Яковенко Н. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця 18 століття

Подождите немного. Документ загружается.

251

призначати й усувати полковників, а військо не могло переобрати гетьмана;

Київському митрополиту належало визнати зверхність Московського

патріарха. Зайве коментувати настрій правобережної старшини, з яким вона

поверталася до своїх полків. У повітрі зависав неминучий конфлікт і все

виразніше окреслювалася його демаркаційна лінія – Дніпро, що розділив

задніпрянців і правобережців спершу на дві ворогуючих партії, а згодом – і на

дві держави. Тож коли влітку 1660 р. московський уряд, зірвавши перемир’я з

Річчю Посполитою, вислав для окупації Правобережної України армію на чолі

з воєводою Василем Шереметьєвим, підсилену 20-тисячним корпусом

задніпрянців під командою Тимофія Цюцюри, перспектива злагоджених дій

козацтва обидвох берегів вимальовувалася вельми сумнівною.

Під містечком Чудновом військо Шереметьєва було оточене польсько-

татарською армією, серед якої знаходились і прибічники Виговського. Трохи

повагавшись і витримавши на підступах до Чуднова кілька боїв, полковники

Юрася Хмельниченка, що нібито мали підтримати наступ, теж вступили в

переговори з поляками. 17 жовтня під с.Слободищем гетьман підписав мирну

козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в головних рисах

повторила Гадяцьку, але вже без згадки про окреме Князівство Руське.

Слободищенський трактат не вгамував пристрастей. Козацька рада в

Корсуні схвалила його, а в той самий час Яким Сомко від імені

Переяславського, Ніжинського і Чернігівського полків склав у Переяславі

повторну присягу на вірність цареві і був проголошений наказним [себто

тимчасовим] гетьманом. Хмельниченко, спираючись на підтримку польсько-

татарських загонів, восени 1661 р. спробував зламати опозицію Сомка (до речі,

свого рідного дядька: покійна мати Юрася була Якимовою сестрою), однак

успіху не досяг, навпаки – роздратував населення погромами й безчинствами,

без яких не обходилася жодна з татарських експедицій. Такою ж безпорадною

виявилася і наступна спроба замир ити Лівобережжя, здійснена влітку 1662 р.

Після невдалої облоги Переяслава сили Хмельницького були відтиснуті

Сомком і московськими залогами до Дніпра і тут, навпроти Канева,

розгромлені дощенту, а сам Юрась ледве встиг утекти в Чигирин.

Серед загального хаосу й безладдя стало врешті ясно, що гетьманська

булава є затяжкою для хлоп’яти, якому на час виборів на гетьманство заледве

минуло вісімнадцять. Крім усього, Юрась взагалі був фізично кволою

людиною (з натури євнух, як писав літописець), змалку хворою на епілепсію і

нараженою на періодичні приступи іпохондрії та екзальтованої релігійності.

Уже під час Чуднівської кампанії 1660 р. він поривався зректися булави,

252

посилаючись на хворобу й безталання і мріючи втекти від світу під чернечим

каптуром, а наприкінці 1662 р. скликав раду в Корсуні і оголосив, що складає

булаву і йде в монастир; у січні 1 663 р. Київський митрополит Діонісій

Балабан особисто постриг юнака в ченці під іменем Ìедеона.

