Юринець В.Є., Юринець Р.В. Автоматизовані інформаційні системи. Електронний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

запит, обробляє його і відправляє результат клієнту. Користувач

взаємодіє тільки з програмою-клієнтом. У цьому разі в концепції “клієнт–

сервер” програми клієнта та його запити зберігаються окремо від

СУБД.

Основна ідея концепції “клієнт–сервер” полягає в тому, щоб

сервери розмістити на потужних комп’ютерах, а програми клієнтів –

на менш потужних. Завдяки цьому

буде задіяно ресурси потужнішого

серверу і менш потужних комп’ютерів клієнтів. Введення-виведення

до бази ґрунтується не на фізичному дробленні даних, а на логічному,

тобто сервер відправляє клієнтам не повну копію бази даних, а лише

логічно необхідні порції. Завдяки цьому скорочується трафік мережі –

потік повідомлень. Сервер обробляє запити клієнтів, обирає потрібні

дані з

бази даних, надсилає їх клієнтам по мережі, поновлює інформацію,

забезпечує цілісність і збереження даних.

Концепція “клієнт–сервер”, будучи потужнішою, замінила

концепцію “файл–сервер”. Вона дала змогу поєднати позитивні якості

систем з одним користувачем (високий рівень діалогової підтримки,

дружній інтерфейс, низька ціна) з перевагами великих комп’ютерних

систем (підтримка цілісності, захист даних, багатозавданність

Завдяки архітектурі “клієнт–сервер” реалізується механізм

доступу великої кількості користувачів до інформації на сервері. З іншого

боку, вплив концепції “клієнт–сервер” на основі обчислювальної мережі

виявився у тому, що вона вперше реалізувала адаптивну обчислювальну

мережу з можливістю нарощування її ресурсів. Ця мережа здатна

плавно адаптувати свою потужність до кількості користувачів, які

працюють у

ній. Конфігурація мережі, забезпечуючи вимоги користу-

вачів, не перевантажується і не вичерпується. Водночас сервери, що

додаються, розташовуються ближче до користувача.

1.2.6. Міжнародна комп’ютерна мережа Internet

Нині час серед глобальних обчислювальних мереж найвідомішою

є міжнародна комп’ютерна мережа Internet. Її можна описати як

величезну цифрову магістраль – систему, що зв’язує мільйони

комп’ютерів, під’єднаних до тисяч обчислювальних мереж у всьому

світі.

Минуле комп’ютерної мережі Internet пов’язане з епохою

“холодної війни” кінця 60-х – початку 70-х рр. Комп’ютерна мережа,

яка стала попередником мережі Internet і фінансувалася урядом США,

була спеціально спроектована так, аби забезпечити комунікації між

урядовими вузлами в тому разі, коли деяка частина мережі вийде з

ладу, зокрема, під час ядерної атаки

Зараз Internet – це загальнодоступна комп’ютерна обчислювальна

мережа, яка відкрита для будь-якого користувача, що має модем і

(або) встановлене програмне забезпечення TCP/IP (Transmision Control

Protokol/Internetwork Protokol – протокол управління передачею/

міжмережний протокол). Допуск до Internetу через постійне мережне

з’єднання або комутаційну лінію надається постачальником Internet-

послуг (Internet Service Providers).

Передача повідомлення в мережі відбувається пакетами, які

мають фіксовану

довжину. Розбивання повідомлення на пакети здійс-

нюється мережним адаптером (більшість адаптерів використовують

пакети довжиною від 500 до 4000 байтів). Пакет даних аналогічно до

конверту з листом, має адресу комп’ютера, якому він відправлений, і

адресу комп’ютера, який надсилає повідомлення. На комп’ютері, що

приймає, пакети збираються у повідомлення.

Під час обміну даними в обчислювальній

мережі необхідно, щоб

кожний комп’ютер мав свою унікальну адресу. В локальній мережі

адреси комп’ютерів найчастіше визначаються адресами мережних

плат, розміщених у комп’ютерах.

В обчислювальних мережах з протоколом TCP/IP для ідентифі-

кації мереж і комп’ютерних засобів використовується 32-розрядні ІР-

адреси. Під час написання ці адреси розбивають на чотири частини,

причому

кожна 8-розрядна частина може мати значення від 0 до 255.

