ТІМО-абітурієнт. Українська мова і література. 2011 №1

Подождите немного. Документ загружается.

G-RANOK

!К;урВ мЩ'ошіШікщ |§@ ШП'О^Ш)]

абітурієнт

пмо

Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено і поїхав по чистому полю. Сонце йому тьмою путь

заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила; свист дикий встав поблизу: див кличе зверху

дерева - велить прислухатись землі незнаємій: Волзі, і Помор'ю, і Посуллю, Сурожу, і Корсуню,

і тобі, тмутараканський ідол!

І половці небитими дорогами побігли до Дону великого; кричать вози їхні опівночі, мов лебеді

сполохані. Ігор на Дін воїв веде! Уже бо біди його птаство по дубах пильнує, вовки жах наводять

по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, лисиці брешуть на черленії щити. О Руська земле,

уже за горою єси!

3. Перша битва з половцями

Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала. Мла поля покрила. Щебет солов'їв заснув, говір галок

пробудивсь. Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю

слави.

З зарання у п'ятницю потоптали [вони] погані полки половецькії і, сипнувшись стрілами по

полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними злото, і паволоки, і дорогі оксамити. Покри-

валами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях, - і всякими

узороччями половецькими. Черлен стяг, біла хоругов, черлена чілка, срібне ратище - хороброму

Святославичу. Дрімає в полі Олегове хоробреє гніздо. Далеко залетіло! Не було воно на кривду

породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний ворон, поганий половчине! Гзак біжить сірим вов-

ком, Кончак йому вслід [коня] править до Дону великого.

4. Друга битва з половцями. Поразка Ігоревого війська

Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії хмари з моря ідуть, хочуть при-

крити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому великому! Іти дощу стрілами

з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькії, на

ріці Каялі, біля Дону великого! О Руськая земле, уже за горою єси!

Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки

мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх

сторін руські полки обступили. Діти бісові кликом поля перегородили, а хоробрі русичі перегоро-

дили черленими щитами.

Яр-турс Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прищепі на воїв стрілами, гримиш об шоломи мечами

харалужними. Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голо-

ви половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр-туре Всеволоде! Він

завдав ці рани, дороге браття, забувши почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий стіл,

і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і обичаї!

Були віки Трояна, минули літа Ярослава; були походи Олегові, Олега Святославича. А той Олег

мечем крамолу кував і стріли по землі [Руській] сіяв. Вступає він в золоте стремено в городі Тму-

торокані, - той же дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод, а Володимир щоранку уші

закладав у Чернігові. Бориса ж В'ячеславича хвальба на [смертний] суд привела і на зелений по-

кров Каяли-ріки поклала за обиду Олегову, хороброго і молодого князя. З тієї ж Каяли Святополк

повелів отця узяти свого [і привезти] поміж угорськими іноходцями до святої Софії, до Києва.

Тоді, за Олега Гориславича, сіялось й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука,

в княжих крамолах віки вкоротилися людям. Тоді по Руській землі рідко ратаї гукали, трупи собі

ділячи, а галки свою річ говорили, на поживу летіти збираючись. То було в ті битви і в ті походи,

а такої битви - нечувано!

З зарання до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи харалужнії у полі незнаємім, серед землі Половецької. Чорна земля під копитами

кістьми була засіяна, а кров'ю полита: тугою зійшли вони по Руській землі! Що там шумить, що

там дзвенить вдалині рано перед зорями? Ігор полки завертає: жаль бо йому милого брата Всево-

лода. Билися день, билися другий: третього дня під полудень упали стяги Ігореві. Тут два брати

розлучились на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир докінчили хоробрі

русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою

к землі приклонилось.

5. Тужіння за Ігоревим військом

Уже бо, браття, невеселая година настала, уже пустиня силу [руську] прикрила. Встала Обида

в силах Даждьбожого внука, ступила дівою на землю Трояна, заплескала лебединими крильми на

синім морі край Дону; плещучи, прогнала багаті часи. Припинились походи князів на поганих,

сказав бо брат брату: «Се моє, і те - теж моє». І почали князі про малеє - «се великеє» мовити і самі

на себе крамолу кувати. А погані з усіх сторін приходили з побідами на землю Руськую. О, далеко

зайшов сокіл, птиць б'ючи, - к морю! А Ігоря хороброго полку - не воскресити!

№ 9(1)/2010

Q-RANOK

абітурієнт

За ним [морем] кликнули Карна і Жля, поскакали по Руській землі, вогонь людям мечучи

в полум'янім розі. Жони руські заплакали, примовляючи: «Уже нам своїх милих лад ні мислію по-

мислити, ні думаю здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити». І застогнав

же, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми. Горе розлилося по Руській землі, печаль буйна пішла

серед землі Руської. А князі самі на себе крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на

Руську землю, брали данину по білці з [кожного] двора.

Тії бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод, вже біду [половців] розбудили, що її приспав

був отець їх, Святослав грізний великий київський. Грозою [для половців] був він: розгромив сво-

їми сильними полками і харалужними мечами, наступив на землю половецькую, притоптав горби

і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота. А поганого Кобяка із Лукомор'я од залізних

великих полків половецьких, як вихор, вихопив. І упав той Кобяк в граді Києві, в гридниці Свято-

слава. Тут [в цей час] німці і венеційці, тут греки і морава [чехи] співають славу Святославу, корять

князя Ігоря, що потопив добро на дні Каяли, ріки половецької, - руського злота насипали. Тут

[в цей час] Ігор князь пересів із сідла золотого у сідло невольниче. Засмутились в містах стіни,

а веселість поникла.

6. Сон і золоте слово Святослава

А Святослав мутен сон бачив в Києві на горах. «В цю ніч з вечора одягли мене, - рече, - чорним

покривалом на кроваті тисовій, черпали мені синє вино з горем змішане, сипали мені з порожніх

сагайдаків поганих великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі

золотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні

і неслися до синього моря».

