Іванілов О.С. Економіка підприємства

Подождите немного. Документ загружается.

191

ства, включаючи економіку. З цією метою він видає відповідні укази й

розпорядження, проводить ділові зустрічі та наради з посадовими осо-

бами відповідного рівня, здійснює робочі поїздки в регіони (області,

міста), відвідує підприємства (організації). Певні управлінські рішення

приймає також глава адміністрації Президента. Верховна Рада (парла-

мент) України бере участь в управлінні економікою, окремими її сфе-

рами і галузями опосередковано, через формування необхідної законо-

давчої бази. Центральну виконавчу владу держави репрезентує Кабінет

Міністрів України, який практично реалізує соціально-економічну по-

літику країни, координує та спрямовує діяльність конкретних ланок

національної економіки через відповідні центральні органи виконавчої

влади — міністерства, державні комітети, комітети, агентства, інші

установи.

Центральними органами виконавчої влади, керівники яких входять

безпосередньо до складу Кабінету Міністрів України та які утворюють

систему державного управління суб’єктами господарювання (діяльнос-

ті), є конкретні міністерства, комітети та інші центральні відомства. Ос-

новними складовими елементами чинної системи загальнодержавного

управління сферою економіки є галузеві та функціональні міністерства.

Міністерство очолює міністр, який має кількох заступників (здебі-

льшого один з них є першим). До складу органів управління міністерс-

тва входять департаменти (управління) та відділи, які керують підпри-

ємствами (організаціями) з певних питань у межах своєї компетенції.

Важливим робочим органом міністерства є колегія, членами якої є

міністр, заступники міністра, начальники (керівники) основних депар-

таментів і відділів. У складі міністерства виокремлюються необхідні

функціональні департаменти: планово-економічний, технічний, марке-

тингу, зі зв’язків із зарубіжними країнами, фінансовий, праці й заробі-

тної плати, виробничо-диспетчерський, центральна бухгалтерія тощо.

8.2. Ф

УНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

Підприємства різняться між собою за розмірами, управлінням і

сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони

як системи мають і певні спільні характеристики (загальні риси), з-

поміж яких передовсім треба назвати функції управління — об’єктив-

но зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, сукупність яких

забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

Відокремлюють кілька функцій управління. Структура цієї моделі

містить два елементи:

а) елемент керуючий;

б) елемент виконавчий.

Керуючий елемент сприймає через вхідний канал імпульс із зовні-

шнього середовища та через канал зворотного зв’язку імпульси, що

192

стосуються його власного стану та стану структури системи. На під-

ставі сприйнятих імпульсів керуючий елемент починає функціонувати.

Спочатку він визначає конкретне (кількісне) значення вихідного пара-

метра, тобто формулює мету діяльності системи. Потім він виробляє

імпульс і надсилає його виконавчому елементу (ефектору). Цей ім-

пульс має характер команди.

Під впливом команди керуючого елемента та зовнішніх перешкод

ефектор починає своє функціонування. Результат його діяльності —

вихідний імпульс. Але перш ніж надіслати його у зовнішнє середови-

ще, ефектор інформує керуючий елемент про виконання одержаної

команди через канал зворотного зв’язку. Узгоджуючи прийняту від

ефектора інформацію з визначеною метою діяльності системи, керую-

чий елемент знову починає функціонувати.

Якщо результати діяльності ефектора збігаються з метою, то ефек-

тор одержує команду надіслати вихідний імпульс у зовнішнє середо-

вище. У разі незбігу керуючий елемент виробляє нові команди, якими

спрямовує дії ефектора. Отже, в структурі системи керуючий елемент

виконує цілком конкретні функції.

По-перше, він визначає мету функціонування. Оскільки тієї самої

мети можна досягти різними способами, керуючий елемент мусить ви-

брати один із них. При цьому під способом досягнення мети розуміють

розробку алгоритму трансформаційного процесу, а опрацювання спо-

собу досягнення мети передбачає визначення впорядкованих операцій,

тобто того, що повинні робити члени трудового колективу задля дося-

гнення мети. Відтак, керуючий елемент виконує функцію плануван-

ня — процесу визначення мети діяльності, передбачення майбутнього

розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для оде-

ржання очікуваного загального результату.