Частини відокремлюють одну від одної крапками, наприклад,

128.065.253.211. Однак у процесі організації зв’язку з іншими

комп’ютерами для отримання послуг користувачеві незручно

використовувати такі адреси. Тому до Internetу уведено доменну

систему назв (Domain Name System – DNS). Доменна назва

складається з двох частин: ідентифікатора підприємства (фірми) й

ідентифікатора

домена (домена верхнього рівня), відокремлених

крапкою.

Мережні назви нижчекореневого домена (ua, ru, com тощо) є

ідентифікаторами підприємств, і для забезпечення їхньої унікальності

мусять бути зареєстровані в інформаційному центрі мережі NIC

(Network Information Center). У цьому центрі зареєстровано шість

стандартних ідентифікаторів доменів:

gov – урядові організації;

com – комерційні організації;

edu – установи освіти;

mil – військові організації;

org – некомерційні організації;

net – мережні організації.

Ці

доменні ідентифікатори, в основному, використовують орга-

нізації США. В інших країнах як домен першого рівня, здебільшого,

використовують код країни, в якій перебуває організація, зокрема: ca –

Канада, ch – Швейцарія, de – Німеччина, fr – Франція, ru – Росія, ua

– Україна. Підприємство (фірма), що має первинний домен, відповідає

за адміністрування свого адресного

простору і самовизначає назви,

які розміщені зліва від назви організації в доменній назві.

Доменні адреси обчислювальної мережі містять певну послі-

довність назв, розділених крапками. Водночас уточнення, якому саме

комп’ютеру належить адреса, розміщають справа наліво. Наприклад,

natbank.freenet.kiev.ua означає, що комп’ютер розміщений в Україні

(ua), у місті Києві (kiev), в мережі

freenet і має назву natbank.

В Internet перетворенням назв на адреси займається Доменна

система назв (DNS), яка, по-суті, є базою даних, у якій зафіксовано

відповідність доменних назв та ІР-адрес.

Internet забезпечує доступ до різноманітної та величезної за

обсягом інформації через численні під’єднані до неї Host-вузли, що

мають пряме мережне з’єднання

з мережею Internet і надають корис-

тувачам доступ до своїх засобів і служб, зокрема:

1. Можливість спілкування з іншими людьми, яке полягає в обміні

повідомленнями через електронну пошту, створення дискусійних груп

засобами списків розсилання, служби новин та телекомунікацій IRC.

2. Отримання найсвіжішої інформації з великої кількості як

безоплатних, так і комерційних джерел. Це можуть бути

прогнози

погоди, курси валют і цінних паперів, каталоги бібліотек та патентної

інформації, наукові статті та інша важлива довідникова інформація.

Доступ до цієї інформації здійснюється засобами Всесвітньої павутини

(WWW) та протоколу передавання файлів (FTP).

3. Електронні публікації через WWW дають змогу ознайомлю-

вати громадськість з важливою інформацією.

4. Спільне використання ресурсів надає користувачам змогу за

згодою та сприянням

власників скористатися різноманітним най-

складнішим та найсучаснішим обладнанням.

Розглянемо конкретніше основні засоби і служби в системі

Internet, які використовуються для забезпечення комунікацій і доступу

до інформації.

Word Wide Web (WWW – Всесвітня павутина) – це глобальна

гіпертекстова система відображення інформації, про що ще йтиме мова

у цьому розділі.

Сучасне використання WWW поширюється майже на всі сфери

людської діяльності, зокрема:

музеї і виставки, бібліотеки і довідкові

бюро, освітні і наукові заклади, журнали і газети, рекламу фірм та їхньої

продукції (послуг). Відстежуючи ті чи інші поняття (слова, речення

або рисунки), користувач має можливість розгортати інформаційні

сторінки (Web-pages), які розташовані в інформаційних масивах різних

серверів, об’єднаних в Internet, і поглиблювати зміст заданої теми.

Для читання гіпертекстів

використовуються спеціальні програми

перегляду – браузери (найбільш популярні – Netscape Navigator, Internet

Explorer). Текст містить спеціальні посилання на тексти, звукові файли,

фотографії, малюнки, відео і браузер обробляє їх. Тут може бути

проведено аналогію з енциклопедією з посиланнями на список

літератури і з додатками наприкінці.

Як і більшість інших служб Інтернету, Всесвітня Павутина працює

в рамках моделі клієнт-сервер.

