2009 сочинений по украинскому языку и литературе

Подождите немного. Документ загружается.

149

9 КЛАС

УСЛАВЛЕННЯ НАЙВИЩИХ ЯКОСТЕЙ ЛЮДИНИ

У ТВОРЧОСТІ Г. СКОВОРОДИ

План

І. Г. С. Сковорода — видатний філософ, гуманіст, співець людських чеснот.

ІІ. Людина — «коваль свого життя».

1. Життя в гармонії з природою у поезіях «Гей, поля, поля зе

лені», «Ой, пташино жовтобока».

2. Чиста «як кришталь» совість — запорука щасливого життя

у вірші «Всякому городу — нрав і права...»

3. Воля — найбільше багатство людини у вірші «De libertate»,

байці «Чиж і Щиглик».

4. «Робота наша — джерело радості» в байці «Зозуля та Дрізд».

5. Праця в природженому ділі — щастя людини в байці «Бджола

і Шершень».

ІІІ. Мудрість і повчальність думок Г. Сковороди про загальнолюдські

цінності.

ОБРАЗИ ПРИРОДИ У ТВОРЧОСТІ Г. СКОВОРОДИ

План

І. Г. Сковорода — співець рідної природи.

ІІ. Гармонія з природою — запорука щасливого життя.

1. Краса природи в поезіях «Гей, поля, поля зелені», «Вже хмара

пройшла. Райдуга в небі грає», «Весна люба, гей, прийшла...».

2. Природа як джерело поетичного натхнення у вірші

«В город не піду багатий — у полях я буду жить...».

3. Паралелізм «природа — людина» у вірші «Ой, пташино жов

тобока».

4. Зв’язок з фольклором та пісенність віршів Г. Сковороди про

природу.

5. Краса зображальновиражальних засобів віршів Г. Сковороди

про природу.

ІІІ. Природа — годувальниця і Муза для Г. Сковороди та для сучас

них поетів.

ДЛЯ ЧОГО НАМ ПОТРІБНА ТВОРЧІСТЬ Г. СКОВОРОДИ СЬОГОДНІ?

План

І. Г. Сковорода і його час.

ІІ. Людина семи талантів.

1. Філософські погляди Г. Сковороди.

2. Просвітницька діяльність.

3. Внесок у розвиток педагогіки.

4. Поетична майстерність.

5. Сковородабайкар.

6. Мудрість притч та афоризмів.

ІІІ. Творчість Г. Сковороди — неоціненний дар прийдешньому поко

лінню.

150

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ФІЛОСОФСЬКІ РОЗДУМИ СКОВОРОДИ

ПРО ЛЮДСЬКЕ ЩАСТЯ

Головними роздумами Г. Сковороди як творчої особистості були роз

думи про щастя людини і шляхи його досягнення. Ними сповнена вся

його творчість. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за мо

рями… не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не

тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: «у твоєму чистому серці,

у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і велінням Божим».

Ця думка повторюється у найрізноманітніших варіаціях, сентенціях,

біблійних тезах, але найлаконічніше вона передана в формулі: «Щастіє

твоє и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе есть». Досягти щас

тя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе,

тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом,

бо тільки це приносить щастя, це передбачено тобі «блаженною натурою».

Усе, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі, протистоять

злу, вона має в собі від природи. Треба лише все те пізнати, відкрити в собі

й використати на благо.

Основою щастя, як вважав Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до

якої людина має природний нахил і здібності. Представляючи світогляд

українців як трудового хліборобського роду, він почерпнув із народної

мудрості здоровий погляд на працю як джерело життя. Від народу пере

йняв він і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принци

пом «вродженості», доречності для тої чи іншої людини. Адже ж маємо

у скарбниці народної мудрості безліч висловів, у яких передається бага

товіковий досвід і погляди на працю та виховання: «Знай щвець своє

шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він у луг», «Сісти на

свого коня». У народній фразеології немає дошкульніших оцінок, ніж на

адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух:

«як корові сідло», «як зайцеві бубон», «як свині налитники» тощо.

