Якименко О.О. Внутрішні хвороби

Подождите немного. Документ загружается.

279

ся при хронічному лімфолейкозі, лімфогранулематозі, систем-

ному червоному вовчаку, ревматоїдному артриті.

Ідіопатичну аутоімунну анемію не вдається пов’язати з

будь-яким патологічним процесом. За клінічним перебігом роз-

різняють гостру та хронічну форми. При гострому перебігу

хвороби у пацієнтів виникають слабість, задишка, гарячка,

жовтяниця. При хронічному перебігу хвороба розвивається

поволі. Об’єктивно виявляється збільшення селезінки, рідше —

печінки. При аутоімунній анемії, пов’язаній з холодовими аг-

лютинінами, відзначається погана переносимість холоду і роз-

виток таких симптомів, як кропив’янка, синдром Рейно, гемо-

глобінурія. Загострення може бути спровоковане дією інфекції,

частіше вірусної. З боку крові — нормохромна або помірно

гіперхромна анемія, ретикулоцитоз, прискорене ШОЕ. В кіст-

ковому мозку спостерігається виражена гіперплазія еритроїд-

ного ростка. Діагноз підтверджується пробою Кумбса, за до-

помогою якої на поверхні еритроцитів виявляються антитіла.

Лікування. В лікуванні застосовують глюкокортикоїдні гор-

мони, які майже завжди припиняють або зменшують гемоліз.

При рецидивуючих формах захворювання та неефективності

ГКС-терапії проводять спленектомію.

Гемолітична анемія з постійною гемосидеринурією

і пароксизмальною нічною гемоглобінурією

(хвороба Маркіафави — Мікелі)

Гемолітична анемія з постійною гемосидеринурією і паро-

ксизмальною нічною гемоглобінурією (хвороба Маркіафави —

Мікелі) являє собою набуту гемолітичну анемію з постійним

внутрішньосудинним гемолізом і виділенням із сечею гемо-

сидерину.

Етіологія і патогенез. Захворювання розглядають як резуль-

тат соматичної мутації еритроїдних клітин, внаслідок чого ви-

робляється патологічний клон (сім’я) еритроцитів з підвищеною

чутливістю до різних гемолітичних агентів. Інтенсивність ге-

молізу підвищується під дією тромбіну, комплементу, а також

за наявності ацидозу.

Клініка. На фоні слабкості, серцебиття, задишки характер-

ною ознакою є болі у животі різноманітної локалізації та інтен-

сивності, які спостерігаються в період кризу, пов’язані з капі-

лярними тромбозами мезентеріальних судин, вен верхніх і ниж-

280

ніх кінцівок, а також мозкових, селезінкових, ниркових судин,

перебігають з підвищенням температури. Типовою ознакою

захворювання є сеча чорного кольору через наявність у ній ге-

мосидерину і гемоглобіну, як правило, нічна (пароксизмальна

нічна гемоглобінурія). У зв’язку з фізіологічним ацидозом вночі

активуються гемолітичні фактори крові. Характерними є блі-

дість шкірних покривів з жовтяничним відтінком, помірне збіль-

шення розмірів печінки та селезінки. Анемія з часом набуває

гіпохромності, тому що залізо втрачається з гемоглобінурією.

Ретикулоцитоз незначний, наявні минуща лейкопенія та тром-

боцитопенія. У кістковому мозку спостерігається гіперплазія

еритроїдного ростка. Важливе діагностичне значення при мік-

роскопії осаду сечі має виявлення гемосидеринурії.

Лікування. Переливання еритроцитів, попередньо тричі від-

митих ізотонічним розчином хлориду натрію, щотижня кіль-

кістю 200–400 мл; антикоагулянтна терапія гепарином, засто-

сування реополіглюкіну в/в, у подальшому — препаратів залі-

за, анаболічних гормонів, антиоксидантів (вітамін Е).

