Журнал - Вісник Донбаської державної машинобудівної академії 2010 №1 (6Е)

Подождите немного. Документ загружается.

НАУЧНЫЙ ВЕСТНИК ДГМА № 1 (6Е), 2010

243

МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ВЛАСНОСТІ В ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

Болотіна Є. В.

Проблема собственности как социального института в переходной экономике была

и остается в центре внимания социально-экономических наук. Целью данной статья является

анализ методологической основы собственности в переходной экономике. Результаты анали-

за институционализации собственности подтверждают, что на смену собственнику-

капиталисту индустриальной эпохи пришел собственник-менеджер постиндустриальной

эпохи. Не означает ли это подрыва частной собственности? Неоинституционализм расширяет

базу анализа собственности путем включения в нее, наряду с частной собственностью, кол-

лективной и государственной собственности, сравнивая уровни их эффективности. Актуаль-

ным является изучение механизма влияния изменения прав собственности на рыночную ин-

фраструктуру в переходной экономике с целью ее стабилизации. Предложенный в статье ин-

ституциональный подход базируется на необходимости формирования институциональной

матрицы, гибкой к изломам современной экономической системы Украины.

Проблема власності як соціального інституту в перехідній економіці була і залишається

в центрі уваги соціально-економічних наук. Метою даної статті є аналіз методологічної ос-

нови власності в перехідній економіці. Результати аналізу інституціоналізації власності під-

тверджують, що на зміну власнику-капіталісту індустріальної епохи прийшов власник-

менеджер постіндустріальної епохи. Чи не означає це підрив приватної власності? Неоінсти-

туціоналізм розширює базу аналізу власності шляхом включення до неї, поряд з приватною

власністю, колективної та державної власності, порівнюючи рівні їх ефективності. Актуаль-

ним є вивчення механізму впливу зміни прав власності на ринкову інфраструктуру в перехі-

дній економіці з метою її стабілізації. Запропонований підхід базується на формуванні інсти-

туційної матриці, що пристосовується до зламів сучасної економічної системи України.

The problem of the property as a social institute in the transition economy of Ukraine was

and remains in the center of attention of social and economical sciences. Methodological foundation

of the property in the transitional economy of Ukraine is investigated in this article. The results of

institutionalization of the property in the transition economy of Ukraine confirm the changes in the

laws of property from proper-capitalist to proper-manager. The neoinstitutional concept of the

property widening the base of analyses and comparing exponents by effectivement for the private,

collective and state property. It is emphasized that property is one of the basic social institute in na-

tional economy. The researching of the institutional concept in cross-economic of Ukrainian is

based on transformation of private property and formation of institutional matrix.

Болотина Е. В. канд. филос. наук, доц. кафедры ЭТ ДГМА

et@dgms.donetsk.ua

ДГМА – Донбасская государственная машиностроительная академия, г. Краматорск

НАУЧНЫЙ ВЕСТНИК ДГМА № 1 (6Е), 2010

244

УДК.330.837.2

Болотіна Є. В.

МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ВЛАСНОСТІ В ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ

УКРАЇНИ

У постіндустріальному суспільстві економічна значимість власності на засоби вироб-

ництва стала нижче, ніж в індустріальному. Індивідуальний приватний власник втрачає своє

значення, оскільки переважають асоційовані форми власності: кооперативні, колективні, ак-

ціонерні, партнерські, корпоративні, змішані. На зміну власникові-капіталістові, що доміну-

вав в індустріальну епоху, прийшов власник-менеджер і власник-фахівець комп'ютерних ме-

реж. Кнопка клавіатури комп'ютера здобуває ринкову вартість, тому що «клікающа людина»,

одержує доступ до чужої інформації й чужої власності, а виходить, здатний взяти участь

у можливому її переділі. Не виключено, що «клікающа людина» як об'єкт економічного ана-

лізу прийде на зміну «економічній людині» А. Сміта, став елементом нової парадигми, поро-

дженої реаліями постіндустріального суспільства [1]. Представники сучасної економічної

науки, як і її основоположники (А. Сміт), розглядають інституціоналізацию прав приватної

власності в якості необхідної попередньої умови ринкового господарства.

Існують різні трактування власності в соціальній науці, іноді полярно протилежні: від

визначення французького філософа-соціаліста, теоретика анархізму Р. Ж. Прудона, що на-

звав власність крадіжкою, до поглядів сучасного угорського економіста Я. Корнай, що за-

тверджували, що етичні дефініції власності не істотні й тому ненаукові [2]. На думку

Р. Нуреєва і Ю. Латова, у вітчизняній економічній літературі, мабуть, одним з головних на-

прямків неоінституціональних досліджень є теорія прав власності [3]. Вона важлива в аспекті

аналізу приватизації, її наслідків і формування ринкових інститутів. Після проведених ре-

форм в Україні не сформувався ефективний приватний власник. У діяльності фірм мотив

особистого збагачення нових власників державної власності домінує над цілями розвитку

виробництва.

