла б подолати усо

биці, об’єднати країну і відновити хоч якусь соціальну справедливість.

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОВЕНИ ТА РЕБЕККИ

(За романом В. Скотта «Айвенго»)

У романі В. Скотта «Айвенго» виведені два образи прекрасних

дівчат — Ровени та Ребекки. Обидві вони молоді, дуже красиві, розумні,

виховувалися без матерів. Їх постійно оточувала любов і ласка ближніх,

велика розкіш.

Але і соціальний стан, і характери у них різні. Порізному вони пово

дяться в критичних ситуаціях, порізному склалася і їхня доля.

510

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Ровена — знатна саксонка, нею опікувався Седрик Ротервудський. Оп

ікун обожнює її, ні в чому не відмовляє і пов’язує з нею свої надії на віднов

лення влади саксів. Через це він навіть виганяє свого сина і позбавляє

його спадку. Проте Ровена рішуче протистоїть шлюбові без любові з на

щадком князівського роду Альтестаном. Потрапивши у полон, дівчина, що

звикла до загального поклоніння, втрачає свою волю, плаче. Тільки щас

ливий випадок рятує її, а потім доля знову посміхається їй і вона стає

дружиною коханого лицаря Айвенго.

Ребекка — дочка багатого єврея Ісаака. Її плем’я постійно зазнавало

гонінь та принижень. І хоча дівчина виросла, не знаючи ні в чому відмо

ви, все ж зрозуміла, що їй потрібна велика сила волі, знання, «щоб вижи

ти в цьому жорсткому світі».

Вона навчилася лікувати, допомагала всім, хто цього потребував.

Укритичні хвилини шукала виходу, і, не знайшовши його, віддала пере

вагу смерті, а не безчестю. Вона дуже сильна натура. Не знайшовши

відповіді на свої сердечні почуття, Ребекка вирішує зайнятися доброчин

ними справами: лікувати, допомагати страдникам. Вона й далі підтри

муватиме честь і гідність свого народу, оберігатиме віру предків.

Ці жіночі образи відіграють значну композиційну роль, допомагають

глибше розкрити характери головних героїв та відобразити історичну

епоху. Їх краса, розум та доброта облагороджували той жорстокий світ.

УКРАЇНА І НАРОД У ПОВІСТІ М. ГОГОЛЯ «ТАРАС БУЛЬБА»

Видатний російський письменник Микола Гоголь був родом з Украї

ни. Він любив свій край, цікавився його історією, звичаями і обрядами,

захоплювався мужнім та волелюбним українським народом, прославив

його у своїх творах.

Із незвичайною художньою силою і повнотою М. Гоголь відобразив

«дух минулого віку», «історію народу... в ясній величі» у повісті «Тарас

Бульба».

Із замилуванням письменник змальовує безмежний український

степ («Чорт вас візьми, степи, які ви гарні!», «Уся поверхня землі зда

валася зеленозолотим океаном, по якому бризнули міліони різних

кольорів»), могутній Дніпро («Він віяв холодними хвилями і розсти

лався ближче, ближче і, нарешті, охопив половину всієї поверхні

землі»). Та мета його розповіді — описати Запорізьку Січ — колиску

гордого козацького духу («Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки

вилітають усі ті горді й міцні, як леви! Ось звідки розливається воля

і козацтво на всю Україну!»). М. Гоголь показує устрій Запорізької

Січі, побут, звичаї козаків, їхні військові походи та подвиги. Реальні

події і художній вимисел переплелися в єдине, закінчене ціле: перед

читачами постав початок народновизвольного руху в Україні в на

прикінці 30х — початку 40х років XVII століття. Його голос

повниться жалем із приводу того, що були жорстокі часи.