Дещо забігаючи наперед , варто коротко переповісти подальшу долю цієї

людини, яка мала нещастя народитися під зорею батьківської влади, не

успадкувавши ні хисту, ні волі батька. Чернечий постриг не сховав Юрася-

Ìедеона від мирських бурь: з 1664 по 1667 рр. за обмовою Павла Тетері його

тримали в ув’язненні в Мальборкській фортеці на півночі Польщі. Недовго

довелося пожити на волі і після повернення: 1672 р. гетьманича захопили в

полон татари, переправивши як потенційну політичну карту до Стамбула, де

він жив в ув’язненні до 1677 р. Коли ж турецько-татарська армія розпочала

1677 р. наступ на Україну, султан згадав про в’язня з гучним іменем. З

Хмельниченка було зняте чернецтво і під помпезним титулом князя Сарматії

та України , володаря Війська Запорозького під вартою татарської залоги

вислано завойовувати батьківщину. Два останні роки життя Сарматський

князь, нещасна жертва власного імені, прожив в Україні, резидуючи в

Немирові, заправляючи за допомогою турецького конвою і виявляючи

несподівану, вочевидь патологічну жорстокість. Одна зі страхітливих розправ,

яку вчинили за його наказом над родиною багатого тутешнього купця-єврея

нібито за несплату мита, потягла за собою скаргу до Стамбула. Уже

непотрібного туркам лялькового гетьмана наприкінці 1685 р . привезли до

Кам’янця на суд, де за вироком султанського намісника публічно задушили

мотузком на мосту, що й додині з’єднує замок і місто , а тіло кинули у

р.Смотрич. Такою жалюгідною смертю завершилося 44-річне життя

спадкоємця славетного Богдана.

Війна берегів: Тетеря і Брюховецький

Скликана в Чигирині після зречення Юрія Хмельницького козацька рада

правобережних полків у січні 1663 р. обрала гетьманом Павла Тетерю.

Напередодні революції Павло служив канцеляристом у Володимирі, а відразу

після її початку став переяславським полковим писарем. Аж до смерті

Хмельницького лишався одним з його найдовіреніших послів у особливо

делікатних і важливих справах; помираючи, Богдан вказував старшині на свого

улюбленця, вже переяславського полковника, як на можливого претендента на

булаву. За гетьманування Виговського Тетеря був генеральним писарем (як

253

керівник дипломатичних служб Війська Запорозького, власне він готував текст

затвердженого в Гадячі трактату); при юному Хмельниченкові виконував

функції головного радника. Як і люди його кола, новий гетьман пов’язував

майбутнє Козацької держави не з Москвою (яку зблизька знав, неодноразово

відвідавши в ролі посла), а з Варшавою, і немає нічого дивного, що

сакраментальну дилему орієнтацій пробував розв’язати звичним правом шаблі,

підкріпленої допомогою союзників – поляків і татар.

Доки Правобережжя міняло гетьмана, Задніпров’я теж струснули

драматичні події, пов’язані з булавою. Навесні 1662 р. у Козельці гетьманом

був обраний полтавський полковник Яким Сомко, дядько і опонент Юрася.

Однак цей вибір задовольнив не всіх. Ніжинський полковник Василь

Залотаренко, Сомків свояк, сам приміряючись до булави, застосовує уже

випробувану зброю – пише донос на суперника у Москву; Сомко, своєю

чергою, відповідає тим же. Звідти на обох як на родичів Хмельниченка

поглядали з недовірою і вибір Козелецької ради визнати не квапилися,

мотивуючи це відсутністю на ній царського представника й тим, що обрання

відбулося не на повній раді без совіту всього Війська Запорозького.

Доки обидва полковники змагалися, хто вірніший царю, на поверхню

політичного життя виринула ще одна фігура. Іван Брюховецький (1623-1668),

колишній старший слуга Богдана Хмельницького. Після смерті Богдана він

супроводжував неповнолітнього гетьманича на науку до Києва, а коли того

проголосили гетьманом, подався на Запоріжжя. Як вправний демагог і майстер

впливати на юрбу, Брюховецький за три роки свого перебування на Січі

завоював авторитет серед простодушної голоти, граючи на чутливій струні

запорожців – нелюбові до старшини-дуків. Разом з загоном січовиків у вересні

1662 р. він приїздить до князя Григорія Ромодановського , нібито прямуючи на

козацьку раду, що скликалася для “законного” вручення булави.