ГЕМОБЛАСТОЗИ

Гемобластози — загальна назва, що об’єднує лейкози та ге-

матосаркоми. Лейкози — це група пухлинних захворювань, які

розвиваються з кровотворних клітин і первинно уражують

кістковий мозок.

Гематосаркоми — це пухлини, що розвиваються з крово-

творних клітин і характеризуються дифузним чи модулярним

(вогнищевим) типом росту, але не уражують кістковий мозок

на початкових стадіях розвитку. На пізніх стадіях може відбу-

ватися лейкемізація процесу.

Етіологія та патогенез лейкозів. У виникненні лейкозів пев-

на роль належить спадковості, впливу канцерогенних факторів

навколишнього середовища, серед яких — хімічні, бластомоген-

ні речовини, іонізуюча радіація, віруси, різноманітні мутаге-

ни; доведено роль ендогенних хімічних елементів (статеві гор-

мони, жовчні кислоти, продукти метаболізму триптофану). Дія

цих факторів спричинює незворотні структурні зміни у хромо-

сомному апараті клітини, які передаються наступним генера-

ціям клітин (моноклонова теорія). Найбільш характерні та пос-

тійні порушення в хромосомному апараті клітин виявлені при

хронічному мієлолейкозі у вигляді аномалії 22-ї пари хромо-

сом, яка полягає у вкороченні однієї з бранш. Цю аномалію бу-

281

ло відкрито і вперше описано Новелем і Хандерфельдом 1960 р.

у Філадельфії. Філадельфійську хромосому, або Ph-хромосо-

му, виявляють у 80–90 % хворих на хронічний мієлолейкоз.

При гострих лейкозах зміни в генетичному апараті клітин

різноманітні й нетривалі. Бластомогенний ефект іонізуючої ра-

діації у розвитку лейкозів переконливо доводить підвищення

захворюваності серед осіб, які працюють на рентгенівських і

радіаційних установках; у хворих, які підлягали променевій те-

рапії, а також різко збільшена частота лейкозів (в 11–13 разів)

у Японії серед осіб, що зазнали опромінення під час вибуху

атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі. Типовим для радіацій-

ного ураження хромосом є виявлення кільцевої хромосоми.

Підтвердження можливої ролі вірусів у виникненні лейкозів

було продемонстровано в експерименті шляхом перещеплюван-

ня безклітинного фільтрату лейкозної тканини від хворих ми-

шей здоровим. Прихильники вірусно-генетичної природи вва-

жають, що в організмі вірус перебуває в латентному стані. За

певних впливів (хімічних, фізичних тощо) він активізується і

спричинює трансформацію клітин.

Лейкози, що утворюються внаслідок ураження клітини — по-

передниці лімфопоезу, нерідко розвиваються при спадкових

хворобах, які характеризуються вадами імунітету. Розвитку

пухлинних захворювань кровотворної та лімфоїдної тканин

сприяють і набуті порушення імунологічної реактивності (на-

приклад, дією цитостатиків та ін.).

Результатами досягнень у галузі цитогенетики, визнанням

ролі мутагенних факторів у розвитку процесів малігнізації

підтверджується клонове походження лейкозів. Внаслідок му-

тації виникає одна лейкозотрансформована клітина, протягом

певного проміжку часу з неї утворюється безліч таких самих

клітин — клон лейкозних клітин. При повторюваних мутаціях

пухлинні клітини дають розвиток новим клонам, кожен з яких

складається з інших, проте подібних до пухлинних клітин. Пев-

ну кількість утворених патологічних клітин організм руйнує,

зберігаються лише нечутливі до системи імунного нагляду,

найбільш незалежні (автономні) клони пухлинних клітин.

Доброякісні пухлини є моноклоновими, до них належать

подібні клітини одного клону (потомство однієї клітини, яка

зазнала мутації). Злоякісні пухлини — багатоклонові. Часто

буває, що нові доброякісні пухлини, перетворюючись на полі-

клонові, стають злоякісними.