Проблема власності була й залишається в центрі уваги соціально-економічних наук.

Серед наукових підходів до поняття власності можна виділити: філософський, юридичний,

економічний, соціологічний та інші.

Метою даної статті є аналіз методологічної основи власності в перехідній економіці.

У розробленої давньогрецьким філософом Платоном ідеальної моделі суспільства

правителі не могли мати власність, інакше, уважав він, володарі рано або пізно загрузнуть

у корупції. Для задоволення особистих потреб їм варто дозволити безоплатно користуватися

державною власністю. Платон розглядав власність, як з позицій етики, так і з погляду утилі-

таризму. Аристотель бачив у власності засіб підвищення економічної ефективності. Він пи-

сав, що якщо благо не має власника, воно не буде добре використано. Наприклад, власність

на землю сприяє розвитку талантів, культури землеробства й мистецтва керування, причому

найбільш оптимальний філософ уважав середню по розмірах власність, оскільки люди, що

володіють нею, на думку Аристотеля, найбільш сприйнятливі до доводів розуму. Філософи

Нового часу виходили з постулату, що приватна власність – сама надійна гарантія волі. В об-

ґрунтуванні власності Дж. Локк опирався на «природне право», тобто на право особистості

використовувати все, що

людина знайде в природному середовищі й що необхідно для задо-

волення природних потреб індивіда. Він уважав законним правом на володіння всім тим, до

чого індивід з користю для себе додає працю. Дане трактування відкривало шлях для філо-

софського та етичного виправдання приватної власності й вільного ринку, однак у ній явно

не діставало обґрунтування привілейованого положення деяких, коли вони використовують

у своїх цілях праця багатьох людей.

Подібний «пробіл» у працях класиків лібералізму привів до того, що в ліберальному

плині намітилося два напрямки в інтерпретації відносин власності: лібертаріанського і соціал-

ліберального. Лібертаріанський напрямок (лат. lіbertas – воля) представлено сучасним

НАУЧНЫЙ ВЕСТНИК ДГМА № 1 (6Е), 2010

245

американським філософом Р. Ноциком, що стоїть на позиціях крайнього індивідуалізму.

Природне право («закони природи»), затверджує він, настільки всемогутнє, що держава не

може й не повинне його скасувати або відкоригувати. Тому податки, що накладаються дер-

жавою на громадян, якщо вони по своїй величині перевищують мінімум, необхідний для за-

хисту громадян, є порушенням їхніх прав, такі податки – те ж саме, що й примусова праця.

Основні ідеї соціал-ліберального напрямку найбільше послідовно викладені в книзі амери-

канського філософа й політолога Д. Роулса «Теорія справедливості». Він доводить, що ідео-

логія та практика лібертаріанізма приводять до утворення в суспільстві такої нерівності, що

стає погрозою самій волі, що є найвищою цінністю. Із цієї причини власність, і, насамперед,

доходи від її, повинні бути перерозподілені, тобто частково передані від багатих до бідних,

щоб з'явилася можливість гарантувати для всіх соціальних шарів рівну волю. Гарантувати

соціальний мінімум для всіх членів суспільства і є метою держави добробуту [4].

Дискусії відносно ролі приватної власності не втихають серед ліберальних політиків

та ідеологів уже більше двох століть. У сучасному лібералізмі, іменованому часто «неолібе-

ралізм», наголос робиться на ту погрозу, що нібито виникає для приватної власності в наш

час, коли парламентська демократія («панування більшості») «зайву» увагу починає приділя-

ти захисту цивільних прав населення. Неоліберали намагаються довести, що суспільство

в такій ситуації не завжди у своїх рішеннях керується турботою про економічну ефектив-

ність або про збереження волі. Політики, виражаючи інтереси певних соціальних шарів, час-

то домагаються реалізації інтересів цих шарів на шкоду інтересів інших соціальних груп

(приклад проїзду «зайцем», тобто без квитка – free rіde). Це унеможливлює належне дотри-

мання принципу власності й ринку як суспільних благ. Американський економіст і політо-

лог, лауреат Нобелівської премії 1986 року Д. Б'юкенен навіть затверджує, що для охорони

індивідуальної волі повинні бути уведені конституційні обмеження, що перешкоджають та-

кому перерозподілу, що може виходити «із принципів демократичного правління». Ці реко-

мендації продиктовані міркуваннями про те, що політична демократія не створює необхідних

бар'єрів, що стримують ріст бюджетного дефіциту й перешкоджають переділу прибутків, які

приносить приватна власність [2].

Таким чином, сучасні «ультра лібералі» відійшли на значну дистанцію від подань про

власність основоположників лібералізму – І. Канта і Г. В. Гегеля, що вважали, що без влас-

ності мир матеріальних благ позбавлений цінності.

