Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти

Подождите немного. Документ загружается.

• органів РАГС;

• про те, що особа не притягалась в Україні до кримінальної

відповідальності, не перебувала під судом і слідством;

• з місця проживання (форма № 3 — неповна);

• медична довідка (форма № 082у);

• про підтвердження громадянства;

• з місця роботи;

• з місця навчання тощо.

На вимогу акредитованих в Україні дипломатичних представ

ництв, консульських установ іноземних держав нотаріусами в межах

їх компетенції можуть оформлятися:

• дозволи батьків на укладення шлюбу їх сина (доньки) з іно

земцем;

• дозволи на постійне місце проживання за кордоном;

• дозволи батьків на тимчасовий виїзд неповнолітніх дітей за

кордон;

• дозволи (у вигляді заяви) батьків на усиновлення їх дітей і зміну

прізвища, ім’я та по батькові тощо.

У тексті оформлюваних нотаріусом документів, наприклад дору

чення, заява, нотаріусом вказуються посольство або компетентні

органи країни, до якої звертається заінтересована особа.

При підготовці документів організаціями, фондами, які займа

ються оформленням документів для виїзду на відпочинок за кордон

неповнолітніх дітей, складаються та посвідчуються в нотаріальному

порядку довідкисписки про групи дітей із особами, які їх супроводжу

ють. Тобто нотаріус повинен засвідчити підпис директора організа

ції, фонду. Відповідно до вимог законодавства окремих іноземних

країн нотаріально оформлені документи (заяви, довідки, доручення)

після нотаріального засвідчення мають пройти консульську лега

лізацію в оригіналі, після чого здійснюється їх переклад, який також

підлягає консульській легалізації. Прізвища, імена та по батькові

громадян повинні бути написані повністю із зазначенням місця їх

проживання. При засвідченні угод за участю іноземних громадян

обов’язковим є наявність їхнього громадянства.

Документи, видані органами РАГС після 1980 р., такі, як:

• свідоцтво про народження;

• свідоцтво про смерть;

• свідоцтво про реєстрацію шлюбу;

501

• свідоцтво про розлучення;

• свідоцтво про встановлення батьківства;

• свідоцтво про зміну прізвища, ім’я та по батькові;

• довідка про сімейний стан,

повинні пройти легалізацію через управління юстиції в областях і в

Міністерстві закордонних справ в оригіналі, і вже після цього но

таріус може засвідчити вірність копії та перекладу цих документів.

Документ, призначений для дії за кордоном, складається україн

ською мовою. На прохання громадян може бути оформлений його

переклад на іноземну мову за правилами засвідчення вірності перек

ладу документа з однієї мови на іншу.

Переклад можна оформляти двома способами:

1) текст перекладу може бути викладений окремо від тексту до

кумента. В такому випадку перекладається весь текст документа, у

тому числі посвідчувальний напис нотаріуса. Під текстом перекладу

ставиться посвідчувальний напис нотаріуса українською мовою про

засвідчення вірності перекладу нотаріусом, якщо він володіє

відповідною мовою, або про засвідчення справжності підпису перек

ладача. Переклад, зроблений на окремому аркуші, пришивається до

документа і скріплюється підписом державного нотаріуса та його

печаткою;

2) виклад текстів документа та перекладу на одному аркуші. В

цьому разі текст документа українською мовою розміщується на

лівому боці, а переклад — на правому. Під українським та іноземним

текстами нотаріусом ставиться один посвідчувальний напис україн

ською мовою про засвідчення вірності зробленого нотаріусом перек

ладу чи про засвідчення справжності підпису перекладача.

Якщо нотаріус засвідчує вірність перекладу документа з однієї

мови на іншу, текст перекладу викладається на спеціальному

бланку нотаріальних документів. Переклад документа, зробле

ний перекладачем, може бути викладений на папері встановленого

формату.

При оформленні документів, призначених для дії за кордоном, но

таріус повинен роз’яснити заінтересованим особам необхідність їх нас

тупної легалізації. Консульською легалізацією, відповідно до Інструкції

про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і

за кордоном, затвердженої Наказом МЗС України від 15 липня 1997 р.

№ 98од, є процедура підтвердження дійсності оригіналів офіційних

502

документів або засвідчення справжності підписів посадових осіб, упов

новажених засвідчувати підписи на документах, і встановлення їх

відповідності законам України чи держави перебування дипломатич

ного представництва, консульської установи України.