Кількатижневе перебування в ставці московського воєводи не минуло дарма:

демонструючи підкреслену лояльність, Брюховецький настільки увійшов у

довіру до князя, що той рекомендував його цареві як найбільш відданого

претендента на гетьманство. Запорозька ж агітація проти старшини,

поширюючи думку, ніби Брюховецький як людина з Січі є захисником

інтересів черні, привернула на його бік рядову козацьку масу.

За такого розкладу настроїв сценарій виборів ставав уже справою

московської дипломатичної техніки. Наприкінці червня 1663 р. в полі під

Ніжином була скликана чорна рада, на яку з’явилося понад 40 тис. козаків.

Обидві партії – Брюховецького і Сомка-Золотаренка (ці двоє запізно взялися

254

миритися) – прибули туди в повному озброєнні, а царський уповноважений

князь ВеликоҐаҐін про всяк випадок оточив Ніжин військом. Серед бурхливих

сутичок і галасу, що не вщухали три дні, чернь проголосила Брюховецького

гетьманом, а Сомка та його прихильників Великоґаґін під претекстом захисту

їхнього життя ув’язнив у Ніжинському замку. Наприкінці вересня обидва

разом з кількома полковниками були за поданням Брюховецького страчені як

зрадники царя, а ще близько 50 осіб вислано на Сибір. Тоді ж за погодженням

з Москвою був повністю замінений апарат влади. Передавши полковницькі

уряди своїм прибічникам, передовсім людям, що вийшли разом з ним із

Запоріжжя, Брюховецький здійснив своєрідний переворот, ще дужче

зміцнивши промосковську орієнтацію Лівобережжя, густо замішану на

соціальній демагогії.

Павло Тетеря тим часом намагався привести до покори Полтавщину, але

в його власних тилах вибухнули бунти: на Київщині антигетьманський рух

очолив якийсь Сулимка, а на Поділлі брацлавський полковник Остап Гоголь

проголосив себе (втім, на досить короткий час) підданим московського царя.

Впродовж літа 1664 – весни 1665 рр. правобережні регіони Козацької держави

перетворилися на арену жорстокої, безглузної і хаотичної війни, в якій

зійшлися, з одного боку, загони Івана Брюховецького, місцевих повстанців,

запорожців та московських ратних людей, а з іншого – полки Павла Тетері,

підсилені татарами і польським корпусом. Жоден з гетьманів не досягнув

перемоги у війні берегів, а дрібні сутички, що точилися по всьому

Правобережжю, мало впливаючи на стратегічний розклад сил, виснажували

змучений народ і сіяли деморалізацію та анархію. Коли навесні 1665 р.

польські війська вийшли додому, Тетеря зрозумів, що його позиція безнадійна.

Покинувши Чигирин, він певний час резидував у Брацлаві, а в середині квітня,

зазнавши поразки від ватажка уманської козацької голоти Василя Дрозденка,

утік до Польщі. На козацьку територію Тетеря більше ніколи не повертався,

доживаючи віку на Волині у містечку Колках як шляхтич-землевласник.

Однак довіру козацтва втратив не лише Тетеря. Серед задніпрянців не

менш стрімко падала популярність Брюховецького. І коли Тетеря вирішив свої

проблеми самоусуненням, то лівобережний гетьман почав шукати опори серед

тих, хто підніс його до влади. Восени 1665 р. він перший серед гетьманів з

почтом у 500 чоловік виїжджає на поклін до царя. У Москві його зустріли

ласкаво і обдарували щедро, ба – навіть оженили на княжні Дарії Ісканській з

роду Долгоруких, пожалувавши титулом боярина (полковникам із супроводу

Брюховецького теж були подаровані маєтки і титули дворян). Водночас

255

гетьманський візит до столиці не залишився тільки виявом етикетної чемності.