Теоретики марксизму, навпроти, уважали рятуванням суспільства від експлуатації

знищення приватної власності. Це, як відомо, і було зроблено з появою «реального соціаліз-

му». Але результат такого перетворення був нескінченно далекий від очікувань теоретиків

марксизму-ленінізму: нерівність у суспільстві не зникло, економічна ефективність значно

знизилася, тоді, як особиста воля індивіда була знищена. Слід зазначити, що, незважаючи на

значне поширення марксистських ідей у європейській суспільній думці, починаючи із другої

половини XІХ століття, подання про позитивну роль приватної власності продовжували пе-

реважати в соціології й економічній науці. Такої точки зору дотримувалися Д. Міль,

М. Вебер і основоположник неокласичного напрямку в економічній науці А. Маршал [5].

Юристи, як філософи та економісти, зазнають чималих труднощів з визначенням прав

і форм власності. Тому представники юриспруденції в дефініціях власності виходять із юри-

дичної практики. Звичайно виділяють одинадцять аспектів власності, що зустрічаються

в стандартних ситуаціях, однак лише деякі елементи власності класифікуються як право.

У переліку законів виявилися: право користування й розпорядження, передачі, включаючи

передачу в спадщину, право на одержання доходу, на капітал, на володіння й на страхування,

на контроль, на споживання, на знищення майна й інші. Якщо ці права об'єднати в єдине ці-

ле, то виникають взаємні відносини, які констатують власність. Прибігаючи до метафори,

можна сказати, що це прути єдиного зв'язування, називаною власністю.

У рамках соціології однієї із центральних стає розробка соціальних проблем власнос-

ті. А соціологія власності – це розділ у соціологічній теорії, де займаються вивченням того,

як та або інша форма власності впливає на громадське життя, як вона визначає різні процеси

в житті, як вона впливає на мораль, культуру, релігію, які суспільні класи формує.

НАУЧНЫЙ ВЕСТНИК ДГМА № 1 (6Е), 2010

246

Проблемами власності вітчизняні соціологи займаються порівняно недавно. Цей на-

прямок розвивається на Заході у роботах А. Стінчкомба, Д. Мартинели, Н. Смелсера

і Р. Сведберга, але там воно визначено трохи інакше, не як соціологія власності, а як соціоло-

гія прав власності [9]. Це пов'язане з розходженнями в теоретичних традиціях вивчення вла-

сності. Специфіка закордонних досліджень свідчить не про власність в економічному змісті,

а про власність у правовому змісті: про права власності.

Особливо важливі права виняткового володіння, передачі власності й конституційних

гарантій прав власності. Уже саме перерахування прав приводить до висновку, що права вла-

сності можуть бути багатоступінчастими. Різні умови вказують на те, що далеко не завжди

мова йде про повну, абсолютну власність. Навпроти, це, як правило, ситуація рідка, тому що

звичайно різні форми власності в «симбіозі» співіснують як єдине ціле. Так повелося віддав-

на. У традиційних суспільствах приватна власність нерідко уживалась із різними видами ко-

лективного володіння, оскільки власниками виступали окремі клани, племена, сільські гро-

мади й навіть держава. Недавня історія «реального соціалізму» показала, що державна влас-

ність протягом довгого часу може залишатися домінуючої, тому що в рамках соціалістичної

системи колективна власність (найчастіше колгоспна) звичайно стає фікцією, що приховує за

собою ту ж саму державну власність. У ринковій економіці колективна власність виступає

у формі акціонерних товариств і багатьох інших об'єднань.

Повернемося знову до природи власності. Попередні міркування можуть навести на

думку про те, що відносини власності – це відносини між індивідами й речами, хоча наспра-

вді це вираження у формах права відносин між індивідами із приводу певних речей. За дани-

ми опитування 2004 року, право володіти власністю особливо важливим для себе вважають

тільки 30 % опитаних (для порівняння варто сказати, що право на волю слова важливим ува-

жають 24 % респондентів, на волю переміщення – 13 %, виборче право – 14 %). А от право

захищати приватну власність у суді називають особливо значимим у ряді інших прав не бі-

льше п'яти-семи відсотків. Можна припустити, що сьогодні за стійким і широко розповсю-

дженим негативним відношенням до наслідків приватизації й до підсумків усього періоду

реформ, ми часто виявляємо очікування «соціального реваншу», парадоксальним образом,

що сполучається із практично повною відсутністю надій на відновлення «соціальної справе-

дливості» [6].

В останні десятиліття економісти особлива увага звернули на те, що саме функціону-

вання приватної власності і її охорона вимагають зростаючих витрат. Збільшуються витрати

на одержання, володіння й передачу власності. Ці витрати одержали назву трансакційних ви-

трат. Віддавна сукупні витрати підрозділялися на дві частини: матеріальні витрати й витрати,

пов'язані з висновком договорів (контрактів). Другу частину економісти за старих часів за-

лишали поза полем зору, тому що величина цих витрат була незначною. Із середини XX сто-

ліття ситуація змінилося: з появою великих корпорацій сталася очевидним, що керуватися

в господарській діяльності одними лише ціновими сигналами ринку обходиться значно до-

рожче, ніж вести цю діяльність на основі довгострокових угод між учасниками ринку. Ви-

трати на висновок подібних контрактів стали рости. Це явище викликало інтерес у економіс-

тів-соціологів. Результатом стала поява теорії трансакційних витрат. Один з її творців сучас-

ний американський економіст, лауреат Нобелівської премії 1972 року К. Ероу вважає, що та-

кі витрати в економіці є аналогом феномену тертя у фізику [7].