По-друге, кожна операція трансформаційного процесу повинна ма-

ти свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної системи.

Отже, реалізація трансформаційного процесу передбачає також визна-

чення того, хто саме має виконувати ту чи іншу конкретну операцію і

як виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризу-

ють сутність організації як функції управління. Організація — це

процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень

і відповідальності між працівниками фірми для досягнення загальної

мети її діяльності.

По-третє, ефектор у системі займає підпорядковане становище.

У перебігу трансформаційного процесу він може відмовитись викону-

вати свої обов’язки, визначені планом. Тому для досягнення поставле-

ної мети керівник будь-якого рівня має не тільки спланувати та органі-

зувати роботу, а й примусити людей виконувати її. Для цього потрібно

створити умови, за яких виконавці відчували, що вони можуть задово-

льнити свої потреби тільки тоді, коли буде забезпечено досягнення ці-

193

лей підприємства. Це означає, що керуючий елемент має виконувати

належним чином функцію мотивації. Мотивація — це, власне, при-

чина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погодже-

них дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети.

По-четверте, для того щоб запобігти появі зовнішніх перешкод і

можливих відхилень від очікуваних результатів діяльності системи,

керуючий елемент повинен встановлювати параметри діяльності ефек-

тора, вимірювати досягнуті результати роботи, порівнювати їх із за-

планованим обсягом, за необхідності — коригувати діяльність, нако-

пичувати досвід для вдосконалення планування. Саме цим

пояснюється необхідність виконання керуючим елементом контро-

люючих функцій.

Ці чотири основні функції тісно зв’язані між собою в єдиному про-

цесі управління. Незадовільне планування чи недосконала організація,

так само як і слабка мотивація праці або поганий контроль, негативно

впливають на результати діяльності фірми в цілому.

З урахуванням цього важливо наголосити, що управління підпри-

ємством відображає сукупність взаємозв’язаних процесів планування,

організації, мотивації та контролю, які забезпечують формування й до-

сягнення цілей підприємства.

8.3. М

ЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА

Управління — складний і динамічний процес, керований і здій-

снюваний людьми для досягнення поставленої мети. Після того як

встановлено цілі управління, необхідно знайти найбільш ефективні

шляхи та методи досягнення їх. Інакше кажучи, якщо при визна-

ченні цілей потрібно відповісти на запитання «чого потрібно досяг-

ти?», то слідом за цим виникає запитання «як найбільш раціонально

досягти мети?» Отже виникає потреба в застосуванні арсеналу за-

собів, що забезпечують досягнення цілей управління, тобто методів

управління.

Методом називається захід або сукупність заходів у будь-якій

людській діяльності, спосіб досягнення мети, шлях вирішення певного

завдання.

Методи являють собою важливий елемент процесу управління. На-

явність прогресивних методів управління та вміле використання їх є

передумовою ефективності управління і господарських процесів.

Методи управління покликані забезпечити високу ефективність ді-

яльності колективів, їх злагоджену роботу, сприяти максимальній мо-

білізації творчої активності кожного члена. Цим методи управління

відрізняються від усіх інших технічних та технологічних методів, які

використовуються в ході вирішення комплексних виробничо-госпо-

дарських завдань.

194

Особлива роль методів управління полягає у тому, щоб створити

умови для чіткої організації процесу управління, використання сучас-

ної техніки і прогресивної технології організації праці і виробництва,

забезпечити їх максимальну ефективність при досягненні поставленої

мети. Таким чином, зміст поняття «методи управління» випливає із су-

ті і змісту управління і належить до основних категорій теорії управ-

ління.