Сервером, здебільшого, виступає

постійно під’єднаний до Інтернету комп’ютер, на якому працює

спеціальна програма. Саме цю програму найчастіше і називають веб-

сервером. Клієнт – будь-який комп’ютер, що працює в режимі

постійного чи сеансового під’єднання до Інтернету, на якому запущена

програма перегляду WWW–браузер (англ. browser, від дієслова to

browse – перегортати). Браузер обробляє HTML-розмітку і відображає

гіпертекст на екрані. Обмін інформацією між веб-сервером і браузером

здійснюється з використанням протоколу HTTP. Спочатку протокол

HTTP використовувався винятково для передачі HTML-документів,

але нині за допомогою HTTP можна передавати будь-яку інформацію,

у тому числі картинки, звук, відео, а також просто абстрактні файли.

Про роботу у Всесвітній

Павутині говорять як про навігацію або веб-

серфінг.

Частина глобальної чи локальної мережі, що дає можливість

користувачам мережі отримувати доступ до гіпертекстових докумен-

тів, розташованим на даному сервері, називається Web-сервером.

E-mail або електронна пошта. Використовуються різні

електронні засоби зв’язку, зокрема, E-mail, ICQ, AOL Instant Messen-

ger тощо. Кожен з них має свої переваги і недоліки, але незаперечним

фактом є те, здебільшого, для серйозного спілкування із зовнішнім

світом використовують E-mail.

E-mail – це комплекс програм, що працюють в архітектурі Клієнт–

Сервер. У цьому випадку це означає, що Клієнт (у якості якого

виступає поштова програма, наприклад, The Bat, MS Outlook Express

тощо) відповідає за під’єднання до сервера, формування, відправлення

й отримання пошти, а Сервер – за прийняття повідомлень і

достовірну

доставку їхньому адресату.

Електронна пошта не використовує географічну адресацію.

Адреса електронної пошти, яку зараз прийнято писати на візитках разом

із телефоном, виглядає так:

ім’я_користувача@назва_комп’ютера,

наприклад,

ivan@ukr.net

де @ – роздільник, що часто називають “собакою” чи “жабою”, а

англійською мовою це позначає прийменник “at”, тобто у нашому прик-

ладі користувач ivan

на комп’ютері ukr.net. Великі і маленькі літери в

поштовій адресі не розрізняються, тобто сприймаються однаково.

Адресу варто писати дуже уважно – за адресою з помилками лист

нікуди не дійде.

Електронну пошту найчастіше використовують так:

1. Користувач з’єднується зі своїм провайдером, запускає поштову

програму й отримує пошту, що нагромадилася для нього.

2. Потім він від’єднується від провайдера, відповідає на отримані

листи і складає нові.

3. Після цього знову під’єднується до провайдера і відправляє

свої листи. Сумарний час з’єднання у цьому разі складає всього кілька

хвилин.

Ідеться, звичайно, про модемне з’єднання. Якщо у

користувача

налагоджений постійний зв’язок з Інтернетом, то він просто запускає

поштову програму і не турбується про час.

Будь-який електронний лист завжди складається з таких

елементів: заголовок; текст листа; підпис (необов’язковий елемент).

Розглянемо конкретніше ці елементи.

Текст листа. Це найпростіший елемент. Природно, що його

зміст – це особиста справа користувача. Він пише

те, що вважає

потрібним. Лист – справа безпристрасна, тому час від часу виникає

необхідність передавати свої почуття якимись додатковими спосо-

бами. Для цього було вигадано так звані smiles – певні значки для

передавання емоцій.

Підпис. Це необов’язковий елемент листа. Підпис електронного

листа – це звичайний текст, у якому переважно вказують ім’я, прізвище,

електронну адресу,

телефон, факс тощо. У будь-якій програмі для

оброблення електронної пошти обов’язково існує можливість для

створення такого підпису, причому досить указати її один раз, і в

майбутньому програма автоматично підставить її в кінець листа.

Заголовок. Це найскладніший елемент електронного листа і він

є свого роду конвертом, що містить усю необхідну інформацію для

доставлення послання за призначенням. У заголовку є такі поля:

1. TO (Кому). У цьому полі вказують електронну адресу

отримувача (наприклад, science@skif.net).

2. СС (Копія). Тут вказують електронні адреси тих, кому від-

правляють копію свого послання. Адреси розділяють крапкою з комою

та інтервалом (наприклад, science@skif.net; alex@yahoo.com;

fabr@lviv.i-p.com). Отримувач завжди бачить у заголовку листа адреси

всіх інших отримувачів.

3. Subject (Тема). Це поле слугує для вказівки теми повідом-

лення.

E-mail не має того ступеня приватності, що має звичайна пошта.

Анонімність тут виключена – джерело простежується легко, навіть

якщо користувач поміняв у програмі зворотну адресу й ім’я.