Сучасні соціологи економіки, погоджуючись із тим, що розподіл ресурсів у рамках

корпорації з погляду довгострокової перспективи є більше ефективним, чим їх стихійна ало-

кація за допомогою механізму цін, затверджують, що результатом дозволу такого роду колі-

зії стала поява нової організаційної форми підприємництва – товариств із обмеженою відпо-

відальністю (lіmіted lіabіlіty). У її рамках відбувається передача прав власності в руки тих,

хто ефективно неї використовує. От як інтерпретує це явище А. Алчіян: «...горезвісне «відді-

лення», як функція контролю з боку менеджерів відмінна від контролю з боку власників, від-

криває можливість для ефективної продуктивної «спеціалізації» у реалізації прав приватної

власності як методу контролю й координації, а не як способу знищення або підриву легітим-

ності права приватної власності» [8].

НАУЧНЫЙ ВЕСТНИК ДГМА № 1 (6Е), 2010

247

Таким чином, на додаток до теорії трансакційних витрат з'явилася органічно пов'язана

з нею «теорія прав власності», що одержує все більше поширення в соціальній науці й ви-

ступає сьогодні серйозним конкурентом неокласичним поданням про власність, що усе ще

зберігає міцної позиції в економічній науці.

Вітчизняна політекономічна традиція трактує власність як щось, що має форму й зміст:

форма ставиться до сфери юридичної, а зміст – до сфери економічної, і, розглядається як сус-

пільний спосіб оволодіння річчю. Оволодіння річчю відбувається за допомогою праці, але

оскільки відносини до власності можуть існувати тільки в суспільстві, то суспільство є осно-

вою власності. Але основою існування самого суспільства є праця, тому між працею й власніс-

тю розташовується система суспільних відносин, що дозволяє або привласнювати продукт

праці його творцем, або відчужувати його від продукту на користь інших. І залежно від рівня

розвитку праці відбувається або з'єднання праці й власності, або їхнє роз'єднання.

Власність можна відділити від господарських форм, але не можна законодавчо відмі-

нити ці форми. Це виявляється у тому, що незважаючи на зміну власності, господарські фо-

рми можуть надовго лишатися застарілими, тобто такими, що відображають старі титули

власності. У вітчизняній економічної історії було означено принаймні два періоди, що під-

тверджують запропоновану тезу. Перший період пов'язаний з поголовною націоналізацією

після 1917 р., коли зміна власності фактично паралізувала економіку, оскільки форми госпо-

дарювання залишалися незмінними. І як наслідок – запровадження непу, щоб більш-менш

гармонізувати характер власності та форми господарювання й надати історичний лаг для до-

сягнення рівноваги між власністю й формами розпорядження нею. Другий період пов'язаний

з початком приватизації у країнах СНД, коли власність змінювалася швидше від форм госпо-

дарювання і знову потрібен певний час, щоб форми господарювання стали відповідати хара-

ктеру власності. Іншими словами, змінитись має не тільки форма, а й характер власності, а це

може відбутися шляхом закріплення прав розпорядження об'єктами власності. Очевидно, са-

ме так здійснюється специфікація прав власності.

Процес роздержавлення й приватизації в Україні, пройшовши певний шлях, ще дале-

кий до завершення. Після його завершення всі норми та правила приватизації припинять

свою дію і регулювання прав власності буде здійснюватися на основі зовсім інших законода-

вчих актів. Тому дуже важливо дослідити механізми впливу змін прав власності на інфра-

структуру в перехідній економіці, шляхів створення стабільних правил гри на приватизацій-

ному ринку, що має закласти основи їх розробки для регулювання прав власності в майбут-

ньому, в умовах стабільної ринкової інфраструктури.

Інституціональні зміни в суспільстві не обмежуються приватизацією. Вона має сенс

лише тоді, коли в результаті її проведення економіка починає працювати більш ефективно

й життя громадян поліпшується. Автор статті уважає, що приватна власність визріває приро-

дним шляхом, що в наших умовах означає її підтримку державою. У будь-якому разі успіх

у реформуванні власності передбачає наявність ринку капіталу, сприятливого інвестиційного

клімату, створення такої податкової системи, що стимулювала б виробника до підвищення

ефективності виробництва.

Перед соціально-економічною наукою виникло і друге завдання – з'ясувати, як права

власності можуть вплинути на зменшення трансакційних витрат? Пошуки ведуться в наступ-

ному напрямку: з'ясування того, яким образом сучасна фірма може шляхом висновку довго-

строкових угод з контрагентами, шляхом кращої координації їхньої діяльності зм'якшити мін-

ливість стихійного цінового механізму, функціонування якого наносить фірмам відчутні втрати.