Це здоровий народний сміх послужив джерелом висміювання, осуду

та оцінки відповідних людських вад і в байках Г. Сковороди. Окремі

з названих прислів’їв він використав або як вихідну тезу для розгортан

ня сюжету байки, або ж як сентенцію в моралі. Проте усе запозичене з на

родної скарбниці, як і з світового літературного досвіду (байок Езопа, Ла

фонтена), зазнавало у творчості Сковороди змін, переплавлялося в горнилі

його непересічного таланту.

«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить не

важким, важке — непотрібним», бо ж з людиною Бог. Під покровом «бла

женної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід

лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбієм

утверждається». До того ж неварто потерпати, що Бог одному дав мале,

а другому — велике, бо «без сродности все ничто».

Учення Г. Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч

і приваблювало своєю мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому

151

9 КЛАС

про природну, а не про суспільну людину. Людина ж поза громадою, поза

суспільством, яке часто диктує свої умови,— немислима. Однак учення

Сковороди спонукає до роздумів: чи варте чогось те суспільство, яке не

цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити себе, реа

лізувати їх сповна?

ТВОРЧІСТЬ Г. СКОВОРОДИ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ

НАРОДНИХ ІДЕАЛІВ І ПРАГНЕНЬ

У свідомість сучасників і нащадків Григорій Сковорода увійшов як

народний вільнодумний філософ, як мандрівний учитель життя. Висока

освіченість не віддаляла його від простого народу, він прагнув бути «чор

ною сковородою, що пече білі млинці». Тому і твори свої найперше адре

сував тим, хто жив під солом’яною стріхою, вбачаючи у цьому сенс свого

щастя і призначення на землі.

Відомо, що твори Г. Сковороди, поширюючись у рукописах, увійшли

до репертуару кобзарів і лірників, а один із них («Всякому городу нрав

і права») використав Котляревський у п’єсі «НаталкаПолтавка».

Як людина свого часу, як представник просвітительської ідеології,

Г. Сковорода видобуває свою філософію на вченні про «природну» лю

дину і шляхи досягнення нею щастя. У природі, перед Богом, на його дум

ку, всі люди рівні. Суспільна організація породжує суспільну нерівність,

тобто експлуатацію панівною верхівкою низів, що є неприродним, невла

стивим самому єству людини. А тому Сковорода заперечує не лише існу

ючий суспільний лад, а й будьяку експлуатацію.

Хижацьку сутність панівних класів розкриває Г. Сковорода у вірші

«Всякому городу нрав і права», сатиричне спрямування якого відобра

жає позицію трудового народу.

Поет не приймає також світу, що руйнує в людині людське,— праг

нення до чесної праці, бажання мати серце, «як чистий хрусталь», що та

кож відповідало настроям та ідеалам простої людини. І його найперше

цікавлять одвічні людські моральні і духовні цінності. Головне для ньо

го — подивитися в корінь, з’ясувати причину всіх людських бід, яка, на

думку просвітителів, полягала у відступах від Богом заведеного порядку,

природного життя. Цей погляд знайшов своє відображення у «Баснях

харьковскіх». Мудрість байок Сковороди — це в основі своїй мудрість

трудящої людини з її розумінням добра і зла.

Із джерела народного уявлення про світ, народного розуміння пер

шооснови щастя — і мотив вільної, незалежної від будьяких умов і об

ставин людини. Тема «вольності» є однією з провідних тем у творчості

Г. Сковороди:

О, когда б же мне в дурні не пошитись,

Даби вольности не могла как лишитись.

Волю як першооснову щастя Г. Сковорода ідеалізував не лише в твор

чості, а й у житті. Уникаючи будьякої залежності від суспільства, місця

152

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

й обставин, що могли б уярмити його свободу, він у товаристві пса ходив

від села до села, не маючи з собою жодного добра, окрім кількох книжок.