Лист, відправлений електронною поштою, доступний для персо-

налу поштових серверів. Обмін електронними повідомленнями не

закритим способом зв’язку. Повідомлення зберігається під час пере-

силання зі звичайного комп’ютера на інший, і лист можна прочитати

на будь-якому проміжному комп’ютері. Крім того, стрічкові системи

резервного копіювання можуть довго зберігати повідомлення

електронної пошти.

З електронною поштою можна отримати комп’ютерний вірус

разом із вкладеними файлами. Зараження відбувається

під час запус-

ку отриманого файла. До початку роботи з цим файлом рекомендується

перевірити його за допомогою програм перевірки на наявність вірусів.

Поштові програми для персональних комп’ютерів використовують

різні протоколи для приймання і відправлення пошти. Під час

відправлення пошти програма взаємодіє із сервером вихідної пошти

чи SMTP-сервером за допомогою протоколу SMTP. Для

підтримки

SMTP використовують спеціальні поштові програми, зокрема: Unix –

sendmail, Windows – Lotus Notes, Netscape Mail Server (Netscape En-

terprise Server). У разі прийому пошти програма взаємодіє з сервером

вхідної пошти, чи POP3-сервером за допомогою протоколу POP3.

Це можуть бути як різні комп’ютери, так і той самий комп’ютер. Іноді

для приймання пошти використовують сучасніший протокол – IMAP,

що дає змогу, зокрема, вибірково копіювати листи,

що надійшли до

користувача з поштового сервера на комп’ютер користувача. Щоб

використовувати цей протокол, необхідно, аби він підтримувався як

провайдером, так і поштовою програмою користувача.

Стандарт MIME (Multipurpose Internet Mail Extensions) розширює

можливості “текстової” електронної пошти, даючи змогу вкладати в

повідомлення зображення, звукові, двійкові або стиснуті файли.

Стандарт MIME визначає принципи кодування і декодування

нетекстової інформації, а також дає

можливість комп’ютеру визна-

чити тип переданого об’єкта.

Для роботи з поштою використовуються програми-клієнти

електронної пошти (e-mail client): cc.mail, Eudora, Lotus Mail, Netscape

Mail, Netscape Messenger, Pegasus Mail, Microsoft Mail, Microsoft Out-

look, Outlook Express.

Крім передачі самих листів, нині є можливість приєднувати (at-

tach) будь-які файли до листа. Крім того, сучасні поштові клієнти

підтримують написання і відображення листів у форматі веба (WWW) –

HTML.

Робота з поштою через браузер. Користувач може користува-

тися поштою, не маючи поштової програми. Існує

велика кількість

серверів, що пропонують користувачам створення безкоштовної

поштової скриньки і дають можливість працювати з поштою, вико-

ристовуючи тільки браузер. Такі служби є як в Україні, так і за її межами.

Безкоштовні поштові служби живуть за рахунок доходів від реклами.

Таке використання пошти має певні переваги. Користувач може легко

змінювати провайдерів, не

змінюючи свою адресу електронної пошти.

Він може переглядати пошту з будь-якого комп’ютера, під’єднаного до

Інтернету, і не затрачати часу на конфігурування поштової програми.

Зрозуміло, у такого способу є і свої недоліки. Користувач не може під час

роботи з поштою через браузер мінімізувати час під’єднання до Інтернету

так, як

це дають змогу зробити поштові програми. Крім того,

загальнодоступні поштові сервери часто перевантажені.

Найкраще комбінувати переваги обох способів. Багато користу-

вачів створюють поштові скриньки й у свого провайдера, і в

загальнодоступній поштовій службі. Остання використовується під час

поїздок, і на цей час на неї перенаправляється вся пошта.

Спілкування в Інтернеті. Інтернет

– це не тільки засіб масо-

вої інформації і всесвітній довідник, а й середовище для спілкування. В

Інтернеті існує багато інструментів, що дають можливість організувати

місця для спілкування – чати, форуми, гостьові книги, списки розсилань

тощо. Здебільшого, кожне таке місце має свого господаря, що його

створив, і стежить за порядком на ньому.

Звичайно, такі

місця існують не самі по собі, а є частиною якихось

тематичних сайтів. І якщо тема досить цікава і сайт досить часто

відвідуваний, довкола таких місць може скластися так зване “ком’юніті”

(від англ. community) чи “співтовариство” – більш-менш постійна група

людей, що спілкуються між собою.

