Іванілов О.С. Економіка підприємства

Подождите немного. Документ загружается.

Здійснюється на добровільній основі

Є юридичною особою

Діє на основі засновницького договору або ста-

туту, який затверджується засновниками (влас-

никами)

Підприємства зберігають свої права юридичної

особи

Може мати самостійний або зведений баланс

Має розрахунковий та інші рахунки в закладах

банків

Має печатку зі своїм найменуванням

Не відповідає по зобов’язаннях підприємств

Підприємства не відповідають по зобов’язаннях

об’єднання, якщо інше не передбачено заснов-

ницьким договором (статутом)

Підприємства мають право вийти зі склад

об’єднання

Здійснює будь які види господарської діяльнос-

ті, якщо вони не заборонені законодавством

України

ОБ’ЄДНАННЯ

ПІДПРИЄМСТВ

Рис. 1.5. Ознаки об’єднання підприємств

Організаційно-економічними формами об’єднань можуть бути:

асоціації, корпорації, концерни, трести, синдикати, картелі, холдинги,

фінансові групи.

Асоціація — найпростіша форма договірного об’єднання підпри-

ємств з метою постійної координації господарської діяльності; асоціа-

ція не має права втручатись у виробничу і комерційно-фінансову дія-

льність своїх членів.

Корпорація — договірні об’єднання господарюючих суб’єктів на

основі інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних ін-

тересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регу-

лювання діяльності кожного з учасників.

Консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового і ба-

нківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад, здійс-

нення спільного великого господарського проекту). Учасниками кон-

сорціуму можуть бути державні і приватні фірми, а також цілі держави

(наприклад, Міжнародний консорціум супутникового зв’язку).

Концерни — форма статутних об’єднань підприємств (фірм), що

характеризується єдністю власності і контролю; об’єднання відбува-

ється найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн

інтегрує підприємства (фірми) різних галузей економіки (промисло-

вість, транспорт, торгівля, наукові організації, банки, страхова спра-

ва). Після створення концерну господарюючі суб’єкти втрачають

свою самостійність, підпорядковуються, звичайно, фінансовим стру-

ктурам. В сучасних умовах значно розширюється мережа міжнарод-

них концернів.

Картелі — договірне об’єднання підприємств (фірм), переважно

однієї галузі, для здійснення спільної комерційної діяльності — регу-

лювання збуту продукції, яка виготовляється.

Синдикати — організаційна форма існування різновиду картель-

ної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через ство-

рюваний спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учас-

ників об’єднання. Подібним чином може здійснюватися закупівля

сировини для всіх учасників синдикату. Така форма об’єднання під-

приємств характерна для галузей з масовим виробництвом однорідної

продукції.

Трести — монополістичне об’єднання підприємств, що раніше на-

лежали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський ком-

плекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну і

господарську самостійність, оскільки інтегруються усі напрямки дія-

льності.

Холдинги — специфічна організаційна форма об’єднання капіталів;

державницьке інтегроване товариство, що само безпосередньо не за-

ймається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові кош-

ти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є

учасниками концерну або другого добровільного об’єднання. Завдяки

цьому воно здійснює контроль за діяльністю таких підприємств.

Об’єднані в холдинг суб’єкти мають юридичну і господарську само-

стійність. Проте вирішення основних питань їхньої діяльності нале-

жить холдинговій фірмі.

Фінансово-промислова група — це об’єднання промислового, бан-

ківського, страхового і торговельного капіталів, а також інтелектуаль-

ного потенціалу підприємств і організацій.

У ринкових умовах найширше впроваджуваними формами добро-

вільних об’єднань підприємств є концерни, корпорації, фінансові

групи.

1.5. ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВА

Підприємство може складатися з виробничих структурних під-

розділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабора-

торій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату

управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

Функції, права та обов’язки структурних підрозділів підприємства

визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку,

визначеному статутом підприємства або іншими установчими докуме-

нтами.

Підприємство самостійно визначає свою організаційну структу-

ру, встановлює чисельність працівників і штатний розклад, а також

має право створювати філії, представництва, відділення та інші ві-

докремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких

підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого само-

врядування в установленому законодавством порядку. Такі відо-

кремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на

підставі положення про них, затвердженого підприємством. Вони

можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до зако-

нодавства України.