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомо-

гою системи методів управління. Привести в дію організовану систему,

щоб одержати потрібний результат, можна лише через вплив на неї ке-

руючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти пого-

дженого впливу, які й забезпечують досягнення поставлених цілей.

Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на

людей, коло їхніх інтересів, передовсім матеріальних. Тому основою

класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими ке-

рується людина у процесі виробничої чи іншої діяльності. За своїм

змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та

мотиви примусового характеру. Відповідно до цього розрізняють такі

методи управління: а) економічні; б) соціально-психо-логічні; в) ор-

ганізаційні методи управління діяльністю підприємств.

Усі названі методи управління діяльністю підприємств органічно

взаємозв’язані й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте

провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні ме-

тоди створюють передумови для використання економічних методів.

Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економі-

чні й утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління

діяльністю підприємства, будь-якого суб’єкта підприємницької чи ін-

шої діяльності.

1. Економічні методи управління — це такі методи, які реалізу-

ють матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-

якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин.

Ці методи мають два аспекти реалізації. Перший аспект характеризує

процес управління, зорієнтований на використання створеного на зага-

льнодержавному рівні економічного сегмента зовнішнього середови-

ща. Суть цього аспекту: формування системи оподаткування суб’єктів

господарювання; визначення дієвої амортизаційної політики, яка спри-

яла б оновленню (відтворенню) матеріальних і нематеріальних активів

підприємства; встановлення державою мінімального рівня заробітної

плати та пенсій. Другий аспект економічних методів управління

зв’язаний з управлінським процесом, орієнтованим на використання

різноманітних економічних важелів, таких як фінансування, кредиту-

вання, ціноутворення, штрафні санкції тощо.

2. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви

соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва,

195

зростання загальноосвітнього і професійно-кваліфікаційного рівня

працівників зумовлюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій

та структурі мотивації трудової діяльності людей.

Традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають

свій пріоритетний стимулюючий вплив. Усе більшого значення набу-

вають такі чинники, як змістовність і творчий характер праці, можли-

вості для прояву ініціативи, суспільне визнання, моральне заохочення

тощо. Тому розуміння закономірностей соціальної психології та інди-

відуальної психіки працівника є необхідною умовою ефективного

управління виробництвом чи будь-яким іншим видом діяльності.

Практична реалізація соціально-психологічних методів управління

здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієн-

тування та регулювання, групової динаміки, розв’язання конфліктних

ситуацій, гуманізації праці тощо.

3. Організаційні методи управління базуються на мотивах при-

мусового характеру, їхнє існування й практичне застосування зумов-

лене заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організа-

ційні методи управління — це комплекс способів і прийомів впливу на

працівників, що грунтуються на використанні організаційних відносин

та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управ-

ління поділяють на регламентні й розпорядчі.

Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та іє-

рархії управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним

категоріям працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підле-

глих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям.

Розпорядчі методи управління охоплюють поточну (оперативну) орга-

нізаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників під-

приємств (організацій). Вони передбачають визначення конкретних за-

вдань для виконавців, розподіл цих завдань між ними, контроль

виконання, проведення нарад з питань поточної діяльності фірми (під-

приємства, організації).

Професійно вміле застосування економічних, соціально-психоло-

гічних та організаційних методів управління здебільшого забезпечує

достатньо ефективне господарювання.

Формування цілеспрямованого впливу на трудові колективи та їх

окремих членів безпосередньо пов’язане з мотивацією, тобто викорис-

танням факторів, які визначають поведінку людини в колективі в про-

цесі виробництва. Звідси випливає дуже важлива вимога до методів

управління: методи управління повинні мати свою мотиваційну харак-

теристику, що визначає напрям їх дії. Ця характеристика показує мо-

тиви, які визначають поведінку людей і на які орієнтована відповідна

група методів.

Ефективність застосування методів управління в основному зале-

жить від рівня кваліфікації керівних кадрів, що зумовлює потребу сис-

196

тематичної і цілеспрямованої підготовки та повсякденного викорис-

тання всіх зазначених напрямів впливу на колектив і окремих людей.