Ринок доповнюється угодами між фірмами в рамках сталої бюрократичної ієрархії. Це

приводить до зменшення трансакційних витрат. Подібна практика стає усе більше необхід-

ної, тому що підсилюється спеціалізація виробництва, виникають нові ринки, з'являються

нові форми виготовлення й збуту продукції. Роль менеджерів у скороченні трансакційних

витрат росте і перед економістами-теоретиками виникає питання: чи не означає це, що мене-

джери починають виступати в ролі замінників власників, оскільки вони, а не власники зви-

чайно приймають рішення при висновку договорів. Простіше говорячи, чи не означає все це

підрив приватної власності.

НАУЧНЫЙ ВЕСТНИК ДГМА № 1 (6Е), 2010

248

Власність як соціальний інститут виникла на основі обмеженості економічних ресур-

сів і склала необхідні правила їхнього розподілу й ефективного користування. Внаслідок

цього виникли відносини нерівності між людьми. Класики світової філософської думки роз-

глядали приватну власність як прояв людської волі. Оскільки власність персоніфікує верхо-

венство людини над природою, те кожний індивід повинен своєю працею мати можливість

здобувати власність.

Марксисти відстоювали діаметрально протилежну ідею: присвоєння прибавочної вар-

тості – джерело зла і причина експлуатації, поділу суспільства на класи на економічній осно-

ві. Власність стала виступати не тільки як правове, але і як соціально-економічне відношення.

Проведене дослідження дало змогу сформулювати такі висновки та пропозиції щодо

теорії прав власності у перехідній економіці України.

ВИСНОВКИ

Неоінституціоналізм розширяє базу аналізу власності шляхом включення до нього,

поряд із приватною власністю, колективної і державної та зіставлення їх порівняльної ефек-

тивності у забезпеченні ефективного використання ресурсів і розвитку економіки. Неоінсти-

туціональна методологія власності розширяє уявлення економічної теорії та практики з пи-

тань подальшого реформування суспільства.

В України сформувалася досить специфічна інституціональна модель. Її відмітна

ознака – домінування неформальних відносин у всіх ланках господарського механізму. Скла-

дається враження, що рішення про приватизацію приймалися лише з огляду на наукові доро-

бки прихильників неокласичної теорії й не враховували деякі суттєві положення неоінститу-

ціоналізму і, перш за все, присвячені аналізу не тільки приватної, а й інших форм власності

(акціонерної, колективної, державної), зіставленню їх порівняльної ефективності в забезпе-

ченні ринкових відносин.

Інституціональні зміни прав власності започатковують правові й економічні основи

формування й розбудови ринкової інфраструктури. Завершення перехідного процесу немож-

ливо без кардинальних змін у діяльності дисциплінуючих механізмів, що покликані забезпе-

чити виконання законодавчих актів.

Реформатори повинні концентрувати зусилля на вирішенні трьох цілком конкретних

задач: 1) специфікації прав власності; 2) зниженні трансакційних витрат; 3) розвитку конку-

ренції, зважаючи, що на цій базі приватна активність господарюючих суб'єктів приведе без

додаткових зусиль до бажаного зростання виробництва вартості.

Перспективами подальших досліджень у поданому напрямі є вивчення моделей меха-

нізму інституціональних змін, викладених у працях вітчизняних економістів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Тарасенко В. В. Антропологія Інтернету : самоорганізація «людини кликающего» / В. В. Тарасенко //

Суспільні науки й сучасність. – 2000. – № 5. – С. 27–44.

2. Матвєєв С. А. Економічна соціологія / С. А. Матвєєв, А. В. Музыченко. – Х. : Одісей, 2006. – 244 с.

3. Гукасьян Г. М. Економічна теорія : проблеми «нової економіки» / Г. М. Гукасьян // Генезис науки.

Неоінституціоналізм. Теорія глобалізації. – 2- е изд. –

Спб. : Питер, 2003. – 192 с.

4. Жуків В. И. Власність у системі соціально-економічних відносин / В. И. Жуків. – М. : ИТК Дашков

і КО, 2005. – 480 с.

5. Гэлбрейт К. Д. Економічні теорії й мети суспільства / К. Д. Гэлбрейт. – М. : Прогрес, 1976. – 782 с.

6. Зірка Н. Приватизація й приватна власність у суспільній думці в 1990–2000 роки / Н. Зірка // Вітчиз-

няні записки. – 2005. – № 1. – С. 15–22.

7. Іващенко О. Новий інституціоналізм в економічної соціології: теоретичні підвалини дослідницьких

можливостей / О. Іващенко // Соціологія : теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 1. – С. 110–136.

8. Morawskі W. Socіologіa ekonomіczna / W. Morawskі. – Warszawa, 2001. – Р. 240–255.

9. Тарандо Е. Соціологія власності [Електронний ресурс] / Е. Тарандо. – Режим доступу : http: // www.

journal. spbu.ru / 2004 / 06/1.shtml.