282

У розвитку лейкозів можна виділити такі етапи: 1) пригнічен-

ня нормальних ростків кровотворення; 2) неминучий розвиток

бластного кризу; 3) підвищена мінливість бластів, яка призво-

дить до появи нових клонів бластів, тобто недиференційова-

них клітин; 4) метастазування — поява проліфератів лейкоз-

них клітин поза органами гемопоезу (в шкірі, нирках, оболон-

ках мозку тощо); 5) втрата бластними клітинами чутливості

до цитостатичних препаратів; 6) мієлемія — вихід клітин кіст-

кового мозку у периферичну кров; 7) усі лейкози в своєму роз-

витку минають етапи пухлинної прогресії, але послідовність їх

може бути неоднаковою у різних хворих.

Класифікація лейкозів

Лейкози поділяють на гострі та хронічні.

До гострих лейкозів належать захворювання, морфологічний

субстрат яких являють собою бластні клітини.

До групи хронічних лейкозів входять пухлини системи крові,

основний субстрат яких складається з дозріваючих та зрілих клі-

тин. До хронічних лейкозів належать: хронічний мієлолейкоз, хро-

нічний еритромієлоз, еритремія, хронічний лімфолейкоз, волоса-

токлітинний лейкоз, хронічний моноцитарний та мієломоноци-

тарний, парапротеїнемічні гемобластози (мієломна хвороба, мак-

роглобулінемія Вальденстрема, хвороба важких ланцюгів).

Гострий мієлобластний лейкоз — захворювання, при якому

субстрат пухлини складається з мієлобластів. При перебігу

хвороби відбувається витискання всіх ростків нормального

кровотворення, виникають мієлемія, метастазування, мінли-

вість бластів, що призводить до поліклоновості захворюван-

ня, коли лікування стає неефективним. Гострий мієлобластний

лейкоз розвивається в осіб будь-якого віку. В його перебігу

можна виділити такі стадії: 1) початкова; 2) розгорнута, яка

включає першу атаку лейкозу (розпал хвороби); 3) повна чи

часткова ремісія; 4) рецидив (один чи декілька); 5) терміналь-

на стадія. В більшості випадків діагноз гострого мієлобласт-

ного лейкозу визначають в розгорнутій стадії хвороби.

В розгорнутій стадії розрізняють синдроми: 1) анемічний,

2) геморагічний, 3) інфекційні та виразково-некротичні усклад-

нення, 4) пухлинної проліферації, 5) пухлинної інтоксикації, по-

закістковомозкові локалізації. Гострий мієлолейкоз спочатку

може розвиватися гостро, за типом інфекційного захворюван-

ня. Хворі скаржаться на загальну слабкість, стомлюваність,

біль у кістках або животі. У них спостерігаються блідість шкі-

283

ри, явища геморагічного синдрому. В крові частини хворих

можна виявити ознаки цитопенічного синдрому, що супрово-

джується гарячкою та появою некротичних змін у глотці. Го-

стрий лейкоз може починатися з картини виразково-некротич-

ної ангіни, стоматиту, нерідко комбінується з гострим чи підго-

стрим гінгівітом. Гіпертрофічний гінгівіт може бути особливі-

стю деяких форм гострого лейкозу. При переважанні геморагіч-

ного синдрому наявними є кровоточивість ясен, геморагії на

слизовій ротової порожнини. Нерідко спостерігається лейкеміч-

на інфільтрація пародонта, перебігаюча з некрозом, — це є дже-

релом вторинної оральної інфекції з різноманітними місцеви-

ми та загальними септичними ускладненнями. Іноді першим

проявом хвороби може бути розвиток періоститу після екст-

ракції зуба. В шкірі можуть виникати екстрамедулярні розро-

стання бластів, які мають вигляд множинних пухлин зі щіль-

ною та м’якою консистенціями. Лейкозні інфільтрати в під-

шкірній клітковині утворюють щільні, спаяні зі шкірою вузли.