Основним змістом діяльності кожного промислового підприємства

є виробничий процес.

Виробничий процес — це сукупність взаємопов’язаних основних,

допоміжних та обслуговуючих процесів, у результаті яких вихідні ма-

теріали й напівфабрикати перетворюються на готову продукцію.

Виробничі процеси на підприємстві здійснюються у відповід-

них підрозділах, склад яких характеризує виробничу структуру під-

приємства.

Виробнича структура підприємства характеризує кількісне спів-

відношення і розміри внутрішніх структурних підрозділів підприємст-

ва, а також механізм їхнього взаємозв’язку.

Схему виробничої структури машинобудівного підприємства пока-

зано на рис. 1.6.

Види виробничих структур:

— цехова (головним виробничим підрозділом підприємства є

цех — адміністративне відокремлена частина підприємства, в якій ви-

конується комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціа-

лізації);

— безцехова (основою побудови є виробнича дільниця);

— корпусна (основним підрозділом є корпус — об’єднання одно-

типних цехів);

— комбінатська (на підприємствах, де здійснюються багатостадій-

ні процеси виробництва).

аготівельні обробні складальні

розкрійний механічний

мелано-

складальний

ливарний термічний кінцевого

складання

доведення та

випробування

штампува-

льний

гальванічний

енергетичний

інструмента-

льний

ремонтно-

механічний

транспортне

складське

переробки

виробничої

сировини

товарів

широкого

вжитку

тарний

підготовки

основних

матеріалів

Виробнича структура підприємства

ехи та господарства виробничого призначення

Основні

цехи

Допоміжні

цехи

Обслуговуючі

господарства

Побічні

цехи

Підсобні

цехи

Рис. 1.6. Схема виробничої структури машинобудівного підприємства

Структура залежить від характеру продукції, яку виробляє підпри-

ємство, рівня спеціалізації і кооперування з іншими підприємствами,

технологічного процесу, виробничих потужностей тощо. Як правило,

підприємство має основні цехи, в яких безпосередньо виготовляють

продукцію, і допоміжні цехи та служби, що обслуговують та забезпе-

чують безперервну роботу основних цехів.

Спеціалізовані підприємства мають просту виробничу структуру, а

універсальні — складну. На невеликих за обсягом продукції підприєм-

ствах, як правило, існує безцехова структура, а на великих підприємст-

вах доцільними є укрупнені цехи. Виробнича структура сільськогос-

подарських підприємств має окремі внутрішньогосподарські під-

розділи: відділки, ферми, бригади.

Таким чином, виробнича структура є формою організації вироб-

ничого процесу підприємства. Виробничі процеси, за допомогою яких

предмети праці перетворюються на готовий продукт, є основними й

утворюють основне виробництво. Матеріальними об’єктами виробни-

чої структури підприємств є цехи, дільниці, лабораторії. У них вироб-

ляється, проходить технічний контроль і випробовується кінцева про-

дукція, комплектуючі вироби, матеріали і напівфабрикати, запчастини,

перетворюються види енергії.

Виробничі процеси, які забезпечують умови для ритмічного функ-

ціонування основного виробництва, називаються допоміжними і в

комплексі утворюють допоміжне виробництво. Головна функція цих

об’єктів полягає у всебічному обслуговуванні та ритмічному забезпе-

ченні основного виробництва інструментом, енергією, паливом, ремо-

нтом обладнання, транспортуванням вантажів та ін. Слід підкреслити,

що виробнича структура кожного окремого підприємства має свою

специфіку, бо вона визначається передусім характером поділу праці

між суб’єктами його підрозділів.

Провідне місце у виробничій структурі належить цеху. Цех є основ-

ною виробничою одиницею, відокремленою ланкою, в якій реалізуються

виробничі процеси. Тип цеху визначається характером виробництва.

Є чотири типи цехів: основні, допоміжні, побічні, підсобні. Основними

називаються цехи, де виробляється спеціалізована продукція для даного

підприємства. Основні цехи поділяються на заготівельні, обробні, склада-

льні. До заготівельних цехів відносять ливарні (сірого, ковкого чавуну,

кольорового, стального, фасонного, точного литва), ковальсько-пресу-

вальні та ін. До обробних цехів належать, зокрема, механообробні, дере-

вообробні, термічні, гальванічні, лакофарбові, до складальних — цехи

складання виробів, їх фарбування, комплектації запчастинами тощо.