НАУЧНЫЙ ВЕСТНИК ДГМА № 1 (6Е), 2010

236

НАПРЯМКИ ПРОГНОЗУВАННЯ ЦИКЛІВ ОНОВЛЕННЯ ТЕХНІКИ

Божко М. О.

Формализована сущность цикла обновления техники, доказано, что он является важ-

нейшим показателем интенсивности технического обновления в отрасли и должен быть ис-

пользован при разработке перспективных планов, а также научно-технической и инвестици-

онной политики страны. Углублены научно-методические подходы к оценке уровня цикла

обновления техники в контексте прогнозирования временных параметров воспроизводи-

тельных процессов в экономике в целом, и в отдельных отраслях в частности. Предложен

подход к оценке условно-предельных сроков изменения поколений техники на основе пока-

зателя темпа обновления номенклатуры техники.

Формалізовано сутність циклу оновлення техніки, доведено, що він є найважливішим

показником інтенсивності технічного оновлення в галузі та має бути використаним при роз-

робці перспективних планів, а також науково-технічної і інвестиційної політики країни. По-

глиблено науково-методичні підходи до оцінки рівня циклу оновлення техніки в контексті

прогнозування часових параметрів відтворювальних процесів в економіці в цілому, та в ок-

ремих галузях зокрема. Запропоновано підхід до оцінки умовно-граничних термінів зміни

поколінь техніки на основі показника темпу оновлення номенклатури техніки.

Essence of the technology renovation cycle has been formalized, it has been proved that it is

the most important indicator of the intensity of technical updates in the industry and should be used

to develop long-term plans, as well as scientific-technical and investment policy. Scientific and

methodological approaches to assessing its level in the context of forecasting time parameters of

reproduction processes in the economy in general and in specific sectors including have been deep-

ened. An approach to the evaluation of conditional-limit term of the generational change of tech-

nology, which based on the index of the rate of the renovation of the nomenclature of the technol-

ogy, has been proposed.

Божко Н. А. и. о. дир. департамента междунар. образования СумГУ

bozhko_nikolay@mail.ru

СумГУ – Сумской государственный университет, г. Сумы

НАУЧНЫЙ ВЕСТНИК ДГМА № 1 (6Е), 2010

237

УДК 338.141

Божко М. О.

НАПРЯМКИ ПРОГНОЗУВАННЯ ЦИКЛІВ ОНОВЛЕННЯ ТЕХНІКИ

Часові параметри експлуатації техніки в значній мірі впливають на темпи і напрями

інноваційного розвитку, рівень відтворювального процесу в економіці. На сьогоднішній день

в Україні, на жаль, не вироблена загальна методологія визначення тимчасових показників

експлуатації техніки, терміни служби, покладені в основу розрахунку норм амортизаційних

відрахувань, не диференційовані по галузях національної економіки, а підходи до регулю-

вання відтворювальних процесів, навпаки, взаємно не узгоджені по галузях. Недостатньо ви-

вчені економічні і організаційні аспекти механізму управління відтворенням основних фон-

дів, не визначена суть всіх циклів, що характеризують відтворювальні процеси [1].

Слід брати до уваги той факт, що циклічність розвитку характерна не тільки для яки-

хось окремих елементів виробничого процесу, зокрема, для основних фондів, але і для біль-

шості її складових: продукції, кадрів, предметів праці, професій і так далі Крім того, в даний

час загальновизнаною є і циклічність процесів управління і планування, досить детально ви-

вчені цикли аналізу, цикли прогнозування, цикли облікових функцій і так далі Проте, на

жаль, всі вони до цих пір не складають єдиної системи циклів планування, не синхронізовані

за тривалістю, інтенсивністю, об'ємами робіт і іншими параметрами. Таким чином, особливої

актуальності сьогодні набуває побудови взаємозв'язаною і взаємоузгодженою в часі і в прос-

торі системи циклів відтворення [2].

Тривалість циклу оновлення – найважливіший показник інтенсивності технічного

оновлення в галузі. Розрахунки цього показника неминуче носять укрупнений, орієнтовний

характер, оскільки спираються на дані, отримані шляхом екстраполяції існуючих тенденцій

або іншими методами прогнозування. Проте, незважаючи на це, вони можуть і повинні вико-

ристовуватися при розробці перспективних планів, а також науково-технічної і інвестиційної

політики [3].

В даний час в Україні відсутня уніфікована науково-методична база вивчення, плану-

вання і нормування відтворювальних циклів взагалі, і циклів оновлення зокрема. Статистика,

що існує в Україні, регулярно надає дані про питому вагу введених в дію нових основних

фондів в загальній їх вартості. Проте при цьому

виникає закономірне питання: як аналізувати

наявну інформацію, як визначити момент насичення економіки засобами праці даного поко-

ління. На жаль, в економічній літературі останніх років не було пропозицій про те, яку пито-

му вагу приймати як граничну. Аналіз характеру і тривалості циклу оновлення основних фо-

ндів необхідний для того, щоб правильно

визначити пріоритетні напрями розвитку економі-

ки країни і найважливіші макроекономічні пропорції на планований період. На наш погляд,

для ефективної організації процесів управління інноваційним та промисловим розвитком

слід систематизувати теоретичні основи формування циклу оновлення, розробити методику

кількісної оцінки тривалості окремих його етапів і стадій, а також створити економічні умо-

ви для його прогнозування.