Економічні методи управління посідають центральне місце в сис-

темі наукових методів управління трудовою діяльністю людей, оскіль-

ки на їхній основі встановлюється цільова програма господарського

розвитку окремих підприємств і організацій і визначається такий ре-

жим роботи і такі стимули, які об’єктивно спонукають і зацікавлюють

колективи та окремих працівників в ефективній праці.

Таким чином, впливом на безпосередні інтереси об’єкта управління

створюється механізм його орієнтації на найбільш ефективний режим

роботи без повсякденного і безпосереднього втручання зверху. До

складу економічних методів управління належать організаційно-виро-

бниче планування, метод комплексних цільових програм, комерційний

розрахунок, система економічних регуляторів господарської діяль-

ності.

8.4. О

РГАНІЗАЦІЙНІ СТРУКТУРИ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

Згідно з останніми досягненнями теорії та практики менеджменту,

структура організації повинна забезпечити реалізацію її стратегії.

Оскільки з часом стратегії змінюються, то виникає необхідність у від-

повідних змінах організаційних структур.

Категорія «структура» відображає будову та внутрішню форму си-

стеми. Зв’язок елементів у структурі підпорядкований діалектиці взає-

мовідношення частини і цілого. Наявність структури — невід’ємний

атрибут усіх реально існуючих систем, бо саме структура надає їм ці-

лісності. Категорія «структура» означає відносно стійкі зв’язки, які іс-

нують між елементами організації. Структура сприяє збереженню

стійкого стану системи. Стосовно системи структура є показником її

організованості.

Існує велика кількість визначень організаційної структури управ-

ління виробництвом, і відрізняються вони за рівнем деталізації дослі-

джуваного предмета. Наведемо кілька з них.

Структура, яка відображає синтез взаємозв’язків різних елементів,

що функціонують для досягнення встановленої мети, називається ор-

ганізаційною. Отже, організаційна структура будь-якої системи пов’я-

зана з досягненням її глобальної мети.

Згідно з іншим визначенням, організаційна структура — це конс-

трукція організації, на основі якої здійснюється управління фірмою.

Ця конструкція має або формальний, або неформальний вираз і охоп-

лює два аспекти:

— вона охоплює канали влади та комунікації між різними адмініс-

тративними службами та працівниками;

— інформацію, яка передається цими каналами.

197

Організаційну структуру управління визначають також як катего-

рію менеджменту, яка відображає організаційний бік відносин управ-

ління і становить єдність рівнів і ланок управління у їхньому взаємо-

зв’язку.

Ланка управління — відокремлений орган (працівник), наділений

функціями управління, правами для їхньої реалізації, визначеною від-

повідальністю за виконання функцій та використання прав.

Рівень управління — сукупність ланок управління на певному ща-

блі ієрархії управління. Рівні управління, поєднуючи різні ланки, хара-

ктеризують рівень концентрації процесу управління і послідовність

підпорядкування одних ланок іншим зверху донизу.

Організаційна структура управління визначається також як склад,

взаємозв’язки та супідрядність організаційних одиниць (підрозділів)

апарату управління, які виконують різні функції управління організа-

цією (підприємством).

Згідно з цим визначенням основними елементами організаційної

структури управління є:

а) склад і структура функцій управління;

б) кількість працівників для реалізації кожної управлінської функції;

в) професійно-кваліфікаційний склад працівників апарату управ-

ління;

г) склад самостійних структурних підрозділів;

ґ) кількість рівнів управління та розподіл працівників між ними;

д) інформаційні зв’язки.