511

7 КЛАС

Головні герої повісті «Тарас Бульба», «хоч і гинуть фізично, залишаються

в народній пам’яті безсмертними, бо переконані, що «не загине жодна велико

душна справа». Помираючи, козаки розуміють, що боротьба не закінчена,

що смерть їхня не даремна, а потрібна для майбутньої перемоги. У цій вірі

у безсмертя народу — справжній оптимізм повісті, її героїчний пафос, на

родне, життєстверджуюче начало. Усьому світові М. Гоголь довів, що

є Україна і українці як нація, а не жителі південних окраїн, «малороси» чи

«хохли».

ТАРАС БУЛЬБА — НАРОДНИЙ ГЕРОЙ

(За однойменною повістю М. Гоголя)

Тарас Бульба — головний герой однойменної повісті М. Гоголя. Це

запорізький полковник, що втілив у собі кращі риси українського козац

тва. Відомий російський критик писав: «Що таке Тарас Бульба? Герой,

представник життя цілого народу, цілого політичного суспільства у відо

му епоху життя».

Тарас Бульба — мужній та відважний воїн, який уславив себе у бага

тьох боях. «Немає у нас нікого, що рівний йому в доблесті». Найсвятіша

для нього справа — оборона віри та вітчизни. Цьому він присвятив усе

життя, в такому ж дусі виховував і синів. Часто він був до них надто су

ворий, не показував глибоко прихованої батьківської любові. Але потай

ки милувався Остапом («О! та це буде з часом добрий полковник!»). І про

Андрія думав: «І це добрий — враг би не взяв його! — вояка! Не Остап,

але добрий, добрий також вояка!» Коли ж Андрій зрадив козаків заради

прекрасної полячки, батько власноручно його вбив. Неймовірними зу

силлями Тарас Бульба пробирається до Варшави і підтримує Остапа в йо

го останню найтяжчу хвилину.

Відважним, досвідченим командиром виявляє себе Тарас, коли його

обрали наказним отаманом. Найперше для нього — вірність вірі, вітчизні

і громаді. Це видно не тільки з його знаменитої промови про товариство

і бойове братство, а і вчинків. І в останню свою хвилину він намагається

допомогти товаришам.

Тарас Бульба — безкомпромісний, нещадний до ворогів, бо глибоко

прийняв до серця кривди народні (ксьондзи у свої таратайки «...запряга

ють уже не коней, а просто православних християн», а «гетьман, за

смажений у мідному бику, лежить у Варшаві»).

Отже, Тарас Бульба — народний герой, що втілив у собі кращі риси

запорізького козацтва, силу і волелюбність українського народу.

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ОСТАПА ТА АНДРІЯ

(За повістю М. Гоголя «Тарас Бульба»)

Остап і Андрій — сини головного героя повісті М. Гоголя «Тарас Буль

ба». Вони майже однолітки, молоді, дужі хлопці. Навчалися у Київській

512

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

академії. Остап ледь не з дитинства мріяв про Запорізьку Січ, кілька разів

кидав навчання, і тільки погроза батька зробити його монахом на двад

цять літ примусила його зробитися сумлінним учнем. За вдачею він був

суворим, не прощав образ. Батькові на його глузування сказав: «За обра

зу не подивлюся і не зважу ні на кого».

Андрій вчився легко, був мрійником, цінував красу, не був байдужим

до жінок. Ніжнішим він був і до матері. Одного разу хлопець познайо

мився з прекрасною полячкою, хоч і одержав за це тумаків від її челяді.

Коли Тарас Бульба привіз своїх синів на Запорізьку Січ, «швидко обоє

молодих козаків стали на добрім рахунку в козаків. ...Жваво і влучно

стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — справа, за яку нова

чок приймався урочисто в козацькі кола».

Почався визвольний похід проти утисків панськошляхетської

Польщі. «За один місяць змужніли й зовсім переродилися пташенята, що

тількино оперилися, і стали чоловіками. Риси обличчя їх, у котрих до

цього часу була видна якась юнацька м’якість, стали тепер грізними і силь

ними. А старому Тарасу любо було бачити, як обоє синів його були одни

ми з перших».

Остапу ніби на роду був написаний шлях битв і подвигів. Він був хо

робрим, розважливим і холоднокровним воїном, через це його як і мріяв

батько, у битві під Дубно обрали курінним. Загинув мужній воїн, як ге

рой, не промовивши й слова під тортурами ворогів.