Допоміжні цехи забезпечують виробництво всім необхідним для

нормального функціонування підприємства. Є такі види допоміжних

цехів: інструментальні, енергетичні, тепло- та паросилові, модельні,

ремонтні, транспортні, санітарно-технічні.

Побічні цехи забезпечують перероблення відходів основного виро-

бництва.

Підсобні цехи виробляють тару для пакування продукції, друкують

інструкції щодо її використання тощо.

Крім названих, майже на кожному заводі є цехи, служби і відділи,

які обслуговують комунальне, культурно-побутове, житлове та інше

господарство.

Чільне місце у структурі підприємств займають склади, очисні

споруди, комунікації: електромережі, газопроводи, опалення, вентиля-

ційне обладнання, дорожня інфраструктура.

У виробничій структурі підприємства важливу роль виконують

конструкторські й технологічні підрозділи. Тут розробляються нові

вироби, новітні технології для одержання цієї продукції, проводяться

експериментальні та дослідно-конструкторські роботи.

До складу цехів входять основні й допоміжні виробничі дільниці.

Дільниця — це найменша адміністративно-виробнича ланка, в якій

колектив працівників виконує однотипні технологічні роботи з вироб-

ництва однотипного продукту.

Кожна виробнича дільниця складається з сукупних робочих місць.

Сукупне робоче місце складається з індивідуальних робочих місць.

Робоче місце оснащується необхідними засобами праці відповідно до

характеру його спеціалізації. Оснащення та розташування робочого

місця на виробничій площі повинні забезпечувати високу продуктив-

ність праці, гарантувати безпеку роботи, відповідати фізіологічним,

естетичним та санітарно-гігієнічним нормам.

Виробнича структура колективних аграрних господарств склада-

ється з окремих внутрішньогосподарських підрозділів, частина яких

виробляє основну продукцію: відділки, ферми, бригади. Інші підрозді-

ли мають обслуговуючий або підсобний характер: ремонтні майстерні,

електростанції, автопарки, перероблювальні підприємства.

Залежно від характеру спеціалізації виробництва розрізняють ви-

робничу структуру предметну, технологічну та предметно-техноло-

гічну. Предметна виробнича структура має певний ступінь замкну-

тості. Щодо автомобільного заводу, то це цехи з виробництва двигунів,

шасі, кузовів та інших вузлів. Предметна структура підприємства ви-

значає послідовність використання засобів праці у технологічному

процесі, застосування високопродуктивного обладнання, інструментів,

штампів тощо.

Технологічна виробнича структура визначає чітку технологічну ві-

докремленість. У кожному підрозділі здійснюються однорідні технологіч-

ні процеси з виробництва різного кінцевого продукту. Наприклад, взуттєві

і швейні підприємства, ливарні, механічні цехи машинобудівних заводів.

Ця структура спрощує управління цехом, дає змогу маневрувати розмі-

щенням людей, полегшує перехід з однієї номенклатури виробів на іншу.

Предметно-технологічна виробнича структура характеризує на-

явність на одному й тому самому підприємстві основних цехів, які ор-

ганізовані за предметним та технологічним принципом. Наприклад, за-

готівельні цехи організовуються за технологічним принципом (ливарні

сірого чавуну, ливарні ковкого чавуну, ковальсько-пресові), а оброб-

лювальні та складальні — за предметним принципом. Ця виробнича

структура переважає у машинобудуванні, взуттєвій, швейній, меблевій

галузях промисловості.

У ринковій економіці, перехід до якої здійснює Україна, підприєм-

ства вільні у виборі тієї чи іншої організаційної структури. Головне —

домогтися ефективної праці відповідного структурного підрозділу.