Геморагічний синдром проявляється крововиливами в шкіру

(петехіальні висипи), слизові оболонки. Печінка, селезінка, лім-

фатичні вузли збільшені. Відмічаються зміни в кістках. Тіла

хребців значно сплощені. Доволі часто виникають крововили-

ви у сітківку, що призводить до втрати зору. Можливі лейкозні

інфільтрати та крововиливи в тканини мозку, а у 25 % хворих,

переважно у дітей, розвивається лейкозний менінгіт.

Картина крові. На початку захворювання — лейкоцитоз або

лейкопенія з поодинокими бластами, помірно виражена анемія.

Для лейкемічних мієлобластів характерними є помірні розмі-

ри, великі круглі ядра з ніжко-сітчастою структурою хрома-

тину. В ядрі містяться 3–4 нуклеоли. Цитоплазма вузька, бла-

китного кольору, з наявністю ніжної азурофільної зернистості.

Цитохімічно визначається позитивна реакція на пероксидазу,

ліпіди з суданом чорним, кислу фосфатазу, на глікоген. У роз-

горнутій стадії виявляється характерна ознака гострого лей-

козу — лейкемічне зіяння, коли в периферичній крові перева-

жають пухлинні мієлобласти та зрілі сегментоядерні клітини.

Незрілі гранулоцити — промієлоцити, мієлоцити, метамієло-

цити, як правило, відсутні. Кількість еритроцитів зменшуєть-

ся до 2,0–1,0 Т/л, тромбоцитопенія — до 20 Г/л і менше. ШОЕ

різко збільшена.

Велике значення для діагностики має пункція грудини. В

мієлограмі виявляють значне підвищення вмісту мієлобластів

284

(від 20 % до тотального бластозу) і пригнічення інших ростків

кровотворення.

При сучасному цитостатичному лікуванні майже у половині

випадків гострий мієлобластоз після першої атаки дає повну

ремісію. В цей час зникають усі клінічні прояви хвороби. Кар-

тина крові є близькою до норми. Можна спостерігати невели-

ку лейкопенію та тромбоцитопенію. У пунктаті кісткового

мозку кількість пухлинних клітин не перевищує 5 %. Недостат-

ня ефективність лікування може стати причиною часткової

ремісії, під час якої поліпшується загальний стан хворого, зни-

кають або зменшуються клінічні прояви хвороби. У крові зни-

жується кількість пухлинних клітин, втім, у пунктаті, взято-

му з грудини, зберігається підвищений процент мієлобластів.

Після ремісії неминуче настає рецидив. Клінічна картина ре-

цидиву може бути різною. У деяких хворих наростає лейкоци-

тоз і виникають бластні клітини в периферичній крові, в інших

— при доброму самопочутті в пунктаті з грудини виявляєть-

ся великий процент пухлинних клітин, іноді утворюються по-

закісткові лейкозні інфільтрати в різних органах.

При гострому мієлобластному лейкозі перший рецидив хво-

роби, як правило, переходить у кінцеву стадію, яка характе-

ризується різким пригніченням усіх ростків кровотворення та

неефективністю застосовуваного цитостатичного лікування.

Смерть настає від інфекційних ускладнень, спричинених цито-

статичним агранулоцитозом, від порушення функції органів,

у яких наявний виражений саркомний ріст, та інших причин.