І сказали бояри: «Уже, княже, туга [твій] ум полонила; себо два соколи злетіли з отчого стола

золотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам крильця пови-

тинали поганих шаблями, а їх самих опутали в пута залізні. Темно було бо в третій день: два сонця

затемнились, оба багрянії стовпи погасились і з ним молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою

огорнулись, і в морі потонули, і велику зухвалість подали ханові. На ріці Каялі тьма світ покрила:

по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо. Уже упала хула на хвалу, уже вдарило

насильство на волю, уже кинувся див на [Руську] землю. І от готськії красні дівчата заспівали на

березі синього моря: дзвонячи руським злотом, оспівують часи Бусові, леліють помсту Шарукана.

А нам уже, дружині, жодних веселощів!»

Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, з сльозами змішане, і прорік: «О мої синовці,

Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та

без честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі

серця в жорсткім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сивині?

І уже не бачу влади сильного, і багатого, і многоратного брата його Ярослава з чернігівськими

вельможами, з воєводами, і з татранами, і з топчаками, і з регувами, і з ольберами. Це ж вони без

щитів з ножами [лише] захалявними кликом полки побивають, дзвонячи в прадідівську славу. Ви

ж сказали: «Мужаймось самі - минулу славу самі заберем і прийдешню самі поділим!» А чи дивно

се, браття, старому помолодіти? Коли сокіл линяє - високо [він] птиць ганяє: не дасть гнізда сво-

його в обиду. Та се зле: князі мені - не пособники, нінащо година обернулась. Се в Римові кричать

під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. Туга і печаль сину Глібовому!»

Великий княже Всеволоде! Не мислю б тобі прилетіти іздалека - отчий золотий стіл посте-

регти! Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти! Коли б ти тут був - то

була б рабиня по ногаті, а бранець - по різані. Ти бо можеш посуху живими самострілами стріля-

ти - удалими синами Глібовими!

Ти, буй Рюриче, і Давиде! Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваша хоробра

дружина рикає, яко тури, ранені шаблями гартованими на полі незнаємім? Вступайте, господарі,

в злоті стремена за обиду часу нашого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

Галицький Осьмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори

угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь, зачинивши Дунаю ворота, мета-

ючи тягарі через хмари, суди радячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву

ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями. Стріляй, господарю, Кончака,

раба поганого, за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

А ти, буй Романе, і Мстиславе! Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг. Високо пливеш ти

на подвиг в сміливості, наче сокіл на вітрах ширяючи, хотячи птицю в смілості здолати. Єсть бо

у вас залізні молодці під шоломами латинськими. Од них [молодців] загула [Руська] земля, і багато

країн - Хинова, Литва, Ятваги, Деремела, і половці сулиці свої покидали, а голови свої підклонили

під тії мечі харалужнії. Але вже, княже [Романе], Ігорю померк сонця світ, а дерево поронило листя

УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛІТЕРАТУРА

G-RANOK

!К;урВ мЩ'ошіШікщ |§@ ШП'О^Ш)]

абітурієнт

пмо

не з добра: по Росі і по Сулі городи поділили, а Ігореве військо хоробре не воскресити! Дін тебе,

княже, кличе і зове князів на побіду. Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!

Інгвар і Всеволод, і всі три Мстиславичі, не лихого гнізда шестикрильці! Ви не правом пере-

можців володіння собі захопили! Нащо ж ваші золоті шоломи, і сулиці ляськії, і щити? Загородіте

полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

Уже бо Сула не тече струменями срібними для города Переяслава, і Двина болотом тече для

тих грізних полочанів під кликом поганих. Один лиш Ізяслав, син Васильків, подзвонив своїми

гострими мечами об шоломи литовськії, погубив славу діда свого Всеслава, а сам під черленими

щитами на кривавій траві [теж був] порубаний литовськими мечами. Ісходить юна кров, і сказав

він: «Дружину твою, княже, птиці крильми одягли, а звірі кров полизали!» Не було тут [ні] брата

Брячислава, ні другого, Всеволода. Самотній, зронив він жемчужну душу з хороброго тіла через

золоте ожерелля. Посмутніли голоси, поникли веселощі, труби трублять городенськії. Ярославе

і всі внуки Всеславові! Уже понизіть стяги свої, вкладіть [у піхви] свої мечі пощерблені: уже бо ви-

скочили ви з дідівської слави! Ви бо своїми крамолами почали наводити поганих на землю Руську,

на добро Всеслава. Через незгоду бо настало насильство од землі половецької!

На сьомім віці Трояна кинув Всеслав (князь полоцький) жереб на дівицю собі любу. Він об-

маном обперся на коней і скочив до града Києва і діткнувся ратищем золотого стола київського.

Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, окутався в синю млу; він урвав щастя тричі: од-

чинив ворота Новгороду, розбив славу Ярославу, скочив вовком до Немиги з Дудуток. На Немизі

снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, віють душу од

тіла. Немиги криваві береги не добром були засіяні - засіяні кістьми руських синів. Всеслав князь

людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тму-

торокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Ному в Полоцьку подзвонили до заутрені рано

у святій Софії у дзвони, а він в Києві дзвін той чув. Хоч була й віща душа в смілім тілі, та часто

біду терпів він. Йому віщий Боян в давнину і приспівку, розумний, сказав: «Ні хитрому, ні смілому,

ні чаклуну вмілому - суда Божого не минути». О, стогнати Руській землі, спом'янувши колишню

годину й колишніх князів! Того старого Володимира ніяк було прикувати до гір київських; ото ж

бо й нині встали стяги Рюрикові, і другії - Давидові (князь смоленський), та нарізно в них бунчуки

мають, співають списи!

7. Плач Ярославни

На Дунаї Ярославнин голос чути, зозулею, незнаєма, рано кує: «Полечу, - рече, - зозулею по

Дунаєві, омочу бобровий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі!»

Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине,

так сильно вієш ти? Чому мечеш ти хиновськії стрілки на своїх легесеньких крильцях на моєї лади

воїв? Мало тобі було вгорі під хмарами віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому, господине, мої

веселощі по ковилі розвіяв?»

Ярославна рано плаче в Путивлі городі на заборолі, примовляючи: «О Дніпре Словутичу! Ти

пробив єси кам'янії гори через землю Половецькую. Ти леліяв єси на собі Святослава насади до

полку Кобякового. Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано».

Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, примовляючи: «Світле і трисвітлеє сонце! Всім

тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої на лади воїв, в полі без-

воднім спрагою їм луки звело, тугою їм сагайдаки стягло?»

8. Втеча Ігоря з полону

Заграло море опівночі, ідуть смерчі млою: Ігореві князю Бог путь явить із землі Половецької

на землю Руськую, к отчому золотому столу. Позгасли вечірні зорі. Ігор мислію поля мірить од

великого Дону до малого Дінця. Свиснув опівночі Овлур на коня за рікою, велить князю розуміти:

князю Ігорю не бути кликаним! Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі ско-

лихнулися. А Ігор князь поскочив горностаєм в комиші і білим гоголем на воду. Упав на бистрого

коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваю-

чи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю. Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком

помчав, струшуючи собою студену росу: підірвали бо [вони] своїх бистрих коней. Донець рече:

«Княже Ігорю! Не мало тобі величі, а Кончакові прикрості, а Руській землі веселості!» Ігор рече:

«О Донче! Не мало тобі величі, що леліяв ти князя на хвилях, слав ти йому зелену траву на своїх

берегах срібних, одягав ти його теплою млою під тінню зеленого дерева, стеріг ти його гоголем на

воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах». Не така ж, говорять, ріка Стугна; мало води маю-

чи, пожерши [під час паводі] чужі ручаї і струмки, розширена в усті, вона юнака князя Ростислава

скрила [у своїх водах] на дні при темнім березі. Плаче мати Ростиславова по юнаку князю Рости-

славу. Поникли квіти жалобою, і дерево з тугою к землі приклонилось.

№ 9(1)/2010

(G-RANOK

THMO

. IKyip'5 іл]іщтб)Ш'а>ів!кіщ а© awo-a'Ati

9. Повернення Ігоря. Величання

То не сороки заскрекотали - по сліду Ігоревім летить Гзак з Кончаком. Тоді ворони не каркали,

галкрі позмовкали, сороки не скрекотали, полози повзали тільки. Дятли стукотом путь до ріки вка-

зують, солов'ї веселими піснями світ провіщають.

Мовить Гзак Кончакові: «Коли сокіл до гнізда летить - то ми сокільця опутаємо красною діви-

цею». І каже Гзак Кончакові: «Коли його опутаємо красною дівицею, не буде нам ні сокільця, ні

нам красної дівиці, і почнуть нас птиці бити в полі половецькім».

Сказав Боян про походи Святослава, піснетворець часу давнього, - Ярослава, Олега княжого:

«Хоч і тяжко голові без плечей - зле й тілу без голови», - [так і] Руській землі без Ігоря. «Сонце

світиться на небесах - Ігор князь в Руській землі», - дівчата співають на Дунаї, в'ються голоси [їх]

через море до Києва. Ігор їде по Боричевім [узвозі] до святої Богородиці Пирогощі. Землі раді, го-

роди веселі. Заспівавши пісню старим князям, потім і молодим [треба] співати: «Слава Ігорю Свя-

тославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу!» здоров'я князям і дружині, що борються

за християн проти поганих полків! Князям слава і дружині! Амінь.

Аналіз твору

«Слово про похід Ігорів» - вершина оригінальної літератури періоду Київської Русі. Ви-

сокий рівень розвитку літератури Київської Русі ХІ-ХІІ століть став підґрунтям для створення

видатної пам'ятки цього періоду - «Слова про похід Ігорів». Це перший твір давньоруської літера-

тури, який здобув усесвітню славу.

Історія знайдення твору. 1795 рік. До рук любителя старовини графа Олексія Мусіна-Пуш-

кіна потрапив рукописний збірник, де серед інших творів було й невідоме на той час «Слово про

похід Ігорів». У 1812 році, під час війни з Наполеоном, у Москві, що була охоплена пожежею,

рукопис «Слова» згорів. Нині текст відомий за рукописною копією цього списку і його публіка-

цією 1800 року.

Історичне підґрунтя твору. Час, коли жив автор «Слова», був дуже напруженим в історії схід-

них слов'ян. Київська Русь почала підупадати, роздрібнюватися на окремі князівства, які ворогу-

вали між собою, вели братовбивчі війни за території сусідів. Давньоруська держава втратила свою

колишню могутність. Саме тому на останню чверть XII століття припадає збільшення нападів

половецьких ханів на Русь. Вина за це частково лягає на самих князів, які запрошували ворогів

руського народу для зведення рахунків із суперниками. Незгоди між князями, безперервні усобиці

ослаблювали Русь, і половецькі хани з кожним роком усе глибше проникали в її межі, неодно-

разово загрожуючи навіть Києву. Це змусило південноруських князів ужити термінових заходів

у боротьбі зі степовими кочовиками. Зокрема, київському князю Святославу вдалося в 1183 році

створити невелику коаліцію південноруських князів, які взяли участь у воєнному поході проти

половців, що відбувся влітку 1184 року. Він закінчився успішно: половці були розбиті, хан Кобяк

захоплений у полон і страчений у Києві. Однак Ігор Святославович не міг узяти участі в цьому по-

ході, бо почався він весною і ожеледь перешкодила кінному війську Ігоря поспіти вчасно. Це непо-

коїло гордовитого і сміливого новгород-сіверського князя, і він вирішив виступити проти половців

власними силами.