Андрій спочатку теж «увесь поринув у чарівну музику куль і мечів».

Він не вмів розраховувати й обдумувати в бою, летів напролом і часто

творив чудеса військової майстерності. Та доля звела його знову з колиш

ньою коханою полячкою, яка опинилася в осадному місті. Краса дівчини

так полонила його, що він забув про все — і про батька, і про присягу, і про

вітчизну. Це його й погубило. Андрій виступив у бою на боці поляків,

проти своїх козаківтоваришів, і був покараний. Батько власноручно убив

його за зраду, не дозволивши братові навіть поховати його похристи

янськи. Так безглуздо загинула молода сила, козацький цвіт.

Були сини одного батька, та не одного характеру й не однакової долі.

Тому й загинули — один патріотом, героєм на славу вітчизні, а другий —

зрадником на власне безчестя й горе батька.

ПАТРІОТИЗМ БАЛАДИ Р. Л. СТІВЕНСОНА «ВЕРЕСКОВИЙ МЕД»

Відомий англійський письменник Роберт Льюїс Стівенсон дуже лю

бив поезію, особливо балади. У них він прославляв своїх героїв за

сміливість, чесність, патріотизм, благородство, любов до Батьківщини.

Поет захоплюється природою рідного краю, поетизує її.

У баладі «Вересковий мед» на прекрасний край «квіту червоного»

напав жорстокий шотландський володар і знищив усіх його мешканців —

пиктів. А славилися ті люди своїм умінням варити «трунок, за мед со

лодший, міцніший, аніж вино». Королеві захотілося спробувати того

513

7 КЛАС

верескового напою, але батько й син, які випадково залишилися живими,

не захотіли видати секрет його приготування.

Мужні броварі вирішили, що краще загинути, ніж розповісти таєм

ницю. Не такий то й важливий був той секрет, але це єдина можливість

у старого помститися ворогам за разорений край і вбитих співвітчизників.

Останній пикт пожертвував навіть життям сина заради цього.

Балада «Вересковий мед» прославляє людську мужність і гідність, пат

ріотизм і здатність до самопожертви заради ідеалів, любові до вітчизни.

СВОЄРІДНІСТЬ РОМАНТИЗМУ Е. ПО

Едгар По — надзвичайно яскрава постать у світовій літературі. Його

поезія значною мірою вплинула на творчість поетів різних народів, але

на батьківщині, в Америці, його вірші довго не розуміли і не визнавали.

Його прозові твори стали підґрунтям нових жанрів, детективного і нау

ковофантастичного, тому Ж. Верн і Г. Веллс вважали його своїм учите

лем. Його психологічні новели заклали підвалини психологічної прози.

Його критичні праці сприяли формуванню американської національної

літератури.

Така різноманітність творчих досягнень Е. По стала можлива тому,

що він особливу увагу приділяв художній майстерності твору і розробив

свою теорію про завдання творчого процесу, його особливості. Він пер

шим у літературі усвідомив емоційну силу слова і прагнув так будувати

свої твори, щоб досягти найбільшого впливу на читача. У цьому полягає

найяскравіша особливість романтизму Е. По.

Поезія, за Едгаром По, розкриває ідеали прекрасного, що створюються

в уяві поета. Мета його творчості — створити особливий стан емоційного

піднесення, в якому можливе миттєве прозріння прекрасного. Так, наприк

лад, побудований вірш «Крук», в якому читач разом із ліричним героєм пе

реживає прекрасні і трагічні почуття. Е. По точно розрахував будову вірша,

його ритмічні зміни, навіть почуття, що викликають ті чи інші слова.

Ще яскравіше своєрідність романтизму американського письменни

ка виявилася в його прозових творах. Е. По віддавав перевагу невеликим

за розміром жанрам — новелі й оповіданню. Він вважав, що великий твір,

який не можна прочитати відразу, не з такою силою впливає на читача,

тому що цілісність твору порушується. У прозі він поставив проблему

зіткнення свідомості людини з реальністю.