Легалізація офіційного документа означає перевірку його

відповідності чинному законодавству України або держави перебу

вання, встановлення та засвідчення дійсності документа або справж

ності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ

чи засвідчила попередній підпис, а також дійсності відтиску штампа,

печатки, якими скріплено документ.

Для цього громадянину потрібно особисто або за дорученням

звернутися до управління нотаріату та ліцензування юридичної

практики Міністерства юстиції України для засвідчення справж

ності підпису нотаріуса та відтиску його печатки, а потім до Кон

сульського управління Міністерства закордонних справ України.

Слід мати на увазі, що в порядку правонаступництва (Закон Ук

раїни “Про правонаступництво”)

на території України є чинними

договори, укладені колишнім СРСР, зокрема: з Угорською Народ

ною Республікою — про надання правової допомоги у цивільних,

сімейних та кримінальних справах; із Фінляндською Республікою —

про правовий захист та правову допомогу в цивільних, сімейних і

кримінальних справах; з Алжирською Народною Демократичною

Республікою — про взаємне надання правової допомоги; з Рес

публікою Кіпр — про правову допомогу в цивільних та криміналь

них справах.

Питання надання правової допомоги між державами — учасницями

СНД врегульовано Конвенцією про правову допомогу та правові

відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Україна

ратифікувала її з такими застереженнями:

• Україна бере на себе зобов’язання щодо надання правової допо

моги в обсязі, передбаченому ст. 6 Конвенції, за винятком визнан

ня і виконання виконавчих написів;

• Україна бере на себе зобов’язання визнавати і виконувати рішення,

винесені на територіях держав — учасниць Конвенції, передбачені

п. “а” ст. 51 Конвенції, за винятком нотаріальних актів щодо гро

шових зобов’язань.

503

___________

ВВР України. —1991. — № 46. — Ст. 617.

У разі, коли це передбачено міжнародним договором України,

кожна із договірних сторін приймає документи без легалізації. Як

передбачено ст. 13 Конвенції, документи, які на території однієї з до

говірних сторін виготовлені або засвідчені установою чи спеціально

на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за встановле

ною формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на тери

торії інших договірних сторін без будьякого спеціального засвідчення.

Виходячи з цього, оформлені приватними нотаріусами документи,

призначені для дії за кордоном (копії, договори, свідоцтва тощо), че

рез відсутність на них гербової печатки (ст. 26 Закону України “Про

нотаріат”) у країнахучасницях не матимуть юридичної сили.

Колізія норм, що виникла в даному випадку, може бути врегульова

на на підставі ст. 103 Закону України “Про нотаріат”. Якщо міжна

родним договором встановлено інші правила про нотаріальні дії, ніж

у законодавстві України, то при вчиненні нотаріальних дій застосо

вуються правила міжнародного договору. Отже, документи, скла

дені, посвідчені або засвідчені приватними нотаріусами в межах їх

компетенції, матимуть юридичне значення і доказову силу, зокрема

в державах — учасницях СНД, тільки за умови їх консульської ле

галізації.

Документи, які складено за кордоном за участю іноземних влас

тей або які від них виходять, можуть бути прийняті нотаріусом до

розгляду на території України лише у разі їх консульської ле

галізації в дипломатичних представництвах або консульських уста

новах України в державі перебування, якщо інше не передбачено

міжнародними договорами України (ст. 100 Закону України “Про

нотаріат”).

При оформленні документів, призначених для дії за кордоном, но

таріуси повинні враховувати деякі особливості їх складання та оформ

лення. Зокрема, в текстах доручень, афідевітах тощо, крім прізвища,

ім’я та по батькові, які мають бути записані згідно з паспортом, може

бути також зазначено, під яким прізвищем, ім’ям громадянин відомий

в іноземній державі. Для деяких країн у дорученнях і свідоцтвах про

посвідчення факту, що громадянин є живим, крім звичайних рекві

зитів іноді можуть зазначатися громадянство чи національність, рік і

місце народження, сімейний стан, професія тощо.

Дату складання доручення зазначають на початку або в кінці його

тексту. Нотаріус вправі посвідчувати доручення незалежно від

504

терміну його дії або якщо в ньому зазначено, що воно дійсне до його

припинення. Документи (листи, фотокартки, квитанції та ін.), що

додаються до афідевіту на підтвердження викладених у ньому фактів,

підшиваються перед афідевітом. Згідно з вимогами деяких країн

наявність цих додатків повинна бути зазначена в посвідчувальному

написі.