Чат (від англ. to chat – базікати) – система ретрансляції діалогів

(інтерактивних конференцій) – дає змогу багатьом користувачам

Інтернету водночас спілкуватися між собою, набираючи текст на

екрані, є системою сполучення між собою IRC-серверів, до яких

під’єднуються користувачі в усьому світі. Для зменшення загальної

кількості

хаосу систему розбито на окремі групи спілкування, т. зв.

канали. Для того, щоб спілкуватися в чаті, потрібно просто обрати

собі ім’я, під яким користувач “з’явиться” у ньому, і надіслати в чат

повідомлення, що відразу ж з’явиться в загальному потоці. Для

організації зв’язку використовується протокол IRCP.

Архіви чатів у чистому

вигляді, здебільшого, не мають змісту,

оскільки текст виглядає суцільною мішаниною, у якій дуже важко

зрозуміти, хто, кому і яке повідомлення надсилав.

Оскільки в чаті, на відміну від форуму, не можна залишити

повідомлення “про запас”, чат фактично існує тоді, коли в ньому певної

миті часу зустрілися бодай дві людини. Вважається, що чат – це

молодіжна тусовка, а не інструмент для дискусії.

Форум (англ. www–conference, синоніми: конференція, веб-

конференція) – це інструмент для спілкування на сайті. Веб-форуми

виконують ті ж функції, що і списки розсилання, але використовують

для цього тільки браузер. Вони виглядають як звичайні веб-сторінки,

організовані так, що кожен користувач може дописувати в них своє

повідомлення.

Повідомлення у форумі дещо схожі на поштові – кожне

з них має автора, тему і власне зміст. Але для того, щоб відправити

повідомлення у форум, не потрібна жодна додаткова програма – треба

просто заповнити відповідну форму на сайті.

Принципова властивість форуму полягає в тому, що повідомлення

в ньому об’єднані в треди (від англ. thread – “нитка

”). Коли користувач

відповідає у форумі на чиєсь повідомлення, його відповідь буде

“прив’язана” до вихідного повідомлення. Послідовність таких

відповідей, відповідей на відповіді тощо. і створює тред. У підсумку

форум є деревоподібною структурою, що складається з тредів.

Господар форуму визначає правила поведінки в ньому, і за необ-

хідності модерує його. Часто до форуму

приєднується список розсилання.

На відміну від чатів, повідомлення, відправлені у форум, можуть

зберігатися необмежено довго, і відповідь у форумі може бути дана

аж ніяк не того ж дня, коли з’явилося питання. Окремий випадок

форуму – прес-конференція в Інтернеті, коли форум організується як

спілкування користувачів сайта із запрошеними гістьми.

Пошукова система (англ. search engine, синоніми: пошукувач,

пошуковий сервер

, пошукова машина) – це інструмент для пошуку

інформації в Інтернеті. Робота пошукової системи складається з двох

етапів. Спеціальна програма (пошуковий робот, автомат, агент, павук,

черв’як, crawler) постійно “обходить” мережу і збирає інформацію з

веб-сторінок (індексує їх). Коли користувач задає запит, пошук іде за

попередньо побудованим індексом. Результатом пошуку є так звана

пошукова видача

– список посилань на документи (веб-сторінки), що

відповідають запиту.

Пошукові машини розрізняють за сферою дії на локальні

(обмежувані національним доменом, визначеною мовою) і глобальні.

Звичайно, глобальні пошукувачі добре покривають американську

ділянку Інтернету (яка є значною частиною світового) і трохи гірше

“знають” іншу частину. Тому, якщо пошук користувача свідомо

обмежений країною чи мовою

, краще застосовувати локальний

пошукувач.

Інтернет – жива динамічна система, що змінюється швидше, ніж

про це встигає довідатися робот пошукової системи. Тому іноді знайдені

документи можуть виявитися зміненими відносно первісного стану

або взагалі не бути наявними в Інтернеті. Деякі пошукові системи під

час індексації зберігають у себе образ індексованого документа, тому

користувач може переглянути його

навіть після того, як ориґінал

перестав відповідати первісному образу. Швидкість відновлення

індексу і повнота покриття (розмір пошукової бази) є важливою

характеристикою будь-якої пошукової системи.

Посилання на документи в результаті пошуку сортуються в міру

відповідності запиту. Цей критерій називається “релевантність”.

Спосіб обчислення релевантності є власним know-how кожної

пошукової системи, тому видача за тим самим

запитом в різних пошуку-

вачах може помітно відрізнятися.