Е. По вірив у Розум. Він вважав, що тільки розум може вивести лю

дину з трагічних протиріч сучасності. У цьому теж полягає своєрідність

його романтизму, недаремно його називали раціоналістом у романтизмі.

В оповіданні «Маятник і провалля» По досліджує почуття жаху, що

охопило душу героя, і здатність розуму мислити, дивлячись в обличчя

смерті. Душа героя жахнулася від сутички зі світом, в якому для неї, душі,

немає місця, але розум наполегливо шукає вихід навіть з явно безнадій

ного становища. Людина може мислити й мусить це робити. Щасливий

514

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

кінець цього оповідання — це нагорода розуму людини. Героя врятували від

смерті і катувань інквізиції французькі війська, що увійшли в місто. Але

якби не його здатність раціонально мислити, то він загинув би від катувань

або від страшного маятника, або впав би у провалля.

Раціоналістичне спрямування романтизму По ще яскравіше вияви

лося в «логічних» оповіданнях, що започаткували детективний жанр.

В оповіданні «Золотий жук» розповідь ведеться від першої особи, ім’я якої

автор не називає, тому що оповідач уособлює типове мислення, властиве

більшості людей. Головний герой — Вільям Легран — мислить незашоре

но, автор наділяє його видатними логічними здібностями. Е. По цікавить

людина, процес її мислення, можливості розуму. Оповідач і Легран стали

свідками однієї і тієї ж події. Але оповідач не звернув увагу на деякі дрібниці,

що допомогли Леграну розкрити таємницю піратського скарбу.

Таким чином, своєрідність романтизму Е. По полягає в усвідомленні

сили емоційного впливу слова, художнього твору на читача. Усвідомивши

це, По прагне підкорити цю силу, розрахувати її, спрямувати її засобами

художньої виразності. Романтичні герої Е. По, на відміну від більшості

подібних героїв того часу, живуть у реальному, сучасному авторові світі.

Їх романтична винятковість прихована в їх внутрішньому світі, в їх мож

ливостях відчувати й мислити.

ЧИМ ПРИВАБЛЮЄ МЕНЕ ЗНАМЕНИТИЙ

ДЕТЕКТИВ ШЕРЛОК ХОЛМС?

Ось уже протягом кількох століть люди захоплюються талановитим

детективом Шерлоком Холмсом, дивуються його здібностям. А створив

героя своєю уявою і художньою майстерністю англійський письменник

Артур Конан Дойль, який вважав, що для того щоб пізнати людство, тре

ба вивчити й дослідити людину.

У своїх шістдесяти оповіданнях про Шерлока Холмса письменник

показав людину виняткових розумових здібностей, дуже спостережливу,

здатну аналізувати факти і знаходити вихід із найскладніших ситуацій.

Сюжети побудовані так, що читач постійно перебуває в напрузі. Він не

знає таємниці до кінця.

Артур Конан Дойль зумів створити захоплюючі й різноманітні інтри

ги, він постійно знайомить зі звичаями, традиціями, природою своєї бать

ківщини, а особливо з легендами та повір’ями, які часто в житті героїв

відіграють важливу роль.

Яке б оповідання ми не прочитали — чи «Собака Баскервілів», чи

«Спілка рудих», чи «Пістрява стрічка», чи «Блакитний карбункул» або

будьяке інше, скрізь бачимо, що Шерлок Холмс стає на захист справед

ливості, співчуває і допомагає тим, хто потрапив у біду, кого пересліду

ють. Інколи він навіть ризикує своїм життям заради благородної мети.

Шерлок Холмс не може не захоплювати нас своєю спостережливі

стю, винахідливістю, умінням аналізувати явища і робити висновки,

515

7 КЛАС

широтою знань із різних галузей науки, пам’яттю. Саме цим він і при

ваблює читачів.

РАДІСТЬ ПО)ДИТЯЧОМУ ДИВИТИСЯ НА СВІТ...