Гострий лімфобластний лейкоз — захворювання, яке часті-

ше виникає у дітей, характеризується можливими тривалими

та частими ремісіями з подальшим видужанням. У зв’язку з

цим середня тривалість життя при лімфобластозі в дитячому

віці більша, ніж при інших формах гострого лейкозу. В осіб 20–

25 років і старше гострий лімфобластний лейкоз за клінічними

проявами мало відрізняється від гострого мієлобластного лей-

козу. Особливо характерною є лімфаденопатія (збільшення пе-

риферичних лімфатичних вузлів). Частіше збільшуються вуз-

ли в надключичних і підщелепних ділянках. Вони щільні, небо-

лючі. При збільшенні медіастинальних лімфовузлів виникають

кашель, задишка; при зростанні мезентеральних лімфовузлів —

біль у животі. Селезінка збільшена, печінка помірно збільше-

на. Лейкемічна інфільтрація може виникати в шкірі, ЦНС, яєч-

ках, молочних залозах. Найбільш небезпечною є лейкемічна

285

інфільтрація мозку та мозкових оболонок — нейролейкемія —

з розвитком відповідної неврологічної симптоматики. У пери-

феричній крові та кістковому мозку при гострому лімфоблас-

тозі переважають лімфобласти — клітини помірних розмірів,

округлої форми, цитоплазма вузька, базофільна, велике ком-

пактне ядро. Ядерця є не в усіх клітинах. Цитохімічно в лім-

фобластах виявляється багато глікогену. При лімфобластозі в

період виразних проявів хвороби настає пригнічення нормаль-

них ростків кровотворення, у зв’язку з чим прогресує анемія,

яскравіше проявляється геморагічний діатез і виникають ін-

фекційні ускладнення. Ремісія відбувається під впливом комп-

лексного цитостатичного лікування. Однак з часом настає ре-

цидив захворювання. Рецидиви бувають місцевими і кістково-

мозковими. Кожен новий рецидив має більш злоякісний перебіг,

ніж попередній, і важче піддається лікуванню, хоча навіть при

ньому можна досягти повної ремісії. З часом повні ремісії змі-

нюються на часткові та нетривалі.

Гострий недиференційований лейкоз розвивається з крово-

творних клітин — попередниць другого або третього класу

кровотворення. Субстратом пухлини є пухлинні клітини, які не

піддаються диференціації, не мають цитохімічних ознак належ-

ності до того чи іншого ростка кровотворення. Ця рідкісна фор-

ма гострого лейкозу характеризується тяжким, швидко про-

гресуючим перебігом. При дослідженні кісткового мозку вияв-

ляють тотальну чи субтотальну інфільтрацію пухлинними клі-

тинами. Нормальні ростки кровотворення пригнічені, різкови-

раженим є поліморфізм пухлинних клітин.

Лікування хворих на гострі лейкози. 1. Лікування поділяється

на етапи: а) індукція ремісії; б) консолідація ремісії; в) підтри-

муюча терапія в ремісії та профілактика нейролейкемії, якщо

йдеться про гострий лімфобластний лейкоз дітей. 2. Різні ме-

тоди лікування дітей (віком до 15 років) з гострим лімфобласт-

ним лейкозом і всіма іншими формами гострого лейкозу. 3. Для

лікування хворих з гострими лейкозами застосовують комбі-

нації цитостатичних засобів, які призначають курсами, та кор-

тикостероїдних гормонів. 4. Цитостатичну терапію продов-

жують у період ремісії та проводять або курсами, або протя-

гом усієї ремісії аж до видужання (у дітей).

Основним завданням при лікуванні хворих з лімфобластним

лейкозом є намагання отримати тривалу безперервну ремісію.

Для індукції ремісії лімфопоезу найбільш часто застосовують

286

такі комбінації: вінкристин + преднізолон; вінкристин + пред-

нізолон + дауноміцин; вінкристин + аметоптерин (метотрек-

сат) + 6-меркаптопурин + преднізолон (ВАМП-терапія). Три-

валість індукції ремісії — 4–6 тиж. Наявність ремісії обов’яз-

ково слід підтверджувати дослідженням кісткового мозку. Від-

разу після настання ремісії розпочинають підтримуючу тера-

пію із застосуванням 6-меркаптопурину, метотрексату, цик-

лофосфану, яка триває протягом 3 років. Контрольні дослі-

дження кісткового мозку проводять не рідше, ніж 1 раз/міс про-

тягом першого року ремісії, та 1 раз упродовж 3 міс після року

ремісії. При нелімфобластних лейкозах основним завданням при

лікуванні є звичайно не саме досягнення ремісії, а стримання

лейкемічного процесу з метою продовження життя хворих. Про-

водити інтенсивну цитостатичну терапію не дозволяє різке при-

гнічення нормальних ростків кровотворення.