На виробничу структуру підприємства впливає ряд факторів. Голо-

вні з них:

— галузева належність, номенклатура продукції, її техніко-

економічні особливості, використані ресурси;

— тип виробництва, рівень спеціалізації і кооперування;

— структура засобів праці, технології;

— ступінь складності конструкції і технологічність продукції;

— організація обслуговування обладнання, його ремонт і модерні-

зація;

— мобільність виробничого процесу, тобто його спроможність

оперативно переходити на випуск нової продукції;

— характер відтворювального процесу в підрозділах підприємства.

Ці фактори визначають специфіку виробничої структури підприєм-

ства в різних галузях. Ринкові умови господарювання потребують пе-

редусім нової виробничої структури, відтворення фондів підприємст-

ва. Основні шляхи вдосконалення виробничої структури підприємства:

1. Визначення оптимальної величини підприємства. Оптимальна

величина підприємства — це така його величина, яка за даного рівня

розвитку техніки та технології, а також конкретних умов місцезнахо-

дження і навколишнього середовища забезпечує виробництво і реалі-

зацію продукції з мінімальними витратами.

На оптимізацію величини підприємства впливають різні чинники,

що визначають технічні та економіко-організаційні умови роботи під-

приємства, а також сприяють підвищенню його ефективності. До цих

чинників належать: а) продуктивність і потужність наявних засобів

праці; б) прогресивність технологічного процесу; в) поєднання вироб-

ничих процесів; г) методи організації виробничого процесу.

2. Поглиблення спеціалізації основного виробництва. Ступінь удо-

сконалення виробничої структури залежить від вибору форми спеціа-

лізації виробничих ланок. Ці форми мають відповідати типу і масшта-

бу виробництва і бути єдиними для однакових економічних умов.

Іншими словами, удосконалюючи структуру підприємства, необхідно

використовувати одні й ті самі критерії у виборі форм спеціалізації це-

хів та дільниць, економічно обґрунтовувати створення кожного нового

структурного підрозділу.

3. Розширення кооперації з обслуговування виробництва. Ефектив-

на робота основного виробництва потребує чіткого й безперебійного

його обслуговування — ремонту основних фондів, забезпечення ін-

струментом, енергією, іншими видами послуг. Завданням підприємст-

ва є виробництво кінцевої продукції, а тому основне виробництво має

переважати не тільки за часткою виготовленої продукції, а й за кількі-

стю працівників, засобів праці.

Підвищення частки обслуговування при технологічному вдоскона-

ленні і високому рівні технізації основного виробництва пов’язане зі

збільшенням різних видів допоміжних і обслуговувальних підрозділів.

Водночас абсолютна кількість допоміжних і обслуговувальних праців-

ників повинна зменшуватись під впливом удосконалення рівня органі-

зації виробництва і підвищення кваліфікації працюючих.

4. Забезпечення високої якості продукції і послуг підприємства.

5. Організація аналітичної роботи різних лабораторій: аналіз

ефективності використання сировини і матеріалів; контрольно-

вимірювальна діяльність; перевірка інструментів, приладів, устатку-

вання; випробування комплектних виробів; аналіз причин поломок,

простоїв.

6. Забезпечення якості функціонування систем кругообігу й обо-

роту фондів. Необхідний аналіз «витрат з утримання та експлуатації

устаткування в цеху», а також «загальноцехових витрат».

Отже, механізм дії ринку визначається структурою економіки в ці-

лому і підприємств зокрема.

ИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ І САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Яке місце в економічній системі сучасного суспільства займає підпри-

ємство?

2. Назвіть основні документи, що регулюють діяльність підприємства.

3. Дайте визначення підприємству згідно з Господарським кодексом

України.

4. Види та організаційні форми підприємств.

5. Класифікація підприємств за різними ознаками.

6. Назвіть переваги господарських товариств.

7. Основні переваги та недоліки акціонерного товариства.

8. Переваги і недоліки функціонування об’єднань підприємств в Україні.

9. Охарактеризуйте основні функціональні підрозділи великого підприєм-

ства.

10. Що розуміють під виробничою структурою підприємства?

11. Види виробничої структури підприємства.

12. Охарактеризуйте можливі шляхи вдосконалення виробничої структури

підприємства.

ОСНОВИ

ПІДПРИЄМНИЦТВА

ПИТАННЯ ДЛЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

2.1. Соціально-економічна природа бізнесу.

2.2. Підприємництво як сучасна форма господарю

вання.