А тому й заповідав на надгробку написати: «Світ ловив мене, та не

впіймав».

ВЕЛИЧ I БЕЗСМЕРТЯ Г. С. СКОВОРОДИ

Благословеннi ви, слiди,

Не змитi вiчностi дощами,

Мандрiвника Сковороди

З припорошiлими саквами,

Що до цiлющої води

Простує, занедбавши храми.

М. Рильський

Життєвий шлях видатного українського фiлософа Григорiя Савича

Сковороди є прикладом гуманiзму i самопожертви. За своє подвижницьке

життя мандрiвний фiлософ сходив багато дорiг. Вiн ішов до людей, щоб

навчити їх бути щасливими.

Творчий шлях великого мислителя розпочався в той час, коли

в Росiйськiй iмперiї занепадав феодальний лад. Йому на змiну приходив

новий, капiталiстичний, що нiс iз собою посилення розвитку нацiональної

культури i в той же час новi форми приборкання нацiональних рухiв уря

дом. Г. С. Сковорода був у числi видатних особистостей свого часу, якi

вiддали свiй голос на захист уярмленого народу: «А мiй жребiй з голяка

ми…». Народ України сподiвався на захист доброї царицi, а одержав царсь

кий указ про закрiпачення. I Сковорода став на захист покрiпаченого

народу, розвiнчуючи можновладцiв несправедливого свiту:

О мiре! Мiр безсов тнiй!

Надежда твоя в царях!

Мниш, что сей брег безнав тный!

Вихрь разв ет сей прах.

(«Кто сердцем чист и душею»)

Велич Г. С. Сковороди полягає в тому, що вiн шукав шляхiв для

пiзнання свiту i людського буття, щоб дати поради сучасникам, як змiнити

життя на краще. Лiтературна спадщина великого фiлософа викликає у ме

не захоплення жанровим розмаїттям, адже його перу належать

i фiлософськi дiалоги, трактати, i байки, i пiснi, i афоризми. Але всi цi

твори автор пiдпорядкував єдинiй метi — просвiтительськiй.

Незотлінний слід мандрiвний фiлософ залишив i на педагогiчнiй нивi.

Для учнiв вiн був не лише наставником, а i другом, виховував у їхнiх сер

цях любов до рiдного краю i потяг до знань. Бiльшiсть учнiв Сковороди

стали видатними вченими. Для багатьох своїх сучасникiв Сковорода був

українським Сократом, українським Ломоносовим. Його фiлософськi iдеї

153

9 КЛАС

i безкомпромiсне життя ставали прикладом. Мандрiвний фiлософ вiрив

у людину, у її гiднiсть. Вiн стверджував, що людина посiдає в природi особ

ливе мiсце, тож метою людського життя є щастя. У своїх творах Сково

рода доводив, що нiякi матерiальнi блага i почестi не зроблять людину

щасливою. Лише улюблена справа, щира дружба дають вiдчуття щастя.

У байцi «Соловей, Жайворонок i Дрiзд» письменник наголосив: «Друж

би не можна нi випросити, нi купити, нi силою вирвати… Щасливий, хто

хоч саму тiльки тiнь доброї дружби нажити спромiгся. Нема нiчого до

рожчого, солодшого i кориснiшого за неї».

Г. С. Сковорода до кiнця своїх днiв залишився зi своїм народом. Тво

ри Сковороди стали народними пiснями. Творчiсть видатного митця стала

пiдґрунтям для творчостi його послiдовникiв, видатних письменникiв

гуманiстiв XIX століття. Не одне поколiння звертатиметься до мудростi

Григорiя Сковороди, прагнучи втiлити мрiю людства про створення

гуманiстичного суспiльства.