ось 23 квітня 1185 року князь Ігор виступив у похід. Разом із ним пішли також

його син Володимир, що княжив у Путивлі, і племінник Святослав Ольгович із Рильська. По

дорозі до них приєднався і четвертий учасник походу - брат Ігоря Всеволод, князь трубчевський.

Ранком у п'ятницю, 10 травня, вони здолали половців і захопили їхні вежі (намети, кибитки).

Але на ранок другого дня русичі побачили, що вони оточені половецькими полками. Цілу суботу

і вранці в неділю продовжувалася жорстока битва. Руське військо зазнало повної поразки. Так по-

хід Ігоря, що відбувся таємно від київського князя Святослава, закінчився поразкою для руських

воїнів і став горем для Руської землі. Навіть нікому було звістку подати про загибель руських

дружин, бо з усього війська залишилися живими лише 15 осіб. У той час, як князь Ігор перебував

у полоні, хани Кончак і Ґзак грабували і спопеляли руські князівства. Довідавшись від половчани-

на Овлура про намір ханів знищити полонених через невдачі на землях Київської Русі, Ігор тікає

з полону і через 13 днів опиняється на батьківщині.

Жанр. Сам автор називає свій твір то «словом», то «піснею», то «повістю». Певною мірою

твір наближений до народних дум. У літературі раннього Середньовіччя цей твір не має жанрових

аналогів. Присутність елементів прози і лірики привела сучасних дослідників до висновку, що цей

твір можна вважати поемою, про що свідчать зображення важливих історичних подій, сильних,

яскравих людських характерів, а також наявність ліричних відступів.

Тема твору - невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців і поразка. Ідея - за-

клик до єднання для оборони Руської землі.

-J^

УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛІТЕРАТУРА

G-RANOK

!К;урВ мЩ'ошіШікщ |§@ ШП'О^Ш)]

абітурієнт

пмо

Ім'я автора «Слова» невідоме. Припускають, що де міг бути боярин - учасник походу. Є також

думка, що автор «Слова» - брат Ярославни, Володимир. Проте це тільки припущення, і загадка

чекає на своїх дослідників. Але, беззаперечно, це була людина з широким історичним світоглядом,

добре розбиралась у складних політичних питаннях свого часу. Автор-патріот зумів піднятися

над вузькістю інтересів свого князівства до висоти загальнонародних інтересів. Він добре знав

літературу й усну народну творчість, поєднував у собі майстерність оповідача й ерудицію книжної

людини, талант поета і виднокруг політичного діяча. У м. Трубчевську відкрито пам'ятник автору

«Слова про похід Ігорів».

Порада: для того, щоб добре запам'ятати зміст твору, слід скласти його план відповідно до по-

слідовності дій.

«Слово», створене в далеку давнину, вражає багатством образів, серед яких, без сумніву, голов-

ним є образ Руської землі.

Поняття «Руська земля» вжито у «Слові» 20 разів. Смисловий контекст його вживан-

ня у творі свідчить про те, що автор мав на увазі не тільки південну Русь, а й усю сукупність

південнослов'янських земель, територію давньоруської народності, весь державний простір Ки-

ївської Русі. Ми бачимо великі й малі річки, що течуть неосяжними руськими просторами (Волга,

Дунай, Дінець, Дніпро, Сула, Рось, Немига, Стугна), перед нами постають численні руські міста,

серед яких особливо виділяється Київ як єдиний центр Руської землі, навколо якого повинні бути

об'єднані всі руські сили для боротьби з підступними і жорстокими половцями.

Велику роль у розкритті образу Руської землі відіграють описи природи. У «Слові» немає

статичного пейзажу: він мінливий, часто наділений рисами живої істоти, що сумує і радіє разом із

головним героєм твору, допомагає йому: Дінець розмовляє з Ігорем, гойдає князя на хвилях, одягає

млою, стереже гоголем на воді. Отже, Руська земля - основний художній образ «Слова», у якому

охоплено і представлено, по суті, усю велику Русь як єдине ціле в просторі й часі.

Образи воїнів, Ігоря, Святослава Київського та інших князів. У давньоруській поемі не-

має детально розроблених характерів героїв, докладного опису їх зовнішності та навколишнього

оточення, історії їх життя.

У «Слові» відводиться велике місце зображенню вчинків Ігоря і Всеволода - головних персо-

нажів твору. Автор явно симпатизує своїм героям, бачить у них сміливих воїнів, здатних постояти

за рідну землю.

Ігор Святославович для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений

«ратного духу». Жадоба «напитися шоломом з Дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне

віщування - затемнення сонця. Справжній лицар, він ігнорує недобрі прикмети, уважає, що краще

вмерти від меча, ніж потрапити в полон. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор

у підкреслено гіперболічних рисах показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі,

що дорогими тканинами та одягом мостили болота. А Ігор із цієї здобичі взяв для себе тільки бо-

йові знаки ворога. Автор виявляє до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли

Ігор потерпів поразку, печалиться вся природа, уся Руська земля. Розповідаючи про втечу й повер-

нення Ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього. У творі контрастно

стикаються дві антагоністичні сили, що виявляються в різних образах: Ігор - це «світ світлий»,

а Кончак - «чорний ворон». Напередодні битви чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири

сонця, як образно називає автор князів - учасників походу. Високе благородство Ігор виявляє під

час вирішальної битви, коли він у розпалі бою повертає полки на допомогу брату Всеволоду, що

теж виступає лицарем, подібним до билинного богатиря. Його воїни-куряни під трубами сповиті,

під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані. У битві вони шукають собі честі, а князю — слави.

І все ж у зображенні Ігоря і Всеволода виявляється двоїстість. Співчуваючи їм, пишаючись

їхньою мужністю, сумуючи з приводу невдач, автор водночас засуджує егоїстичну, вузько місцеву

політику цих князів, міжусобиці, що підточували міць Руської землі: «І сказав брат брату: «Се моє,

і те - теж моє». Це й призвело Ігоря до поразки, до того, що він пересів «із сідла золотого у сідло

невольниче». Гірка поразка Ігоря - це розплата за його егоїзм і самовпевненість.