Отже, кожне з визначень вносить свій вагомий вклад у розуміння

суті організаційних структур управління підприємством (організаці-

єю). Зрозуміло, що чим досконаліша організаційна структура управ-

ління, тим ефективніший вплив управління на процес виробництва

(надання послуг). Для цього організаційна структура повинна відпові-

дати певним вимогам:

— адаптивність (здатність організаційної структури пристосовува-

тися до змін, що відбуваються у зовнішньому середовищі);

— гнучкість, динамізм (здатність чітко реагувати на зміну попиту,

вдосконалення технології виробництва, появу інновацій);

— адекватність (постійна відповідність організаційної структури

параметрам керованої системи);

— спеціалізація (функціональна замкнутість структурних підрозді-

лів, обмеження та конкретизація сфери діяльності кожної керуючої

ланки);

— оптимальність (налагодження раціональних зв’язків між рівнями

та ланками управління);

— оперативність (недопущення безповоротних змін у керованій

системі за час прийняття рішення);

— надійність (гарантованість достовірності передачі інформації;

198

— економічність (відповідність витрат на утримання органів

управління можливостям організації;

— простота (легкість для персоналу розуміння та пристосування до

даної форми управління та участі у реалізації мети організації).

На побудову організаційних структур управління впливає система

факторів, яка стосується і об’єкта, і суб’єкта управління. Серед факто-

рів є група регульованих і нерегульованих, а також таких, що виявля-

ють безпосередній або опосередкований вплив. До найбільш вагомих

факторів належать: розміри виробничої діяльності фірми (середня, ма-

ла, велика); виробничий профіль фірми (спеціалізація на виробництві

одного виду продукції або широкої номенклатури виробів різних галу-

зей); характер продукції, що виробляється, та технологія її виробницт-

ва (продукція видобувних чи обробних галузей, масове чи серійне ви-

робництво); сфера інтересів фірми (орієнтація на місцевий, націо-

нальний чи зовнішній ринок); масштаби зарубіжної діяльності і форми

її здійснення (наявність дочірніх підприємств за кордоном, в т. ч. ви-

робничих, збутових тощо); характер об’єднання (концерн, фінансова

група тощо).

Теорія менеджменту виділяє два класи організаційних структур

управління виробництвом:

1) бюрократичні структури;

2) адаптивні структури.

Бюрократичні (механістичні) організаційні структури характе-

ризуються високим рівнем розподілу праці, розвинутою ієрархією

управління ланцюгом команд, наявністю численних правил і норм

поведінки персоналу, підбором кадрів за діловими та професійними

якостями.

Концепція бюрократії (від французького «бюро», «канцелярія» або

грецького «влада», «панування», букв. — панування канцелярії) була

сформульована німецьким соціологом Максом Вебером на початку

XX ст. і в ідеалі є однією з найкорисніших ідей в історії людства

(табл. 8.1). Теорія М. Вебера не охоплювала опису конкретних органі-

зацій і розглядала бюрократію як деяку нормативну модель, ідеал, до

якого повинні прагнути організації. Більшість сучасних організацій є

варіантами бюрократії. Причина такого тривалого та широкомасштаб-

ного використання бюрократичних структур полягає у тому, що їх ха-

рактеристики ще досить добре підходять для більшості промислових

фірм, організацій сфери послуг, усіх видів державних установ

(об’єктивність прийняття рішень, просування працівників на основі їх

компетентності, концепція соціальної рівності тощо).

Адаптивні (органічні) організаційні структури розробляються та

впроваджуються з метою забезпечення можливостей реагувати на змі-

ни зовнішнього середовища та впроваджувати нову наукомістку тех-

нологію.

