Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти
Подождите немного. Документ загружается.
державної власності врегульовано “Положенням про порядок пере
дачі об’єктів права державної власності”, затвердженим Постано
вою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482.
Колективна власність. Охоплює майно, що належить окремим ор
ганізаційно оформленим колективам громадян, а також майно інших
колективних організацій. Члени таких організацій об’єднують свою
працю (підприємницьку діяльність) і кошти для досягнення певних
цілей. Вони безпосередньо або через створювані органи визначають
порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів.
В економіці України колективна власність, яка прийшла на зміну
традиційній колгоспнокооперативній та власності громадських ор
ганізацій, набуває сьогодні нового характеру. Вона має значні можли
вості для розвитку і могла би бути використана протягом тривалого
часу. Чинним законодавством значно розширено коло суб’єктів ко
лективної власності. Стаття 20 Закону України “Про власність”
відносить до нього трудові колективи державних підприємств, колек
тиви орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні
товариства, господарські товариства, господарські об’єднання, про
фесійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання,
релігійні організації, що є юридичними особами. Водночас стосовно
такого специфічного об’єкта права власності, як земля, коло суб’єктів
обмежене колективними сільськогосподарськими підприємствами,
сільськогосподарськими кооперативами, садівницькими товариства
ми, сільськогосподарськими акціонерними товариствами.
Приватна власність. Важливим аспектом здійснення громадянами
права приватної власності є право використовувати належне їм май
но для господарської та іншої не забороненої законом діяльності
[46]. Питання власності регулюють міжнародні договори України:
• Угода “Про розподіл всієї власності колишнього Радянського
Союзу за кордоном” від 6 липня 1992 р.;
• Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдова “Про
взаємне визнання прав та регулювання відносин власності” від
11 серпня 1994 р.;
• Угода між Україною та Республікою Білорусь “Про взаємне виз
нання та регулювання відносин власності” від 22 січня 1993 р. та ін.
Здійснювати відносини щодо володіння, користування та розпоряд
ження власністю, незалежно від її форм, можуть не тільки народ Ук
раїни, її громадяни, юридичні особи та держава Україна, а й інші держа
131
ви, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації,
громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Майно їм мо
же належати на правах спільної (часткової або сумісної) власності цих
суб’єктів права. Законодавством України допускається об’єднання
майна, що є власністю громадян, юридичних осіб та/чи держави і ство
рення на цих засадах змішаних форм власності, в тому числі власності
спільних підприємств за участю громадян та юридичних осіб інших
держав (ст. 3 Закону України “Про власність”). Тому такі спільні
підприємства можуть мати на території України у власності майно, не
обхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими докумен
тами, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.
Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав
можуть мати на території України у власності будинки, споруди,
інше майно соціальнокультурного та виробничого призначення. Це
положення відображено і в численних міжнародних договорах про
торговельні відносини, науковотехнічну співпрацю тощо. Так,
згідно із п. 3 ст. 5 Угоди про торговельні відносини між Україною та
США від 6 травня 1992 p. кожна з держав дозволяє комерційним
представництвам іншої держави ввозити на свою територію і вико
ристовувати відповідно до звичайної комерційної практики кон
торське та інше обладнання (друкарські машинки, фотокопіювальні
апарати, комп’ютери, телефакси та ін.).
Правовий режим майна, що є об’єктом права власності інших дер
жав, юридичних, осіб, спільних, підприємств і міжнародних орга
нізацій, визначається законодавчими актами України, якщо інше не
встановлено міжнародними договорами. Окремі майнові об’єкти мо
жуть бути спільними для кількох держав. Йдеться, зокрема, про при
родні об’єкти. Режим використання спільних природних об’єктів,
розташованих на території України та сусідніх держав, визначається
міжнародними договорами, ратифікованими Україною.