Саме тут у грудні 1665 р. Брюховецький підписав ганебні Московські статті,

що зводили автономію Козацької держави до символічного мінімуму. Зокрема,

Москва врешті досягла того, що податки з міщан і селян, а тако ж прибутки з

торгівлі віднині мали збиратися під контролем воєвод і йти безпосередньо до

царської, а не до гетьманської скарбниці, а у всі без винятку більші міста

України і навіть на Кодак над Запоріжжям вводилися воєводи зі збройними

залогами (їм же передавалася і юрисдикція над некозацьким населенням).

На початку 1666 р. на території лівобережних полків з’явилися царські

ревізори для проведення перепису населення та його прибутків. Такий поворот

подій разом з дикими в очах козацтва титулами гетьмана й полковників

ставили перспективу панування режиму Брюховецького на небезпечну грань

вибуху, чого не довелося чекати довго.

Андрусівське розполовинення

Після втечі Тетері у Правобережжі на зміну екс-гетьману швидко

висунулася нова постать людини владної, енергійної і честолюбної, що

впродовж десяти років безуспішно намагалася оволодіти розбурханим морем

усобиць і безладу. Цією людиною був старинний козак Петро Дорошенко

(1627-1698), онук реєстрового гетьмана Війська Запорозького Михайла

Дорошенка, убитого татарами 1628 р., син козацького полковника Дороша

(Дорофія). Петро народився в Чигирині; отримав непогану освіту (гіпотетично

– у Києво-Могилянській колегії); за свідченнями сучасників, був у мові

світській управний, а також умілий у всіляких речах. Від перших днів козацької

війни служив про Богдані Хмельницькому як його наближений (старший)

слуга; з 1649 р. став гарматним писарем Чигиринського полку, згодом

наказним полковником і довіреним дипломатом гетьмана, а з 1657 р. –

полковником Прилуцького, пізніше Чигиринського полків. На боці Івана

Виговського брав участь у розгромі пушкарівської опозиції і підписанні

Гадяцького трактату; від імені Юрася Хмельниченка провадив переговори у

Чуднівській кампанії; за Павла Тетері обіймав пост генерального осавула і

черкаського полковника.

Укріплюючи свою владу, новий гетьман рішуче подавив опозиційні

виступи лідерів промосковської орієнтації, і невдовзі, відчуваючи зміцнення

свого становища, Дорошенко скликав старшинську раду, яка схвалила

запропоновану ним програму – вигнати усіх ляхів з України до Польщі і,

256

заручившись підтримкою хана Адиль-Гірея, під гетьманською булавою

об’єднати Лівобережжя та Правобережжя. Тоді ж новий гетьман розпочав

переговори з Портою, йдучи слідами нереалізованих намірів Богдана

Хмельницького. У грудні 1666 р. разом з незмінними союзниками-татарами він

розбив відділи коронного війська, розквартировані на Поділлі, розпочинаючи

чергову козацько-польську війну.

Звістка про рішення перемирної комісії в Андрусові неподалік

Смоленська, де вирішувалися взаємні територіальні поступки знесилених

війною Росії і Речі Посполитої, прискорила хід подій. У січні 1667 р. тут було

підписане Андрусівське перемир’я. До Москви поверталися Смоленськ і

Сіверщина, а Україну сторони ділили по Дніпру на дві частини,

підпорядковані відповідно королю і цареві; Київ тимчасово лишався у складі

Росії, а Запорозька Січ мала перебувати під опікою обох держав. Таким чином,

прецедент фактичного існування двох Україн – Ліво- і Правобережної –

закріплювався юридично, перекреслюючи криваві змагання за Козацьку

державу, що тривали вже майже двадцять літ.

Енергійнішим у вираженні загального обурення виявився Дорошенко.