Комбіноване лікування здійснюють за допомогою таких

комбінацій: цитозин — арабінозид + дауноміцин; цитозин —

арабінозид + тіогуанін; цитозин — арсинозид + вінкристин +

циклофосфан + преднізолон. Курс — 5–6 днів, потім — дво-

тижнева перерва з метою відновлення нормального кровотво-

рення. При нейролейкемії, позакісткових лейкемічних вогнищах

рекомендується проводити локальну променеву терапію за-

гальною дозою 500–2500 рад. У випадках інфекційних усклад-

нень застосовують антибіотики. При глибоких нейтропеніях —

переливання лейкоцитарної маси від здорових донорів. При ге-

морагіях — переливання тромбоцитарної маси, свіжої суціль-

ної крові, амінокапронової кислоти. У зв’язку з підвищенням

розпаду лейкоцитів, особливо на фоні цитостатичної терапії,

у хворих можуть спостерігатися підвищення в крові сечової

кислоти та розвиток гіперурекемічної нефропатії. У таких ви-

падках призначають проведення лужної терапії, застосовують

алопуринол.

Хронічний мієлолейкоз — пухлина, яка розвивається з клітин

— попередниць мієлопоезу, що диференціюються до зрілих

форм. Клітинний субстрат лейкозу складається головним чи-

ном із гранулоцитів, нейтрофілів. Захворювання має три стадії:

початкову, розгорнуту доброякісну (моноклонову) та термі-

нальну злоякісну (поліклонову) або ще виділяють три фази хро-

нічного мієлолейкозу (ХМЛ): 1) хронічна фаза ХМЛ; 2) фаза

акселерації; 3) фаза бластної трансформації або фаза бластно-

го кризу. Найчастіше хронічний мієлолейкоз спостерігається

287

у пацієнтів віком 30–70 років, переважно хворіють чоловіки.

Початкова стадія ХМЛ майже не діагностується або виявляєть-

ся випадково. У зв’язку з цим сьогодні не вирізняють цю ста-

дію (А. І. Воробйов, Ю. І. Лоріє).

Розгорнута стадія характеризується появою клінічних ознак

хвороби, пов’язаних з лейкемічним процесом. Хворі скаржать-

ся на швидку стомлюваність при найменшому напруженні,

пітливість, субфебрильну температуру, зниження ваги. Вини-

кають тяжкість і біль у правому підребер’ї, особливо після ходь-

би, біль у ногах, сонливість. Під час огляду спостерігаються

блідість шкіри; збільшення розмірів печінки та селезінки, які є

щільними і, як правило, неболючими. Картина крові: нейтро-

фільний лейкоцитоз (30–40 Г/л) зі зрушенням у бік промієлоцитів

і мієлоцитів. Надалі розвивається гіперлейкоцитоз — до 100 Г/л

та більше. Кістковий мозок стає багатим на клітинні елемен-

ти, відбувається повне витискання жиру переважно грануло-

цитарними клітинами, наявна велика кількість мегакаріоцитів.

Співвідношення кількості лейкоцитів/еритроцитів сягає 10:1,

20:1 та більше через підвищення гранулоцитів (норма — 2:1).