Стосовно громадян іноземних держав та осіб без громадянства в
Законі України “Про власність” зазначено, що вони користуються
правами та несуть обов’язки щодо належного їм на території України
майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено за
конодавством нашої держави (ч. 2 ст. 11). Тобто на іноземців у пи
таннях права власності поширюється національний режим. Це вип
ливає з вимог Закону України “Про власність”, де окремим положен
ням наголошено, що суб’єктами права на приватну власність крім
132
громадян України можуть бути також іноземні громадяни та особи
без громадянства (ст. 11).
Відповідно до законодавства України іноземці можуть мати у
власності будьяке майно, успадковувати й заповідати його, зокрема
мають право власності на житло (ст. 12, 13 Закону України “Про пра
вовий статус іноземців”). Згідно зі ст. 8 Закону України “Про прива
тизацію державного майна” покупцями об’єктів приватизації мо
жуть бути разом з громадянами України іноземні громадяни та осо
би без громадянства, юридичні особи інших держав.
Деякі об’єкти в Україні не можуть належати на праві власності
іноземним громадянам та особам без громадянства. Так, згідно із
Земельним кодексом України іноземним громадянам, іноземним
юридичним особам та особам без громадянства земельні ділянки
сільськогосподарського призначення у власність не передаються .
Ці особи можуть набувати права власності на земельні ділянки
несільськогосподарського призначення.
Законодавством України встановлено, що земля може надаватися
іноземним суб’єктам права у користування та на умовах оренди. Так, у
постійне користування (без заздалегідь визначеного терміну) земля на
дається радами народних депутатів із земель, що перебувають у дер
жавній власності, спільним підприємствам, міжнародним об’єднанням і
організаціям за участю українських та іноземних юридичних і фізичних
осіб, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам.
У Законі України “Про оренду землі” зазначено, що орендарями
землі в Україні, тобто суб’єктами строкового, платного володіння і
користування земельною ділянкою, необхідною для здійснення
підприємницької та іншої діяльності, можуть бути міжнародні
об’єднання та організації, іноземні держави, іноземні юридичні та
фізичні особи, особи без громадянства. Орендарі набувають права на
оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Зе
мельним кодексом України, Законом України “Про оренду землі” та
іншими законами України за договором оренди землі. Його умови
визначено в Законі “Про оренду землі”. У наведених нормативно
правових актах врегульовано питання, пов’язані з порядком та умо
вами укладання й дії договору оренди, орендною платою, права та
обов’язки орендодавців та орендарів, захист їх прав.
Виключно користування землею іноземним суб’єктам дозво
ляється в більшості країн СНД (Азербайджан, Киргизстан, Узбекис
133
тан, Україна та ін.). Водночас законодавство Естонії передбачає
можливість володіння землею іноземними суб’єктами права.
Відповідно до Кодексу України “Про надра” не передаються у
власність іноземним суб’єктам права й надра України. Проте вони
можуть надаватися у постійне чи тимчасове користування з певною
метою, наприклад для геологічного вивчення, в тому числі для
досліднопромислового розроблення родовищ корисних копалин за
гальнодержавного значення; видобування корисних копалин тощо.
Кабінет Міністрів України Постановою від 8 червня 1998 р. № 841
затвердив Положення “Про порядок організації та проведення
міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на ко
ристування надрами”. Іноземним юридичним та фізичним особам
надра в користування надаються на конкурсній основі на підставі угод
(контрактів) з урахуванням вимог законодавства про зовнішньоеко
номічну діяльність, Кодексу України “Про надра”, інших актів зако
нодавства. Правовою підставою користування надрами є ліцензія, ви
дана відповідно до контракту.
У Положенні вказано, що об’єктами тендерів щодо укладання
контрактів на користування надрами можуть бути:
1) окремі ділянки надр, у тому числі континентального шельфу
і виключної (морської) економічної зони України;
2) конкретні родовища або частини родовищ корисних копалин;
3) техногенні родовища корисних копалин;
4) об’єкти будівництва та експлуатації підземних споруд, не
пов’язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд
для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів,
захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання
стічних вод.