Іноді вимагається подання двох і більше примірників документа,

наприклад доручення. В цьому разі нотаріус вправі посвідчити два

доручення однакового змісту. Кожне з них реєструється в реєстрі

для реєстрації нотаріальних дій під самостійним номером. У справах

державної нотаріальної контори залишається один примірник дору

чення, на якому зазначаються відповідно реєстрові номери та сума

державного мита.

Іноземним правом може бути передбачено і особливий порядок

підписання документів. Так, на дорученнях, заявах та інших докумен

тах громадянину необхідно написати у рядок згідно з даними паспор

та свої прізвище, ім’я та по батькові у тій послідовності, яка зазначе

на у тексті документа, а потім розписатися. Наприклад, якщо в тексті

документа зазначено: “Мацко Василь Іванович”, то підпис має почи

натися з прізвища, а потім вказуються ім’я та по батькові. Якщо ж в

тексті зазначено “Василь Іванович Мацко”, то підпис має починатися

з імені та по батькові. Якщо документ складено двома мовами — укра

їнською та іноземною — підпис у зазначеному вище порядку має бу

ти поставлений під обома текстами за шириною аркуша.

Слід мати на увазі, що на дорученні, афідевіті, заяві тощо, призна

чених для дії в США, Канаді та інших країнах, неписьменний грома

дянин проставляє під текстом документа три хрести. При цьому ма

ють бути присутні два свідки, які підписуються із зазначенням

повністю свого прізвища, ім’я та по батькові.

Законодавством канадської провінції Квебек вимагається, щоб до

ручення, яке видається на ведення спадкової справи (за умови, якщо

воно передбачає реалізацію нерухомого майна), було підписано поряд

з особою, яка його видає, також її чоловіком (дружиною). Проте ос

танній в тексті доручення як особа, яку представляють, не згадується.

Нотаріус може вчинити в інтересах громадянина України, якщо

це передбачено міжнародним договором за участю України, і таку

нотаріальну дію, як розкриття та оголошення заповіту. Порядок

вчинення цих дій детально регламентується в листі Міністерства

505

юстиції України від 29 березня 1994 р. (Законодавство України про

нотаріат, Київ, 1994 р., с. 134).

Посвідчувальні написи на документах, складених з урахуванням

вимог іноземного права, проставляються, як правило, за формами, пе

редбаченими чинним законодавством (Форми реєстрів для реєстрації

нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на

угодах і засвідчуваних документах, затверджених Наказом міністра

юстиції України від 7 лютого 1994 р. № 7/5). Проте деякі документи

оформляються без проставляння на них звичайних для українського

права посвідчувальних написів. Прикладом є дід, що оформляється

для ведення справ із відчуження нерухомості у США. Документ скла

дається англійською мовою на спеціальному друкарському бланку.

Особа, від імені якої він оформляється, розписується в певному місці

діда. На підтвердження його оформлення розписується і нотаріус та

проставляє на ньому відтиск своєї печатки. Посвідчувального напису

на діді не проставляють, але до нього додається переклад на українсь

ку мову, який підписується особою. Нотаріус проставляє на перекладі

посвідчувальний напис про посвідчення діда. Переклад у встановле

ному порядку скріплюється з дідом.

У такому самому порядку оформляються формуляри для пен

сійного забезпечення розписок на отримання грошових сум та звіль

нених розписок. Якщо особа має намір виїхати за кордон на постійне

місце проживання, зазначені документи здаються нею у відповідні

організації чи установи за останнім місцем роботи (служби). На

підставі даних, які містяться в трудових книжках, військових білетах

та інших відповідних документах, на прохання заінтересованих осіб

оформлюються довідки встановленого зразка про стаж трудової

діяльності або проходження військової служби.

Нотаріус зобов’язаний забезпечити належну культуру оформ

лення документа. Переклади мають бути надруковані, не допус

кається написання тексту від руки. На нотаріально оформлюваних

документах, призначених для дії за кордоном, прочерки не простав

ляються.

У разі виявлення порушень при оформленні документів з метою

їх подальшої легалізації такі документи повертаються з одночасним

вирішенням питання про відшкодування заподіяної з вини нотаріуса

шкоди та притягнення його до відповідальності.