199

Таблиця 8.1

ХАРАКТЕРИСТИКИ РАЦІОНАЛЬНОЇ БЮРОКРАТІЇ

Характеристики Зміст окремих характеристик

Перша Чіткий розподіл праці, що приводить до появи високо-

кваліфікованих спеціалістів на кожній посаді

Друга Іє

хічність

авління, за якої кожний нижчий

івень

контролюється вищим і підпорядковується йому

Третя Наявність системи

загальнених

мальних п

авил і

станда

тів, що забезпеч

є одно

ідність виконання

обов’язків

Четверта Об’єктивізм, із яким о

іційні особи викон

ють посадові

обов’язки

П’ята Найм на роботу в суворій відповідності до кваліфікацій-

них вимог

Починаючи з 60-х років, деякі організації стикнулися з такою ситуа-

цією, коли зовнішні умови їх діяльності змінювалися так швидко, проек-

ти ставали настільки складними, а технологія розвивалася так бурхливо,

що недоліки бюрократичних структур управління почали перевищувати

їхні позитивні риси. Тому організації почали розробляти та впроваджу-

вати нові, гнучкіші типи організаційних структур, які засновуються на

цілях та припущеннях, що радикально відрізняються від покладених в

основу бюрократичних структур. Однак адаптивні структури не можна в

будь-якій ситуації вважати ефективнішими, ніж бюрократичні.

Бюрократичні та адаптивні структури є крайнощами, а реальні

структури реальних організацій знаходяться між ними і мають ознаки

бюрократичних та адаптивних структур у різних співвідношеннях.

Крім того, часто буває так, що різним підрозділам в одній організації

властиві різні структури. Так, керівництво великої організації викорис-

товує у виробничих підрозділах бюрократичні структури, а в науково-

дослідних — адаптивні.

Теорія та практика менеджменту виробила велику кількість варіан-

тів побудови бюрократичних організаційних структур управління.

Лінійний тип організаційної структури управління характеризуєть-

ся лінійними формами зв’язку між ланками управління і, як наслідок,

концентрацією всього комплексу функцій управління та вироблення

управлінських дій в одній ланці управління.

Суть лінійного управління полягає в тому, що кожен виробничий

підрозділ очолює керівник (орган), який здійснює всі функції управ-

ління (табл. 8.2). Кожен працівник підрозділу безпосередньо підпоряд-

200

ковується тільки цьому керівникові (органу). В свою чергу, останній є

підзвітним вищому органу. Підлеглі виконують розпорядження тільки

свого без посереднього керівника.

Таблиця 8.2

ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ЛІНІЙНИХ

ОРГАНІЗАЦІЙНИХ СТРУКТУР УПРАВЛІННЯ

Переваги Недоліки

1. Установлення чітких і п

остих

зв’язків між підрозділами.

2. Єдність і чіткість розпоря-

дництва.

3. Узгодженість дій виконавців.

4. Підвищення відповідальності ке-

івника за

ез

льтати діяльності

очолюваного підрозділу.

5. Оперативність у прийнятті рі-

шень.

6. Отримання виконавцями пов’яза-

них між собою розпоряджень і за-

вдань, забезпечених ресурсами.

7. Особиста відповідальність ке-

рівника за кінцеві результати діяль-

ності свого підрозділу

1. Високі вимоги до ке

івника,

який повинен мати різнобічні знан-

ня і досвід з усіх функцій управлін-

ня та с

діяльності, що, в свою

чергу, обмежує можливості керів-

ника ефективно управляти організа-

цією.

2. Пе

евантаження ін

мацією,

великий потік док

ментації, безліч

контактів з підлеглими, вищими та

суміжними організаціями.

3. Відсутність спеціалістів з окре-

мих функцій управління.

4. Невідповідність до з

остаючих

вимог сучасного виробництва

Вищий орган (керівник) не має права віддавати розпорядження ро-

бітникам, минаючи їх безпосереднього керівника (тобто реалізується

принцип єдності керівництва). На цій основі створюється ієрархія сис-

теми управління (наприклад, майстер дільниці, начальник цеху, дирек-

тор підприємства). Окремі спеціалісти допомагають лінійному керів-

никові збирати та обробляти інформацію, аналізувати господарську

діяльність, готувати управлінські рішення, але самі вказівок та інстру-

кцій керованому об’єкту не дають (рис. 8.1).

В В В ВВ В

Ке

. 1 Ке

. 2 Ке

. 3

Д — директор; Кер. — керівник; В — виконувач

Рис. 8.1. Лінійний тип структури управління