У користування можуть надаватися окремі ділянки надр, у тому
числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної
зони України, родовища корисних копалин або їх частини як загаль
нодержавного, так і місцевого значення, зокрема техногенні родови
ща. Порядок надання частини надр користувачам на території Ук
раїни визначається Положенням про порядок надання гірничих
відводів, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України
від 27 січня 1995 р. № 59.
Загалом питання, пов’язані з наданням природних ресурсів у корис
тування, є компетенцією приймаючої сторони. Це випливає з Резо
134
люції Генеральної Асамблеї ООН “Про постійний суверенітет над
національними природними багатствами” від 14 грудня 1962 р., де
закріплено право народів вільно розпоряджатися своїми природними
багатствами згідно з національними інтересами. На цих засадах ґрун
тується й законодавча практика України, наприклад Закон України
“Про виключну (морську) економічну зону” від 16 травня 1995 р.
До об’єктів, які не можуть перебувати у власності громадян, гро
мадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб
інших держав на території України, належать такі, що затверджені
Постановою Верховної Ради України “Про право власності на ок
ремі види майна” від 17 червня 1992 р. № 2471XII . Так, у власності
зазначених суб’єктів права не можуть бути:
1) зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї,
зазначеної в Додатку 2 до вказаної постанови, а також спортивної
зброї та боєприпасів до неї, що купуються громадськими об’єднання
ми з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військо
ва техніка, ракетнокосмічні комплекси;
2) вибухові речовини й засоби вибуху, всі види ракетного палива,
а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва;
3) бойові отруйні речовини;
4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засо
би (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);
5) державні еталони одиниць фізичних величин;
6) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації
(ці засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб
недержавних форм власності);
8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються
правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та
патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
Цією ж постановою затверджено спеціальний порядок набуття
права власності на окремі види майна (Додаток 2) певними суб’єкта
ми правовідносин. Іноземці можуть мати вклади в установах Ощад
банку України чи бути застрахованими в нашій державі. Але
відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про порядок
обігу сертифікатів, отриманих громадянами України як компенсація
втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного
банку України та колишнього Держстраху” від 7 лютого 1996 р. № 161
вони не мають права на сертифікат, який видається на суму індек
135
сації вкладів чи знецінення коштів в установах колишнього Держ
страху і може бути використаний для приватизації державного май
на. Зазначений Закон України “Про державні гарантії відновлення
заощаджень громадян України” не вирішує питання про право іно
земців на компенсаційні сертифікати, що могли б бути використані
для приватизації державного майна.
Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні
особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та
учасниками акціонерного товариства нарівні з громадянами та юри
дичними особами України, крім випадків, передбачених законодав
чими актами України.
Певне майно може використовуватися іноземцями тільки на те
риторії України. Його вивезення за межі митної території нашої дер
жави заборонено. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від
11 вересня 1996 р. № 1094 затверджено перелік предметів промисло
вого призначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення
(пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами
без громадянства за межі митної території України забороняється.
Майно, необхідне для виконання контрактів іноземними юри
дичними особами та громадянами, надається їм на умовах, передба
чених законодавством України. Передання третім особам державно
го майна, яке надається в користування відповідно до контракту іно
земним юридичним особам та громадянам, не допускається. Після
закінчення терміну дії контракту майно (у тому числі нерухоме),
придбане (споруджене, створене) за рахунок іноземної юридичної
особи (громадянина), залишається у її (його) власності, якщо інше
не передбачено контрактом.
Питання про користування майном, яке не перебуває у власності
іноземних суб’єктів, регулюється й законодавством про іноземні
інвестиції. В Україні, зокрема, передбачається користування з прис
воєнням користувачем його плодів. Вище зазначалося, що користу
вання майном може оформлятися договором майнового найму
(оренди). Іноземні суб’єкти права можуть бути орендарями будь
якої форми власності майна. Це передбачає, зокрема, Закон України
“Про оренду державного майна”, де вказано, що орендарями можуть
бути фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні ор
ганізації та особи без громадянства. Особливості такої оренди визна
чаються законодавством України (ст. 6).