506

6.2. МІЖНАРОДНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ

АРБІТРАЖ

В одному із звернень Президента України до Верховної Ради

можливості інтеграції України у світове співтовариство і суттєва ди

наміка розвитку її зовнішньоекономічних зв’язків ставляться знач

ною мірою в залежність від того, наскільки правові та інституційні

засади зовнішньоекономічної діяльності в Україні відповідатимуть

загальновизнаним принципам, сформульованим ООН та її спеціалі

зованими організаціями.

Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” розроб

лено саме на підставі моделі Типового закону, прийнятого Комісією

ООН з права міжнародної торгівлі та схваленого Генеральною

Асамблеєю ООН для можливого використання державами світу.

Динамічно зростаюче значення арбітражних методів регулювання

міжнародних комерційних спорів, з одного боку, та наявність значних

розбіжностей у законодавстві різних країн, які регулюють діяльність

міжнародних комерційних арбітражів, — з іншого зумовлює не

обхідність узгодження цієї діяльності та забезпечення однакового зас

тосування міжнародноправових норм на світовому рівні. Відповідно

зростає роль найважливіших засобів такого погодження — міжнарод

ного права, міжнародних договорів, угод та інших інструментів міжна

родноправового регулювання комерційного арбітражу.

Міжнародні конвенції, що регулюють комерційний арбітраж,

різняться за обсягом їх територіальної дії (всесвітні та регіональні)

та сферою застосування (загальні та спеціальні).

До всесвітніх належать Конвенція ООН з визнання та приведення

у виконання іноземних арбітражних рішень (НьюЙоркська конвенція

1958 р.) та Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між держа

вами та іноземними особами (Вашингтонська конвенція 1965 p.).

Регіональними є:

• Європейська конвенція про зовнішньоторговий арбітраж 1961 р., в

якій бере участь більшість європейських держав;

• Конвенція про вирішення арбітражним шляхом цивільноправо

вих спорів, які випливають із відносин економічного та науково

технічного співробітництва (Московська конвенція 1972 р.), що

поширювалася на колишні країни — члени РЕВ;

507

• Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний

арбітраж (Панамська конвенція 1975 p.), яку ратифікували 16 дер

жав Північної та Південної Америки.

Міжнародні конвенції загального характеру покликані регулювати

питання стосовно будьяких арбітражних угод, арбітражних процесів

та арбітражних рішень, які належать до категорії комерційних. Так, зга

дані НьюЙоркська, Європейська, Панамська конвенції є саме такими.

Прикладом спеціальної міжнародної конвенції може бути Вашинг

тонська конвенція 1965 р. про вирішення інвестиційних спорів між

державами та іноземними особами, яка регулює тільки спеціалізова

ний арбітраж, покликаний вирішувати лише інвестиційні спори.

МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

НОРМАТИВНОГО ХАРАКТЕРУ

Конвенція ООН про визнання та приведення до виконання іно4

земних арбітражних рішень 1958 р. (Нью4Йоркська конвенція).

Женевський протокол 1923 р. та Женевська конвенція 1927 р. закла

ли підвалини сучасного міжнародного регулювання комерційного

арбітражу. Їх основні положення продовжено та розвинуто з ураху

ванням накопиченого досвіду в нових умовах у Конвенції про виз

нання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень —

НьюЙоркська конвенція 1958 р. (далі — Конвенція) — найбільш

всеосяжній міжнародній угоді про міжнародний комерційний

арбітраж.

У розробленні Конвенції суттєву роль відіграла Міжнародна тор

гова палата, виступивши її ініціатором та технічним організатором

(разом з Економічною та Соціальною радами ООН). Ініціативи Між

народної торгової палати в цьому плані є одним із найважливіших її

досягнень, що підтвердило велике значення таких міжнародних орга

нізацій в розвитку та вдосконаленні арбітражної практики.

Конвенцію було укладено 10 червня 1958 р. Україна підписала її

29 грудня 1958 р. і ратифікувала 22 серпня 1960 р. В Указі Верховної

Ради Української РСР з цього приводу зазначалося: “Затверджену

Радою Міністрів Української РСР та подану на ратифікацію Кон

венцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень,

508

підписану представниками Української РСР у НьюЙорку 29 груд

ня 1958 року, ратифікувати.” При цьому Президія Верховної Ради

Української РСР зробила таку заяву: “Українська Радянська Соціа

лістична Республіка прийматиме положення цієї Конвенції стосовно

арбітражних рішень, винесених на території держав, які не є учасни

ками Конвенції, тільки на умовах взаємності”

Укладення Конвенції було значним кроком вперед порівняно з

женевськими документами 1923 і 1927 років. Вона передбачала

простіший та ефективніший порядок визнання та виконання

арбітражних рішень, винесених на території країн — учасниць Кон

венції.