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Доповідь про письменника

Іван Петрович Котляревський народився 29 серпня 1769 р. в Полтаві в

сім’ї канцеляриста. Навчався в духовній семінарії, працював канцелярис

том, домашнім учителем. Майже дванадцять років перебував

на військовій службі. Повернувшись до Полтави, працював наглядачем

(завідувачем) Будинку виховання дітей бідних дворян. Брав участь

у діяльності масонської ложі «Любов до істини». У 1818–1821 рр. вико

нував обов’язки директора Полтавського театру. Упродовж тривалого часу

обіймав посаду попечителя полтавських богоугодних закладів. Помер

письменник 29 жовтня 1838 р., похований у Полтаві.

Котляревський вважається першим представником нової украї

нської літератури. Він відомий як автор «Енеїди», «Наталки Пол

тавки» й «Москалячарівника». Над «Енеїдою» письменник працю

вав понад чверть століття. Поема є бурлескнотравестійною перероб

кою твору давньоримського автора Вергілія, у якому розповідається

про пригоди мандрівної ватаги троянців на чолі з Енеєм. Згідно з ви

могами бурлескнотравестійного жанру, український автор змінив на

ціональне тло першоджерела. Персонажі давньоримського твору на

були виразних українських рис — троянців з поеми Котляревського

цілком правомірно ототожнюють з українським козацтвом. Письмен

ник прагнув якнайповніше змалювати традиційний народний побут.

Недарма його «Енеїду» називають енциклопедією української ста

рожитності.

Яскравим явищем в історії української драматургії є п’єси Котляревсь

кого. Вони були створені 1819 р. і тоді ж уперше виставлені на сцені Пол

тавського театру. Серед них особливої популярності набула «Наталка

Полтавка». Майстерність у змалюванні персонажів, їхня природність,

154

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

м’який гумор, вдало дібрані пісні — усе це зумовило високі сценічні якості

твору.

Художні здобутки Котляревського помітно вплинули на розвиток

української літератури ХІХ ст. Поезія і драматургія після Котляревсько

го надовго зберегли риси його стилю.

ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ І ЯК ЙОГО РОЗУМІЮТЬ ПЕРСОНАЖІ

П’ЄСИ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «НАТАЛКА ПОЛТАВКА»

План

І. Майстерність І. Котляревського у зображенні людських харак

терів, народної психології.

ІІ. Спільне та відмінне у розумінні поняття «щастя» героями п’єси

«Наталка Полтавка».

1. Чесне життя в праці разом із коханим (Наталка).

2. Як доля складеться (Петро).

3. Поруч з розумною, красивою, моторною дружиною (Возний).

4. «Де не посій — там і вродиться» (Виборний).

5. «Я знаю, що потрібно дочці для щастя» (Горпина).

6. Що об’єднує героїв п’єси і що їх роз’єднує?

7. Покірність долі чи боротьба за щастя?

ІІІ. Добросердя, взаємна любов — це щастя.

НОВАТОРСЬКИЙ ХАРАКТЕР П’ЄСИ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО

«НАТАЛКА ПОЛТАВКА»

План

І. Розвиток української драматургії до І. Котляревського.

ІІ. Поєднання Котляревським традицій і нове бачення ролі театру,

драматургії.

1. Позитивні образи героїв із народу.

2. Народна пісня як засіб розкриття характеру.

3. Напруженість і природність розвитку сюжету.

4. Стрункість композиції

5. Індивідуалізована мова персонажів.

6. Прийом протиставлення.

7. Широке використання народного гумору.

ІІІ. «Наталка Полтавка» І. Котляревського — новий крок у розвит

ку української драматургії та професійного театру.

ПІСНЯ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ХАРАКТЕРІВ ГЕРОЇВ

У П’ЄСІ І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «НАТАЛКА ПОЛТАВКА»

З давніхдавен знали українців як людей співучих, бо на нашій землі

не тільки кожне село чи місто мало свою пісню, а й кожна людина, у якої

була добра і чиста душа. Казали, скільки зірок у небі, скільки крапель

у морі, стільки й пісень в Україні. Не було колись жінки чи дівчини, яка

не вміла б вишити собі рушник чи сорочку. І так само не було в Україні

155

9 КЛАС

дівчини, яка б не співала. Мрії, прагнення, сподівання — все це знаходило

вияв у пісні.