(За оповіданням Г. Веллса «Чарівна крамниця»)

Герберт Веллс — видатний англійський письменник, автор багатьох

романів, оповідань. Кілька поколінь читачів захоплюються його фантас

тичними творами. Веллсуписьменнику не бракувало уяви. Ще на по

чатку ХХ століття Веллс передбачив величезні можливості, пов’язані

з відкриттям космосу, міжпланетними подорожами.

Про радість відкриття світу, незбагненну силу людської уяви розпо

відає оповідання «Чарівна крамниця».

В образах батька і сина письменник уособлює два різні світогляди.

Перший, батьків, — це світогляд «поважної, дорослої» людини. Він відзна

чається виваженим критичним поглядом на речі, прагненням усьому дати

логічне пояснення. Але людина з таким, позбавленим уяви, світоглядом

опиняється в глухому куті, коли не може логічно розтлумачити явище.

Тоді їй не залишається нічого іншого, як відмахнутися від незвичайного,

зробити вигляд, що його взагалі не існує. Інший світогляд представляє

дитина. Вона багато чого ще не знає, але вона радо і щиро сприймає нове.

Її фантазія допомагає зазирнути за межі відомого, розширити свої уяв

лення про світ. Ця здатність подитячому подивитися на світ може пода

рувати чимало радості і задоволення. Письменник не протиставляє «ди

тячий» і «дорослий» світогляди, віддаючи якомусь із них перевагу, він

лише показує, як обкрадає себе людина, коли вона неспроможна вірити

у прекрасні дива.

СПІВІСНУВАННЯ РОМАНТИЧНОГО Й ОБИВАТЕЛЬСЬКОГО

У ПОВІСТІ О. С. ГРІНА «ПУРПУРОВІ ВІТРИЛА»

Сьогоднішнє життя не балує нас романтикою, чимось піднесеним. Ми

задихаємося й нікчемніємо у буденних турботах і, раптом усвідомлюючи

це, підводимо очі до неба й немовби підносимося. Але вистачає нас нена

довго: буденщина має властивість затягувати. І все рідше й рідше задив

ляєшся в блакитну височінь чи на яскраві зірки. І доводиться самого себе

струсити, інакше ризикуєш остаточно потонути в побуті й повсякденних

турботах. Своєрідним допінгом, який, на мою думку, має освіжаючу дію,

є грінівські книги, грінівські образи, коли в суєті суєт відкриваєш «Бегу

щую по волнам», «Блистающий мир», «Пурпурові вітрила» — і потопаєш

у них, як у морі, як у сонячному світлі. Перечитаємо «Пурпурові вітрила»...

У героях і обставинах їхнього життя немає нічого казкового. Можна

пізнати, наприклад, Каперну — село, в якому мешкають грубі, не здатні

сприймати світ у всьому розмаїтті барв і звуків люди. Їх інтереси не про

стягаються далі відвідувань трактиру, вульгарних жартів, «брудних, як

немиті ноги», анекдотів. Навіть таке прекрасне почуття, як кохання, цим

516

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

обивателям не дано пережити, усі їхні відчуття є приземленими й вульгар

ними: «Том, як ти одружився?» — «Я спіймав її за спідницю, коли вона

хотіла вискочити від мене в вікно». У цій затхлій й мертвущій атмосфері

єдиним способом захисту власної позиції і власного ж світосприймання

є моральна стійкість, особливий талант неуподібнюватися юрмі. Тому

почуття поваги відчуваєш до людей, схожих на Ассоль, яка не занепала

в умовах нестерпної вульгарності, а зберегла поетичність, незаплямовану

моральну чистоту, свій погляд на речі. І в глибині душі я переконаний,

що навіть якщо б Червоні вітрила не з’явилися у її житті, Ассоль не зрадила

б свою натуру — залишилася б такою самою, як була; прозаїчне життя

Каперни не торкнулось би її.