Восени цього самого року він різко активізував військові дії, і в підсумку його

армія, посилена 20-тисячною ординською кіннотою і 3-тисячним загоном

яничарів, взяла в облогу під Підгайцями на Галичині польське військо, очолене

коронним гетьманом, майбутнім королем Яном Собеським. Однак у момент,

коли військове щастя, здавалося, обіцяло швидку перемогу, трапилася нова

несподіванка – диверсія запорожців на Перекоп і Північний Крим, здійснена

кошовим Іваном Сірком за погодженням із Собеським якраз у ті дні, коли

гетьман тримав поляків в облозі. Ця експедиція, після якої в Криму, як писали

сучасники, лишилися тільки пси та коти, а півтори тисячі татарських жінок і

дітей були виведені в неволю, коштувала Дорошенкові союзника. Калга Крим-

Гірей, поспішаючи додому, 16 жовтня підписав блискавичну сепаратну угоду з

обложеними, і замість очікуваного звільнення України гетьману довелося,

заприсягнувшись на вірність королю й Речі Посполитій, повернутися до

Чигирина ні з чим.

Неспокійно було і у володіннях Брюховецького на Лівобережжі. Як уже

згадувалося, проведення перепису населення, передбаченого Московськими

статтями, різко похитнуло популярність ставленика козацької черні. Звістка ж

про підписання Андрусівського перемир’я підірвала рештки лояльності

задніпрянців. Як і в ставці Дорошенка, очі старшини звернулися до третьої

257

сторони великого трикутника, у котрому Україна маневрувала з початків

революції – до Туреччини.

Симптоматичною (а, можливо, й підозрілою) є синхронність двох

старшинських рад у січні 1668 р.: у Гадячі – лівобережної, скликаної

Брюховецьким, у Чигирині – правобережної Дорошенкової. І та, й друга

прийняли однакові ухвали – не визнавати зверхності ні московських, ні

польських влад, віддавшись під протекцію султана, і майже одночасно з

Гадяча й Чигирина до Стамбула було вислано два посольства . Після цього на

Лівобережжі відразу спалахнуло повстання проти московських гарнізонів, а

Брюховецький разом з незмінними татарами, котрих прислав на поміч хан,

рушив визволяти пограничні міста, вже взяті в облогу московською армією

Григорія Ромодановського, що перейшов кордон і почав просуватися вглиб

української території.

У травні 1668 р. на Лівобережжя переправилися полки Дорошенка. В

урочищі Сербине Поле під Диканькою 18 червня гетьмани обидвох берегів,

двоє колишніх найближчих слуг Богдана Хмельницького зустрілися, і

Дорошенко закли кав Брюховецького на розмову. І хоча особиста охорона

лівобережного правителя, що складалася з відданих йому запорожців,

заперечувала проти цього, козаки з великим гуком та прокльонами потягли

гетьмана до Сербинської могили, на якій верхи на коні чекав Дорошенко. За

його знаком (як потім буде сказано – неправильно витлумаченим) натовп

кинувся на безпорадну жертву... Після того, як усе буде закінчено, Дорошенко

заявить запорожцям, що він не бажав смерті свого ворога, і звелить відвезти

знівечене тіло до Гадяча, аби з честю поховати у соборній Богоявленській

церкві, яку той збудував. На могильній плиті викарбують епітафію, складену

чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем, яка прозоро натякала на

злості покійного, що прохає людей про милосердя і всепрощення:

Прошу всіх посполу, / в земном лежа долу,

Не стався суворо, / то дай мі слово:

“Вічна йому буди / пам’ять от всіх людій.”

Дем’ян Многогрішний “за” і “проти” Москви

Гетьманом обидвох берегів Петро Дорошенко не пробув і року.