Порада: для глибшого розуміння будь-якого художнього образу варто опанувати роботу з ци-

татами. Для цього, прочитавши твір, слід визначити основні риси літературного героя і підібрати

з тексту відповідні цитати (можлива й «зворотна» форма роботи: виписати найбільш яскраві цита-

ти й визначити, які риси характеру героя вони розкривають). На основі цього спробуйте створити

зв'язну розповідь про героя. Цей вид роботи дозволить добре запам'ятати героя, зрозуміти його

особливості, місце в системі інших образів твору, умотивувати власне ставлення до нього. Доціль-

но опрацювати образ князя Ігоря за цитатами. Тепер спробуйте самостійно скласти розповідь про

цього героя.

№ 9(1)/2010

(G-RANOK

THMO

. IKyip'5 іл]іщтб)Ш'а>ів!кіщ а© awo-a'Ati

№

План

Цитата

1. Князь Ігор - хоробрий обо-

ронець рідної землі.

... укріпив ум силою своєю і вигострив серця свойого муж-

ністю, сповнившись ратного духу, навів свої хоробрі полки на

землю Половецькую за землю Руськую.

Запорука успіху - в єдності

братів.

І сказав йому буй-тур Всеволод: «Один брат [у мене], один

світ світлий - ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі».

Сміливість, рішучість

князя.

«Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоне-

ним бутрі. Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні та на Дін

синій поглянем».

4. Єдність із воїнами.

«Хочу-бо, - сказав [він], - списа переломити кінець поля по-

ловецького; з вами, русичі, хочу голову свою положити або

напитися шоломом з Дону!»

Запальність, нерозважли-

вість князя.

Спала князю на ум охота - і жадоба спробувати Дону велико-

го знамення йому заступила.

Безкорисливість у діях.

3 зарання у п'ятницю потоптали [вони] погані полки полове-

цькії і, сипнувшись стрілами по полю, помчали красних

дівчат половецьких, а з ними злото, і паволоки, і дорогі окса-

мити. .. Черлен стяг, біла хоругов, черлена чілка, срібне рати-

ще - хороброму Святославичу.

7. Взаємодопомога. Ігор полки завертає: жаль бо йому милого брата Всеволода.

Ставлення київського кня-

зя Святослава до Ігоря.

«О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали поло-

вецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без

честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі бо кров

погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі

сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй сріб-

ній сивині?»

Ставлення Ярославни

до Ігоря.

На Дунаї Ярославнин голос чути, зозулею, незнаема, рано

кує: «Полечу, - рече, - зозулею по Дунаєві, омочу бобровий

рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на дужому

його тілі!»

10. Ставлення Руської землі

до долі князя Ігоря.

Ігор їде по Боричевім [узвозі] до святої Богородиці Пирогощі.

Землі раді, городи веселі.

11. Ставлення автора «Слова»

до поразки та визволення

Ігоря.

• 0, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, - к морю! А Ігоря хо-

роброго полку — не воскресити!

• Тії бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод, вже біду

[половців] розбудили, що її приспав був отець їх, Святослав

грізний великий київський.

• «Слава Ігорю Святославичу, буй-тур Всеволоду, Володими-

ру Ігоревичу!»

12.

Ігор як героїчний символ. Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю

Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

Інші руські князі охарактеризовані хоч і стисло, але кожен по-своєму. У цих образах (Роман

Волинський, Рюрик Ростиславич, Всеволод Володимиро-Суздальський, Ярослав Осмомисл Га-

лицький та ін.) автор «Слова» підкреслює більше їхні позитивні риси, ніж негативні. Він гіпербо-

лізує військові подвиги руських князів, їхню могутність і славу. Так, Всеволод Суздальський може

Волгу веслами розкропити, а Дон шоломами вилити. Ярослав Осмомисл, батько Ярославни, під-

пер гори угорські списами. У «Слові» важливе місце займає образ київського князя Святослава.

Він змальовується як глава всієї Руської держави, що турбується про загальноруські інтереси. Це

не тільки мудрий державний діяч та організатор захисту вітчизни, а й талановитий воєначальник,

який зумів об'єднати руські сили й розгромити половецьке військо. Високо підносячи Святослава

Київського, поет змальовує його як основного виразника ідеї загальноруської єдності, необхідно-

сті спільних дій проти ворога. Ця патріотична ідея знайшла найсильніший вияв у «золотому слові»

Святослава. Дорікаючи Ігореві та Всеволоду за їх необдуманий вчинок, Святослав сумує з приводу

їхньої поразки, яка принесла багато горя всій Руській землі. Через образ Святослава виражена

-J^

УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛІТЕРАТУРА

G-RANOK

!К;урВ мЩ'ошіШікщ |§@ ШП'О^Ш)]

абітурієнт

пмо

суть «Слова» - заклик до руських князів до єднання якраз напередодні навали татаро-мон-

гольських полчищ.

Образ Ярославни, його композиційна та ідейно-естетична роль. У розкритті ідейного заду-

му автора «Слова» дуже важливу роль відіграє група жіночих образів. Усі вони глибоко ліричні,

пройняті ніжністю й ласкою, овіяні думкою про мир, спокій, домашнє вогнище, витримані в на-

роднопісенному дусі. У них утілена печаль і турбота вітчизни про своїх синів. Після поразки Іго-

ревого війська жінки оплакують своїх загиблих чоловіків, руських воїнів. їхній плач має глибоко

народний характер. «Уже нам своїх милих лад ні мислію помислити, ні думою здумати, ні очима

оглядіти...»