Дійсно, що є спільного між дівчиною і капернівцями? Ось Ассоль іде

високою луговою травою, вдивляючись в «обличчя» квітів і плутанину

трав, розрізнюючи в них майже людські риси й пози. З деревами вона

вітається, немов із живими людьми, розмовляючи з ними то подумки, то

вголос. Такого відношення до світу не зрозуміти обмеженим і примітив

ним мешканцям Каперни. Байдужий погляд спокійно лине по поверхні

речей та явищ. І ловиш себе на думці: як часто нам не вистачає того внут

рішнього зору, що незрівнянно сильніший, ніж звичайний погляду! Цей

внутрішній зір, крім Ассоль, мали і казкар Егль, і капітан Грей. Капернівці,

напевно, здивувалися б, довідавшись, що Грей переходив з однієї крам

ниці до іншої у пошуках потрібного йому відтінку червоного кольору. Цим

людям не дано зрозуміти, що таке МРІЯ. Їх життєві намагання не вихо

дять за межі «бухгалтерського розрахунку». Адже саме мрія, вважає Грей,

містить «зерно полум’яної рослини — дива», саме мрія допомагає обла

городжувати душі і перетворювати світ. Тому люди, які зачерствіли сер

цем, піддаються чарівливості Ассоль і Грея. Так, вугляру Філіппу дівчи

на обіцяє, що одного разу, коли він буде закидати свій кошик вугіллям,

той обернеться на духмяний кущ. І Філіппу дійсно починає здаватися,

що на старих прутках з’являються бруньки й осьось стрепенеться яскра

ве листя.

Обиватель теж бажає незвичного, дива, але незвичайне для нього —

це радість від поразки того, хто мужніший за нього самого, душевно тон

ший, поетичніший. Обиватель відчуває заздрість до незвичайного і не

терпить людської несхожості. І, читаючи «Пурпурові вітрила» Гріна, ми

разом із героями відчуваємо торжество над прозаїчним й обивательсь

ким уявленням про життя, коли на очах у всіх мешканців Каперни з’яв

ляється корабель з яскравими вітрилами. І найголовніше диво полягає

не в тім, що мрія раптом стала дійсністю, а в тім, що одна людина зрозу

міла, збагнула душевний світ іншої людини. Грін допомагає повірити в те,

що кожний може подарувати іншому радість казки, незвичайність долі.

Читаєш книгу і розумієш, що найдивнішими своїми успіхами ми

передусім зобов’язані самим собі. Треба тільки не чекати їх склавши

руки, а наближувати своєю працею і своєю вірою. Саме праця і віра

517

7 КЛАС

є головними генераторами життєвого успіху. Саме праця і віра надають мрії

енергії. Так, час від часу руки опускаються, і стає потрібним якесь енерге

тичне «підживлення». Для мене таким стимулятором є книга

О. Гріна «Пурпурові вітрила», яка нібито говорить: усе високе і прекрас

не можливе, треба тільки боротися за нього!

НАД КИМ І ЧИМ СМІЄТЬСЯ

А. П. ЧЕХОВ У СВОЇХ ОПОВІДАННЯХ?

Видатний російський письменник і драматург А. П. Чехов — автор ба

гатьох сатиричних і гумористичних оповідань, про які можна сказати

«такі смішні сумні історії». У них він висміював такі людські вади, як ли

цемірство, рабське поклоніння, підлещування до начальства, грубість, нео

свіченість, нахабство, відсутність почуття власної гідності.

Так, поліцейський наглядач Очумєлов, головний герой оповідання

А. П. Чехова «Хамелеон» — втілення готовності принижуватися перед

сильнішими й владнішими. І він, і городовий Хрюкін, і натовп обивателів

змінюють свою поведінку залежно від обставин, захищаючи потерпіло

го, коли думають, що собака когось із простих людей, і засуджують та

висміюють, дізнавшись, що песик «генеральський».

Поліцейський наглядач до того ж грубий та неосвічений. Про це

свідчить його мова: «Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?» Він

займається ще й здирництвом («За ним ступає рудий городовий з реше

том, вщерть повним конфіскованого аґрусу»).