Українська пісня надає колоритності літературним творам, самобут

ності. Майстерно використав народні пісні Іван Котляревський у п’єсі

«Наталка Полтавка». Та пісні у цьому творі є не тільки окрасою чи роз

важальним додатком, а активним засобом характеротворення героїв. Пісні

відіграють важливу роль у характеристиці героїв, підкреслюють їхні на

строї, розкривають їх душу, вдачу та внутрішній світ.

Пісня «Ой я дівчина полтавка» розповідає нам, що Наталка дівка про

ста, з добрим серцем, що за нею упадає багато хлопців, але до них вона

байдужа, бо кохає тільки Петра, і тільки з ним вона буде щаслива та весе

ла. Портрет головної героїні доповнює пісня «Видно шляхи полтавськії

і славну Полтаву», з якої ми дізнаємося, що Наталка — небагата, але чес

ного роду, не цурається ніякої праці, що найбільшим багатством дівчини

є її добре ім’я: «Пошануйте сиротину і не вводьте в славу». Пісня «Ой

мати, мати! Серце не вважає» допомагає побачити у Наталці такі риси,

як наполегливість та рішучість у боротьбі за щастя. Наталка вважає, що

«…лучше умерти, як з немилим жити, сохнуть з печалі, щодень сльози

лити». І всетаки материні сльози та умовляння змусили Наталку пого

дитися на нерівний, нещасливий шлюб із возним. Коли дівчина відважи

лася пожертвувати своїм коханням, молодістю, щастям, з її уст ллється

сумна, тужлива пісня «Чого вода каламутна», яка вражає глибиною і люд

ських переживань, і горя, і туги.

Наталчині пісні живуть і співаються і зараз, зігрівають наші душі

своєю щирістю і теплотою, чарують своєю красою та мелодійністю.

Своєрідний пісенний портрет має і Петро. Саме в піснях показані його

волелюбна душа та козацька вдача. А у пісні «Сонце низенько» Петро

зізнається у своєму щирому і вірному коханні до Наталки. Пісня передає

і настрій парубка, і його прагнення швидше побачитися з коханою дівчиною.

Пісні допомагають розкрити характер Миколи — дотепного, весело

го, здатного і на гостре слово, і на жарт. Микола сповнений почуття на

ціональної гордості за славних прадідівкозаків, які хоробро боронили

рідну землю від ворогів. Про це Микола співає у пісні «Ворскло річка

невеличка». А пісня «Гомін, гомін по діброві» є свідченням його незалеж

ного безкорисливого характеру.

Вдача Терпилихи розкривається у пісні «Чи я тобі, дочко, не добра

желаю». Вона посвоєму турбується за долю дочки, прагне бачити її щас

ливою та багатою.

Життєві принципи та світогляд возного відбиті у пісні «Всякому го

роду нрав і права». Він виправдовує насильство і вважає природним, що:

Всякий, хто вище, то нижчого гне,—

Дужий безсилого давить і жме,

Бідний багатого певний слуга,

Корчиться, гнеться перед ним, як дуга.

156

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

А почувши пісню «От юних літ не знал я любові», мені стає жаль возно

го, що його серце не зігрівало велике, чисте людське кохання.

У п’єсі співають усі. І ці пісні розкривають кращі риси українського

народу: його щирість і волелюбність, відчайдушність і чуйність. Народ

на пісня, думаю, житиме вічно, бо в наш час вона:

…зорею засіяла,

Птицею злетіла.

Своїм співом солов’їним

Душу полонила.

ЛЮБОВ ВОЗНОГО — ПОЧУТТЯ ЩИРЕ ЧИ КОРИСЛИВЕ?