Серед жіночих образів дружина новгород-сіверського князя, Ярославна, посідає особливе міс-

це. Образ її у творі місткий, узагальнений. Це і мати-вітчизна, що послала захищати рідну землю

від ворога, який постійно їй загрожував. Це водночас і глибоко ліричний образ жінки, утілення по-

дружньої вірності, моральної чистоти. Ярославна постає перед нами не як княгиня, а як звичайна

руська жінка, що гаряче любить свого чоловіка-воїна, свою батьківщину. Її плач за чоловіком - це

плач руської жінки, яка в особистому горі не лише вболіває за долю Ігоря, а й жаліє його хоробрих

воїнів; вона згадує й успішний похід Святослава Київського проти половців. Поразка Ігоря - горе

всього руського народу. Тому хвилюючий ліризм плачу Ярославни набирає широкого громадсько-

го, політичного звучання. Цей образ надихнув багатьох поетів, у тому числі й Т. Шевченка, до по-

етичного переспіву «Плачу Ярославни».

Окрему увагу слід звернути на мову «Слова про похід Ігорів». Із народних джерел узяв автор

цього твору багату палітру художніх засобів. Так, підкреслюючи майстерність легендарного дав-

ньоруського піснетворця, автор говорить про нього: «Боян бо віщий, якщо кому хотів пісню твори-

ти, то розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами». Пальці спів-

ця - то соколи, струни - лебедиці: «.. .напускав десять соколів на стадо лебедів: котру [з лебедиць]

сокіл доганяє, та перша пісні співає...» Описуючи битви, автор слова вдається до незвичайних

образів: це гучний бенкет-весілля: «...тут кривавого вина недостало; тут пир докінчили хоробрі

русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руськую»; в іншому разі - це щира хліборобська

праця: «На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть,

віють душу од тіла». Такі засоби надзвичайно підсилюють трагедію загибелі руського війська.

Більше двохсот років минуло після знайдення «Слова про похід Ігорів», проте воно і досі вра-

жає своїми образами, мовою, високим патріотичним звучанням. І досі цей твір ховає в собі цікаві

історичні, літературознавчі та мовознавчі загадки й чекає на нові дослідження.

Занепад української літератури в період панування монголо-татар

Тривала запекла міжкнязівська ворожнеча і як наслідок - феодальна роздробленість Київської

Русі призвели у XII - XIII століттях до різкого послаблення могутності держави. На початку XIII

століття Київської Русі як єдиної держави практично не існувало, натомість утворилися окремі

князівства: Володимиро-Суздальське, Смоленське, Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське,

Новгородське та інші. Не витримавши навали монголо-татарських полчищ, майже всі ці князів-

ства потрапляють під страшне іго, яке на довгий час затримало економічний, політичний, культур-

ний розвиток руських земель.

Загарбання українських земель сусідніми державами

Уже в XIII столітті виникає загроза Київській Русі з боку Литви, коли нею здійснюються перші

напади на західноукраїнські землі. Остаточне загарбання Литвою західноукраїнських та південно-

руських земель припадає на XIV століття (за князювання Вітовта).

Водночас із литовськими князями на українські та білоруські землі зазіхали польські й угорські

королі, кримські хани, турецькі султани, молдавські правителі. Коли ж загострилися відносини

Литви та Польщі стосовно українських земель, утворилася загроза нападу з боку Німеччини. Тоді

литовський король Ягайло в 1385 році прийняв Кревську унію про об'єднання Польщі та Литви

в одну державу. До утвореної держави увійшли й українські землі як частина Литви. Люблінською

унією було проголошено утворення держави Речі Посполитої (1569).

У цей же час український народ вів тривалу боротьбу проти турецько-татарських нападників.

Оттоманська імперія у XIV столітті захопила Молдавію, Буковину, Бессарабію, нападає на Галичи-

ну, Поділля. Постійних нападів зазнавали українські землі з боку Кримського ханства.

Піднесення культури, літератури, науки й освіти в епоху Відродження

Часи Середньовіччя змінилися Ренесансом, і цей процес розпочався в Західній Європі раніше,

ніж в українських землях, обтяжених наслідками кривавих міжусобиць, тривалим іноземним па-

нуванням, війнами.

Полемічна література. Іван Вишенський

№ 9(1)/2010

Q-RANOK

абітурієнт

У деяких європейських країнах (в Італії - XIV-XVI ст., в інших країнах - кінець XV - початок

XVIII ст.) розпочався перехідний період у культурному та ідейному розвитку від середньовічної

культури до нового часу - Ренесанс, для якого найбільш характерними рисами є гуманістичний

світогляд, піднесення прекрасного, звернення до культурної спадщини античності. У добу Рене-

сансу з кінця XVI до середини XVIII ст. утвердився стиль бароко, що передбачав підкреслену

урочистість, декоративну пишність, динамічність композиції, мальовничість. Яскравими пред-

ставникам бароко в Україні були:

• архітектори Іван Григорович Барський, Степан Ковнір;

• письменники Лазар Баранович, Феофан Прокопович, Іоаникій Галятовський, Григорій

Сковорода, Іван Вишенський;

• композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський.

На українських землях із середини XIV століття поступово піднімаються з руїн міста, розвива-

ються ремесла, торгівля. На першому плані в цьому розвитку виступають західноукраїнські землі.

Заснований у XIII столітті, Львів стає центром Галичини. Прагнучи звільнитися з-під влади фе-

одалів, деякі міста домагаються самоврядування (Магдебурзьке право). Ремісники об'єднуються

в цехи. У середині XV століття зароджуються парафіяльно-громадські організації, що згодом роз-

винуться в братства. Набувають розвитку архітектура, образотворче мистецтво (іконопис), при-

кладне мистецтво, музична культура.

Поширення католицизму. Створення греко-католицької церкви

У другій половині XVI століття на українських землях різко посилюється феодальний, наці-

ональний та релігійний гніт у зв'язку з прийняттям Люблінської унії (1569), яка юридично за-

кріпила панування польської шляхти в Україні. 1596 року в Бресті на церковному соборі (з'їзді)

була проголошена унія, тобто об'єднання православної церкви з католицькою та створення греко-

католицької (уніатської) церкви.