Відбивши московський наступ і відходячи до Чигирина, він доручив оборону

північного кордону чернігівському полковнику Дем’янові Многогрішному,

однак сили Многогрішного у порівнянні з армією Ромодановського були

258

вочевидь нерівними. Під тиском чернігівського архієпископа Лазаря

Барановича, який у проповідях невтомно закликав повернутися під високу руку

царя, старшина Чернігівського, Новгород-Сіверського і Стародубського полків

на малій раді оголосила Многогрішного сіверським гетьманом і постановила

розпочати переговори з московськими владами. У березні 1669 р. в Глухові у

присутності царських послів була скликана розширена рада Лівобережжя, яка

підтвердила гетьманські повноваження Многогрішного і схвалила підписання

так званих Глухівських статей, що пом’якшували найдразливіші пункти

статей Брюховецького, знову передаючи гетьманській адміністрації право

збору податків і обмежуючи число міст, де мали стояти воєводські залоги.

Дем’ян (Демко) Многогрішний при гетьманській булаві теж не

затримався надовго. Селянин з походження (за що старинна старшина

зневажливо називала його мужичим сином), людина простакуватої, крутої і

недипломатичної вдачі, новий гетьман нажив собі ворогів напрочуд швидко.

Різкі ж висловлювання стосовно московського правління, доволі незалежна

позиція, а особливо – неприхована симпатія до Дорошенка, за здоров’я якого

Демко дозволяв собі привселюдно пити на бенкетах, давали добру поживу для

доносів, що скоро посипалися в Москву. Заручившись таємною підтримкою

царського резидента, змовники 12 березня 1672 р. силами російського загону

оточили вночі гетьманський двір у Батурині і забили в кайдани захопленого

зненацька гетьмана. Розпаленому безсилою люттю, пораненому в сутичці

Демкові лишалося хіба дати словесний вихід ненависті, погрожуючи, що ось

він збере козаків і татар і зажене з ними москалів аж за столицю, бо Москва,

мовляв, хоче по-зрадницькому винищити усіх тутешніх людей і спустошити

Україну.

Прозріння прийшло до мужичого сина запізно: йому на собі довело ся

спізнати, як далеко просунулася влада Москви над козацькими порядками.

Обраного вільними голосами гетьмана судив не суд Війська Запорозького в

Батурині, як велів би звичай. Немов царського холопа, його таємно, без відома

й згоди полків вивезли до столиці, допитали із застосуванням тортур і

засудили до страти. На лобному місці її було замінено вічним засланням;

деякий час Дем’яна, його родину та кількох слуг, вивезених разом з ним,

тримали в Тобольському острозі, а далі зарахували на московську козачу

службу. Востаннє екс-гетьман згадується під 1688 р. у зв’язку з придушенням

повстання бурятів. Наприкінці життя нібито постригся у ченці; помер на

початку ХVІІІ ст.

259

Позбувшись Многогрішного, старшина вислала царю проект нових

виборчих статей. У ньому нащадки гордого Богдана просили, аби гетьману раз

і назавжди було заборонено зноситися з чужоземними державами і

політичними діячами, щоб його дії контролювалися військовим судом, і щоб

козацька чернь надалі ніколи не брала участі у виборах. Цими пунктами і були

доповнені нові – Конотопські – статті, в решті питань зіперті на текст

попередніх, Глухівських. Остерігаючись несподіванок, старшина зібрала

вузьку раду значних людей у Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем,

причому не по українському, а по московському боці кордону. В оточенні

стрільців Григорія Ромодановського згоди вдалося досягнути відразу, тим

більше що кандидатура була наперед узгоджена. 27 червня 1672 р. гетьманом

Лівобережної України став генеральний писар, один з донощиків на

Многогрішного Іван Самойлович, син священика з Правобережжя.

Самойловичу, людині розумній, а головне – надзвичайно гнучкій і

дипломатичній, вдалося втримати булаву найдовше з-поміж тодішніх

гетьманів – цілих 15 літ.