2.3. Організаційні форми підприємницької діяльності.

2.4. Основні форми комерційних підприємств в економічно розвинутих

країнах.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

• Бізнес

• Підприємництво

• Колективна власність

• Одноособове володіння

• Товариство

• Корпорація

• Оподаткування

• Статут корпорацій

• Консалтинг

• Виробничі фонди

• Валовий прибуток

• Показник рентабельності

• Венчурний бізнес

• Франчайза

• Комерційне підприємництво

• Товарна біржа

• Фондова біржа

2.1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА БІЗНЕСУ

У будь якому суспільстві всі процеси і сфери діяльності взаємо-

пов’язані. Саме економіка визначає основні умови та рівень життя су-

спільства. Підприємницька діяльність створила сучасний рівень життя

в західних країнах. Саме бізнес, який ефективно організував працю

людей, вправно і ощадно використовуючи ресурси, забезпечує тепері-

шній рівень життя в країнах з розвинутою ринковою економікою.

Термін «бізнес» має англійське походження і мовою оригіналу си-

мволізує діло, діяльність, зайняття.

Але ж бізнес — це не тільки діло, це ділові відношення між людь-

ми, це відношення між учасниками діла. Беручи участь у ділі, люди

стають діловими людьми, або бізнесменами.

В економіці всі «діла» так чи інакше пов’язані з виробництвом

продукції та її рухом в сферу споживання. Тому будь-який епізод гос-

подарського життя характеризується різноманітністю різних діл та ді-

лових відношень, при допомозі яких здійснюється відтворення. Отже,

ділові відношення — це вираження того суспільного явища, яке в кла-

сичній політекономії прийнято називати виробничими відношеннями.

Кожна діяльність кожного із суб’єктів виробничих відношень є його

особиста справа, а обмін діяльністю і результати діяльності, який має

місце в усякій формі суспільного виробництва, є обмін ділами, діловий

контакт, інакше кажучи — угода.

Бізнес часто визначають як діяльність, спрямовану на одержання

прибутку.

Як тлумачення терміну наведемо таке визначення: бізнес — це са-

мостійна, здійснювана на свій страх і ризик і під особисту майнову

відповідальність діяльність окремих громадян та об’єднань громадян,

яка спрямована на одержання прибутку або економічної вигоди в ін-

шій формі.

В одному з англійських підручників з бізнесу є таке визначення:

«Бізнес — це діяльність, яку здійснюють приватні особи або організа-

ції для здобутку природних благ, виробництва або надання послуг в

обмін на інші товари, послуги, гроші, яка веде до взаємної вигоди заін-

тересованих осіб, організацій».

В умовах ринкової економіки родові риси бізнесу лише набувають

видових ознак, відображаючи особливості господарювання на ринко-

вій основі. Однак родові риси бізнесу, які проявляються в ринковій

економіці, мали місце й раніше.

До родових ознак бізнесу належать:

— обмін діяльністю між суб’єктами економіки;

— прагнення кожного учасника обміну діяльністю реалізувати свої

інтереси незалежно від того, реалізуються при цьому інтереси контра-

гентів чи ні;

— прагнення нав’язати свої інтереси в тому випадку, коли контра-

генти відмовляють приймати не влаштовуючи їх умови ділового спіл-

кування (угоди);

— виявлення особистої чи колективної ініціативи в процесі підго-

товки та проведення угоди;

— здатність і готовність іти на особистий (чи колективний) ризик

заради проведення угоди на вигідних умовах;

— здатність, готовність та вміння проводити різні прийоми ділово-

го спілкування, які переслідують ціль найбільшої вигоди;

— здатність приймати різні кроки в різних напрямах, щоб забезпе-

чити вигідну позицію для наступного проведення обраних прийомів

ділового спілкування;

— здатність диференціювати ймовірні та дійсні результати угод,

визначати пріоритети діяльності та підкоряти їм логіку ділового спіл-

кування.

Бізнес має свою стратегію й тактику. Стратегічна мета бізнесу — мак-

симізація вигоди (наживи, прибутку) в процесі здійснення різних угод.

Тактична мета — реалізація цієї стратегічної установки у відно-

шеннях з кожним конкретним контрагентом по кожному конкретному