Метою Брестської унії було повернення української церкви в бік Західної Європи. Її запро-

вадження зумовило появу великої кількості полемічної літератури католицьких і православних

авторів. «Унія була причиною довгої та важкої боротьби внутрі малоруського народа і остаточно

принесла незміримі шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві.., унія в минувшині

не дала нашому народові майже нічого, не лишила в літературі южноруській ані одного цінного

пам'ятника.., натомість знаменито причинювалася до полонізації руської інтелігенції», - писав

Іван Франко.

Ревними прихильниками унії стала частина українських феодалів і священиків, які прагнули

домогтися однакового соціального і політичного становища з польськими магнатами. Боротьба

українського народу проти покатоличення сприяла виникненню братств (Львів, Луцьк, Могилів,

Київ) - громадських організацій.

Поширення освіти, створення широкої мережі шкіл

Брестська унія зумовила згуртування православних сил на захист національних, релігійних,

культурних інтересів українського народу. Цій справі мали сприяти виховання й освіта. У часи

монгольської навали шкільна справа занепала. Основними осередками її відродження стали

Острог, Київ, Львів. Острозька школа була заснована князем Костянтином Острозьким у 1580 році.

В останній третині XVI - першій половині XVII століття справу навчання і освіти очолили брат-

ства. Львівська братська школа була відкрита в 1586 році. У Києві - у 1615 році (на Подолі). У 1632

році Київська братська школа об'єдналась із лаврською школою, заснованою в 1631 році Петром

Могилою, і почала існувати як Києво-Могилянська академія.

Книговидавнича справа. У тісному зв'язку зі шкільною освітою розвивалася книговидавнича

справа. Запровадження книгодрукування на Україні в другій половині XVI століття було подією

надзвичайного соціально-культурного значення.

Друкарство виникло в XV столітті в Німеччині.

На слов'янських землях перша книга видрукувана в 1491 році в Кракові Швайпольтом Фіолем

(«Часословець», «Осьмогласник»),

На східнослов'янських землях друкарство пішло з Білорусії. Франциск Скорина в 1517 році

видрукував церковнослов'янською мовою «Псалтир».

1 березня 1564 року в Росії Іван Федоров спільно з Петром Мстиславцем видав у Москві «Апо-

стол».

У Львові в 1574 році Іван Федоров надрукував нове видання «Апостола». Це була перша друко-

вана книга в Україні. У тому ж році був надрукований перший «Буквар».

В кінці XVI - на початку XVII століття виникають друкарні в Галичині, на Закарпатті, на Во-

лині. Продовжували працювати засновані Іваном Федоровим друкарні у Львові, Острозі. Із друго-

УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛІТЕРАТУРА

G-RANOK

!К;урВ мЩ'ошіШікщ |§@ ШП'О^Ш)]

абітурієнт

пмо

го десятиріччя XVII століття найбільшим центром книгодрукування стає Києво-Печерська лавра.

У 1625 році в Радомишлі, поблизу Києва, була збудована паперова фабрика, виготовлені шрифти,

що значно полегшило розвиток друкарства.

Острозька Біблія - найдавніша пам'ятка друкування XVI століття

1575 року Іван Федоров на запрошення князя Острозького переїжджає до Острога, де засновує

друкарню і розпочинає випускати книжки («Новий завіт», «Псалтир»).

Наприкінці 1581 року Іван Федоров видає Острозьку Біблію, яка своїм зовнішнім виглядом

і майстерністю оформлення стала в ряд світових історико-культурних пам'яток. Це було перше

повне видання Біблії слов'янською мовою. Острозька Біблія, як і інші друковані книжки Івана Фе-

дорова, мала велике значення і як зброя проти покатоличення українського народу.

Мова давньої української літератури. Розгортання національно-культурного руху позначило-

ся на зростанні суспільного значення літературної мови, яка ставала в цей час важливим засобом

у боротьбі українського народу проти соціального, національного та релігійного гніту з боку шля-

хетської Польщі.

В українській літературній мові цього часу співіснували два її типи: слов'яноруська і так звана

«проста» мова. Проста мова утворилася шляхом зближення церковнослов'янської та тогочасної

української розмовної мови. Найвиразніше відбилася жива мова українців у Пересопницькому

Євангелії (1556-1561). Це була спроба перекладу церковної книги «простою» мовою. Проте па-

нівною мовою друкування того часу була слов'яноруська, якою користувалися в школах, якою

писалися наукові та художні твори.

Актуальним питанням розвитку літературної мови в цей час було створення шкільних і літера-

турних граматик: «Кграматика словенска языка» (1586, Вільно); «Кграматика словенска...» Лав-

рентія Зизанія (1596); «Кграматика словенскія...» Мелетія Смотрицького (1619); «Лексис» Лав-

рентія Зизанія (1596); «Лексикон славеноросскій...» Памви Беринди (1627). А в 1648 році вийшла

«Граматика» Мелетія Смотрицького, яка стала визначною пам'яткою слов'янської граматичної

думки. У ній установлено систему відмінків, властивих слов'янським мовам, установлене відмі-

нювання дієслів та визначені їхні види. Крім того, книга містить розділ про віршування. Граматика

М. Смотрицького стала основою ряду пізніших слов'янських граматик, виданих за кордоном.

Як бачимо, українська культура, попри вкрай несприятливі соціально-політичні умови, усе

ж розвивалася як європейська, збагачуючись загальносвітовими надбаннями й розвиваючи власні,

особливі, напрями.

Полемічна література виникла на ґрунті релігійно-політичної боротьби у зв'язку із запро-

вадженням Брестської унії. Полемічна література означає сукупність художньо-публіцистичних

творів (трактатів, листів, послань, диспутів, памфлетів), у яких точилася суперечка (полеміка) між

католицькими і православними публіцистами. Поштовхом до розгортання полеміки стала книга

польського пропагандиста католицизму Петра Скарги «Про єдність церкви Божої».