Проблемам регулювання відтворення основних фондів присвячені численні роботи ві-

тчизняних і зарубіжних економістів. Серед зарубіжних вчених різні аспекти цієї проблеми

вивчали Г. Бірман, Ю. Блех, У. Гетце, Є. Домар [4], Л. Крушвиць, П. Массе, Д. Сахал,

Х.-Д. Хауштайн та ін. Чимало досліджень у зазначеній сфері з’явилося за останні роки у ро-

сійській і вітчизняній науці. Вагомий внесок в їх розвиток зробили засновники цього науко-

вого напрямку П. Л. Віленський, Л. М. Гатовський, Я. Б. Кваша [5], Р. Н. Колегаєв,

В. Н. Лівшиц, В. В. Новожилов, С. А. Смоляк та інші. У більшості з цих робіт акцентується

НАУЧНЫЙ ВЕСТНИК ДГМА № 1 (6Е), 2010

238

увага на необхідності оптимізації термінів служби техніки, але при цьому використовуються

різні терміни, наприклад: термін служби, термін експлуатації, цикл відтворення, експлуата-

ційний цикл, період оновлення, цикл обороту вартості тощо. На нашу думку, на рівні підпри-

ємств повинні вирішуватися питання вибору ефективної інвестиційної стратегії, визначення

раціонального моменту заміни техніки залежно від конкретних умов її експлуатації на дано-

му підприємстві, пошуку необхідних інвестиційних ресурсів для проведення ряду послідов-

них замін основних фондів тощо. На загальнонаціональному і регіональному рівнях повинні

вирішуватися питання розробки оптимальної технічної і амортизаційної політики, визначен-

ня найважливіших економічних пропорцій, оптимізації темпів вибуття і темпів оновлення

основних фондів в цілому по країні або в рамках галузі.

Метою статті є формалізація сутності циклу оновлення техніки та розвиток науково-

методичних підходів до оцінки його рівня в контексті прогнозування часових параметрів від-

творювальних процесів в економіці в цілому, та в окремих галузях зокрема.

Під «циклом оновлення техніки» слід розуміти той період, протягом якого вся техні-

ка, використовувана в якійсь конкретній галузі, вважається застарілою і її доцільно замінити

на нову. По суті, цей показник відображає тривалість одного відтворювального циклу в рам-

ках конкретної галузі, тобто характеризує тривалість періоду оновлення всієї маси первинної

сукупності засобів праці в галузі і процес відшкодування їх споживчій вартості. Цим показ-

ником є нормативний термін тривалості серійного випуску з урахуванням модернізації різ-

них моделей техніки по узагальнених групах. Він розраховується для всієї галузі в цілому

і є достатньо стабільною величиною, що дозволяє зробити його планово регульованим і ви-

користовувати як орієнтир для визначення періодичності зміни поколінь техніки, для ухва-

лення обґрунтованих рішень про проектування нових виробів і про зняття з виробництва за-

старілих зразків. У зв'язку з цим його цілком можна назвати «нормативом оновлення техніч-

ної бази якоїсь конкретної галузі економіки».

Цикл оновлення техніки – категорія складна, її вивчення пов'язане з великими труд-

нощами із-за різноманітності видів техніки, умов їх експлуатації і відтворення. Певні склад-

нощі зв'язані також і з тим, що значення циклу оновлення буде різним при вимірюванні його

в натуральній і у вартісній формі. Разом з тим, цей показник є достатньо стабільним величи-

ною для великих сукупностей засобів праці, перш за все для основних виробничих фондів

галузей економіки, оскільки

залежить від взаємодії великого числа різнорідних нововведень,

дія кожного з яких окремо на динаміку якості всієї сукупності нової техніки неістотно. Саме

через стабільність даної величини, її можна використовувати як орієнтир в процесі управлін-

ня інноваційним розвитком: знаючи межу накопичення техніки даного рівня, можна визнача-

ти ту періодичність зміни поколінь техніки,

на яку повинні дорівнювати розробники нови-

нок, проектувальники і заводи-виробники.

Найбільша проблема полягає у прогнозуванні циклу оновлення і у виборі методичних

підходів для проведення такого роду розрахунків. Перш, ніж перейти до викладу власної то-

чки зору на досліджувану проблему, слід сказати декілька слів про те, які методичні підходи

до розрахунку цього показника існують на сьогоднішній день.

На думку М. А. Віленського, оптимальною тривалістю циклу оновлення буде такий

вік основних фондів, при якому досягається максимальний темп економічного розвитку і ма-

ксимальний рівень продуктивності праці [6], а на думку Л. Л. Вегера, – при якій максимізу-

валась величина ефекту, що отримується галуззю [7].