136
Отже, суб’єкти іноземного права можуть бути власниками, во
лодільцями та користувачами майна в Україні, якщо це прямо та у вик
лючній формі не заборонено законом України. У свою чергу, громадя
ни, юридичні особи України мають право володіти, користуватися та
розпоряджатися майном, що належить їм і розташоване за кордоном, у
повному обсязі та відповідно до вимог місцевого законодавства.
Відповідність законодавства України конвенціям з прав людини
щодо права власності. Законодавство України щодо права власності
не протирічить міжнародному. Єдиним положенням у системі Євро
пейської конвенції з прав людини та протоколів до неї, яке стосується
захисту права власності та правомочностей власника, є ст. 1 Протоколу
№ 1 до Конвенції. Вона передбачає: “Кожна фізична або юридична
особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути поз
бавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах,
передбачених законом або загальними принципами міжнародного
права. Ці положення, однак, жодним чином не обмежують право дер
жави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для
здійснення контролю за використанням майна відповідно до загаль
них інтересів або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи
штрафів”. Значення цього положення підсилюється тим, що Протокол
№ 1 став першою багатосторонньою міжнародноправовою угодою із
зазначеного питання. До цього право на мирне володіння майном ду
же узагальнено проголошувалося у ст. 17 Загальної декларації прав
людини 1948 р.: “Кожна людина має право володіти майном як одно
осібно, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбав
лений свого майна”. Проте ця Декларація не має юридичної обов’язко
вості, хоч і набула значного моральнополітичного впливу. Значні
розбіжності у поглядах стосовно того, чи слід взагалі регулювати це
право, і якщо так, то у якому обсязі, не дали змоги від самого початку в
нести відповідне положення до тексту Конвенції з прав людини та зумо
вили ту обережність, з якою воно сформульоване у Протоколі. Текст
складений таким чином, що держави зберігають значну свободу щодо
визначення обсягу цього права та допустимих обмежень його здійснен
ня. До того ж, як можна побачити з тексту, Протокол прямо не гарантує
компенсації в разі втручання у здійснення майнових прав. Особливістю
цього положення є також те, що воно передбачає захист не лише фізич
них, а й юридичних осіб, тоді як решта положень Конвенції та прото
колів до неї стосується лише прав фізичних осіб.
137
ПРИВАТНО ТА ПУБЛІЧНОПРАВОВІ
ЗАСАДИ МАТЕРІАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ
МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА
5.1. МІЖНАРОДНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ
ПРАВОВІ ЗАСАДИ У ЗДІЙСНЕННІ
ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ПОНЯТТЯ ІНВЕСТИЦІЙ
Світовий досвід свідчить, що найкоротшим шляхом піднесення
на якісно новий рівень розвитку продуктивних сил країни є опти
мальне використання інвестицій у різноманітних організаційнопра
вових формах. Основу сучасної ринкової економіки становлять
відносини, пов’язані з інвестуванням у виробництво матеріальних
благ. У врегулюванні цих відносин важлива роль належить право
вим засобам. При цьому об’єктом регулювання є інвестиція як еле
мент матеріальних відносин. Необхідно з’ясувати сутність інвес
тицій та вивести поняття “іноземні інвестиції”.
В економічній та юридичній літературі стосовно природи інвестицій
існують суперечливі погляди. Поняттям “інвестиції” не охоплюються
комерційні угоди, такі, як продаж товарів або аналогічні торговельні
операції. На практиці під інвестиціями розуміють традиційні інвестиції
у формі капітальних вкладень, внески у спільні підприємства або пози
ки, а також інші види інвестування, які здійснюються на основі конт
рактів з розподілом одержаного прибутку між учасниками.
138
Розділ 5
М. Богуславський розрізняє державні інвестиції та приватні [18].
Під державними інвестиціями він розуміє позики, кредити, які одна
держава чи група держав надають іншій державі. Йдеться про відно
сини між країнами, які регулюються міжнародними договорами і до
яких застосовуються норми міжнародного права. Можливі також
“діагональні” відносини, коли консорціум (група) приватних банків
надає інвестиції державі.