Найбільше почуття, що є в серці людини,— кохання. Коли воно за

роджується, то і світ здається прекраснішим, і небо блакитнішим, і люди

привітнішими. Воно може змінити людину, зробити її щасливою.

Кохання приходить нежданно. Може, і возного Тетерваковського

воно застало зненацька, коли він вперше побачив Наталку. Возний сам

зізнається: «Так знай же, що я тебе давно уже полюбив, як тільки ви

перейшли жити у наше село». Він щиро любить дівчину, бо і в пісні,

і в розмові з Наталкою кілька разів признається: «Люблю тебе до безко

нечності». Могли це бути і пусті слова, та наміри возного тоді не були б

такі серйозні. Тетерваковський прямо говорить: «Я тобі коротенько ска

жу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу». Він наївно передає виборно

му свою розмову з Наталкою, просить, щоб Макогоненко став посеред

ником між ним і дівчиною. Навіть обіцяє: «Єжелі виіграєш любов ко

мні Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моє

го ложа на законном основанії, то не пожалію нічого для тебе». Це

свідчить, що возний закохався посправжньому, щиро, бо наважився пе

реступити звичаї свого кола, узяти за дружину бідну селянку.

Возний, як і всі закохані, радіє зустрічам із Наталкою, хоче вилити

їй свою любов, розповісти про своє велике почуття, і навіть не помічає

наївності та комедійності залицянь. Замість простих, зрозумілих слів,

возний удається до книжних конструкцій, до заплутаних виразів. Так,

звертаючись до Наталки, замість того щоб сказати: хочу почути від тебе

слово люблю, він говорить: «…желаю із медових уст твоїх слишати уми

лительноє названіє, сообразноє моєму чувствію». А як він освідчується

у коханні! Якій дівчині сподобається порівняння з ягницею:

Безмірно, ах! Люблю тя, дівицьо,

Как жадний волк младую ягницю.

Смішною і нікчемною видається пісня возного «От юних літ не знал

я любові», яка рясно пересипана канцеляризмами та церковнослов’яніз

мами. Душевне піднесення, високі почуття до Наталки він називає «воз

женієм в крові». Вид дівчини

Утробу всю потряс;

Кров взволновалась,

157

9 КЛАС

Душа смішалась;

Настал мой час!

Тетерваковський щиро радіє, заручившись із Наталкою. Він ділиться

своєю радістю з Миколою, розповідаючи йому, що заручився «з най

кращою зо всього села і всіх прикосновенних околиць дівицею». А коли

він зрозумів, що Наталки не втримати, то і тоді не вдається до насиль

ства та грубощів, а виявляє гуманне ставлення до дівчини. Возний відмов

ляється від Наталки: «Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє

і потомственноє владєніє з тим, щоб зробив її благополучною». Думаю,

це теж свідчить про щирість його почуттів, бо хоче, щоб Наталка була

щасливою, бо не може дозволити їй кинутись у Ворсклу.

ДУШЕВНА КРАСА НАТАЛКИ

У П’ЄСІ І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО «НАТАЛКА ПОЛТАВКА»

П’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» — це надзвичайно кра

сивий, багатий твір. Створюючи цю п’єсу, автор намагався показати дійсну

картину побуту українських селян, їх взаємин. Котляревський із за

хопленням подає образ чесної, доброї людини і жорстоко засуджує нега

тивні риси панівного класу: жадібність, хабарництво, обмеженість.

Микола, Петро, Наталка — герої, які приваблюють душевною красою,

щирістю, добрим, палким серцем. У зовсім іншому плані постають перед

нами виборний і возний — представники панівного класу. Але, зна

йомлячись із ними, не можна сказати, що це якісь схематичні образи.