Серед діячів цього періоду особливо яскраво виділяється постать Івана Вишенського. Ревний

прихильник і захисник православ'я, він створює ряд палких творів-маніфестів в оборону пра-

вославної віри. Про нього Іван Франко, досліджуючи життя і творчість письменника-патріота,

говорив: «Небагато у нас у давнину було людей, котрі посіли б і уміли б так близько доторкатися

до насущних духовних проблем нашого народу і виявляли ті потреби та долегливості його життя

таким гарячим, ярким словом».

Відомостей про життя І. Вишенського, особливо про ранні роки, збереглося небагато.

З'ясувалося, що він народився в середині XVI ст. в містечку Судова Вишня на Львівщині в ро-

дині міщан, здобув початкову освіту, перебував у Луцьку, Острозі, куди, імовірно, був запроше-

ний князем Костянтином Острозьким. У 70-х роках XVI ст. переселяється на Афон (Греція), де

стає послушником, ченцем, аскетом-пустельником. У 1604-1606 роках здійснив поїздку в Україну

(Львів, Манявський скит). Потім повернувся на Афон, де і помер у 20-х роках XVII ст. Твори

І. Вишенського «Виявлення диявола-світодержця», «Благочестивому князю Василю» (Послання

до князя Василя Острозького), «Порада», «Послання до всіх взагалі, хто в Лядській землі мешкає»,

«Послання до єпископів» є прикладом непохитної громадянської позиції у важкі часи боротьби за

національну гідність і свободу.

Відповідно до шкільної програми, у 9 класі вивчався твір І. Вишенського «Послання до єпис-

копів», хоча до програми ЗНО він не ввійшов. Проте в межах ознайомлення з полемічною літера-

турою та постаттю І. Вишенського як представника цієї літератури вважаємо за потрібне нагадати

абітурієнтам основні відомості про цей твір.

№ 9(1)/2010

Q-RANOK

абітурієнт

«Послання до єпископів»

У «Посланні до єпископів» І. Вишенський намалював широку сатиричну картину життя і по-

буту світських та духовних панів Речі Посполитої кінця XVI - початку XVII століття, правдиво

показав страждання і страшні злигодні пригноблених верств народу, рішуче виступив на захист

їхньої людської гідності.

Своє послання І. Вишенський адресує конкретним особам, що підписали «гадючу» Брестську

унію. Перед нами постають образи «владик безбожних»: владика Потій - пихатий, бундючний,

який людей ставить нижче за тварин, Кирило Терлецький, якого І. Вишенський змальовує зло-

чинцем, інші священики-відступники. Нагадавши шість Божих заповідей, які вимагають голодних

нагодувати, спраглих напоїти, мандрівних упокоїти, голих одягти, хворим допомогти, ув'язнених

відвідати, Вишенський показав, що ніхто з єпископів їх не виконує, а навпаки, визискує підлеглих.

Саркастично змальовуючи панство, І. Вишенський показує всі пороки цієї верстви: ненаситні че-

рева, лінь, байдужість до бід простого люду. Тут же Вишенський пише про підданих, що голоду-

ють, а їхні владики «пожирають їх труд, піт кривавий».

Твір закінчується нещадним звинуваченням-інвективою продажним ієрархам церкви: «Отак-то

й ви, панове біскупи, сидите на місцях єпископських, але не сидите на гідності й чесності; пануєте

над селами, але над вашими душами диявол панує; пастирями себе зовете, але єсте вовки; зовете

себе єпископами, але єсте мучителі; вважаєте себе духовними, але ви поганці й язичники».

Григорій Сковорода

Програма ЗНО передбачає перевірку знань абітурієнтів про творчість багатьох українських

письменників. Слід відразу зауважити, що від абітурієнта вимагатиметься вміння визначати місце

й роль письменника в літературному процесі доби. Питання ж на кшталт «У якому році Г. Сково-

рода написав вірш «Всякому місту - звичай і права»?» або «Яким рядком починається друга ча-

стина «Енеїди» І. Котляревського?» є некоректними (певні винятки може складати загальне знання

біографії та творчості І. Котляревського й Т. Шевченка, які є знаковими постатями в українському

літературному процесі).

Подаючи хронологічну таблицю життя і творчості Г. Сковороди, українського філософа і про-

світителя, ми маємо на меті лише подати в стислій і зручній формі відомості про письменника

і його творчість, щоб учень сам зміг швидко зорієнтуватися в особливостях історичної доби та

з'ясувати місце митця в тогочасному літературному процесі.

Життєвий і творчий шлях Г. Сковороди

Дата Подія

3.12.1722 Г. Сковорода народився в с. Чорнухи на Полтавщині в сім'ї малоземельного

козака.

1738-1741

1744-750

Навчання в Києво-Могилянській академії.

1741-1744

Г. Сковорода - співак царської придворної капели в Петербурзі.

1750-1753 Закордонна подорож у місії до Угорщини.

1753

Г. Сковорода - викладач духовної семінарії в Переяславі. Розробив курс поетики.

Через конфлікт із начальством змушений покинути роботу.

1753-1754

Стає домашнім учителем у сім'ї поміщика Степана Томари на Полтавщині

в с. Ковраї.

1754-1755

Подорож до Москви.

1755-1758

Повернення до Ковраїв, перші поезії.

1759-1768 Викладання в Харківському колегіумі. Пише поезії та байки.

1759-1794

Залишає викладання через конфлікт із начальством. Подорожує по Україні. Укла-

дає збірки «Сад божественних пісень», «Байки харківські», пише філософські

твори.

9.11.1794 Г. Сковорода помер в с. Іванівка на Харківщині (нині с. Сковородинівка).

УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛІТЕРАТУРА

Сг