Турецька альтернатива Петра Дорошенка

Доки в Лівобережній Україні проходили згадані переміни, Петро

Дорошенко, зневірившись у можливостях самотужки подолати внутрішню

анархію, що перетворювала на недосяжний міраж його задум стягнути, як він

говорив, у єдиній Козацькій державі Князівство Руське, що мало за межу

Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир, кидає небезпечний жереб. У

березні 1669 р. військова рада над р. Росавою під Корсунем у присутності

султанських послів висловилася за те, щоб держати з турками дружбу. На

чергову раду в липні цього самого року турецький посол привіз для

Дорошенка санджаки [знаки протекції султана] – булаву, бунчук, корогву і

кафтан, а також султанський нішам. У ньому султан оголошував, що приймає

козаків у підданство.

Чутка про султанську протекцію, прокотившись по Україні, різко

вдарила по популярності Дорошенка, який запродав Україну в турецьке ярмо.

На цій хвилі моментально виринули аж два претенденти на булаву, причому

обидва висунуті Січчю – Петро Суховій, який діяв на півдні Правобережжя,

привернувши на свій бік чернь Корсунського, Уманського, Білоцерківського,

Паволоцького, Торговицького і Кальницького полків, а після падіння його

популярності – обраний тими ж запорожцями 1 669 р. уманський полковник

260

Михайло Ханенко, людина пропольської орієнтації. Останній протримався на

ефемерному гетьмануванні, ведучи затяжну боротьбу з Дорошенком, аж до

1674 р. За цей час війська обох правобережних гетьманів тричі сходилися у

братовбивчих сутичках, де брат ішов на брата, а втрати загиблих рахувалися на

тисячі.

Прийняття турецького протекторату логічно вело до польсько-турецької

війни, як колись прийняття московського підданства Хмельницьким – до

зіткнення між Москвою і Варшавою. Як і Богдан, Дорошенко нетерпляче

вимагав від Стамбула активності, відтягаючи час дипломатичними

переговорами. Увесь 1671 р. пройшов у сутичках з польськими відділами та

загонами Ханенка, а восени дійшло до широких військових дій на Поділлі, де

армія коронного гетьмана Яна Собеського здобула Брацлав, Могилів, Бар,

Меджибіж, Вінницю. Однак ці події були тільки прелюдією до великої війни,

що насувалася.

Наприкінці 1671 р. султан надіслав королю формальне оповіщення, що

виступає війною на Лехістан для захисту вілаєту свого скривдженого васала

Дорошенка і козацького народу. У червні 1672 р. понад 100-тисячна турецька

армія, очолена самим султаном Мехмедом ІV, перейшла Дунай; на марші до

неї приєдналося 10-15-тисячне татарське військо, 6 тис. волохів та молдаван і

12-тисячний загін Дорошенка. 26 серпня після десятиденної облоги впав

неприступний Кам’янець-Подільський, про який турки говорили, що цю

фортецю збудував сам Аллах, а на початку вересня султан оточив Львів. Про

серйозний опір думати не доводилося, і посли короля Міхала Вишневецького

прибули в турецький табір просити миру. Він був підписаний 18 жовтня в

Бучачі на ганебних для Речі Посполитої умовах: Поділля ставало власністю

Туреччини, Дорошенкові передавалося Брацлавське і південна частина

Київського воєводств, а султану мусила бути сплачена величезна контрибуція і

надалі – чималі щорічні упоминки. Сейм не ратифікував цієї угоди, тож

військові дії припинялися, але про закінчення війни ніхто й не думав.

Тріумф Туреччини виявився Пірровою перемогою для Дорошенка.

Падіння Кам’янця, в якому турки обернули церкви й костьоли на мечеті,

безчинства татарських роз’їздів, вивезення з Кам’янця та інших міст хлопчиків

для яничарських шкіл викликали панічний жах у населення. Люди почали

масово розбігатися з території гетьманської юрисдикції, і без того

напівпорожньої. Безлюдніли цілі округи; навантажені нехитрим домашнім

скарбом, женучи худобу тисячні валки біженців тяглися до Канева й Черкас,

скупчуючись на переправах і прямуючи на лівий берег, де розселялися в