Розширилася і сфера дії Конвенції порівняно з Женевським про

токолом 1923 р.: вона стосується визнання та приведення у виконан

ня арбітражних рішень, “ винесених на території держави, іншої, ніж

та, де запитуються визнання та приведення у виконання таких

рішень”, а також арбітражних рішень, “які не вважаються внутріш

німи в тій державі, де запитуються їх визнання та приведення у вико

нання” (ст. 1). Таким чином, на відміну від Женевського протоколу

1923 р., у Конвенції не зазначено, що сторони арбітражної угоди по

винні підпорядковуватися юрисдикції різних держав.

Відповідно до Конвенції держави, що домовляються, визнають

письмові угоди про передання до арбітражу як існуючих спорів, так

і тих, які можуть виникнути у майбутньому. Суд держави — учасниці

Конвенції зобов’язаний у разі одержання позову зі спору, стосовно

якого сторони уклали арбітражну угоду, направити їх в арбітраж,

“якщо не виявить, що згадана угода є недійсною, втратила чинність

або не може бути виконана”. При цьому Конвенція дає визначення

письмової угоди про арбітраж, під якою розуміють арбітражне засте

реження в договорі чи арбітражну угоду, підписану сторонами, або

яка міситься в обміні листами чи телеграмами.

Статті 3–6 Конвенції присвячені безпосередньо визнанню та при

веденню у виконання іноземних арбітражних рішень. У них передба

чено, що ці рішення виконуються на основі процесуальних норм тієї

держави, де запитуються визнання та приведення їх у виконання.

Отже, цей порядок є неоднаковим у різних країнах. Проте єдиними

для всіх учасників Конвенції є підстави, на яких у визнанні та при

веденні у виконання рішення може бути відмовлено. Пункт 1 ст. 5

передбачає п’ять основних підстав, що на них може посилатися сто

509

рона, проти якої спрямоване рішення. Вони стосуються переважно

процесуальних порушень. Дві додаткові підстави (п. 2 ст. 5) надають

право відмовляти у визнанні та приведенні рішення у виконання з

ініціативи самого суду.

Конвенція допускає приєднання до неї з одним чи обома застере

женнями, які містяться в п. 3 ст. 1. Перше застереження передбачає

визнання та приведення у виконання тільки тих арбітражних

рішень, які винесено на території іншої держави — учасниці Кон

венції. Як зазначено вище, Україна ратифікувала Конвенцію із зая

вою про те, що застосовуватиме її щодо арбітражних рішень, винесе

них на території держав, які не є учасниками Конвенції, тільки на

умовах взаємності. Фактично це означає приєднання до Конвенції із

першим застереженням.

Друге застереження (так зване комерційне) поширюється на зас

тосування Конвенції тільки до тих правовідносин, які вважаються

комерційними (в офіційному російському тексті Конвенції — торго

вими) за законодавством тієї країни, яка робить таке застереження.

Єдиного загальноприйнятого визначення терміна “комерційний”

не існує. Типовий закон ЮНСІТРАЛ дає в коментарі до п. 1 ст. 1 таке

його тлумачення: “Термін “комерційний” слід тлумачити широко, з

тим, щоб він охопив питання, які випливають з усіх відносин ко

мерційного характеру, як договірних, так і позадоговірних”

Відносини комерційного характеру передбачають, але не обмежу

ються ними, такі угоди:

• будьякі торговельні угоди про поставку товарів чи послуг або

про обмін товарами чи послугами;

• угоди про дистрибуції, торговельне представництво або агентські

відносини, факторинг, лізинг, будівництво об’єктів, надання кон

сультаційних послуг, інжиніринг, ліцензування, інвестування,

фінансування, банківські послуги, страхування;

• угоди з експлуатації або концесії, спільні підприємства та інші

форми промислового або підприємницького співробітництва;

• перевезення товарів або пасажирів у повітрі, морем, залізницею

або автомобільними шляхами.

НьюЙоркська конвенція замінила собою дію Женевського про

токолу 1923 р. та Женевської Конвенції 1927 р. у відносинах між дер

510

___________

Типовий закон ЮНСІТРАЛ (НьюЙорк, 11–12 квітня 1998 р.).