Одним із головних образів п’єси є Наталка — проста селянська дівчи

на. Але щось у ній є незвичайне, дуже красиве. Це багатство душі,

скромність, працьовитість, повага до старших. Дуже приваблює те, що

у Наталки немає жодної негативної риси. Вона — приклад для всіх україн

ських дівчат. З перших рядків п’єси ми дізнаємося, що вона — «золото —

не дівка!» Так її характеризує виборний Макогоненко. Від нього ми та

кож дізнаємося про її минуле та сьогочасну бідність: «Сирота та іще

й бідна».

З характеристики Наталки іншими дійовими особами ми дізнаємо

ся, що вона струнка, красива дівчина. Але, крім цього, Наталка роботяща,

«до всякого діла дотепна». Виборний блискуче підмічає всі риси дівчи

ни: «…Розумна, моторна.., яка трудяща, яка рукодільниця…»

Наталка любить землю, пісні, створені на цій землі. Певне, Наталка

не тільки талановита, вона й гаряча патріотка.

Дівчина знає багато народних пісень, які не зрівняти з піснями возного

Тетерваковського. Вона виливає через них свої почуття, веселі чи сумні.

Наталка має добре, щире серце. Вона ніжно любить свою матір і го

това слухатись навіть тоді, коли Терпилиха намагається примусити її

вийти заміж за возного, багатого пана: «Мамо! Все для тебе стерплю…»

«Об розумі і добрім серці Наталки нічого й говорити», — промовляє ви

борний.

158

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Наталка справді розумна дівчина. Вона вміє красиво висловити свою

думку, правильно оцінити події. Дівчина розуміє, що вона нерівня возно

му: «Ви пан, а я сирота…», «у пана така жінка буде гірше наймички… буде

кріпачкою». У цих репліках ми бачимо гострий критичний розум героїні,

її протест проти кріпаччини.

Найпрекрасніша риса Наталки — вірність у коханні. Вона щиро кохає

свого милого Петра, хоч уже не бачила його чотири роки. Дівчина з на

дією чекає його повернення із заробітків:

Де ж ти милий, чорнобривий,

Де ти, озовися.

Як я бідна тут горюю,

Прийди подивися.

Зболіле серце Наталки не може відцуратися від коханого, хоча їй на

тякають на його зраду, а, може, й смерть. Вона з надією чекає його.

Наталка рішуча дівчина. Заради благополуччя матері вона здатна до

самопожертви: готова покинути Петра та йти за возного.

У своїй боротьбі за власне щастя героїня проявляє більше наполег

ливості, ніж Петро. Ми чуємо й від Миколи, побратима Петра, захоплен

ня Наталкою: «От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась,

а і другого піддержує».

Із великим почуттям особистої гідності Наталка оберігає своє чесне

ім’я, говорячи возному: «Моє все багатство єсть моє добре ім’я; через вас

люди начнуть шептати про мене…» Вона ніколи не дозволить принизити

себе. І скромністю вона наділена неабиякою:

Дівка проста, некрасива,

З щирим серцем, не спесива,—

так характеризує сама себе дівчина, хоч інші справедливо вихваляють її.

Найкращою характеристикою Наталки є її красива, багата, образна

мова. Майже в кожній її репліці чуються влучні народні прислів’я:

«А ніхто не віда, хто як обіда», «Знайся кінь з конем, а віл з волом» та

інші, які добре розкривають соціальну суть людей. На фоні мовного ба

гатства Наталки мова возного видається обмеженою, черствою, бо вона

й виражає його сутність: кохає він Наталку «как волк младую ягницю».

Інших слів він не знає, вся його мова пересипана канцеляризмами, ру

сизмами, недоречним «теєто, як його».

Наталка шанобливо ставиться до старших — Макогоненка, возного,

хоч який він їй осоружний. Ця риса притаманна більшості українських

простих людей, а Наталка — дочка свого народу.

Уже готують Наталчине весілля з возним. Скільки душевного болю

зазнає Наталка!

Та несподівано з’являється Петро, і Наталка заявляє, що не піде заміж

за возного. Нечувано! Наталка йде проти вікових звичаїв, за якими за