В оповіданні «Товстий і тонкий» змальовується випадкова зустріч на

вокзалі двох друзів дитинства. Нікчемний чиновник, «тонкий» Порфирій,

як тільки дізнався, що його давній гімназійний товариш дослужився до

таємного радника, починає принижуватися перед ним так, що того аж

«занудило». Подібним чином поводяться і члени родини «тонкого» —

дружина та син.

Оповідання Антона Павловича Чехова дуже короткі, але місткі. Пись

менник уміє коротким епізодом, влучним словом змалювати широку кар

тину життя. Причому, він сам висновків не робить, не втручається з ко

ментарями, але читачі добре розуміють, який негідний має вигляд

людинахамелеон, підлабузник та лицемір.

518

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

8 КЛАС

У восьмому класі на уроках зарубіжної літератури вдосконалюються

навички аналізу твору: визначення ідейнохудожньої ролі елементів сю

жету, композиції, пейзажу, авторської характеристики героя, його вчинків,

портрета. Учні вчаться розрізняти, оцінювати конфлікти і чинники ду

ховного життя літературних героїв. Як вид письмової роботи у восьмому

класі пропонується і складання плану власного усного або письмового

висловлювання. Жанри і характер учнівських письмових робіт урізно

манітнюються: твірроздум про художній твір, відгук, анотація. Теми, які

пропонуються у восьмому класі, зорієнтовані на розкриття конфліктів,

складності духовного життя літературних героїв.

МІФ ПРО ПРОМЕТЕЯ ТА ЙОГО ВІДТВОРЕННЯ

В ТРАГЕДІЇ ЕСХІЛА «ПРОМЕТЕЙ ЗАКУТИЙ»

Трагедія «Прометей закутий» — найбільш відома трагедія грецького

драматурга Есхіла, що жив на межі VI—V століть до нашої ери в Афінах,

якого стародавні греки називали «батьком грецької трагедії».

Есхіл, як і інші діячі мистецтва у Стародавній Греції, завжди використо

вував міфічні сюжети у своїх творах. Пояснюється це тим, що міф відігравав

дуже важливу роль у житті стародавніх греків. Усі уявлення про світ, його

походження, розвиток, майбутнє, усі сподівання, прагнення, нездійсненні мрії

стародавніх греків, їх розуміння таких складних понять, як життя і смерть,

людина і доля, зло і справедливість — усе це зосереджилось у міфах.

Прометей — один із улюблених міфічних героїв у Стародавній Греції.

Міф про нього подає історію розвитку людства, як уявляли її собі в ан

тичності. За міфом люди були кволі й не могли ні думати, ні говорити, ні

розуміти того, що бачили довкола. Прометей мав благородне серце, він

перший зглянувся на людей і почав їм допомагати. Знічев’я й інші боги

взялися навчати людей, але зажадали за це шани і багатих дарунків. Про

метей заколов жертовного бика й поділив тушу на дві частини. До більшої

купи поскладав лише кістки, але прикрив їх гарним жиром, а м’ясо склав

у брудну шкуру, ще й прикрив тельбухами. Потім він запропонував Зев

су вибрати, яку частину люди будуть віддавати богам, а яку залишать собі.

Зевс вибрав більшу купу. Відтоді люди їли м’ясо, а кістки жертвували

богам. Розлючений Зевс заборонив Прометею підніматися на Олімп, а лю

дям відмовив дати життєдайний вогонь. Але Прометей за допомогою

хитрощів викрав вогонь у богів і віддав його людям. За це Гефест за нака

зом Зевса прикував Прометея на краю землі до скелі; щодня прилітав

орел і клював печінку Прометея, яка за ніч відростала знову. Після бага

тьох століть таких катувань Геракл вбив орла і визволив Прометея.

Цей міф був добре відомий усім стародавнім грекам. У трагедії пред

ставлено лише ті події з міфу, що відповідали творчому задуму автора,

що хвилювали Есхіламитця і Есхілалюдину.