При розробці теорії відтворення машинного парку в 1950–1960-і роки приймалося, що

темпи впровадження, а тим самим і темпи випуску нової техніки, призначеної для заміни фі-

зично і морально застарілою, визначаються тільки одним чинником – вибуттям машин старої

моделі, тобто кількістю машин старої моделі, що досягли нормативного терміну служби. Тим

самим тривалість циклу оновлення теоретично зумовлювалася тривалістю періоду виходу

з ладу техніки замінюваної моделі, тобто тривалістю амортизаційного періоду. Недолік такого

НАУЧНЫЙ ВЕСТНИК ДГМА № 1 (6Е), 2010

239

підходу полягає в тому, що економісти виходили з дефіцитності машинобудівних потужнос-

тей і вводили їх в оптимізаційні моделі у формі обмеження. Це приводило до того, що розра-

хунок циклу оновлення зводився до виявлення раціонального терміну служби техніки.

У 1980-х рр. великої популярності набула модель визначення тривалості циклу від-

творення капітального устаткування, розроблена польським академіком М. Калецьким [8] на

основі сформульованого ним фундаментального співвідношення економічної динаміки. Згід-

но теорії М. Калецького, вирішення проблеми прискорення зростання національного доходу

в умовах повної зайнятості полягає в скороченні терміну служби основного устаткування, що

приводить до збільшення продуктивності праці, хоча і супроводжується підвищенням норми

виробничого накопичення. Дана модель, безумовно, не позбавлена недоліків, зокрема: істот-

ну невизначеність в методах розрахунку норми накопичення та недооблік сальдо зовнішньої

торгівлі.

У контексті даної проблеми представляють інтерес роботи, присвячені аналізу спів-

відношень між трьома характеристиками розширеного відтворення: коефіцієнтом вибуття

фондів, темпом розширення виробництва і тривалістю циклу оновлення основних фондів.

Вперше ця проблема була піднята Я. Б. Квашею [5], а подальшого розвитку отримала в робо-

тах Е. Домара [4], А. Л. Гапоненко [9] та ін. Модель, що отримала у моделі Кваші-Домара,

стала однією з найвідоміших і довгий час була базою для розрахунків тривалості норматив-

них циклів відтворення в плановій економіці. Ця модель може бути застосовна тільки для

всієї сукупності активної частини основних фондів якої-небудь галузі економіки без дифере-

нціації по однорідних видах техніки. Це об'єктивно обумовлено неможливістю отримання

достовірної статистичної інформації про вікову і видову структуру, а також про коефіцієнти

вибуття для різних вікових груп і видів техніки.

Модель Е. Домара дозволяє визначити кількісний взаємозв'язок між вибуттям і амор-

тизацією з урахуванням темпів зростання основних фондів і термінів їх служби. Перевищен-

ня величини амортизації над вибуттям спостерігається як при недостатніх темпах списання

вартості засобів праці в порівнянні з їх фактичними термінами служби, так і при відставанні

темпів відшкодування основних фондів від темпів списання їх вартості. На думку деяких

економістів, чисельне значення об'єму вибуття повинне бути рівне чисельному значенню на-

копичених амортизаційних відрахувань: перевищення амортизації над вибуттям свідчить про

недостатність темпів заміни техніки. З іншого боку, окремі дослідники стверджують про

природне неспівпадання цих величин. На нашу думку, збіг вибуття і амортизації можливо

лише при простому відтворенні основних фондів, а при розширеному – неминуче переви-

щення амортизації над вибуттям.

Недоліком моделі Е. Домара є те, що вона дає тільки кількісне пояснення коефіцієнта

«вибуття-амортизація», тоді як не менш важливим є економічне тлумачення взаємовідно-

шення цих двох величин, наприклад, для виявлення причин перетворення амортизації не

тільки в джерело відшкодування зношених засобів праці, але і в джерело їх розширеного від-

творення за рахунок різниці між амортизацією і вибуттям. Крім того, модель Домара в її по-

чатковому вигляді слабо пов'язана з проблемою економічного зростання.

Д. М. Палтеровічем [10] пропонується аналізувати терміни служби окремих видів тех-

ніки шляхом зіставлення їх вибуття в даному році з введенням в дію за попередні роки. Тер-

міном служби в цьому випадку пропонується вважати період від якогось базового року до

року, в якому вибуття основних фондів стає рівним введенню в дію в базовому році. Проте,

на наш погляд, таку методику розрахунку можна визнати правомірною тільки по відношен-

ню до оцінки циклів оновлення техніки, тобто термінів служби цілій сукупності основних

фондів, наприклад, загалом по галузі.

Відомим дослідником О. Цигічком [11] здійснено розрахунки потенційної ефективно-

сті введення нових основних фондів в промисловості за умови незмінності їх технічного рів-

ня, проведені для умов планової економіки. Оцінка проводилася по показнику ефективності,