При хромосомному аналізі виявляють Ph-хромосоми — вкоро-

чення довгого плеча у 22-ї хромосоми. Незважаючи на цито-

статичну терапію, яка дозволяє досягти стадії ремісії з відсут-

ністю клінічних ознак хвороби і мінімальними патологічними

змінами в крові, процес на якомусь етапі переходить у термі-

нальну злоякісну стадію. Починають швидко збільшуватись

печінка, селезінка, в яких виникають інфаркти; без усякої при-

чини підвищується температура; виникає біль у кістках; роз-

виваються щільні вогнища саркомного росту в шкірі (лейкемі-

ди), лімфовузлах; спостерігається нейролейкемія.

Гематологічні зміни в термінальній стадії найчастіше харак-

теризуються бластним кризом — швидким зростанням вмісту

мієлобластів у кістковому мозку та крові, різким пригнічен-

ням нормального кровотворення (гранулоцитопенія, тромбоци-

топенія, анемія). Саме починаючи з цієї стадії, захворювання

проявляється як злоякісна пухлина: розвиток резистентності до

раніше ефективних цитостатичних препаратів, поява бластних

клітин, мієлемія, виникнення тяжких осалгій, лейкемічних про-

ліфератів у шкірі, нервових корінцях, наявність інфарктів се-

лезінки. Усі ці симптоми відображають процес розвитку нової

якості пухлинних клітин — поліклоновості. У зв’язку з цим роз-

починається інфільтративний ріст у різних органах, виникають

288

судинні порушення в них, руйнується кістково-мозковий бар’єр,

що призводить до викидання мієлоїдних клітин у периферичну

кров.

Хронічний лімфолейкоз являє собою відносно доброякісну

пухлину лімфоїдної тканини; субстрат пухлини формується

головним чином із зрілих лімфоцитів. Хвороба характеризуєть-

ся лімфатичним лейкоцитозом, лейкоцитарною проліферацією

в кістковому мозку, збільшенням розмірів лімфатичних вузлів,

селезінки, печінки.

Клінічна картина. Протягом декількох десятиліть може мати

місце лише лімфоцитоз — 40–50 % випадків, хоча загальна

кількість лейкоцитів коливається близько верхньої межі нор-

ми. Поступово починають збільшуватися розміри лімфовузлів,

в першу чергу на шиї, в пахвових ямках, середостінні та ін.

Спостерігаються підвищена стомлюваність, слабкість, піт-

ливість. Картина крові: лімфоцитоз поступово зростає до 40–

90 % при лейкоцитозі до 100 Г/л та вище. Дуже характерною

є поява в мазку крові клітин Боткіна — Гумпрехта (розчав-

лені під час готування мазка неповноцінні лімфоцити), невели-

кою кількістю спостерігаються молоді клітини — пролімфоцити

і лімфобласти. Відносна кількість нейтрофілів набагато змен-

шена (до 4–15 %). У пунктаті кісткового мозку збільшується

процент лімфоцитів (до 80–90 %).

Розрізняють 3 стадії перебігу захворювання. У початковій

стадії відмічають незначне збільшення декількох лімфовузлів

однієї чи двох груп, вміст лейкоцитів у крові не перевищує 30–

50 Г/л, довгий час не збільшується. Хворий є компенсовано здо-

ровим. У цій стадії хворі повинні перебувати під наглядом ге-

матолога, а цитостатичну терапію не проводять.

Розгорнута стадія характеризується зростаючим лейкоци-

тозом, прогресуючим чи генералізованим збільшенням лімфо-

вузлів, виникненням рецидивуючих інфекцій, наявністю авто-

імунних цитопеній. Особливою формою хронічного лімфолей-

козу є так званий синдром Мікулича — збільшення слинних,

зокрема привушних, залоз.

До термінальної стадії належать випадки злоякісної транс-

формації хронічного лімфолейкозу. Ускладнення: інфекції бак-

теріального походження, особливо стафілококові й автоімунні,

гемолітичні анемії та тромбоцитопенії, оперізуючий лишай, ек-

судативні плеврити, нейролейкемії (процес у мозкових оболон-

ках вдавалося ліквідувати з допомогою застосування цитоза-