Приватними є інвестиції, що надаються приватними фірмами,
компаніями або громадянами однієї держави відповідним суб’єктам
іншої держави. Інвестиційні відносини настільки складні та різно
манітні, що в багатьох випадках відносини між державами та між
приватними особами взаємопов’язані. Такий зв’язок виявляється й у
випадках суброгації, коли інвестор передає всі свої права та вимоги
державі.
Існує й така складна конструкція відносин, за якої матеріальні зо
бов’язання державиборжника за одержаними кредитами (наприклад,
сплата відсотків) задовольняються за рахунок повної або часткової
вартості майнових прав, одержаних приватним інвестором у країні
боржника (надання прав на розробку природних ресурсів) [17].
Є. Черевик вважає, що інвестиція — це капітал, нагромаджений і
не використаний для споживання за певний період виробничої
діяльності та знову вкладений у виробництво [224].
Термін “інвестиція” переважно вживається у розумінні “капі
тальні вкладення”. Н. Кузнєцова, зазначає, що поняття “інвестиції”
та “капітальні вкладення” співвідносяться як категорії загального й
окремого: інвестиція у відтворення основних фондів і приріст мате
ріальновиробничих запасів здійснюється у формі капітальних
вкладень [95].
У літературі під інвестиціями здебільшого розуміють вкладен
ня фінансових і матеріальнотехнічних засобів з метою одержання
бажаного соціальноекономічного ефекту. Інвестиції поділяють на
фінансові та реальні. До фінансових належать вкладення фінансо
вих коштів для придбання акцій, облігацій та інших цінних па
перів, цільові вклади, банківські депозити. До реальних — капі
тальні вкладення у нове будівництво, розширення, реконструкцію,
технічне переозброєння і підтримання виробництва, а також вкла
дення коштів у створення матеріальновиробничих запасів. Дуже
часто під іноземними інвестиціями мають на увазі іноземні капітали,
139
вкладені у підприємство за кордоном. Наприклад, Ф. Хеніус у
зовнішньоторговельному словнику визначив, що “іноземні інвестиції —
це інвестиції, експортовані з однієї країни і вкладені на території
іншої” [248].
Дещо ширше трактування поняття іноземних інвестицій пропонує
Н. Вознесенська [29]. Під терміном “іноземні інвестиції” вона розуміє
таке надання коштів іноземним інвестором, за якого обов’язковою є
економічна діяльність (за участю або без участі місцевого капіталу),
що зумовлює створення виробничого об’єкта, який сприяє розвитку
економіки держави, підвищенню її економічного потенціалу.
Термін “іноземні інвестиції” визначено у законодавстві України.
У Законі України “Про режим іноземних інвестицій” під іноземними
інвестиціями розуміють цінності, що вкладаються іноземними інвес
торами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодав
ства України з метою отримання прибутку або досягнення соціаль
ного ефекту.
Господарський кодекс (ч. І ст. 391 “Види іноземних інвестицій”)
виділяє такі види інвестицій: іноземна валюта, яка визнається кон
вертованою Національним банком України; будьяке рухоме і неру
хоме майно та пов’язані з ним майнові права; інші цінності (майно),
які визнаються іноземними інвестиціями згідно із законом.
Відповідно до закону України “Про інвестиційну діяльність”
інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що
вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в
результаті якої створюється прибуток (дохід), або досягається соці
альний ефект.
Законодавство країн СНД, яке регулює іноземні інвестиції, підхо
дить загалом з однакових позицій до їх визначення. Так, згідно із За
коном Республіки Казахстан “Про іноземні інвестиції” від 27 грудня
1994 р. (зі змінами та доповненнями) іноземні інвестиції — це всі ви
ди майнових та інтелектуальних цінностей, вкладених іноземними
інвесторами в об’єкти підприємницької діяльності з метою одер
жання прибутку.
Закон Російської Федерації “Про іноземні інвестиції в РСФСР”
іноземними інвестиціями називає усі види майнових та інтелекту
альних цінностей, які вкладаються іноземними інвесторами в
об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою одержан
ня прибутку (доходу).
140